БРАТИ МИКОЛИ МЕШОВСЬКОГО (до історії родини видатного українського діяча)

ЯСКРАВА постать Миколи Івановича Міхновського (1873-1924), видатного українського громадсько-політичного діяча, одного із засновників самостійницького руху в Україні, привертає увагу багатьох сучасних дослідників. Серед матеріалів на цю тему, що з'явилися в Україні за часів її незалежності, виділяється монографія відомого історика, професора Запорізького університету Ф.ГУїурченка1.
Разом з тим до сих пір дещо в тіні залишаються фігури рідних Миколи Івановича — батьків, братів, сестри та ін. Деякі ж із близьких йому людей і зовсім невідомі широкому загалу. У той же час формування світогляду щирого патріота та палкого прихильника незалежності України, невтомного працівника задля її розбудови почалося, без сумніву, ще в ранньому віці Миколи, у родинному колі. Звідси й наш інтерес до родини священика Міхновського (1823-1904)2.
Щодо дітей Івана Івановича3 та його дружини Олександри Федорівни, то тут у сучасних публікаціях мова йде виключно про трьох синів (Володимира, Гаврила і Миколу) та доньку Надію4, котра вийшла заміж за Якова Васильовича Совачова5. Що відомо про старшого сина, Володимира? Точної дати його народження, на жаль, не встановлено. Вірогідно, вона припадає на початок 1850-х років. За інформацією «Полтавських єпархіальних відомостей», у 1865-1866 навчальному році Володимир учився в 1-му нижчому відділенні Полтавської семінарії, але потім протягом двох років його ім'я в розрядних списках не зустрічалося. Лише з осені 1867 р. Володимир Міхновський знову серед учнів Полтавської Духовної Семінарії, але в тому ж самому класі. Оскільки за складеним нами генеалогічним розписом розгалуженого роду Міхновських інших Володимирів, народжених у період 1840-х — початку 1850-х років, не знайшлося, припускаємо, що навчанню сина Івана Івановича перешкоджала довготривала хвороба. Перші чотири класи
(нижче та середнє відділення) Володимир закінчував по другому розряду, в 1870-1871 навчальному році навіть мав повторно складати іспит з латинської мови, але два останні роки вчився відмінно й закінчив семінарію 1873 року6 по першому розряду, зі ступенем «студент»7.
Майже відразу ж хвороба знову нагадала про себе. Ось що Володимир Міхновський (на той час учитель Гнилицького початкового народного училища Прилуцького повіту) писав у зверненні до Преосвященого Іоана, єпископа Полтавського і Переяславського:
«Тяжкая болезнь, постигшая меня в начале августа 1873 года, лишила возможности вовремя обратиться к Вам, Преосвященнейший Владьїко, с нижайшею просьбою о назначений учителем меня в какое-нибудь из тех училищ, о вакационньїх местах в которьіх бьіло публиковано в «Полтавских епархиальньїх ведомостях». Я едва очнулся 10 сентября. Думаю, что к зтому времени места в училищах, прибегнувших к Вашему Архипастьірскому покровительству, бьіли замещеньї, и я не смел беспокоить Вас, Преосвященнейший Владьїко, своей запоздавшей бьі просьбой. В таких обстоятельствах я поневоле должен бьіл обратиться к Прилукскому училищному совету с просьбою назначить меня учителем в село Гнилицу. Живя с 15 октября в селе Гнилице и работая в народной школе, я вместе с тем прислушивался к говору, взглядам и требованиям гнилицкой паствьі. Плодом моих наблюдений явилось убеждение, что в гнилицком приходе возможно открьіть при народной школе вечерние занятия и воскресньїе чтения. Я уже делал несколько опьітов, и они меня радовали. Учебньїе и письменньїе принадлежности я заимствовал из училищной библиотеки, которая в моем распоряжений, надеюсь так обходиться и в будущее время. Имея и средства, и сильї принесть лепту в деле народного образоваї припадая к святительским стопам Вашего Преосвященства, нижайше прошу разрешить мне преподавать закон Божий на вечерних занятиях и открьіть воскресньїе чтения»8.
Поки що все зрозуміло. А далі Володимир Міхновський звертається до керівника єпархії з другим проханням, яке здається дещо лукавим:
«Я также убежден, что толкование евангельского учения с церковной кафедрьі, повторяемое и мною, кроме священнослужителя гнилицкого прихода, принесло бьі свою дозу пользьі, но представлять всегда исправно свои поучения для цензури местному цензору, по невозможности в иньїе Бремена года сообщения и потому,  что я не всегда
заблаговременно могу приготовлять поучения ... позтому, припадая к святительским стопам Вашего Преосвященства, осмеливаюсь затруднить Вас и второй просьбой: разрешить мне говорить с церковной кафедрьі поучения, процензурован-ньіе только приходским священником. Местному благочин-ническому цензору я буду представлять поучения после того, как они будут сказаньї, при первой возможности»9.
Незабаром дозвіл було отримано і, по суті, молодий вчитель виборов собі право звертатися до простого люду більш-менш вільно, без цензурних утисків. Знаючи патріотичні настрої родини Міхновських, можна з упевненістю припустити, що говорив Володимир Іванович із селянами не тільки про Євангеліє.
Після Гнилиці В.І.Міхновський вчителював у іншому селі цього ж повіту — Гмирянці, яке було розташоване на північ від Прилук, майже на межі з Чернігівською губернією. 27 вересня (9 жовтня) 1877 р. йому було надане священицьке місце при гмирянській Покровській церкві, а 2 (14) жовтня Володимир Міхновський був висвячений у священицький сан10. Відомостей про цей період життя Володимира Івановича маємо дуже мало. Залишилися тільки згадки про те, що 13 (25) травня та 17-18 (29-30) вересня 1880 р. він обирався секретарем («делопроизводителем») з'їздів духовенства Роменського духовного училищного округу11.
Пробувши майже шість років у Гмирянці, В.І.Міхновський повернувся до Гнилиці, прийнявши 17 (29) липня 1883 р. парафію Покровської церкви12. 3 11 (23) жовтня того ж року він стає викладачем Закону Божого у Гнилицькому народному училищі13. Відносини з єпархіальним начальством у Володимира Міхновського в цей період, вочевидь, були добрі. 26 травня (7 червня) 1888 р. він був нагороджений набедреником14, а в 1890 р. брав участь у УНІ-му з'їзді духовенства Полтавської єпархії. На вечірньому засіданні з'їзду 27 квітня (9 травня) священика В.Міхновського було обрано до комісії з фінансової перевірки жіночого єпархіального училища15, що стало ще одним свідченням високого авторитету Володимира Івановича серед колег.
За рік до цього Гнилицьку парафію відвідав Преосвящений Іларіон. Це відбулося 31 травня (12 червня), одразу ж після приїзду чільника єпархії до ТУрівки, де його зустрічав 1.1.Міхновський. У той день у журналі інспекторської поїздки, яка тривала майже місяць, Преосвящений залишив запис, із якого ми довідуємося про деякі обставини тогочасного життя Володимира Івановича. Виявляється, що в 1889 році священик В.Міхновський уже був удівцем і жив
самотньо (Іларіон називає його «человеком вдовьш и необремененньїм семейством»16). Під час спілкування о.Володимир пообіцяв Преосвященому вести церковний літопис і продовжувати опікуватися справою народної освіти, і вже 24 листопада (6 грудня) того ж року в «Полтавських єпархіальних відомостях» з'явилося повідомлення про відкриття священиком В.Міхновським «внебогослужебньїх собеседований и чтений», які відбувалися по недільних і святкових днях17.
5(17) травня 1892 р. Володимир Міхновський отримав нове призначення — до Миколаївської церкви села Колісників Прилуцького повіту18, але там він довго не затримався. 4(16) грудня 1894 р. з невідомої причини священик В.Міхновський був знову переміщений — на цей раз до Троїцької церкви с.Товкачівки того ж повіту19. Незабаром, 6 (18) березня 1895 р., він був затверджений законовчителем Товкачівського народного училища20. У цьому селі Володимир Іванович прожив майже 13 років, заслуживши в цей період ще одну відзнаку: ЗО червня (12 липня) 1899 р. його нагороджено оксамитовою фіолетовою скуфією21.
Усі ці зовнішні ознаки тогочасного прихильного ставлення до В.Міхновського з боку повністю зросійщеного єпархіального начальства, вважаємо, лише приховували насправді підозріле і, зрештою, недоброзичливе ставлення до священика з патріотичними поглядами. Адже, як справедливо зазначено ще О.Стовбою22, поза увагою церковних ієрархів не могла залишитися діяльність молодшого брата В.І.Міхновського, Миколи, який ще зі студентських часів (тобто з початку 1890-х років) став на шлях боротьби за національну ідею. Обидва сини Володимира Івановича наприкінці XIX ст. увійшли до створеної в Полтавській духовній семінарії «Української громади» (в 1898 році, про який згадує Ю.Коллард23, Олександр24 учився в останньому, шостому класі семінарії, а Володимир25 — у третьому26).
19 (31) березня 1903 р. під час об'їзду деяких повітів губернії Товкачівку відвідав єпархіальний наглядач церковних шкіл протоієрей Іустін Ольшевський. На зустрічі з Володимиром Міхновським мова йшла про відкриття у селі церковно-приходської школи. Підсумковий звіт, надісланий Преосвященному Іларіону, містив ряд цікавих для сучасного дослідника замальовок. І.Ольшевський писав: «...Церковь стоит здесь на весьма обширном погосте. Кроме главного храма, там же на погосте в виде отдельного здания стоит каменная теплая церковь. Стоит на погосте длинная глинобитная постройка под железом, которую не трудно обратить в теплое
помещение. Есть дом церковно-причтовьій, устроенньїй для священника, но священник в нем не живет, и зтот дом закончен. В каждом из зтих трех помещений можно бьі открьіть церковно-приходскую школу: или в теплой церкви, или глинобитной постройке, или в причтовом доме. Священник обещал озаботиться открьітием школьї, но просил помочь им обзавестись мебелью. Учащиеся для будущей школьї найдутся в изобилии, несмотря на существование земского училища. Вероятно, уместнее всего здесь будет женская школа». Архієрей підтримав цю думку: «Желательно, чтобьі священник поскорее озаботился открьітием женской школьї»27.
У період загальноросійської реакції, що настав після подій 1905 року, ставлення офіційних кіл до священиків із проукраїнськими поглядами стало набагато жорсткішим. 9 (22) листопада 1907 р. В.І.Міхновського було переведено з рідної Прилуччини, де, за висловом Дмитра Дорошенка, українську національну стихію було помітно на кожному кроці, до Михайлівської церкви в одному з найвіддаленіших сіл Роменського повіту — Хоружівці* (тепер Сумської обл.)28. Зауважимо при цьому, що через 11 днів, 20 листопада (З грудня), син В.І.Міхновського Володимир Володимирович, також священик, був переведений, навпаки, з Покровської церкви с.Калинівки Роменського повіту до Михайлівської церкви м.Березані Переяславського повіту29 (схоже, подалі від батька...).
У Хоружівці Міхновський пробув майже два роки. Ми не знаємо, що саме спонукало Володимира Івановича до виїзду звідти, але він наполегливо шукав цієї можливості і, нарешті, домовився зі священиком Андрієм Богдановським про обмін парафіями. Від 21.09 (04.10). 1909 р. В.І.Міхновський почав служити в Спасопреображенській церкві с.Заочіпського30 Кобеляцького повіту, яке розташувалося на р. Орілі, на кордоні з Єкатерино^славською губернією (тепер територія Дніпропетровської області)31.
1915 року Володимир Іванович повернувся до рідних місць. Після смерті Я.В.Совачова (сестри Надії Іванівни тоді вже також не було в живих) 9 (22) квітня він приймає колишню батьківську парафію32. Незабаром його затвердили законовчителем Турівського, Урсалівського та Ільїнського народних училищ33.
*В наш час село набуло історичної слави як батьківщина третього Президента незалежної України ВЛ.Ющенка.

Подальша доля В.І.Міхновського поки що не з'ясована.
Гаврило Іванович Міхновський (1865-1910)34, на думку ф.ГУїурченка, був саме тією людиною, яка «надихаюче» вплинула на молодшого брата Миколу, тоді ще гімназиста-старшокласника35. Він закінчив Прилуцьку чоловічу гімназію (1886). деякий час навчався у Київському університеті Св. Володимира—з серпня 1886 по 12 (24) січня 1888 на історико-філологічному факультеті, а з серпня 1894 по 1(13) травня 1896 — на медичному.
Гаврило був членом київського та бессарабського осередків «Братства тарасівців». У середині 1890-х рр. він працював у Одеській філоксерній комісії, створеній «Обществом сельского хозяйства Юга России» для обстеження бессарабських виноградників та боротьби з їх винищувачем — філоксерою.
На початку XX ст. Г.І.Міхновський повернувся на Прилуччину. щоб зайнятися адвокатською діяльністю, і 23.01 (05.02). 1903 отримав дозвіл від Прилуцького повітового з'їзду «ходатайствовать по чужим делам. производящимся у земских начальников. городского судьи. в уездном сьезде и в губернском присутствии». Одночасно з працею приватним повіреним продовжував просвітянську діяльність, підтримував тісний зв'язок із прилуцькими гімназистами-старшокласниками.
1904 року Г.І.Міхновський зробив безуспішну спробу отримати місце нотаріуса в м.Золотоноші, для чого витримав відповідний іспит. Через рік. 17 (ЗО).08.1905. він був призначений нотаріусом м.Пирятина Полтавської губернії.
З 1908 р. здоров'я Гаврила Івановича різко погіршилося. Катастрофічно падав зір. лікарі констатували ураження сітківок обох очей. Наступного року сталося кілька крововиливів у мозок, утруднилася мова, настала атонія кишечника. У ніч на 2 (15) березня 1910 р. Г.І.Міхновський помер. Закінчився земний шлях людини, яку Д.Дорошенко згадував серед тих, хто «багато зробив для розвитку української національної свідомості й українського руху, кожен в своїй околиці і особливо впливаючи на молоде покоління».
Та чи є повною інформація про чотирьох дітей священика Міхновського?
Перед нами фрагмент спогадів Мусія Кононенка, що стосується часів учителювання Я.Совачова в іурівці:
«Другого дня я зайшов до батюшки, або, вірніше, до нього на кухню. Там я застав трьох хлопців-поповичів. Один був ще зовсім малий, білоголовий хлопець, почав пильно на мене дивитись...»36
Спробуємо з'ясувати, хто були ці «поповичі».

Для цього, по-перше, встановимо якомога точнішу дату відвідин маленьким Мусієм помешкання священика. Коли хлопчик почав учитися в школі? Кононенко позначає цей період (пов'язуючи його з приїздом нового вчителя) таким чином: «Мабуть, в 1872 році» (с.51). Оскільки ж Яків Васильович почав викладати у Турівці, вважаємо, на рік пізніше, більш достовірною датою початку навчання Мусія виглядає 1873 р. Описуючи далі переддень свого приходу до «батюшки», автор спогадів зазначає, що «надворі валом валив сніг» (с.73). Наступна ж розповідь у книзі присвячена першій сповіді Мусія, яка відбулася на «першому тижні Великого посту» (с.75), тобто за 7 тижнів перед Великоднем. Підсумовуючи наведене з урахуванням того, що Великдень 1874 року припадав за ст.ст. на 31 березня, доходимо висновку, що Мусій відвідав родину священика, найвірогідніше, у січні чи на початку лютого 1874 р.
Звідси, у свою чергу, випливає, що серед «поповичів» не могло бути старшого сина 1.1.Міхновського Володимира, якому на той час було більше 20 років, та наймолодшого — Миколи, який народився 19 березня 1873 р. (за ст.ст.) і не мав від народження ще й року. Єдиним, чия присутність «біля печі» не викликає сумнівів, залишається Гаврило. Але хто ж такі решта двоє хлопчиків, яких М.Кононенко вважав синами священика? Невже автор спогадів помилився? Чи, можливо, ми знаємо не про всіх дітей у родині Міхновських? В останньому випадку треба згадати і фразу зі спогадів Г.Совачової. ГЬворячи про скрутний матеріальний стан діда (І.І.Міхновського) після смерті «бабуні» (тобто Олександри Федорівни), Ганна Вікторівна зауважила: «Діти підростали, треба було всім дати освіту. П'ять хлопців, материних братів [підкреслення наше. — О.Я], було одночасно в університеті»37.
Є й інші свідчення, що заслуговують на увагу. Так, О.Рябінін-Скляревський, посилаючись на неопубліковані спогади В.Бо'ровика, називав серед учасників з'їзду нелегальної молодіжної організації «Братство тарасівців», який відбувся у Києві на початку 1893 р. (не пізніше квітня, уточнює С.Наумов38), братів [підкреслення наше. — О.Р.] І [вана] та Миколу Міхновських39. Зафіксована в літературі й інформація Л.Мацієвича, що «Міхновський Микола й Іван [знову Іван! — О.Р.] шукали в липні 1904р. Коцюбинського в Алупці, але не знайшли його»40.
Про якого Івана Міхновського йшла мова? Чи не про одного з синів Івана Івановича та Олександри Федорівни? Але як тоді пояснити, що про нього, здається, не залишили жодного слова у своїх спогадах ні Г.Совачова, ні близькі
друзі та колеги М.Міхновського? Чи, можливо, згадуваний Іван Міхновський був більш віддаленим родичем Миколи, а не рідним братом? Ми перевірили цю гіпотезу, але серед багатьох представників різних гілок роду Міхновських потрібного Івана не знайшлося...41
Тоді, можливо, дослідники були неуважні чи просто не ставили за мету знайти відповідь на це питання? Ключем до розгадки, вважаємо, слугують рядки з опублікованого ще 1931 року щоденника визначного українського громадсько-політичного і культурного діяча Є.Х.Чикаленка (1861-1929). Увечері 24 грудня 1908 р. (за ст.ст.) він разом із М.М.Коцюбинським відвідали В.М.Шемета, де застали й М.Міхновського. Наступного дня, згадуючи емоційну розмову з Миколою Івановичем, Чикаленко занотував: «Ну що, думаю, як він піде слідом за своїми двома братами — вони вмерли божевільними! Ну що, як і третій брат саме оце зараз збожеволіє!»42
Кого ж із братів М.Міхновського мав на увазі Чикаленко? Ми вже знаємо, що наприкінці 1908 р. старший, Володимир, був священиком Михайлівської церкви с.Хоружівки Роменського повіту, а Гаврило працював нотаріусом у Пирятині. Отже, Євгену Чикаленку були відомі двоє інших братів Миколи Івановича, що померли десь у середині 1900-х років. Одного з них, ймовірно, звали Іваном.
А тепер повернемося до згадуваної фрази зі спогадів Г.Совачової. Враховуючи, що Володимир давно закінчив Полтавську духовну семінарію, служив у єпархіальному відомстві і ніяк не міг навчатися в університеті, доводиться висловити припущення про існування ще одного, шостого, сина 1.1.Міхновського.
Зауважимо, що й Надія, імовірно, не була єдиною дочкою турівського священика. Таким чином, попереду пошук архівних матеріалів про невідомих ще нам членів родини 1.1.Міхновського.
Примітки:
1. Турченко Ф.Г. Микола Міхновський: Життя і Слово.—К.: Іенеза, 2006. —320 с: іл.
2. Деякі епізоди з життя 1.1.Міхновського увійшли до статті: Ротач Олександр. Служили славі України (сторінки біографій подружжя Василя та Ганни Совачових) // Полтавська Петлюріана: [Число] 6: Матеріали сьомих Петлюрівських читань. — Полтава, 2005. — СІ52-153, 155,188-189.
3. В.Кривошея неодноразово називає священика Іваном Харитоновичем (див., напр.: Кривошея В. Генеалогія українського
козацтва: Переяславський полк. — К.: Видавничий дім «Стилос», 2004. — С.283).
4. Стовба Олександр. Матеріяли до історії роду Міхновських //Український історик. —Нью-Йорк-Торонто-Мюнхен, 1983. — [Число] 2-4 (78-80). — С.84; Кривошея Володимир. Родовід Міхновських // Українська генеалогія: теорія, методологія, історія та практика: Матеріали І генеалогічних читань пам'яті Вадима Модзалевського.—К., 1996.—С. 146-147; Турченко Ф.Г. Микола Міхновський: Життя і Слово. — С.25. Останній автор помилково називає дочку священика Олімпіадою.
5. Совачов Яків Васильович (бл. 1851 —квітень 1915) — священик Полтавської єпархії. Закінчив Полтавську духовну семінарію (1871), вчителював у Срібнянському і Турівському народних початкових училищах Прилуцького пов. Полтавської губ. Висвячений у священицький сан 29.08(10.09). 1875 і одночасно призначений помічником настоятеля до Михайлівської церкви с.Свиридівки Лохвицького пов., де прослужив до середини вересня 1886. Деякий час очолював парафію Миколаївської церкви с.Мамаївки Пирятинського пов., 08 (20).06.1888 переведений до Трьохсвятительської церкви м.Прилук. Від середини 1890-х до своїх останніх днів — священик Всіхсвятської церкви с.Турівки. Син Совачова, Василь Якович (троюрідний дід автора, 1876-1924), став військовим лікарем, доктором медицини, громадським діячем періоду Української революції. (Вільш детально біографія Я.В.Совачова досліджена у статтях: Ротач Олександр. Родина видатного українця: (До історії роду Совачових) // Полтавський краєзнавчий музей: Збірник наукових статей 2004 р. Маловідомі сторінки історії, музеєзнавство, охорона пам'яток / Редкол.: Волошин Ю.В., Годзенко В.Д., Лобурець В.Є., Мокляк В.О.,Парасочка О.Г. та ін. — Полтава: Дивосвіт, 2005. — С.445-456; Ротач Олександр. Служили славі України... — С. 151-156.
6. Наведена О.Стовбою та Ф.Турченком дата закінчення В.Міхновським семінарії (1874) є помилковою (Стовба Олександр. Згадувана праця. — С.89; Турченко Ф.Г. Микола Міхновський: Життя і Слово. — С.26).
7. ПЕВ. — Часть офиц. — 1866. — № 3. — 1 февраля. —. Приложение. — С.5-7; №15. — 1 августа. — Приложение. — С.5-8; 1868. — № 16. — 15 августа. — С.585-588; 1869. — № 16. — 15 августа.—С.683-686; 1870. — № 14. — 15 июля. — С.523-526; 1871. -№14.-15 июля. —С.410-413; 1872. —№14. — 15 июля. — С.504-507; 1873. -№15.-1 августа. — С.405-407.
8. Там само. — 1874. -№1.-1 января. — С. 34-36. — (IV. Об открьітии воскресно-праздничньїх бесед).
9. Там само. — С.36.
10. ЛЕВ. — Часть офиц. — 1877. —21. — 1 ноября. — С.621-622.
11. Там само. — 1880. —№ 16. — 15 августа. — С.350; № 22. — 15 ноября. — С.471-472.
12. Там само. — 1883. — № 16. — 15 августа. — С.368.
13. Там само. — № 22. — 15 ноября. — С.492.
14. Там само. — 1888. —№ 13. — 1 июля. — С.367.
15. Там само. — 1890. — № 11. — 1 июня. — С.350. О.Стовба помилково датує цю подію 1889 роком (Стовба Олександр. Згадувана праця. — С.89).
16. Там само. — 1889. — № 15. — 1 августа. — С.621.
17. Там само. — 1890. —№ 4. — 15 февраля. — С.135.
18. Там само. — 1892. — № 11. — 1 июня. — С.451. Це була ротація зі священиком Георгієм Манжевським.
19. Там само. — 1895. — № 1. — 1 января. — СП.
20. Там само. — №№ 6-7. — 15 марта-1 апреля. — С.240.
21. Там само. — 1899. —№ 21. —20 июля. — С.558.
22. Стовба Олександр. Згадувана праця. — С.89.
23. Коллард Юрій. Спогади юнацьких днів: 1897-1906: Українська студентська громада в Харкові і Революційна Українська партія (РУП).—Торонто: Срібна сурма, 1972.—С.44. Серед наведених автором спогадів прізвищ членів українських нелегальних гуртків зустрічаємо двох Олександрів і двох Володимирів Міхновських: у полтавській семінарській «Українській громаді» перебували сини Володимира Івановича та племінники Миколи Міхновських, а в «Харківській студентській громаді» — «студенти ветеринарії». Хто саме вчився у Харкові, сказати важко, адже Ю.Коллард не залишив жодних пояснень. В.Кривошея висловлює думку, що полтавські й харківські Міхновські — одні й ті самі особи (Кривошея Володимир. Згадувана праця.—С.148). Але нами розшукані відомості й про деяких інших «кандидатів» у «студенти ветеринарії». Ними могли бути: Олександр Васильович Міхновський (нар. бл. 1882), син паламаря із с.Пищиків Золотоніського пов. Василя Васильовича та його другої дружини Фотіни Григорівни; Олександр Іванович Міхновський (нар. бл. 1883), син псаломщика з тих самих Пищиків Іоанна Омеляновича та Ксенії Митрофанівни: Володимир Олександрович Міхновський (нар. 31.05/12.06.1868), син священика із с.Мельників Золотоніського пов. Олександра Никифоровича та Параскеви Андріївни, а також, не виключено, інші, ще не встановлені, представники роду Міхновських.
24. Міхновський Олександр Володимирович (бл. 1876 — не раніше 1918) — закінчив Роменське духовне училище (1892) та ПДС (1899), потім, на думку А.Жука, вступив до Томського чи Дерптського (Дерпт—у 1224-1893 назва м.Тарту, Естонія: з 1893 до 1918 — м.Юр'єв.—Никонов В.А. Краткий топонимический словарь.—М.: Издательство «Мьісль», 1966.—С.409) університету. В.Кривошея, нагадаємо, вважає, що О.В.Міхновський після ПДС вступив до Харківського ветеринарного інституту. Аркадій Кучерявенко, член Полтавського осередку РУП, писав, що «Олександр Міхновський ніколи ніякої участі в Полт. Вільній Громаді РУП не брав. Олександр під час свого перебування в Полт. семінарії був ортодоксом-марксистом і входив у марксистський гурток, де українство тоді вважалося за єресь, або за щось не достойне розумного, порядного і просвіченого хлопця!» (Лист А.Кучерявенка до А.Жука від 17.12.1929. В статті: Жук Андрій. Автобіографія ерупістів: (Продовження) // Вільна Україна. — СІЛА.
— 1962. — Ч.35-36. — С.88): Зауважимо, що важко уявити собі онука Івана Івановича Міхновського марксистом. Схоже, й А.Жук відкидав таку можливість. У своїх примітках до згадуваного листа А.Кучерявенка він підкреслив, що на початку лютого 1902 особисто бачив О.Міхновського в штаб-квартирі Полтавської організації РУП у домі Комліченків (Архієрейська вул., 8), коли той, разом з іншими семінаристами, забирав для розповсюдження партійну відозву (тобто, нелегальну листівку) на день 19 лютого (дата визволення в 1861 селян із кріпацтва). А.Жук навіть висловив припущення, що Олександр Міхновський мав безпосереднє відношення до видання тієї відозви, а можливо, й був її автором (Жук Андрій. Згадувана стаття. — С.90). Доречно згадати, що саме О.Міхновський привозив у Турівку (не пізніше 1898) свого товариша по семінарії Симона Петлюру, щоб отримати від студента Київського університету Василя Совачова інструкції для діяльності українського семінарського гуртка (Совачева Ганна. Крізь пориви життя: Спогади — війна і визвольні змагання // Наше життя. — Нью-Йорк, СІЛА. — 1980. — № 10. —Листопад. — СІ5). Про О.Міхновського як співпрацівника РУП в період його перебування на Кубані згадував СЕрастов-Щербина (В «Революційній українській партії» (зі спогадів С.І.Ерастова-Щербини) // Схід: аналітично-інформаційний журнал. — Донецьк. — 1999. — № 7 (31). — Жовтень-грудень. — С.50). Деякий час О.Міхновський мешкав у Харкові. Збереглися відомості про його участь у комісії, яка керувала роботою українського відділу Харківської громадської бібліотеки (комісію від 1908 очолював Микола Міхновський). На установчих зборах Товариства ім.Г.Квітки-Основ'яненка, що відбулися 04 (17).03.1912, О.Міхновського обрали його членом (Турченко Ф.Г. Микола Міхновський: Життя і Слово.
— С.183, 185). За інформацією В.Кривошеї, в цей же час Олександр Міхновський працював помічником присяжного повіреного у свого дядька. У подальшому він переїхав до Переяслава. За матеріалами з Полтавського облдержархіву (Ф.455.—Оп.З — Спр.637.—Арк.1-4) О.В.Міхновського 8 (21).03.1916 прийняли до стану присяжних повірених округу Харківської судової палати (лист Ради присяжних повірених зазначеного округу від 23.03.1916 за № 1207). Згідно з постановою загальних зборів департаментів палати від 4 (17).04, на засіданні Лубенського окружного суду, яке відбулося 10 (23).О5 того ж року, Олександр Міхновський був приведений до присяги. Одночасно він викладав законодавство та політичну економію у приватному чоловічому комерційному училищі Я.С.Шефтеля (Памятная книжка Полтавской губернии на 1916 год / Издание Полтавского губернского статистического комитета под редакцией члена комитета исп. обяз. секретаря Н.А.Снесского. — Полтава: Типо-литография губернского правлення, 1916. — С.300); В.Кривошея помилково назвав його законовчителем (Кривошея Володимир. Згадувана праця. — СІ48). Дружні стосунки з Василем Совачовим збереглися в Олександра Міхновського на все життя. Г. Совачова згадувала про його часті відвідини (разом з Миколою Міхновським) їхньої родини у Києві в
1918 (Совачева Ганна. Крізь пориви життя: Спогади — війна і визвольні змагання // Наше життя. —Нью-Йорк, США. — 1981. —№ 3. —Березень. — С.14). Подальша доля О.Міхновського невідома.
25. Міхновський Володимир Володимирович (бл. 1879- ?) — закінчив Роменське духовне училище (1895), потім навчався в ПДС. Згадується в списках учнів семінарії включно до 4-го класу (1899-1900 навч. рік), хоча через два роки в єпархіальній хроніці названий таким, що «закінчив курс ПДС». Від 02 (15).12.1902 до 05 (18).07.1903 — псаломщик Успенської церкви м.Орлика Кобеляцького пов., звільнений за власним проханням (ПЕВ. — Часть офиц. — 1903. — №2. — 10 января. — С.36; № 22-23. — 1-10 августа. — С.469). За твердженням В.Кривошеї, В.В.Міхновський також деякий час був студентом Харківського ветеринарного інституту, як активіст РУП перебував під арештом з 01(14).12.1903 по 05(18).01.1904, а у 1906 закінчив Київську духовну семінарію (Кривошея Володимир. Згадувана праця. — С.148). Чи все це стосується однієї особи, —потребує більш ретельного дослідження, але, за повідомленням єпархіального часопису, В.В.Міхновський як випускник КДС 06 (19).10.1906 отримав друге місце при Покровській церкві с.Івахників Лохвицького пов. (ПЕВ. — Часть офиц. — 1906. —№ ЗО. —20 октября.
— С.689), 14 (27). 10 був висвячений у диякона, а наступного дня отримав священицький сан (Там само. -№ 31. — 1 ноября. — С.404, 406). Проте вже у наступному номері часопису з'явилося повідомлення про призначення В.В.Міхновського до іншої парафії
— Покровської церкви с. Калинівки Роменського пов. (Там само. — №32. —10 ноября.—С.428), а 01 (14). 12.1906він був затверджений законовчителем місцевого народного училища (Там само. — 1907.
— №2. — 10 января. — С.27). Від 20.11 (03.12). 1907 В.В.Міхновський -священик Михайлівської церкви м.Березані Переяславського пов. (Там само. — № 35. — І0 декабря. — С.871), пізніше — Преображенської церкви м.Переяслава. Нагороджений набедреником (1913) та 27.09 (10.10).1915 скуфією (Там само.— 1913. —№15. — 20 мая. — С.1055; 1915. — № 21. — 1 ноября. — СІ 584).
26. ПЕВ. — Часть офиц. — 1899. -№19.-1 июля. — С.500,
507.
27. Там само. — 1904. —№ 8. — 10 марта. — С. 128-129.
28. Там само. — 1907. — № 34. — 1 декабря. — С.829. У згадуваних працях О.Стовби та В.Кривошеї назва села подана неправильно — «Хорунжівка» (з такою назвою існували населені пункти в Глобинському та Кременчуцькому районах Полтавської області).
29. Там само. — № 35. — 10 декабря. — С.871.
30. У єпархіальній хроніці та в згадуваній праці О.Стовби назва села помилково подана як «Заоченське».
31. ПЕВ. — Часть офиц. — 1909. — № 29. — 10 октября. — С.744. О.Стовба помилявся, вважаючи, що у Заочіпське отримав призначення син В. 1.Міхновського (Стовба Олександр. Згадувана праця. — С.89-90).
32. ПЕВ. — Насть офиц. — 1915. — № 9. — С.759. О.Стовба й услід за ним В.Кривошея помилково вважали, що і в Турівку був призначений син В.І.Міхновського (Стовба Олександр. Згадувана праця.—С.90; Кривошея Володимир. Згадувана праця.—С.148).
33. Там само. — № 22. — 15 ноября. — С.1648.
34. Детальніше життєвий шлях Г.І.Міхновського висвітлено у статті: Ротач Олександр. Пирятинський нотаріус (сторінки біографії Гаврила Міхновського) // Рідний край: Науковий, публіцистичний художньо-літературний альманах. — Полтава. — 2006. — № 2 (15). — С.121-131.
35. Турченко Федір. Микола Міхновський: становлення світогляду // Молода нація: Альманах. — 2003. — №2 (27). — С.74; Турченко Ф.Г. Микола Міхновський: Життя і Слово. — С.40.
36. Кононенко Му сій. Спогади / Упорядкування, передмова, примітки та літературне редагування П.П.Ротача. — Полтава: Видавництво «Полтава»,  1998.—С.74.
37. Совачева Ганна. Крізь пориви життя: (Спогади) // Визвольний шлях.—Лондон: Українська видавнича спілка. — 1964. — Кн.11 (201). — Листопад. — С. 1209.
38. Наумов С.О. Братство тарасівців // Український історичний журнал. — 1999. — № 5 (428). — Вересень-жовтень. — С.40.
39. Рябінін-Скляревський Олександр. Михайло Коцюбинський і тарасівці: (3 архівних джерел) // Коцюбинський: Збірка статтів / За редакцією Ол.Дорошкевича. — Том перший. —X, К: Державне видавництво «Література і мистецтво»,  1931. - С.266.
40. Козуб С. Коцюбинський у «Братерстві тарасівців» // Твори М.Коцюбинського: Том VII: Листування (1886-1906) / Під редакцією С.Козуба. —X., К.: Державне видавництво України, 1930. — С.37.—(Бібліотека українських клясиків).
41. На сьогодні нам відомо про кількох Іванів Міхновських відповідного віку. Перший із них, син священика с.Мельників Золотоніського пов. Олександра Никифоровича Міхновського та його дружини Параскеви Андріївни, народився 13 (25). 11.1870 (Державний архів Черкаської області (ДАЧО).—Ф.931.—Оп.1.— Спр.942.—Арк. 159). Можливо, це той Іван Міхновський, що успішно закінчив ПДС (ПЕВ. — Часть офиц. — 1893. — № 14. — 15 июля.—С.755) і 7 (19).09.1893 був направлений до Миколаївської церкви м.Іркліїва Золотоніського пов. псаломщиком (Там само. — №19.-1 октября. — С.952). Утім, вже 14 (26). 12.1894 він був звільнений згідно з поданим проханням (Там само. — 1895. — № 1. — 1 января. — С.15). На початку XX ст. І. О.Міхновський вступив до Вищого художнього училища при Санкт-Петербурзькій Академії мистецтв, а 18.02(01.03). 1905' обвінчався у рідному селі з Анною Макарівною Ніколаєвою із с.Глушилова Вишневолоцького пов. Тверської губ. (ДАЧО. — Ф.931. —Оп.1. — Спр. 1250.— Арк. 111).
Другий Іван Міхновський, син священика с.Мойсинців Золотоніського пов. Іоана Георгійовича та його дружини Олександри Андріївни, народився 12(24).02.1874 (ДАЧО. — Ф.931. — Оп.1. —Спр.973. —Арк.ЗЗ). Він закінчив Астраханську духовну
семінарію, 01(13).09.1898 отримав призначення псаломщиком до Іоакімо-Анненської церкви с.Мойсинців (ПЕВ. — Часть офиц. — 1898. — №28. — 1 октября. —С.713), пізніше був учителем Мойсинського народного училища (ДАЧО. — Ф.931. — Оп.1. —Спр.1241. —Арк.22). 24.10 (06.11). 1905 1.1.Міхновський висвячений у диякона, 30.10 (12.11). 1905 став священиком і служив спочатку в Архангело-Михайлівській церкві с.Малої Бурімки, а потім у рідних Мойсинцях (ПЕВ. — Часть офиц. — 1904. —№ 32. — 10 ноября. — С.704, 707; № 33. — 20 ноября. — С.743).
Третій Іван Міхновський, син Мефодія Євдокимовича та Параскеви Василівни Міхновських із Мойсинців, народився 26.05(07.06). 1878 (ДАЧО. — Ф.931. — Оп.1. — Спр.973. — Арк. 158). Про нього відомо тільки те, що в 1919 він продовжував жити в рідному селі і займався селянською працею (був «хлебопашцем»); 02.01.1919 дружина Тетяна Галактіонівна народила йому сина, також Івана, який незабаром помер (ДАЧО. — Ф.Р-5899. — Оп. 1. — Спр.884. —Арк.2, 23).
42. Чикаленко . Євген. Щоденник (1907-1917). У 2-х т.: Документально-художнє видання.—К.: Темпора, 2004.—ТІ.— С.32.
Олександр РОТАЧ,
член спілки архітекторів України (Донецьк)

Comments are closed