СИМОН ПЕТЛЮРА І УКРАЇНІЗАЦІЯ АРМІЇ

“Військо завжди було і, поки воно буде,
завжди зостанеться плоттю від плоті і кров’ю від крові народу.
Внутрішній лад війська, його внутрішня організованість,
той дух, що витає серед нього і над ним,
цементуючи численні одиниці в одне велике ціле
і утворюючи з нього то відпорну, то боєздатну
для всякої військової боротьби в різних її формах силу, –
завжди буде покажчиком внутрішньої сили кожної нації, кожної держави…
Свою ролю в державі армія виконує доти, доки в цій боротьбі гору беруть
державні моменти і не захитується самий приорітет державності”.
Симон Петлюра

Початок ХХ століття став новим відродженням духовних основ української нації, посилив змагання народу за своє самовизначення. Лютнева революція 1917 р., що призвела до краху самодержавства в Російській імперії, створила сприятливі умови для розгортання національно-визвольної боротьби колишніх російських колоній. В Україні домінуючим фактором суспільно-політичного життя став національно-визвольний рух за відновлення державності. Бурхливі події лютого – березня 1917 р. пробудили широкі маси українства до самостійного життя. Помірковані ліберали національно-патріотичної орієнтації з Товариства українських поступівців (ТУП) спільно з представниками української соціал-демократичної та соціал-революційної течій 7 березня 1917 р.* створили Центральну Раду, що надало українському рухові організованості. Головою Центральної Ради обрали М. Грушевського.
Перша світова війна, що вже три роки тривала переважно на українських землях, спричинила величезні матеріальні втрати та людські жертви, що їх змушений був зазнавати український народ, захищаючи чужі інтереси. По території України пролягав один з найбільших фронтів – Південно-Західний. Він простягнувся на 615 км. У 1916 р. був створений Румунський фронт, частина якого також дислокувалася на українських теренах. За статистичними даними на початок 1917 р. із 6798 тис. військовиків діючої російської армії і 2260 тис., що перебували в запасних частинах, українці становили 3,5 мільйона. Тобто майже на 40 відсотків російська армія складалася з українців. Третина російської армії (25 корпусів) знаходилась в Україні. Південно-Західний фронт (Особлива, 7-ма, 8-ма і 11-та армії) на 1 квітня 1917 р. нараховував 2315 тис. солдатів і офіцерів, а з тиловими закладами і установами – 3265 тис., з яких 1,2 мільйона осіб – українці. Румунський фронт (4-та, 6-та і 9-та армії, а з 25 червня передислокована 8-ма) нараховував 1007 тис., а з тиловими – 1500 тис. солдатів і офіцерів, 30 відсотків з яких були українці. У прифронтових і найближчих тилових містах, за підрахунками В. Дещинського, знаходилось 44 гарнізони, в яких нараховувалось 452,5 тис. солдатів і офіцерів. Із них у Київській губернії 7 гарнізонів чисельністю 120 тис., у Волинській – 11 гарнізонів чисельністю 65,5 тис., у Подільській – 15 гарнізонів чисельністю 88 тис., у Херсонській – 5 гарнізонів чисельністю 145 тис. і в Бессарабській – 6 гарнізонів чисельністю 55 тис. осіб. В. Голубко стверджує, що на Чорноморському флоті українці становили близько 65 відсотків особового складу, 28 відсотків – росіяни і менше 7 відсотків – інші39.
Революційні процеси весни 1917 р. викликали політизацію російської армії. Велику руйнівну роль відіграв відомий наказ №1 Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів від 1 березня 1917 р., яким передбачалося, що саме Петроградська рада, а не уряд, фактично брала під контроль армію. Цим наказом вводились солдатські комітети, наділені широкими правами, а офіцерам відводилась роль і становище класового ворога, що головним чином і призвело до розвалу армії. Армія дедалі перетворювалася на силу, ніким не контрольовану – ні командуванням, ні військовими комітетами. Вона втягувалася у вир анархії та розкладу, найхарактернішим проявом якого стало масове дезертирство.
У березні-квітні 1917 р. в тилових і фронтових частинах створюються українські військові комітети – виборні армійські органи національного типу. Вояцтво у своїй масі захоплювалося ідеєю власної державності і виявило бажання зі зброєю в руках здобувати незалежність України. Українські військові комітети твердо стояли на демократичних позиціях, заперечуючи способи захоплення влади насильницьким шляхом. У їхній діяльності переважали тенденції підтримки офіційних рішень. Комітети беруть під свій контроль господарчі питання, видачу дозволів на відпустки та відрядження, намагаються здійснювати власну кадрову політику, організовують та розвивають політичну пропаганду серед солдатських мас.
Зростання українського військового руху вимагало створення єдиного керівного центру. Такий центр сформувався у Києві. Провідна роль у ньому належала колишньому основоположникові Революційної Української партії, поручникові М. Міхновському, який служив адвокатом при київському окружному суді. Він належав до “Братства самостійників”. Разом зі своїми прихильниками і однодумцями – А. Степаненком, В. Отамановським, Ю. Ганом, В. Павленком, В. Євтимовичем – вони виступили за негайне формування національної регулярної армії. Вже 6 березня М. Міхновський скликав перше українське підготовче віче Київського гарнізону, яке ухвалило рішення розпочати роботу, спрямовану на організацію українського війська. 9 березня відбулися перші збори українських офіцерів і солдатів Київського гарнізону, які постановили вважати себе Установчою Військовою Радою. 11 березня в Києві відбулося військове віче, на яке прибуло понад тисячу солдатів і офіцерів. За інформацією “Вістей з Української Центральної Ради” віче прийняло ухвалу про організацію Українського охочекомонного (на добровільних засадах) полку та обрало Тимчасове Військове Бюро із 7 членів40.
З ініціативи М. Міхновського 16 березня 1917 р. створено товариство “Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка”. Головним завданням товариства-клубу визначалось “згуртування всіх вояків-українців до негайної організації національної армії, яко могутньої своєї мілітарної сили, без якої не можна й помислити про здобуття повної волі України”41. Завдання безпосередньої організації українських військових частин покладалося на Український Військовий Організаційний Комітет. Очолював його полковник М. Глинський. До складу президії Комітету входили полковник Волошин, капітан Ган, поручники Міхновський і Гоц, прапорщик Павелко.
Полковник М. Глинський подав штабові Київського військового округу проект організації полку з усіх родів зброї загальною чисельністю 5600 багнетів. Коли отримали відмову, ухвалили рішення – полк формувати самочинно, застосовуючи тактику “доконаних фактів”, щоб створити прецедент організації першої української військової частини. Рада клубу Полуботка ухвалила “з усією енергією взятися до справи виділення з усіх запільних частин солдатів і офіцерів-українців на формування українських полків – піших, кінних, гарматних бригад, інженерних команд, команд флоту і авіації, з урядовою українською мовою та закликати усно до негайного формування таких частин, не оглядаючись на дозвіл”42. Як згадує Б. Монкевич, 18 квітня 1917 р. у Києві під час проведення свята “Перших квіток” з ініціативи клубу імені гетьмана Полуботка, на яке зібралося майже 10 тис. вояків Київського гарнізону, було оголошено про створення із солдатів-добровольців київського етапного пункту Першого Українського козачого полку імені гетьмана Богдана Хмельницького.
Однак проблема створення національного війська з самого початку стала своєрідним водорозділом серед українських політичних сил. У підходах до його створення склалися дві абсолютно протилежні концепції. Як покажуть подальші події, це завдасть значної шкоди військовому рухові і всій національно-визвольній боротьбі. Товариство полуботківців на чолі з Міхновським вважало, що військовий рух необхідно використати для створення сильної національної армії, яка зможе стати головною запорукою самостійності України. Соціалістична більшість Центральної Ради українську державність зводила лише до автономії України у федеративній Росії і тому заперечувала необхідність національної армії, доводячи непотрібність регулярного війська за умов демократизації суспільства. Відповідно до концепції лідерів Центральної Ради військо мало існувати для загальноросійських потреб лише доти, доки Росія не переможе у війні. На озброєння було взято ідею заміни постійного війська народною міліцією, що знайшло відображення у відповідних офіційних партійних документах, які ще більше заплутували справу. Адже прийняті документи, з одного боку, висловлювали симпатії та підтримку національним домаганням вояків, а з другого, – обмежували їх радикальність. Це не просто дезорганізовувало український військовий рух, а позбавляло його кінцевої мети – створення національних Збройних сил. Лідери-соціалісти не хотіли бачити у війську сили, на яку можна було б спертися для розбудови української державності, недооцінювали сили українського військового руху, який, розгортаючись стихійно, набував широкого розмаху, відзначався революційністю і твердістю у відстоюванні національних інтересів.
Справедливо відзначав Л. Шанковський, що “український військовий рух у російській армії був революційніший, ніж усі “революційні” партії Центральної Ради і, мабуть, мав правильніші концепції щодо розгортання української національної революції та її успішного завершення. Бо в тому часі навіть звичайний солдат розумів, що треба негайно приступати до створення регулярної армії і на власній силі військовій будувати дальше майбутнє”43.
Боячись викликати невдоволення Тимчасового уряду, Центральна Рада навіть відмежувалась від подій, пов’язаних з історією створення українського полку імені Б. Хмельницького. І це при тому, що навіть командувач Київського військового округу генерал М. Ходорович погодився з можливістю формування українських національних частин. А 20 квітня було отримано дозвіл Ставки верховного головнокомандуючого на формування окремого українського загону із запасних частин Київського військового округу, яке мав здійснювати його штаб. У свою чергу, як повідомляла “Робітнича газета”, 21 квітня командувач Південно-Західного фронту генерал О. Брусилов дав дозвіл на організацію полку, але тільки із 500 солдатів44. З фактом створення першої української частини змушений був також погодитися військовий міністр О. Керенський.
Наведена передісторія організаційних основ національного військового руху показує, що початок закладання підвалин українського національного війська розпочали не найвпливовіші партії Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), Української партії соціалістів-федералістів (УПСФ) та УСДРП (до останньої належав і С. Петлюра), а політичні сили правого “самостійницького” табору. Їхнім кредо було будівництво міцної національної держави із сильним військом, яке б гарантувало її суверенітет. В. Голубко, Я. Тинченко та інші дотримуються думки, що саме внаслідок діяльності партій “самостійницького” крила український військовий рух набрав радикального державницького характеру. Завдяки своїй активній роботі у військах, дислокованих в Україні, самостійники значною мірою спричинилися до популяризації та утвердження у свідомості сотень тисяч українських вояків почуття необхідності власної держави. Проте через свою малочисельність самостійникам не вдалося опанувати стихію українського військового руху, що виявило їхню неконкурентоспроможність із соціалістичними партіями. Разом з тим праві партії підштовхували Центральну Раду до рішучих кроків в утвердженні суверенітету України, особливо в питаннях військової політики, що й поставило їх в опозицію до Центральної Ради, а в керівництва Центральної Ради породило недовіру та настороженість до заходів, організацій та військових формувань, що їх створювали самостійники.
У той же час Центральна Рада не могла не зважати на динамічний розвиток українського військового руху в армії, який визнавав її за свою вищу установу. Ігнорування такого руху в армії було б її політичним самогубством. Тому невдовзі соціалістичні партії усвідомили важливість підсилення своїх позицій у війську, втримання провідної ролі серед військових організацій. Для керівництва військовими справами Центральна Рада 26 квітня 1917 р. створила Військову комісію, яку пізніше поповнила представниками від військових організацій, а також підтримала ініціативу клубу імені П. Полуботка провести на початку травня військовий з’їзд для об’єднання військового патріотичного руху та заснування загальновизнаного військового органу, який би мав функції керівного центру для формування українських військових частин.
Перший український військовий з’їзд розпочався 5 травня 1917 р. у Києві в приміщенні Педагогічного музею (тепер Будинок вчителя). Понад 900 делегатів, що представляли півтора мільйона військовиків-українців, з’їхались з усіх фронтів, флотів, гарнізонів і округів не тільки України, а й усієї Російської імперії. Характеризуючи склад делегатів з’їзду, В. Винниченко писав: “Не всі були свідомими, освіченими, національно організованими…, не вміли як слід говорити по-українськи, вони були найбільше крайніми, запальними, непримиримими “націоналістами”…, горіли бажанням зразу тут здійснити свою ненависть і свою любов”45.
Протистояння між самостійницькою і соціалістичною течіями у військовому русі проявилося вже при обранні голови з’їзду. Як повідомляла тодішня “Киевская мысль”, представники київських військових організацій пропонували кандидатуру М. Міхновського, наголошуючи, що він “має величезні заслуги у справі організації українських військових частин і започаткування українського військового руху, зокрема, дуже багато працював над скликанням цього з’їзду”46. Від прибічників соціалістичного напрямку на голову з’їзду було висунуто С. Петлюру.
У історіографії поширена теза, що тільки від Першого військового з’їзду Петлюра несподівано вийшов на політичну арену. Така думка започаткована В. Винниченком, який вважав, начебто “до революції 1917 року С. Петлюра ніякими своїми якостями ні в політиці, ні в культурній чи в громадській галузі не був помітний”47. Це, м’яко кажучи, лукавство В. Винниченка продиктоване особистими мотивами. М. Жулинський, підтверджуючи суб’єктивність мотивації ставлення Винниченка до Петлюри, зазначав, що “в цій суцільно негативній оцінці політичної діяльності Симона Петлюри слід вбачати особисте несприйняття Винниченком Петлюри, якому доля дарувала більшу славу – після відходу Винниченка з політичної арени…”48.
Ким же був насправді С. Петлюра? Щоб відповісти на це запитання, коротко зупинімося на деяких фактах дореволюційного періоду його життя.
Дореволюційний період життя Петлюри відображений у працях його сучасників: В. Іваниса, В. Короліва (Старого), О. Лотоцького, В. Садовського, М. Славінського, Ф. Щербини; пізніше – С. Сірополка, М. Степаненка, В. Проходи. Про “дореволюційного” Петлюру побіжно згадують: Д. Дорошенко, С. Єфремов, Є. Чикаленко та ін. Сучасна історіографія представлена працями Л. Барана, О. Вітошинської, Л. Ганкевича, О. Голубоцького, В. Коротенка, Т. Пустовіта, Н. Сидоренко, А. Ткачука, В. Харченко та ін.
Сучасні історики відтворили картину життя Петлюри завдяки можливості користуватися раніше недоступними документами і матеріалами. До них належать матеріали архівних фондів департаментів поліції, жандармських управлінь і охоронних відділень. Вони є важливим джерелом вивчення “білих плям” біографії Петлюри. Частково документи, які вдалося виявити в архівах Полтави, Києва, Москви та Краснодара, опубліковані полтавськими дослідниками В. Коротенком та Т. Пустовітом49.
Вищеназвані історіографічні та архівні джерела дозволяють авторові більш детально, ніж попередникам, відтворити події дореволюційного періоду життя і діяльності Петлюри.
Народився Симон Петлюра 10 (23 н.ст.) травня 1879 р. у Полтаві на вулиці Загородній, будинок 20. Щодо дати народження в літературі існують значні розходження, головним чином, через плутанину зі старим і новим стилем. Так, у біографічному довідникові “Діячі Української Центральної Ради”, виданому 1998 р., подана дата народження – 10 травня, тобто за старим стилем, про що, однак, не зазначено, тоді як усі інші дати в цьому ж довіднику подаються за новим стилем. Так само неправильно в цьому виданні подається і дата смерті – 26 травня замість 25-го. Навіть таке поважне і чи не найближче до першоджерел видання, як Інформаційний бюлетень Бібліотеки ім. Симона Петлюри в Парижі, у числі, присвяченому 120-річчю з дня народження Петлюри (Ч. 62 за 1999 р.), подає дату за старим стилем – 10 травня. Проте встановити істину нескладно. На день свого народження вказує сам Петлюра, коли 22 травня 1925 р. у листі із Парижа пише до дружини – Ольги Петлюри у Варшаву: “Завтра мої іменини”50. Таким чином, автор вбачає необхідність введення в науковий обіг справжньої дати народження Петлюри – 23 травня.
Родинне коріння Петлюр – реєстрові козаки, з одного боку, з другого, – православні священнослужителі. Прабабця була засновницею трьох монастирів, брат діда побудував у Києві на свої кошти Іонівську церкву та заснував Іонівський скит, ще один брат діда – Сильвестр був архієпископом Омським.
Навчався С. Петлюра у Полтавській духовній семінарії. Там він зробив перші кроки своєї політичної діяльності. Був членом таємного українського гуртка, брав участь у конференції Революційної Української партії і в роботі Всеукраїнського Студентського з’їзду. В 1901 р. його виключили зі старшого 6-го класу семінарії. Причиною виключення, як стверджує В. Іванис, стало запрошення Петлюрою до семінарії без дозволу начальства відомого композитора і громадського діяча Миколи Лисенка. Саме факт виключення давав у майбутньому підставу опонентам називати Петлюру “незавершеним семінаристом”. Однак безпідставними видаються закиди щодо освітнього рівня С. Петлюри, оскільки він надолужив його шляхом посиленої і систематичної самоосвіти. Завжди возив з собою велику бібліотеку з найрізноманітніших галузей: політики, військової справи, юриспруденції, історії, філософії, релігієзнавства, фінансів. Добре знав німецьку і французьку мови.
З 1902 р. Петлюра розпочав журналістську діяльність. У львівському Літературному Науковому Віснику, що редагувався М. Грушевським, вийшла його перша публіцистична праця, присвячена стану народної освіти на Полтавщині. Виявивши на ниві журналістики творчу інтуїцію, природний дар та дивовижну працьовитість, він не покидав цієї професії до кінця життя. Рятуючись від неминучого арешту за революційну агітацію, у 1902 р. Петлюра виїхав на Кубань, де спочатку дає приватні уроки в Катеринодарі, а потім працює асистентом-дослідником в експедиції члена-кореспондента Російської Академії наук Ф.А. Щербини, який займався впорядкуванням архівів Кубанського козацтва. Про діяльність Петлюри в експедиції цікаві спогади залишив сам Ф. Щербина.
Водночас С. Петлюра вчителював у Катеринодарському початковому міському училищі, публікувався у місцевих часописах, співпрацював з львівськими часописами “Добра новина” і “Праця”. Продовжуючи революційну діяльність, організував у Катеринодарі осередок РУП -Чорноморську вільну громаду. У своєму помешканні Петлюра налагодив таємну друкарню, що випускала різні антиурядові листівки. Зрештою, ця діяльність призвела до арешту в грудні 1903 р. Лише у березні наступного року на підставі фіктивної довідки про хворобу він був звільнений “на поруки” під грошову заставу і перебував під особливим наглядом поліції.
Повернувшись до Києва, включається у конспіративну роботу РУП, стає чільним діячем її національно-визвольної течії. Він формується у дедалі впливовішу постать українського підпілля, заслуговує велику довіру лідерів РУП, зокрема М. Порша. Влада організовує на нього загальноімперський розшук, про що свідчать численні документи Державного архіву Полтавської області.
Восени 1904 р. Петлюра змушений емігрувати до Львова, де працює співредактором рупівських часописів “Селянин” і “Праця”, встановлює контакти з І. Франком, М. Грушевським, В. Гнатюком, М. Ганкевичем, що сприяло поглибленню його суспільно-політичних і наукових інтересів. Тут він прослухав курс Підпільного Українського Університету, де викладання вів увесь цвіт української галицької інтелігенції.
Амністія 1905 р. дозволила Петлюрі повернутися до Києва, де він бере участь у ІІ з’їзді РУП. З розколом РУП на цьому з’їзді і створенням УСДРП С. Петлюра стає членом її Центрального Комітету. У січні 1906 р. за направленням ЦК УСДРП він виїхав до Петербурга, де редагував місячник УСДРП “Вільна Україна”. Однак уже в липні знову повертається до Києва, де, за рекомендацією М. Грушевського, працює секретарем редакції газети “Рада”, що видавалася Радикально-Демократичною партією, згодом у часопису “Україна”, а від 1907 р. – у легальному часопису УСДРП “Слово”. Про цей період діяльності Н. Сидоренко у своїй праці “Сповідування національного “я” повідомляє: У тижневій газеті “Слово” С. Петлюра співпрацював від першого дня її заснування, згодом очоливши її як редактор (від № 21 за 1907 р.). Та з іншого боку… творчі, політичні, національні шляхи С. Петлюри перехрещувалися водночас у кількох виданнях… А вже восени 1908 р. (ймовірно наприкінці вересня чи на початку жовтня) С. Петлюра опиняється у Петербурзі – офіційно на посаді бухгалтера транспортної контори, а як свідчить листування з Андрієм Жуком, влаштовується до російських видань – журналів “Мир” та “Образование”.
Петлюра стає на той час уже достатньо відомим журналістом і літератором. Це переконливо доводить його обширна публіцистична та літературна спадщина.
Загалом Петлюра дописував, друкувався або співпрацював (в окремих виданнях редактором чи співредактором) у таких періодичних виданнях: “Добра новина” (Львів, 1903), “Обласное обозрение и Вестник Казачьих Войск” (Петербург, 1903), “Праця” (Львів, 1904-1905), “Селянин” (Чернівці, 1903, Львів, 1904), “Київська старина” (Київ, 1904), “Воля” (Львів, 1905), “Записки Наукового Товариства імені Т. Шевченка” (Львів, 1905), “Вільна Україна” (Петербург, 1906), “Літературний Науковий Вістник” (Львів, 1902-1907), “Слово” (Київ, 1907-1909), “Україна” (Київ, 1907), “Образование” (Петербург, 1908), “Голос минувшего” (Петербург, 1913), “Украинская жизнь” (Москва, 1912-1917), “Книгарь” (Київ, 1917-1919), “Трибуна України” (Варшава, 1923), “Табор” (Каліш-Варшава, 1923), “Тризуб” (1925-1926).
У цих виданнях надруковано понад 125 статей, заміток, рецензій з обговоренням та аналізом важливих подій і явищ у житті тогочасної України. Петлюрі належать такі праці, як “Іван Франко – поет національної честі” (1913), “Незабутні” (1918), “Сучасна українська еміграція та її завдання” (1923). Петлюра став співавтором монографії “Галичина, Буковина, Угорська Русь” (1915).
Його дослідження, розвідки, статті й огляди з історії, літератури, літературознавства, драматургії, театру й літературної критики тощо не втратили свого гострого громадського звучання і в наші дні. Перу Петлюри притаманні, як визнавав віце-президент УНР в екзилі, професор М. Степаненко, “ясність викладу, сформованість стилю, образність мови, оригінальність підходу до проблем, сумлінність критичного аналізу, велика ерудиція, а понад усе – чітко скристалізована суверенна національно-державна філософія”51.
Перебуваючи у Петербурзі, Симон Петлюра починає завойовувати авторитет розумного і розважливого політика. На підтвердження цієї тези А. Ткачук наводить факт, що саме на цей час припадає перший блискучий публічний виступ Петлюри на вечорі з нагоди 50-річчя смерті Т. Шевченка в залі Купецького Зібрання в числі трьох промовців перед кращими мистецькими силами Петербурга52.
У 1911 р., як стверджує А. Ткачук, С. Петлюра переїжджає до Москви, одружившись з Ольгою Більською. Там він працює бухгалтером у страховій компанії, водночас, на громадських засадах, від 1 січня 1912 р. і до 1914 р. редагує журнал “Украинская жизнь”, що фактично був єдиним українським (російськомовним) громадсько-політичним часописом у дореволюційній Росії. Праця у цьому виданні на ідею українського відродження потребувала великої мужності і була апогеєм журналістської діяльності Петлюри, висунувши його в коло найвідоміших українських політиків.
Саме через роботу у Москві Петлюру пізніше звинувачуватимуть у русофільстві. Зокрема, В. Винниченко писав: “…видавав (Петлюра. – С. Л.) на руській мові місячник “Украинская жизнь”, весь тон якого був спрямований на пропаганду серед українців гасла “боротися за Росію до побєдного конца”53. Ставлячи під сумнів ці закиди, досить навести кілька заголовків статей у журналі: “Українці між політичними засланцями” (П. Чижевського), “Український архітектурний стиль” та “Українство і російська преса” (М. Грушевського), а також С. Петлюри – “До питання про культурну творчість” (1912), “Скорочене” розвінчання українства п. Щоголевим” (1913), “До практичних завдань українства” (1914) тощо.
Особливо критикувався виголошений Петлюрою в “Украинской жизни” маніфест-декларація “Війна і українці” щодо ставлення українців до початку світової війни, де чітко зазначалося, що українці вибирають сторону Росії і будуть чесно боронити свою землю. Ця декларація відбивала настрої тодішнього широкого українського загалу. Вона була не “індивідуальним актом С. Петлюри”, як вважав Д. Дорошенко54, а документом редакції, який, за визнанням С. Сірополка, знайшов схвалення “з боку деяких визначних українських діячів, яким С. Петлюра надіслав її перед друкуванням”55. У статті наголошувалося, що українство у тяжкий час мусить заявити про себе, аби не залишитися поза російськими інтересами. Пізніше міністр закордонних справ уряду УНР О. Шульгин, оцінюючи декларацію, скаже, що вона була “першим виявом участі України в закордонній політиці, коли фактично такої держави не існувало і про неї можна було говорити лише пошепки… У декларації Петлюра орієнтувався не лише на Росію, але й на країни Антанти, з певними демократичними традиціями”56.
Ставлення до війни іншої частини українства базувалося на дотриманні протилежної думки: мовляв, перемогу здобуде Німеччина і Австро-Угорщина, а на руїнах Російської імперії постане Україна. Але поки що українці гинули по обидві сторони фронту: одні – за Австрію, інші – за Росію.
Петлюра вже у 1914 р. передбачав великі зміни в житті українства, про що у статті “До практичних завдань українства” писав: “Ми безперечно переживаємо період зростання українства, перетворення його в суспільну силу, в реальний фактор державного життя Росії. Стихійні вияви українства дедалі більше поступаються перед планомірними актами національного самоусвідомлення, скріпленого організованими формами й виступами, що пройшли довгий шлях підготовчої, обдуманої та усвідомленої роботи”57.
Під час Першої світової війни, на початку 1916 р., С. Петлюра добровільно вступив на службу до Всеросійського Союзу Земств, що в числі інших товариств, де домінували українці, мав завдання допомагати постачанню армії. Його службовці носили військову уніформу, і їх жартома називали “земгусарами”. З цього періоду є цікавий спомин генерала М. Юнаківа, надрукований у “Тризубі”: “Перебуваючи начальником штабу 4-ї армії, я мав змогу познайомитися з С. В. Петлюрою. Він, в якості заступника головноуповноваженого санітарної частини (тут неточність, треба – уповноваженого Союзу Земств. – С. Л.) Західного фронту, приїхав весною 1916 року з Мінська до Молодечна (ставка штабу армії) для обговорення способів організації санітарної допомоги в запіллі армії. Балакав я з С. В-чем години зо дві, виключно в справі його приїзду; при чому він зробив на мене глибоке вражіння своїм розумом, знанням справи, а головне – своїм захопленням та кипучою енергією”58.
Симону Петлюрі довелося чимало спілкуватися із солдатськими масами, пройнятися їхніми настроями, вдалося завоювати популярність серед військових. Завдяки його енергійним заходам там були створені українські військові ради – від полкових до фронтової. Авторитет і повага, здобуті Петлюрою у солдатів, та його громадська активність висунули його до керівництва українським військовим рухом. У квітні 1917 р. він виступив ініціатором та організатором проведення в Мінську українського з’їзду Західного фронту. З’їзд створив Українську фронтову раду, а її головою обрав С. Петлюру.
Як голова фронтової ради, перебуваючи на посаді Уповноваженого Головного Всеросійського Земського З’їзду, Голови Контрольної Колегії Земського Союзу на Західному фронті, Петлюра був делегований для участі в роботі Національного Конгресу, що скликався Центральною Радою і проходив у Києві 6-8 квітня 1917 р. Він узяв для цього відпустку, і подальші події вже більше не дозволили повернутися на службу до Союзу Земств.
О. Бобіна стверджує, що 4-5 квітня Петлюра брав участь у роботі конференції УСДРП, а також був обраний членом Центрального комітету УСДРП та редколегії центрального органу УСДРП – “Робітничої газети”.
Деякі дослідники, зокрема Н. Барановська у дисертаційній роботі, стверджують, що Петлюра уже був на цей час членом Центральної Ради. Насправді до Центральної Ради його було кооптовано лише 8 травня 1917 р., вже після обрання головою Українського Генерального Військового Комітету. Перша згадка про С. Петлюру, віднайдена автором у протоколах Центральної Ради, зустрічається 24 квітня 1917 р., коли М. Грушевський при обговоренні питання про губернських комісарів запропонував: “Бажано, щоб на Буковинського комісара призначено було Петлюру, але поки що треба порозумітися з Дорошенком”59. Мандат же делегата Першого військового з’їзду Петлюра отримав у ранзі військового урядовця і Голови Українського військового комітету Західного фронту.
Таким чином, цей короткий біографічний огляд переконливо свідчить, що С. Петлюра в дореволюційний період уже був помітною постаттю в українському суспільно-політичному і культурно-національному русі. Передреволюційна діяльність, участь у громадсько-політичному житті, журналістська й науково-дослідна праця, посада військового урядовця – усе це сформувало його як людину, громадянина й державного діяча. А гуманітарна спрямованість дала можливість зайняти провідне місце серед українських політиків. Зрештою, гуманітарний “вектор” знань, скажімо М. Грушевського чи В. Винниченка, у сучасних істориків, здається, уже не викликає алергії чи скепсису, чого не можна сказати, коли мова заходить про Петлюру.
Наразі невідомо, чи сам Петлюра усвідомлював тоді своє призначення. Але по тому, як він уперто працював над собою, можна стверджувати, що він свідомо готував себе саме до ролі активного творця українського поступу.
Отже, з певністю можна вважати закономірним той факт, що кандидатура Петлюри була висунута на голову військового з’їзду. Це спростовує поширені в історіографії твердження про випадковість, а то й помилковість цього висунення.
Першими, хто вдався до інтерпретації подій Першого військового з’їзду, були: В. Винниченко, Д. Дорошенко, В. Кедровський, М. Ковалевський, П. Христюк та інші. Вони створили поважну історіографічну базу, яка, проте, внесла велику суперечливість в його оцінку, а особливо – в оцінки дійових осіб. Так само має місце полярність оцінок щодо висунення С. Петлюри на голову з’їзду. Скажімо, В. Винниченко стверджує, що висунення відбулося “не через те, що Петлюра розумівся на військових справах, не через те, що він виявляв коли-небудь нахил до війн…, а просто через те, що він носив військовий одяг і був делегатом з фронту”60. Д. Дорошенко вбачав домінування партійних інтересів: “вибір цієї кандидатури на голову з’їзду дозволив би перебрати керівництво його роботою українським соціал-демократам, які становили більшість у Центральній Раді”61. На думку автора, найближчим до істини є твердження М. Ковалевського, який вважав, що соціал-демократи були в меншості і “якби цю справу вирішували у вузькопартійних інтересах, то ані Український Військовий З’їзд, ані Українська Центральна Рада не призначали б соціал-демократа на таке відповідальне становище”, а вибір на Петлюру впав тому, що “на чолі військової організації, особливо в переходову добу, треба було поставити такого українського діяча, який разом із зрозумінням значення військової справи, єднав би в собі глибокий український патріотизм і вірність національній справі. І такою людиною був власне Симон Петлюра”62. Твердження М. Ковалевського належить до тих, що спростовують інвективи В. Винниченка про відсутність у Петлюри харизми.
На з’їзді після гострих і тривалих дебатів, викликаних внесенням альтернативної кандидатури М. Міхновського, дійшли компромісного рішення: обрати не голову з’їзду, а президію, члени якої по черзі будуть вести засідання. Від фронту обрали С. Петлюру, від тилу -М. Міхновського, від Центральної Ради – В. Винниченка, від Балтійського флоту – матроса Письменного. Почесним головою з’їзду делегати обрали М. Грушевського і запросили до президії командира Українського полку імені Б. Хмельницького полковника Ю. Капкана.
Значно перебільшеною є оцінка В. Кедровського про те, начебто “Петлюра був улюбленцем з’їзду і беззастережно панував на ньому”63. Ілюстрацією цієї тези служить свідчення П. Христюка: “Частина делегатів рішуче не годилася на кандидатуру Симона Петлюри як людини не військової, навіть незважаючи на авторитет українського парламенту”64. Насправді навіть при такому компромісному рішенні, як почергове головування, кандидатура Петлюри пройшла лише при незначній більшості.
І все ж саме з обранням до президії з’їзду, а 8 травня – головою Українського Генерального Військового Комітету Петлюра вийшов на сцену великої української політики. Тоді ж, як голову УГВК, його було кооптовано до складу Центральної Ради. Завдяки своїм частим виступам на з’їзді він поступово здобував популярність серед делегатів. Він головував на засіданнях, виступав з доповідями “Про націоналізацію війська” та “Про просвітню справу”. Зокрема, в останній він пропонував: “1. щоб у військових командах, де є до того можливість, вивчення українців велося в їх мові; 2. щоб військові установи й різні підручники перекласти на українську мову з їх відповідним приспособленням; 3. щоб для українських військових товариств і гуртків виписували літературу (газети, журнали, книжки й агітаційні брошури) на засоби держави на таких самих основах, на яких передплачується література на російській мові, і щоб при військах відкрито просвітні курси; 4. що торкається перетворення існуючих уже на Україні військових шкіл (як юнкерські, прапорщицькі, морські, авіаційні й інші школи), практичне здійснення того всього з’їзд доручає Українській Центральній Раді вкупі з вибраним з’їздом Українським Військовим Генеральним Комітетом”65.
Як свідчить М. Ковалевський, особливо запальною була промова Петлюри з приводу провокації начальника київської міліції Лепарського щодо, начебто, намірів з’їзду захопити державні установи. Петлюра, зокрема, говорив: “Тільки ми стоїмо на сторожі революції на Україні. Ми стоїмо тут і боремося з контрреволюційною “демократією”, з панами Лепарськими. А коли ворожа нам демократія заявляє, що ми розпорошуємо революційні сили, то ми з свого боку мусимо заявити, що навпаки, ми революцію на Україні спасаємо, бо тільки на наші зорганізовані сили може опертися, яка б там не була, демократія”66.
Цілком імовірно, що саме цими виступами він заімпонував вояцтву, яке інтуїтивно відчуло в цивільній людині, маловідомій на той час у військових колах, певну окремішність, що вирізняла його з-поміж інших чимось таким, що живить і скріплює віру в майбутнє. На той час на таку роль потрібна була не стільки військова людина, скільки політик національно-державницьких поглядів. М. Ковалевський вважає, що “в особі Симона Петлюри була знайдена людина, яка, не дивлячись на своє цілком цивільне минуле, зрозуміла всю вагу військової організації України, як і складний характер підготовних організаційних кроків”67.
На з’їзді панували радикальні погляди. На думку М. Міхновського, з’їзд повинен був поставити перед лідерами Центральної Ради чітке завдання негайної організації власних національних збройних сил. Проте, незважаючи що саме товариство-клуб ім. П. Полуботка головним чином підготувало це поважне зібрання і за даними, наведеними В. Голубком, серед делегатів з’їзду лише близько 45 відсотків становили прихильники самостійників68, М. Міхновський не зміг провести ідею негайної “націоналізації армії на національно-територіальному принципі”, хоча вона явно стояла перед українським військовим рухом. Самостійницька течія мала обмежений вплив на громадську думку і політичні події в Україні.
Однак малопереконливими видаються протиставлення поглядів Міхновського і Петлюри, що простежується у працях Г. Журби, П. Мірчука, Р. Млиновецького, Б. Монкевича та інших. У ситуації, яка склалася на з’їзді, Петлюра не міг підтримати Міхновського, оскільки це засвідчило б опозиційність до Центральної Ради. А про близькість поглядів С. Петлюри і М. Міхновського цікаве спостереження зробив М. Грушевський: “згодом виявилося, що Петлюра являється, може тактовнішим і поправнішим виданням Міхновського… Але в даний момент сі негативні сторони відходили на другий план перед позитивним здобутком – віддання військового руху під цивільний, соціалістичний напрям”69.
На з’їзді ж домінувала автономістська ідея соціалістичних партій, представники яких переважали в Центральній Раді. Вони категорично заперечували необхідність створення власних силових структур. М. Грушевський відстоював думку, що не революційний шлях розвитку суспільства, який супроводжується насильством, кровопролиттям і руїною і тому є антигуманним, а еволюційний і мирний шлях має бути провідним фактором в історичному розвитку України70.
Лідери Центральної Ради, керуючись своїми програмними партійними принципами і не бажаючи серйозно ставити питання організації національних збройних сил, нав’язували з’їздові свої погляди, програму і рішення. Винниченко з усією красномовністю письменника переконував, що “Україні немає за що воювати, бо вона нікого поневолювати не хоче”71. Він уперто відстоював марксистську ідею “загального озброєння народу”, заперечуючи будь-які кроки, спрямовані на розбудову національної армії. Незадовго до з’їзду позицію соціалістів він оприлюднив у “Робітничій газеті”: “Не своєї армії нам соціал-демократам потрібно і всім щирим демократам треба, а знищення всяких постійних армій. Не українську регулярну армію нам треба організовувати, а всіх українських солдат освідомити, згуртувати, організувати і українізувати ті частини всеросійської армії, які складаються з українців, виділити їх в окрему групу… Українського мілітаризму не було, не повинно його бути й надалі”72. Винниченкові вдалося домогтися ухвалення з’їздом резолюції “Про українську народну міліцію”, в якій відзначалося, що “війна є справою імперіалістичної політики пануючих класів” і що “постійне регулярне військо, як засіб панування буржуазних класів, не відповідає змаганням народу і робочого класу та служить тільки для зміцнення такого панування”73. Тому з’їзд визнав, щоб “українська армія після війни стала армією народу (народною міліцією), єдиною метою якої буде охорона інтересів і прав народу”74.
Надзвичайно суперечливими є оцінки тогочасних поглядів С. Петлюри на проблему створення українського війська. Бувши членом УСДРП, він, звичайно, не міг виступати проти лінії партії щодо військової політики, але й не акцентував особливої уваги на недоцільності регулярної армії. Разом з тим він доклав чимало зусиль до того, щоб пом’якшити вплив позиції Винниченка на військове будівництво в Україні.
Його зусилля на з’їзді були підпорядковані налагодженню органічної роботи, спрямованої на організацію українського війська. Разом з тим саме поведінка Петлюри на з’їзді дає право говорити про нього не як про імпульсивну людину, а про прагматичного, раціонального політика, який умів адекватно оцінювати тогочасну загальнополітичну ситуацію. Р. Млиновецький у “Нарисах з історії…” наводить свідчення очевидців, що Петлюра закликав з’їзд “до об’єктивної, спокійної і розважливої праці, підпорядковуючи пориви серця наказам холодного розуму. Не треба в дану політичну хвилину відокремлювати долі Росії від долі України. Якщо Росія потерпить поразку – наслідок цієї катастрофи відіб’ється і на політичній частині її – на Україні. Будьмо ж на височині нашої національної гідности, щоб у цю важливу хвилину ніхто не важився кинути нам докір, що керувалися пристрастями, національною виключністю. Відкинемо небезпечні пристрасті для тверезої поважної праці”75.
На доповідь С. Петлюри з’їзд ухвалив резолюцію “Про українізацію війська”. У ній, зокрема, говорилось, що “в існуючих військових одиницях в тилових частинах всі українські вояки, як офіцери, так і солдати, повинні бути негайно виділені в окремі частини. У військових одиницях на фронті це виділення повинно проходити поволі, – в залежності від тактичних і інших військових обставин, постільки це виділення не буде вносити дезорганізації на фронті”76.
Деякі історики, зокрема Р. Млиновецький, М. Стахів, С. Томашівський та інші, у своїх працях оцінюють українізацію війська як явище шкідливе для української справи, більше того, перекладають на С. Петлюру відповідальність за підміну ідеї творення національної української армії ідеєю українізації. Але слід зважати, що українізація не могла стати просто чиїмось суб’єктивним витвором. Вона була стихійно породжена українським військовим рухом і підтримана переважною більшістю тодішніх українських політичних чинників, перетворившись у засіб привернення збройної сили на бік української революції. Також немає сумніву, що українізація для військового руху відіграла активізуючу роль. Іще один істотний момент: у цей процес кожен вкладав своє розуміння. Пересічні вояки розглядали українізацію як шлях створення власної армії. Центральній Раді українізація війська служила важливим агітаційно-пропагандистським засобом для підвищення свого політичного авторитету. Як зазначає О. Щусь, для Петлюри (що він неодноразово підкреслював), українізація вирішувала найважливіше завдання, яке стояло на порядку денному, – “вирвати українських вояків із рук російського командування й скупчити їх на одному фронті”77. Це був перший необхідний для створення національної армії крок.
Центральна Рада змушена була піти назустріч військовому рухові, підтримати ідею українізації армії. Скрізь засновувались українські військові ради і комітети, відбувались військові з’їзди фронтів, армій, корпусів. Явочним порядком виділялися українізовані військові частини із загальноросійських, залишаючись, проте, в повному підпорядкуванні російського військового командування. Стримати цей процес було неможливо, він набирав масового характеру.
На момент, про який ідеться, С. Петлюра перебуває у стані певного дуалізму стосовно проблем війська. Очевидно, його слід пояснювати тогочасною нечіткістю поглядів на цю проблему та впливом соціалістичного середовища. Але вже від Першого військового з’їзду він прийшов до усвідомлення необхідності розбудови українського війська.
Перший військовий з’їзд поклав край нерішучості Центральної Ради в стосунках з Тимчасовим урядом, про що свідчить резолюція з’їзду “вимагати від Тимчасового правительства та ради робітничих і солдатських депутатів негайного оголошення особливим актом національно-територіальної автономії України”78. Для переговорів до Петрограда була відправлена делегація Центральної Ради. В Декларації до Тимчасового уряду, зокрема, наголошувалось: “З метою піднесення бойової сили армії й відродження дисципліни необхідно перевести в життя виділення українців в окремі військові частини, як в тилу, та, наскільки можливо, на фронті”79. Але Тимчасовий уряд не поспішав з відповіддю, а воєнний міністр Керенський зайняв щодо українізації армії ворожу позицію.
Для підтримки вимог Центральної Ради до Тимчасового уряду про надання Україні автономії та нейтралізації перешкод для українського військового руху з боку Всеросійського військового з’їзду, який готувався на 14 червня, УВГК скликав на 4 червня 1917 р. Другий військовий з’їзд.
О. Керенський, тодішній російський військовий міністр, телеграмою до всіх частин армії заборонив проведення з’їзду під загрозою кари військово-польового суду. Як відзначає З. Стефанів, у відповідь на заборону з’їзду Петлюра апелював до військового міністра, верховного головнокомандуючого, командуючих фронтами та командуючих воєнних округів, надіславши їм телеграму, в якій застерігав, що “заборона з’їзду викличе неминучу реакцію і посіє в масах недовір’я до верховної команди та понизить бойовий дух українців, котрих в армії одна третина… що заборону з’їзду можуть використати сьогодні в цілях, зовсім небажаних і небезпечних для бойової здатності на фронті і порядку в тилу… Український Генеральний Комітет… рішуче підтримує своє жадання дозволу на з’їзд і жде негайної відповіді”80.
Незважаючи на заборону, з’їзд відбувся з 5 по 10 червня 1917 р. за участю близько 1976 делегатів, що, за Р. Млиновецьким, були представниками від 1732444 осіб організованого українського вояцтва81. На з’їзді знову проявилися цілком протилежні позиції у поглядах на державотворчі процеси в Україні: правих, які вважали, що український рух має розвиватися цілком самостійно, як протиросійський, і соціалістів – прихильників “єдиного революційного фронту”. Р. Млиновецький наводить характерний для правих виступ делегата від Одеси Романенка, який закликав до цілковитого розриву будь-яких державних зв’язків України з Росією. Романенко, зокрема, говорив: “А що нам тая автономія. Щоб і далі своє власне жебрати від москалів? Ми не жебраки, а козацькі сини, і хочемо бути господарями такими, як були предки козацькі, князі київські, хочемо самостійности”82.
П. Христюк, повертаючись до описуваних подій, зауважував: “Майже тиждень бурхливо кипіло на з’їзді, на безконечних мітингах, біля будинку з’їзду і у всьому Києві. Вояки, повні сил і енергії, звикли на фронті реально дивитися на речі, ставили питання просто і руба: коли уряд не хоче нас слухати, то немає чого і нам на нього зважати. Маємо свій розум, маємо силу – робімо так, як це потрібно нам – українському народові, а не комусь там, хоч би і в Петрограді. І знову довелося керівникам українського руху вживати надзвичайних сил, щоб цей стихійний процес і гнів українського вояка не перейшов певних меж і не зламав раптово наміченої лінії організованої і планової боротьби за національне визволення і загальні здобутки революції”83.
Надзвичайно потужні самостійницькі тенденції вимагали від лідерів Центральної Ради докласти чималих зусиль, щоб утримати з’їзд від радикальних рішень.
С. Петлюра відіграв у роботі з’їзду чільну роль і мав надзвичайний вплив на делегатів. Щоб не допустити непродуманих рішень, він багаторазово брав слово для виступу. Однак тут варто сказати про суперечливий характер його поглядів, що не заперечує В. Кедровський: з одного боку, сповідуючи програмні постулати УСДРП, Петлюра твердив, що “постійне військо може мати в собі елемент небезпечності”, а з другого, – визнавав необхідність реальної військової сили: “…треба мати в руках революційну, озброєну, реальну силу, на якій демократія завжди б могла спертися в разі небезпеки загрози її інтересам”84.
У делегатів з’їзду не знаходили підтримки заклики до великого наступу Керенського, що готувався на фронті. В. Кедровський, що був учасником з’їзду, у своїх спогадах наводить виступ члена президії з’їзду Гаврилюка, який говорив: “Немає за що віддавати на загибель найкращих синів нашої Вітчизни! Ми залишимося при розбитому кориті, коли позбудемося своєї організованої військової сили, віддавши її до послуг російському урядові… Ми повинні утворювати свою військову силу, тримати її на свойому фронті, для оборони своїх границь і ні одного чоловіка для наступу!.. Вони повинні жити для будучини, бо боротьба за рідний край ще наближається: жорстока і рішуча. Будемо до неї готуватися. Коли тепер втратимо сили і не використаємо цей історичний час, нас прокленуть наші нащадки”85.
Делегати висловлювали пропозиції засудити Тимчасовий уряд і всю російську демократію, виразно висували гасло самостійності України, цілковите і негайне відділення від Росії, присягали боротися за волю України і до закінчення боротьби не повертатися до своїх частин. Навіть були пропозиції передати владу війську і запровадити тимчасову військову диктатуру.
Обурені шовіністичною поведінкою російського уряду, делегати були готові вийти на вулицю, щоб разом з українізованими частинами Києва встановити свій контроль у місті. За таких ситуацій на трибуні з’являвся Петлюра і стримував радикально налаштованих військовиків від передчасного виступу. Як згадує В. Кедровський, “силою слова свого, духа свого він (Симон Петлюра. – С. Л.) спинив розбурхане море, влив його у спокійні береги й утримав з’їзд від виступу, який міг би привести до тимчасової ліквідації осередків українського національного руху і в кожному разі затримав би його на довгий час…”86. Петлюрі ледве вдавалося заспокоювати з’їзд. Він переконував, “що українці-вояки мусять безапеляційно виконувати накази своїх центрів і коли їм накажуть виконати свої обов’язки та йти в наступ, то йти. Пропозиція ця зібрала невелику більшість, не дивлячись на величезну в той час популярність Петлюри. Якби не така популярність його, без сумніву, з’їзд пристав би на точку поглядів І. Гаврилюка й виніс би ухвалу проти наступу”87.
Рішення і вимоги військового з’їзду, їх рішучість і категоричність надихнули Центральну Раду на проголошення на з’їзді, 10 червня 1917 р., свого 1-го Універсалу про автономію України та створення уряду – Генерального Секретаріату. Його оголосив Винниченко. Петлюра, взявши слово після проголошення Універсалу, говорив: “Хвиля, яку ми переживаємо з вами, є хвилею великої відповідальності. Во ім’я спасіння України, во ім’я спасіння цілої Росії, Центральна Українська Рада зважується взяти на свої плечі надзвичайно великі та відповідальні обов’язки… Універсал для нас – приказ і закон, якого ніхто не має права не послухати”88.
З’їзд виніс цілу низку важливих ухвал щодо військового будівництва. Підтримуючи постанову Першого військового з’їзду про українізацію війська, Другий з’їзд доручив УГВК якнайшвидше розробити детальний план українізації і вжити всіх заходів для негайного проведення його в життя.
Залишалося реалізувати задекларовані наміри, на що, зрозуміло, не було відповідного апарату і механізму. Ніяких гарантій, які б забезпечували виконання ухвал з’їзду, не існувало. Роль такого апарату мав виконати УГВК. Однак його влада і вплив на військо базувались лише на моральному авторитеті. Петлюра, виступаючи з доповіддю “Про конструкцію Генерального Військового Комітету”, запропонував його структуру, що складалася з 8 відділів: агітаційно-просвітнього і організаційного, інспекторського, мобілізаційного, муштрового, спеціальних служб, санітарно-медичного, правно-консультаційного і канцелярії89. УГВК був доповнений 10 новими членами, виключно військовими фахівцями, і затверджений у складі 27 осіб. Головою вдруге обрано С. Петлюру. Це спростовує існуючі в історіографії закиди, начебто УГВК складався лише з прапорщиків та солдатів. В. Кедровський наводить дані, що “в другому складі УГВК були: 1 генерал Генерального Штабу, 1 генерал піхоти, 6 підполковників, 1 капітан Генерального Штабу, 1 капітан піхоти, 1 штабс-капітан Генерального Штабу, 1 військовий лікар, а решта хорунжі й підхорунжі, 54 солдатів, 1 матрос. Всі вони були різних фахів: літунства, артилерії, скорострілів та інженерних військ”90.
З’їзд обрав також Всеукраїнську раду військових депутатів чисельністю 132 члени. Повідомлення у “Новій Раді” підтверджує факт включення Військової Ради і всіх членів УГВК до складу Центральної Ради91. Рада військових депутатів стала допоміжним органом, або, іншими словами кажучи, своєрідним військовим радником чи експертом УГВК, а в окремих випадках, за ухвалою Центральної Ради, могла давати йому певні директиви.
Другий військовий з’їзд виявився черговим етапом консолідації українського національно-визвольного руху. Петлюра, керуючись рішеннями цього з’їзду, повністю включається у справу українізації війська, що загалом було досить складною і відповідальною справою. Вона і стала основним змістом його діяльності упродовж решти 1917 р.

Процес українізації в російській армії здобув широкий інтерес дослідників, які мають у своєму активі чимало праць. Серед них найбільш цікавими видаються праці учасників і керівників національно-визвольного руху, зокрема М. Галагана, В. Євтимовича, В. Кедровського, Д. Кетроса, О. Пилькевича, Г. Порохівського, П. Проценка, В. Савченка, П. Скоропадського, О. Станиміра та ін. У них багато місця відведено характеристикам організаційної роботи щодо створення війська, становлення національних військових структур, українського старшинського корпусу, його ставлення до офіційної військової політики Центральної Ради тощо. Водночас наводяться численні факти та цікаві характеристики самого Петлюри.
У питанні українізації частин російської армії радянська історіографія хибує обмеженою кількістю джерел через тривалу “табуїзованість” проблеми. Розглядаючи її висвітлення в радянські часи, слід чітко розрізняти поділ на два аспекти. Перше: у центрі наукової уваги перебували питання, пов’язані, передусім, з дослідженням революціонізації армії та залучення її більшовицькою партією на свій бік. Першорядне значення надавалось проблемам створення та діяльності загонів Червоної гвардії та переходу на бік більшовиків частин колишньої царської армії. Друге. Формування українських військових частин практично не розглядалося, оскільки український військовий рух кваліфікувався як контрреволюційний, реакційний. Виняток становили поодинокі згадки про українізацію російської армії в 1917 р., які, однак, не виходили за рамки офіційної концепції радянської історіографії. Серед останніх слід виділити праці П. Голуба, І. Кічія, А. Ткачука, Н. Якупова.
Так, зокрема, у 1967 р. в “Українському історичному журналі” А. Ткачук92 вперше наводить дані про чисельність українізованих військ. Називаючи цифру 490 тис. вояків в українізованих формуваннях, він робить висновки, що спроби Центральної Ради використати українізовані формування зазнали краху. Таке пояснення, однак, залишається недостатнім, оскільки позбавляє відповіді на багато запитань. Незрозуміло, чому поза увагою дослідника залишається той факт, що вести мову про якісь більш успішні результати українізації в тогочасних умовах, по суті, некоректно. Залежність від подій в Росії і в її армії, з якими Україна в умовах бездержавності була міцно зв’язана, не давала шансу на значні самостійні маневри.
У збірниках документів радянського періоду матеріали і документи стосовно означеної проблеми добиралися тенденційно і обмежувалися лише тими, що стосувалися діяльності більшовицької партії. Практично були відсутні документи про розгортання українського військового руху та національного військового будівництва. Документи часто вихоплені з контексту конкретних історичних подій або мають значні купюри. Це стосується передусім матеріалів, що наведені як приклад негативного ставлення солдатів-українців до Центральної Ради та її чільних діячів.
Архівні ж фонди зберігають величезний масив документів, котрі засвідчують протилежне: великий авторитет Центральної Ради, Генерального Секретаріату у середовищі українського суспільства, значну роль Петлюри у створенні національної армії та у справі відродження української державності. У вищеназваних збірниках радянського часу ці документи не представлені, тому нововіднайдені архівні матеріали, що склали значну джерельну базу для даного дослідження, дають змогу запропонувати нові, більш якісні акценти для висвітлення проблеми українізації армії.
У сучасній історіографії проблема українізації армії найбільш повно розглянута в монографіях і студіях В. Голубка, В. Солдатенка, Я. Тинченка та дисертаційних дослідженнях В. Задунайського, Л. Зінкевич, Р. Зінкевича, О. Макарчука.
Проте аналіз вищеназваних джерел і літератури свідчить, що процес українізації війська усе ж досі належно не висвітлений. У більшості праць він подається одноманітним, не акцентується на відмінностях нюансів у різні періоди його здійснення. Майже зовсім випадає з поля зору дослідників еволюція поглядів С. Петлюри на суть українізації залежно від розвитку українського військового руху та суспільно-політичних подій.
А між тим, як зазначає В. Винниченко, вже від Другого військового з’їзду суть українізації полягала не тільки у виділенні українців в окремі частини, а й у створенні національно-територіального війська. У резолюції з’їзду, адресованій Тимчасовому уряду, була вимога розпочати широкий процес українізації армії: “Для зміцнення військових частей в одну цілість потрібна негайна націоналізація Української Армії; усі офіцери і солдати повинні виділитися в окремі часті. На фронті виділення відбувається ступенево, а що торкається флоту на Балтійському морі, то треба комплектувати деякі кораблі з українських команд. У Чорноморському флоті, який складається переважно з українців, дальше доповнювання переводити виключно з українців”93. Фактично така резолюція означала початок організації національної армії.
Упродовж червня процес українізації розвивався по висхідній, хоч і носив в основному стихійний характер. Проте весь його хід закладав основу формування національного війська. Петлюрі вдалося налагодити роботу всіх відділів УГВК, встановити тісний зв’язок з більшістю українських військових організацій, налагодити співпрацю із штабами командуючих Південно-Західним і Румунським фронтами. С. Кульчицький обґрунтовано вважає, що “український рух у військах завдяки терплячій роботі Симона Петлюри став нездоланною силою в тилу й на фронті”94.