БОРОТЬБА З «ПЕТЛЮРІВЩИНОЮ» В УКРАЇНСЬКІЙ АВТОКЕФАЛЬНІЙ ПРАВОСЛАВНІЙ ЦЕРКВІ НА ПОЛТАВЩИНІ У 1920-1930-х РОКАХ

ПІСЛЯ поразки Української революції і встановлення радянської влади у системі радянської пропаганди виник ряд стійких стереотипів, побудованих на антагонізмі політичних цінностей. Більшовицька влада, одержима ідеєю світової революції, з її шовіністичним баченням шляхів розв'язання національного питання відкидала право українського народу на створення власної національної держави. Трактування характеру Української революції як буржуазно-націоналістичної закономірно поширювало аналогічну оцінку на її лідерів, призвело до свідомого перетворення окремих з них на символи «контрреволюції», «антирадянщини», ідеології «буржуазного націоналізму». Ідеться, зокрема, про природу та етимологію дефініції «петлюрівщина» у більшовицькій інтерпретації.
Постать та ім'я Симона Васильовича Петлюри для більшовицьких ідеологів сконцентрували у собі всі сили і напрями українського національно-визвольного руху. Будь-які прояви останнього чи елементи критики дій радянської влади у галузі національної політики кваліфікувалися як «петлюрівщина». Боротьба з її проявами покладалася владою на радянські спецслужби, котрі відігравали роль головного інструменту у виявленні та знешкодженні небезпечних для режиму сил. Так, наприклад, вже у 1921 році набули розголосу арешти групи учнів Пирятинської учительської семінарії, організаторів і учасників місцевої «Просвіти», та членів так званої «підпільної петлюрівської організації» у місті Полтаві, яких звинувачували у «підготовці збройного повалення радянської влади і відновленні УНР» [18, с. 55].
В Україні як складова частина національно-визвольного руху розглядався релігійний фактор, що надавало особливої гостроти політичній ситуації. Адептом ідеології українського буржуазного націоналізму в республіці, на думку влади, була

Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), що засвідчувала офіційна пропаганда: «Церква на Україні впродовж тривалого часу була опорою національного руху і проти Москви, і проти Польщі. Петлюрівщина і УАПЦ, яка виникла на її руїнах, пробували відродити традиції Запорізької Січі у боротьбі за віру» [17, с.40]. Більшовицькі ідеологи були вкрай стурбовані тією обставиною, що в жодній з колишніх національних окраїн Російської імперії релігійне питання не мало «такого важливого політичного значення, як на Україні». Цей феномен вони пояснювали особливостями соціальної структури українського суспільства, у якому пролетаріат був надто малочисельним, а домінувало «темне українське сільське населення» з нібито властивим йому низьким культурним рівнем і «релігійними забобонами» [16, с.159]. З іншого боку, організатори антирелігійної політики акцентували увагу на наявних в «українській дійсності специфічних умовах». Ішлося проте, що в період з 1917-го до кінця 1920-го року «Україна була ареною запеклої громадянської війни», «тому безпосереднє проведення в життя основних заходів Радянської влади з релігійного питання (відокремлення церкви від держави і школи від церкви)» тут у порівнянні з радянською Росією запізнилося і фактично розпочалося тільки з 1920 року. У результаті, як і варто було очікувати, в Україні виникло чимало «конфліктів між населенням і суспільно-державними організаціями на релігійному ґрунті». Причому, підкреслювалося, «в тих місцях, де національна ворожнеча, національні питання стояли гостро — західна і південно-західна частина України—там у найбільш загострених формах виявлявся релігійний рух» [17, с. 39].
Регіонами найбільшого впливу автокефалії були Київщина, Поділля, Полтавщина, Волинь, Чернігівщина. її приходів налічувалося до 1600 з кількістю парафіян близько трьох мільйонів. Саме тут партійно-радянські органну тісному альянсі зі спецслужбами розгорнули широку кампанію цькування і репресій проти осередків УАПЦ. Прикметно, що ініціатива у визначенні пріоритетних об'єктів належала не лише партійним органам. Це яскраво засвідчують директивно-розпорядчі документи керівництва ДПУ. Наприклад, циркуляр від 4 вересня 1926 року «Про український сепаратизм» вказує на небезпеку «росту шовіністичних тенденцій», що «ставить перед органами ДПУ необхідність своєчасно реагувати на це явище, що має політичне значення першоступеневої ваги». Серед най-небезпечніших з точки зору ДПУ осередків українства названо УАПЦ — «могутній оплот націоналізму і чудове агітаційне знаряддя» [22, с. 28,29].

Циркуляри Всеукраїнської антирелігійної комісії з антирелігійної пропаганди всіляко наголошують, що автокефальну церкву не слід сприймати як виключно релігійну організацію, оскільки її витоки належать до періоду національної революції, а ідейні принципи базуються на прагненні демократизувати церкву і співпадають з програмними положеннями самостійницьких сил. Тому констатувалося, що«.. .керівна верхівка ВПЦР проводить значну політичну роботу. Політично автокефальна церква є шовіністично-петлюрівською організацією в сенсі керівного складу духовенства, яке орієнтується на Петлюру і створення Української Народної Республіки і проводить значну антирадянську роботу» [14, с. 4,8]. Склад церковної ієрархії, за оцінкою керівників ДПУ, — це«...колишні політичні діячі різних українських шовіністичних угруповань, від соціалістів-федералістів до петлюрівщини і гетьманщини. Для більшості з них церква є не метою, а засобом». За своїм соціальним складом вона «...об'єднує перш за все інтелігенцію і куркульство», котрі мріють про «перебудову існуючого державного ладу» [21, арк. 23 зв.]. На підтвердження цієї тези наводилися статистичні дані, згідно з якими, зокрема, у 5-ти округах Полтавщини у 1925 році до складу церковних рад входило 38,4% куркулів, 46,4% середняків, 15,2% бідноти, тоді як у екзархістів куркулі становили 33,6%, а в обновленців —- 20% [21, арк. 59].
Відвертою непримиренністю характеризуються висновки секретаря Київського губкому КП(б)У Варейкіса, викладені ним у закритому листі в політбюро з резолюцією «До виконання Балицькому»: «...висновки переконують цілком, що автокефалія по суті є політична партія, для якої церковні інтереси відіграють допоміжне значення. Боротьба за вплив у церкві для главарів автокефалії, серед яких перебувають колишній голова Ради міністрів уряду Петлюри (Чехівський), значною мірою є тільки спосіб використання легальних можливостей. Не підлягає жодному сумніву, що наша партія припускається величезної помилки, що вона недостатньо уважно вивчає ріст автокефалістів і недостатньо проявляє волю, щоб розкласти їх» [20, арк. 4]. Тому й не дивно, що на засіданні ВАК від 13 квітня 1925 року, де з дев'яти присутніх п'ятеро — високопоставлені керівники республіканського ДПУ (Балицький, Карлсон. Гольберт, Іванов, Горожанін), ухвалили доручити органам ДПУ зібрати матеріали про «антирадянську поведінку» керівників Вищої православної церковної ради ( ВПЦР) з метою публікації в пресі, а в практичній роботі «посилити репресії стосовно автокефальної церкви» [21, арк. 59].

Войовнича риторика втілювалася у конкретні заходи спецслужб із заведення оперативних обліків, агентурно-. оперативних розробок, справ-формулярів щодо священнослужителів і вірян УАПЦ. А вже у лютому 1926 року на засіданні політбюро ЦК КП(б)У В.Балицький, доповідаючи про діяльність релігійних угруповань в Україні, повідомляв, що очолюваними ним органами збирався матеріал на актив УАПЦ «персонально в особі попів, єпископів і членів окружних рад». Чекістами було виявлено «лояльних за лінією поведінки тепер — 199 чол., ворожих—331 чол., невиявлених — 25 чол.; тобто 59% ворожих при 4,5% з невиявленою політфізіономією» [19, арк. 97]. На підтвердження наведеної статистики голова ДПУ посилається на агентурні дані, які зафіксували висловлювання священнослужителів під час служби і виголошення проповідей, зміст їх приватних розмов або листування тощо. У директивних документах вимагалося матеріали компрометуючого характеру підтасовувати таким чином, щоб автокефалістів можна було кваліфікувати як «запеклих петлюрівців та посібників розвитку бандитизму» [13, арк. 31]. Однак остаточно покінчити з діяльністю УАПЦ влада вирішила у контексті справи СВУ Як зазначає Ю.Шаповал, посилаючись на виявлені архівні документи спецслужб, діячів автокефальної церкви останні зараховували до учасників організації поряд з «антирадянськи настроєною інтелігенцією» та «колишніми визначними учасниками петлюрівського руху». Визначивши коло головних фігурантів справи, В.Балицький повідомляв у ЦК КП(б)У, що будуть проведені арешти автокефалістів і на периферії [22, арк. 132, 133].
На Полтавщині форми боротьби каральних органів з осередками УАПЦ мали певні особливості. Вони випливали з висновку спецслужб про високий рівень концентрації релігійних громад УАПЦ в регіоні, переважання у складі релігійного активу громад соціальних елементів, які згідно з класовою структурою суспільства дискримінувалися більшовиками — куркулів та інтелігенції. Позначилися також ідентифікація Полтави як одного з ідеологічних центрів українського буржуазного націоналізму, її тісний зв'язок з Київським центром та пильна увага до провідних діячів УАПЦ краю — Йосипа Оксіюка, Івана Тарана, ЮріяЖевченка, КостяТовкача, їхніх зв'язків, контактів, листування.
Характерною особливістю кримінально-слідчих справ стосовно УАПЦ була їх масовість. Фактично усі виявлені в обласному архіві СВУ справи мали груповий характер. Так, 6 березня 1928 року в селі Мала Нехвороща чекісти заарештували 15 віруючих, котрим інкримінували «влаштування нелегальних

зборів, на яких обговорювалося питання про створення самостійної України» [2. арк. 1]. Логіка слідства полягала в тому, що молитовні зібрання і церковна служба трактувалися як «нелегальні збори». На прикладі цієї справи простежується ще одна закономірність. Вона була однією з численних сфабрикованих справ, котрі будувалася не на реальних доказах, а на політичному замовленні влади у контексті підготовки процесу СВУ. 17 квітня слідство змушене було визнати, що ця справа «за відсутністю достатньої кількості зібраних слідчих матеріалів для направлення до суду Полтавською Окрпрокуратурою припинена й направлена до Полтавського окрвідділу ДПУ». Полтавські чекісти продовжили справу вже стосовно 11 осіб, відвівши центральну роль П.Я.Жовницькому, церковному дяку. Його прізвище, як і факт «викриття петлюрівсько-церковної організації» на Полтавщині, увійшли до підсумкового документу ДПУ УСРР «Докладная записка о результатах работьі по вскрьітию украинского контр-революционного подполья по Украине в связи с делом СВУ». Констатувалося, що очолювана ним організація «ставила своєю метою організацію повстання проти радвлади». Упевнено зазначалося також, що на Полтавщині «організаційна робота по створенню автокефальної периферії проводилась членами Київського центру СВУ Чехівським, Липківським, єпископом Жевченком і священиком Тараном» [22, арк. 134].
Восени 1929 року у містечку Градизьку фабрикувалася справа 11 фігурантів, серед яких були священики І.Левандовський, І.Вакуленко, М.Ханко, котрим, зрозуміло, відводилася роль керівників. їм у провину ставилося використання «легальних можливостей церкви» для «виховання мас в українському шовіністичному дусі», «виховання у мас ворожого ставлення до Радянської влади, як влади, яка нібито пригнічує українську націю». Однією з форм контрреволюційної діяльності згаданих священиків слідчі називають збори та засідання церковних рад, у ході яких «кувалася єдність їх думки, а також тактика в площині використання церкви як зброї у боротьбі з Радянською владою» [9, арк. 8, 27, 325].
11 заарештованих фігурувало і в заведеній Полтавським губвідділом ДПУ справі «контрреволюційної організації автокефалістів» села Довгалівки Лубенського округу [4].
Привертає увагу той факт, що слідчі, як правило, ототожнювали час початку церковного служіння і час початку розгортання міфічної антирадянської діяльності, що слугувало істотним аргументом при визначенні міри покарання заарештованим. Наприклад, у звинувачувальному висновку стосовно священика УАПЦ з містечка Лохвиці Михайла Хоця
зазначалося, що початок його «контрреволюційної діяльності» співпадає із закінченням ним у 1921 році пастирських курсів УАПЦ в Києві, де його вчителями були митрополит ЛЗ.Липківський і В.Чехівський. «З перших днів приїзду до Лохвиці, — говорить документ, — він розпочав групувати навколо себе по-петлюрівськи налаштований контрреволюційний елемент, який складався з колишніх поміщиків, куркулів і торговців, і створив з них базу для існування автокефальної церкви» [8, арк. 160].
Прикметною є справа розстріляного в 1937 році єпископа Феодосія Сергєєва, шлях якого в лоно автокефальної церкви, вірогідно, проліг через непрості роздуми, вагання, сумніви. Він належав до екзархістської течії, примкнувши пізніше до обновленців, а з 1924 року після знайомства з єпископом М.Борецьким — до УАПЦ. В оперативно-слідчих співробітників Полтавського губвідділу ДПУ склалася інша версія, покладена в основу справи: «З 1924 року Сергєєв є активним учасником контрреволюційної організації автокефалістів, у яку був утягнутий єпископом Миколою Борецьким. ...Сергєєв був Борецьким проінформований про завдання і методи діяльності організації церковників, направленої на повалення Радянської влади на Україні шляхом насадження контрреволюційних груп з духовенства і антирадянського елементу», «його проповіді насичені контрреволюційним націоналізмом» і «становлять програму нещадної боротьби з Радянською владою» [5, арк. 2-2 зв., 21-22]. Однак, попри зусилля слідчих, навіть свідки не завжди своїми свідченнями підтримували заплановану фабулу справи. Так, на запитання слідчого до свідка «X» — колишнього священика-тихонівця, чи не намагався Сергєєв завербувати його в «церковно-націоналістичну автокефальну громаду», той відповів: «Ні, таких пропозицій Сергєєв мені не робив, хоча й був зі мною більш відвертим» [5, арк.З].
Серед архівно-слідчих справ, заведених слідчими Полтавського губвідділу ДПУ, зустрічаємо й такі, що фабрикувалися не лише за конфесійною, але й за родинною ознакою. Мова йде про трьох братів Слухаєвських — Володимира, Миколу і Бориса, уродженців села Остап'є. Сини священика шлях до УШЦ обирали свідомо. Старший Володимир отримав духовну освіту, однак довелося в 1917-1918 рр. скуштувати окопів Першої світової війни у складі 39-ї бригади в чині прапорщика. Спроба отримати вищу освіту в Кам'янець-Подільському університеті, де він познайомився з професорами І.Огієнком, В.Відновим, скінчилася невдачею, і в 1919 році він повернувся в рідне село. З 1920 року перебував на службі в радянських установах та на військовій службі, а з 1922 по 1923
рік навчався у Харківському інституті народного господарства. 1923 року автокефальна парафіяльна рада села Остап'є рекомендувала Володимира на висвячення в сан священика. Тоді й відбулося його знайомство з митрополитом В.Липківським і єпископом Й.Оксіюком [7, 6-6 зв.]. Молодші брати, теж маючи духовну освіту, на початку 20-х років учителювали, однак Микола Петрович, за його власним висловом, був «скорочений як син попа» [6, арк.5], а Борис Петрович висловився обережніше: «...залишив учительство через поганий матеріальний стан і як людина релігійна не міг учителювати» [3, арк. 6]. Слідство не могло визнати існування в радянській Україні фактів заборони на професійну діяльність за соціально-класовою ознакою, тому й подавало у звинувачувальному висновку щодо М.Слухаєвсько-го це як добровільну відмову: «...в 1924 році кинув учителювати і взяв найактивнішу участь в роботі УАПЦ» [6, арк. 11].
Не викликає сумніву, що конфесійні пріоритети у родині Слухаєвських стали результатом свідомого вибору. Як зазначав на допиті Борис Петрович: «До автокефальної церкви я прийшов тому, що я сам українець, і до якої я почував прихильність. Українська церква була, на мою думку, організована для того, аби український люд мав змогу молитися на рідній мові» [3, арк. 6].
Заарештованим священикам висувається ціла низка апробованих звинувачень у «контрреволюційній діяльності автокефалії». Передусім для «доведення» незаперечного зв'язку з центром СВУ ретельно фіксуються зустрічі і контакти з фігурантами справи. Як заарештовані, так і допитані свідки вказують, що Полтаву відвідували в 1925 році митрополит В.Липківський і член ВПЦР В.Чехівський з нагоди 150-річчя спорудження Воскресенського храму. Влаштований в честь їхнього приїзду обід на квартирі Ю.Жевченка трактується як політичне зібрання. Другим напрямом звинувачень стала акція збирання коштів для допомоги родині єпископа Ярещенка, котрий перебував на засланні. Отець Володимир запевняв, що це була разова акція, однак у звинувачувальному висновку йдеться про «організацію систематичного збирання коштів для арештованих або висланих адміністративно попів».
«Шовіністично-петлюрівськими» названі й такі заходи, організовані при сприянні чи за участю братів Слухаєвських, як діяльність сестринства у Полтаві, влаштування щорічних поминальних панахид пам'яті Т.Шевченка, І.Котляревського, Г.Сковороди, композитора К.Стеценка, репертуар хору Троїцької церкви у Диканьці, де служив Борис Петрович, зокрема виконання пісень «Заповіт», «Ще не вмерла Україна», «їхав козак за Дунай», «Садок вишневий коло хати» тощо. Йому ж робився закид щодо дружби з «неблагонадійним попом Ф.Геращенком,
який був злісним неплатником податків» і засуджувався до трьох місяців примусових робіт «за відмову від самообкладання».
Досить непереконливим доказом виступають долучені до справи Миколи Слухаєвського конфісковані при обшукові 16 жовтня 7 листів і записок особистого характеру. Одна з них — це детально описана технологія виготовлення самогону з трьох видів сировини. Схоже, що найбільший інтерес слідства викликав лист, адресований дружині заарештованого, ймовірно, від одного з братів чи батька, оскільки майже весь текст підкреслений олівцем слідчого. Цілком можливо, що його слова трактувалися як «езопова мова», зокрема наступні (орфографія збережена — Л.Б.): «Упорядкуйте на зіму своє уютне гніздечко, то якось воно ще буде, а там далі і в наше віконце загляне сонце. ...Будьте самі бадьорі духом... і Колі частіше довгими зимовими вечорами співай романс «Ободрись» [6, пакет особистих документів].
У звинувачувальних висновках щодо всіх заарештованих братів Слухаєвських є ідентичні кліше: «Будучи священиком, проводив серед віруючих шовіністично-петлюрівську агітацію, збуджуючи їх проти радвлади і націлюючи на необхідність боротьби за самостійну Україну». Невипадково у матеріалах справи Володимира Слухаєвського з'являється витяг з протоколу допиту колишнього адвоката, одного з організаторів релігійної громади УАЛЦ у Полтаві Костя Івановича Товкача. Останній проходив у справі СВУ і перебував під слідством у Києві [15]. Йому відводилася керівна роль: «Керівником організації СВУ в Полтаві був Товкач, в минулому особисто зв'язаний з керівниками СВУ—Єфремовим і Андрієвським» [1, арк. 11]. На думку слідчих, його свідчення від 29 жовтня 1929 року, коли політичний вирок СВУ вже було складено, мали незаперечно констатувати наявність розгалуженої мережі автокефальних діячів у Полтаві та бодай непрямо вказати на причетність до неї родини Слухаєвських. К.І.Товкач нібито з міркувань конспірації «ніколи ні прилюдно, ні в розмовах з окремими особами не розшифровував одверто політичних завдань автокефальної церкви. Щоб роботу політичну проводити в належному напрямку, для цього підбиралися такі кандидати на священиків, що самі добре розуміли завдання церкви і їх не було потреби натаскувати. ...автокефальна церква самою своєю природою повинна була виконувати національну роботу і без директив СВУ» [7, арк. 20]. А далі він називає серед «активістів автокефалії Полтавського округу» братів Слухаєвських, Сутулінського, Гіжицького, Корсунського, Бімкіна, братів Погод, І.Тарана. Останній перебував під пильним наглядом окрвідділу ДПУ і проходив по оперативній розробці «Плановики». Таким чином
слідство визначило коло фігурантів як. з названих, так і інших осіб, котрі належали до священнослужителів або релігійного активу УАПЦ на Полтавщині. їх притягнення до кримінальної відповідальності наприкінці 1920-х років було політичною розправою за позиціонування у питанні створення національної церкви.
Однак на цьому драматична епопея братів Слухаєвських не закінчується. У вересні 1937 році Володимира і Миколу знову заарештували. На той час вони вже не були «служителями релігійного культу» — Володимир працював бухгалтером Полтавської майстерні «Вагоремонт», а Микола—референтом на фабриці імені Кутузова. Протоколи допитів свідків рясніють компрометуючими фактами, а один з нихузяв на себе сміливість, можливо, не без «допомоги» слідчого, заявити: «Висилка, по-моєму, їм була недостатнім уроком, так як останнім часом поводять себе контрреволюційно і не втрачають зв'язків з антирадянськими елементами» [10, арк. 18]. За вироком судової трійки УНКВС у Полтавській області від 17-19 листопада 1937 року Володимир і Микола Слухаєвські були розстріляні.
Вакханалія терору призводить до позбавленої логіки еклектики у фабрикуванні кримінальних справ. Так, у справі «контрреволюційної фашистської організації церковників» на чолі з єпископом М.Русиновим з центром у Москві 1938 року фігурують автокефалісти Борис Слухаєвський, якого чомусь виокремили із справи його братів, та Федір Геращенко, колишній священик з Диканьки. Вони ніколи не були знайомі з єпископом Русиновим, однак саме він нібито завербував обох в організацію [11, арк. 110-125, 129-132]. Технологія фабрикування цієї справи повністю розкрита матеріалами її перевірки у 1959 році за заявами родичів 37-ми розстріляних священиків. Зазначалося, що «ніяких доказів про існування контрреволюційної організації у справах по їх звинуваченню немає» [12, арк. 328-335].
Отже, УАПЦ була визнана радянською владою серйозним політичним противником і ототожнювалася з «петлюрівщиною». Влада не вдавалася до тлумачення цього поняття, однак його складові неважко визначити із змісту кримінально-слідчих справ. Репресії проти діячів УАПЦ отримали ідеологічне обґрунтування, а їх виконавцем стали органи ДПУ. У ході підготовки та реалізації справи СВУ мав завершитися розгром Автокефальної церкви. Однак на Полтавщині, як і в масштабах України, злочинні репресивні процеси проти вцілілих представників автокефального руху знайшли продовження у 1930-х роках.

Джерела та література:
1. Архів Управління Служби безпеки України в Полтавській області (далі — архів УСБУ). — Спр. 354.
2. Архів УСБУ в Полтавській області. — Спр. 4366 — С.
3. Архів УСБУ в Полтавській області. — Спр. 4697 — С.
4. Архів УСБУ в Полтавській області. — Спр. 9730 — С.
5. Архів УСБУ в Полтавській області. — Спр. 13258 — С.
6. Архів УСБУ в Полтавській області. — Спр. 14153 — С.
7. Архів УСБУ в Полтавській області. — Спр. 14611 — С.
8. Архів УСБУ в Полтавській області. — Спр. 14775 — С.
9. Архів УСБУ в Полтавській області. — Спр. 15777 — С.
10. Архів УСБУ в Полтавській області. — Спр. 16188 — С.
11. Архів УСБУ в Полтавській області. — Спр. 16769 — СУ 3-х томах. Т. 1.
12. Архів УСБУ в Полтавській області. — Спр. 16769 — СУ 3-х томах. Т. 3.
13. Державний архів Вінницької області (далі —ДАВО). —Ф.П-1, оп. 1, спр.492.
14. ДАВО.—Ф. П-ЗО.—оп. 1.—спр.215.
15. Державний архів Служби безпеки України. — Спр. 67098 — ФП. У 237 томах. Т. 222.
16. Зінченко А. «Це влада не від Бога, а від дракона» // Вітчизна. — 1991. —№4.—С. 157-163.
17. Ливанов В. Антирелигиозная пропаганда на Украине // Антирелигиозник. — 1926. — №5. — С. 38-46.
18. Органи державної безпеки на Полтавщині (1919-1991). — Полтава: АСМІ, 2005. — 206 с.
19. Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі — ЦДАГОУ). —Ф. І.—Оп. 16.— Спр. 2.
20. ЦДАГОУ. —Ф.І.—Оп. 20. — Спр. 1696.
21. ЦДАГОУ. —Ф. І. — Оп. 20. — Спр. 2006.
22. Шаповал Ю. Невідомі документи про УАПЦ у зв'язку зі справою «Спілки визволення України» // Україна XX століття: Особи та події в контексті важкої історії. — К.: Генеза, 2001. — С. 130-141.

Людмила БАРЕНКО,
кандидат історичних наук (Полтава)