ЦЯ трагедія сталася 18 травня 1921 р. у с. Мусіївка Хорольського району. Каральний загін чекістів вивів за околицю 20 схоплених як заручників місцевих селян і розстріляв їх. За часів радянської влади про таке не можна було й згадувати. Однак із пам’яті тутешнього люду воно не стерлося, передавалося потай із покоління в покоління. А нещодавно, через 86 років після того кривавого злочину, навколишні селяни зібралися на тому скорботному місці, щоб увічнити пам’ять загиблих предків…
Півколом стали біля високого давнього кургану. Під його підніжжям і полягли ті 20 ніскільки не винних земляків. На цій сивій могилі тепер, як і належить за нашою давньою традицією, здійнявся високий дубовий хрест з меморіальною дошкою, де викарбувані прізвища загиблих.
Священик місцевої церкви отець Георгій відслужив панахиду по невинно страчених. Роман Литвин прочитав присвячений пам’яті загиблих тут прадіда Івана Антоновича і діда Антона Антоновича Литвинів свого вірша. У ньому говорилося: наймирніших людей – хліборобів — ні за що ні про що назвали ворогами й позбавили життя.
Нащадки 11 загиблих прибули того дня до цього скорботного місця. Так, заслужений лікар України Михайло Пустовойт із сім’єю приїхав із Харкова, щоб ушанувати пам’ять про діда — 75-річного Федора Горбаня. Жив той у сусідньому хуторі Бойки, вважався одним з особливо досвідчених і трудолюбивих господарів. Такими ж працьовитими виростив і трьох дочок, а ті передали цю рису своїм нащадкам.
Харків’яни Ніна Козуб з чоловіком Олексієм, полтавці Микола Бойко з дочкою Оленою прибули вклонитися праху розстріляного тут діда Зіновія Андрійовича Дація.
Від імені всіх родичів Ніна Порфирівна подякувала мешканцям села, сільському голові Григорію Решті, керівництву СТОВ «Мусіївське» за збережену пам’ять про предків, за матеріальну допомогу в спорудженні пам’ятного знака. Розповіла про великотрудне життя цієї звичайної селянської родини. Одну із дочок страченого Зіновія Дація застрелив охоронник, коли вона йшла навпростець через зібране колгоспне поле (подумав, що дівчина збирає колоски), другу вбили грабіжники в Донбасі. Євген Бутенко—відомий в області краєзнавець, дослідник періоду громадянської війни у Посуллі. У своєму виступі він розповів про ситуацію, що склалася тоді у цих місцях. Вона особливо загострилася тому, що радянська влада почала посилену викачку хліба. Причому прислані з Росії продзагони часто вигрібали все зерно, взамін нічого не даючи селянам. Ті почали боронитися. Радянська влада назвала повстанців бандитами, хоча насправді такого наймення заслуговували продзагонівці і чекісти, адже саме вони, як грабіжники, забирали вирощений важкою працею селян хліб.
— У Посуллі тоді діяло 9 різних збройних об’єднань повстанців, у яких налічувалося до 1500 чоловік, — зазначив Бутенко. — На них більшовицький уряд кинув великі війська, широко застосував жорстоку середньовічну практику взяття заручників. Було встановлено навіть правило: за загибель одного радянського активіста чи воїна розстрілювати 9 чоловіків і одну жінку. Таким жорстоким червоним терором повстання було придушене.
Велика заслуга у появі пам’ятного знака належить мусіївському краєзнавцеві, колишньому агроному Михайлові Івановичу Бойку. Це він зібрав спогади багатьох односельців про ту сумну подію, знайшов документи, де вона відображена, загорівся прагненням увічнити пам’ять про загиблих і запалив ним оточуючих. У своєму виступі ентузіаст нагадав присутнім подробиці трагедії. За два дні до неї хуторами навколо Мусіївки . їздили два радянських активісти з Хорола, вирішували якісь питання щодо заготівлі зерна. У с. Бурлаки вони потрапили на весілля й добре випили. А коли пізно поверталися назад, то під с. Бойки їх перестріли, вбили і вкинули у глинище. Невідомо, хто те вчинив: повстанці чи грабіжники. Наступного дня налетіли карателі, робили повальні обшуки, допитували і старих, і малих, але конкретних винуватців так і не знайшли. Тоді забрали 20 заручників, вивели за село і всіх розстріляли.
— Одарку Сурмач з Парнюків схопили тільки за те, що побачили біля її хати лопату зі слідами глини, яку вона колись копала, щоб полагодити хату. Не зглянулися і на її трьох малих дітей, осиротили, — повідав Михайло Іванович. — Никифорові Парнюку було 80 років. Але на вік не зважали. Йс^му помстилися за те, що його син Іван очолював тутешній повстанський загін. , Він загинув у бою, могила його збереглася. Відомі й поховання і більшості розстріляних. їхні тіла забрали родичі і віддали належну останню шану.
І подібні розправи були масовим явищем у той час. Творці їх сподівалися, що нечуваним терЬром, страхом знищать правду й народну пам’ять. Але народну пам’ять знищити неможливо.
Валентин ПОСУХОВ (Полтава)