ПОДВИЖНИЦТВО ІВАНА ФРАНКА В ОЦІНЦІ СИМОНА ПЕТЛЮРИ

Слово його [Франка] б*є, як батіг, і очищає, як каяття.

… Франко вірить… у невичерпні сили української нації.

Симон ПЕТЛЮРА

МИ сьогодні злочинно мало знаємо про Симона Петлюру. В українській незалежній державі, за яку віддав своє життя цей видатний син нашого народу, офіційна влада ще й досі не визначила свого ставлення до нього. Вона, по суті, боїться згадувати його ім’я, не кажучи вже про гідне відзначення пам’яті того, спадкоємцем котрого біля державного керма волею історії опинилася сама», — слушно зауважував наприкінці XX століття упорядник третього тому книги «Симон Петлюра. Статті, листи, документи» історик Володимир Сергійчук. Ситуація майже не змінилася на восьмому році століття XXI. Не знайшла належного поцінування публіцистично-літературознавча спадщина вдумливого дослідника українського літературного процесу справжньої, а не прихованої, не завуальованої, не перекрученої української історії, колишнього Голови Директорії та Головного отамана військ Української Народної Республіки, одного з основоположників сучасної української державності. Вона ще чекає свого часу.

Публіцистично-літературознавчі праці Петлюри тематично багатогранні, інформативно насичені, художньо довершені. Велику цінність становлять науково-публіцистичні розвідки, у яких характеризується творчість видатних українських письменників, талановитих діячів нашої самобутньої культури. Це, зокрема, праці про «Тараса Шевченка—«геніального мужика-поета», твори якого «наскрізь пройняті духом протесту, духом борні, ідеєю радісного страждання за щастя всіх поневолених страдальців землі» [2: 71], «геніального виразника сподівань і таємних ідеалів рідного йому народу» [2: 79], патріота, який зміцнив українське суспільство, виправдав його і «вивів на широкі, відкриті та правильні шляхи» [2: 81] («До драми Щевченкового життя», 1912рік, «Вчіться у Шевченка», 1908 рік), праці про Івана Карпенка-Карого — «справжнього талановитого •письменника, справжнього драматурга і артиста», який «полишив після себе замітні сліди в українському драматичному письменстві і на українській сцені» [2: 12] («Пам’яті Івана Тобілевича (Карпенка-Карого)», 1907 рік), праці про Марію Заньковецьку — «першу величину української сцени» [2: 28], «геніальний талант … многогранний» [2: 31], «одну з тих нечисленних сил світової сцени, які цілком відповідають своєю грою великій місії театру» [2: 33], «могутній талант, який зробив би честь найкращій європейській сцені» [2:35], «свідому активну українку» [2: 44], «найкращу артистку», «найбільшу і найталановитішу красу української сцени», мисткиню, яка «уміє заразити глядача своєю грою» [2:42], «примушує його страждати, радуватися, сумувати, сміятися сміхом веселим» [2: 68] («До ювілею М.К. Заньковецької», 1907 рік, «Ювілей М.К. Заньковець-кої», 1908 рік), праці про Михайла Коцюбинського — «одного з кращих митців нашого рідного слова», «співця краси, шукача правди і творця естетичних цінностей» [2: 86] («Пам’яті Коцюбинського», 1913 рік).

У пропонованій статті робиться спроба осмислити оцінку Симоном Петлюрою подвижництва одного з найгеніальніших українських письменників, найталановитіших будівничих української державності, котрого наш сучасник Дмитро Павличко назвав «предтечею вільної України», «творцем прагматичної системи конкретних завдань, од вирішення яких залежатиме життя й сила нашої національної ідеї» [1, № 17: 1], — Івана Франка. Цю оцінку подано в праці «І. Франко — поет національної чести» (див.: [2: 89-108]). її написано 1913 року й надруковано російською мовою в науково-літературному та громадсько-політичному часопису «Украинская жизнь» [№№ 5-6], що видавався в 1912-1917 рр. у Москві. Переклад здійснено І. Борисовою. Одним із редакторів журналу був Симон Петлюра.

На зорі віку XX поетична творчість, прозовий доробок, літературознавча й громадська діяльність Франка тільки-но починали досліджуватися. Петлюра поставив за мету «вписати кілька сторінок в ювілейну літературу і притягти читачеву увагу До одного моменту в різноманітній, щодо змісту, поетовій творчості», на його думку, «моменту особливо цінного з громадсько-національного погляду. Це момент національної чести і національної гідности» [2: 92]. Він висловив цікаві міркування, що стосуються означених та інших важливих моментів, пов’язаних із минулим, сучасним йому і майбутнім нашої України, отже, виконав те нелегке і вельми важливе завдання, яке накреслив перед собою. Прикро тільки, що слово Симона Петлюри, котре не втратило своєї актуальності й нині (у багатьох проявах навіть посилило її), було відлучене не лише від франкознавців, а й від усіх українців радянської України. Для багатьох і сьогодні він є жовтоблакитником, буржуазним націоналістом, зрадником, ворогом українського народу, служакою світового імперіалізму. Тих, хто не сповідував соціалістично-комуністичну ідеологію, протестував проти совєтської системи, обороняв понівечені людські права, називали петлюрівцями. Часи змінилися, і в добу суверенності ми йдемо на пораду до Симона Петлюри, який стає для нас символом нескореності й вічності українського духу, незламності в боротьбі за державну незалежність, повертаємо в український культурний простір його спадщину.

Франкознавцям є що взяти з духовної скарбниці Петлюри. У статті, про яку йде мова, перед нами постає Франко в різних іпостасях: як поет, як патріот, як учений, як геній, котрий критично й об’єктивно оцінює минуле власного народу, розмірковує над його сьогоденням, сповненим болю й тривоги, заглядає «у таємні глибини сердешні, де кують будущину», наближає щасливе українське майбуття. Автор розкриває душевні переживання не просто людини-творця, не просто найяскравішого письменника, а народного месії, який «пройшов довгий шлях праці, боротьби й літературного подвижництва» [2: 84], проводиря, «неспокійного, рвучкого, не позбавленого гострих ухилів і різкости внаслідок пристрасного темпераменту», неперевершеного митця слова, літературне письмо в якого «здебільшого яскраве, рельєфне, позбавлене шабльону, завжди пристрасне» [2:89]. Симон Петлюра робить акцент на тому, що Франко-письменник — особистість неординарна, позаяк він досить часто відхиляється від утрадиційненого в суспільстві літературно-мистецького шляху, прямує своєю дорогою й шукає однодумців, закликає приєднуватися до себе окремих людей, які понад усе цінують честь та справедливість, і весь народ. Люд вірить йому і твердо ступає по второваній письменником-месією, письменником-проводирем стезі. Франко, як і його попередник Шевченко, вважає себе дитям свого народу, сином своєї згорьованої України. Обох їх, твердить Петлюра, хвилювали одні й ті самі проблеми:

За що боролись ми з ляхами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра?? — апитує Тарас Шевченко в «братів незрячих». 3 Чи мало ще в путах ми стогнали? Мало ще самі себе ми жерли? Чи ще мало нас у ликах гнали? Чи ще мало ми одинцем мерли?— звертається Франко із докором і болем до «раси», яка не мала «навіть доброго розгону», і водночас запевняє, що треба «розповідати і пробуджувати сором у нащадків, якщо у них зосталась ще хоч крапля незіпсованої крови» [2: 105]. Шевченка і франка об’єднує те, що вони були «поетами-творцями» національної ідеї, що обидва плекали національний ідеал. «Якщо у Шевченка була глибока віра в незужитковані сили рідного народу, в те, що історія його, хоч наче й перервана, все ж іще не закінчена і скаже своє слово; якщо Шевченко був сильний як поетичний висловник рідного народу саме цією захоплюючою вірою, тоу Франковій поезії ми бачимо перехід віри в певність, у переконаність у тому, в що вірило попереднє покоління»,—такого висновку доходить Петлюра [2: 102]. Шевченко справді ж лише запевняє, що
Розкуються незабаром Заковані люди, Настане суд, заговорять І Дніпро, і гори!— а Франко з певністю твердить, що рідний край уже пробудився: Обриваються звільна всі пута, Що в’язали нас з давнім життєм, З давніх брудів і думка розкута. Ожиємо, брати, ожиєм!
Пробудився, та, як засвідчить пізніше історія, не на повну силу. І виправдання цього в тому, що «відродження — справа складна й довготривала, «вчорашній раб» сьогодні не зробиться вільною людиною, вибух та бунтарство—це не свідома боротьба з обміркованою метою й розумною організацією її, «край рабів» лише поступово можуть заселяти вільні володарі його» [2: 103]. Сказано образно, а головне — точно й пророче, бо «край рабів» до того, як почне підніматися з колін через сто літ, переживе стадію яничарства, манкуртства, послабить дознемоги свої етнозахисні механізми.
Порівнюючи подвижництво Франка і Шевченка, Петлюра робить акцент на одній досить цікавій деталі: обидва генії не дочекалися «святої правди ні від кого», тобто їхні, як тепер стало модно говорити, месиджі не почув простий люд, не заворушився на їхні заклики «кайдани рвати», «вражою злою кров’ю волю окропляти», «кувати ясну зброю замість пут», «ступати до бою нового». Невимовно сумно було Кобзареві, що
Либонь, уже десяте літо,
Як людям дав я «Кобзаря»,
А їм неначе рот зашито:
Ніхто й не гавкне, не лайне,
Нена че й не було мене.
Не похвали собі, громадо! —
Без неї, може, обійдусь, —
А ради жду собі, поради!
Та, мабуть, в яму перейду
Із москалів, а не діждусь!
Мені було аж серце мліло, —
Мій Боже милий! Як хотілось,
Щоб хто-небудь мені сказав
Хоч слово муре; щоб я знав,
Для кого я пишу? для чого?
За що я Вкраїну люблю?
Чи варт вона огня святого?.. «Каменяр-чорнороб», який звертається до народу голосом «коваля»:
Ходіть, люди, з хат, із поля!
Тут кується краща доля,
Ходіть, люди, порану, —
Вибивайтесь з туману!” також журиться, що його клич загубився десь у пітьмі. Симон Петлюра зауважує, що Іванові Франку болить інертність, покірність народу, але з його вуст не зривається слово докору до людей, змучених життям. Поет свідомий, що «їм треба заспокоїтись, заснути, щоб хоч уві сні забути про важкий робочий день, який тягнеться вже сотні років» [2:* 94]. Франко, продовжує свою думку Петлюра, хоче стати над сплячим й охороняти його недовгий сон, благає природу не порушувати супокою:
Нехай люд потомлений
Хоч трохи відпочине,
Нехай та згорблена спина
Ярмо важкеє скине.
Хай він, що був волом весь вік,
Робив, немов машина,
Почує в собі дух живий.
Пізна, що він людина.
Велегранність Франкового хисту виявляється і в тому, що він, як і багато інших поетів, котрі творили літературу до і після нього, змальовує образ Батьківщини-Матері, яка «згорне … до себе всі діти теплою рукою…», яка прощає своїх чад, бере їх під своє надійне крило:
Діти яс мої, діти нещасливі
Блудні сиротята,
Годі яс бо вам в сусід на услузі
Свій вік коротати.
«.. .Нам здається, що це діється в наші дні, — читаємо в статті Симона Петлюри, —- що їх можна найкраще назвати днями покаяння, днями посиленої праці на користь батьківщини для тих, що працюють, намагаючись надолужити час, витрачений в поневіряннях «в сусід на услузі» і без користи для рідного краю» [2: 104]. А ми, хто живе в суверенній самостійній Україні, певні того, що все відбувається сьогодні. Нам, мабуть, як ніколи, потрібні «дні покаяння, дні посиленої праці» для єднання України, для формування держави, для збереження незалежності, для утвердження національної ідеї, для народження потужної української політичної нації і для багатьох невідкладних українських справ, без розв’язання яких про наш поступ не може бути і мови.
Симон Петлюра цілком справедливо зауважує, що «національний каменяр» висловлює якісь хвилинні докори й обвинувачення. Це, скоріше, «ознаки настрою, що ніяк не надається до узагальнення», «порив одчаю» [2: 97]. Франко розуміє, що люд мовчить тому, що убогий, що століттями перебуває в тяжкій неволі:
О, бідна расо, що такий твій плід
Слабий! Хвалиться ним нема резону.
Та й швидко ж той твій метеор поблід,
Не мавши навіть доброго розгону!
Він ні на мить не вагається в тому, що «расі» потрібен месія. Щоб аргументувати цю думку, Петлюра переходить до побіжного, але вельми доречного і щільного аналізу «Мойсея», називаючи твір «однією з …найдосконаліших поем», що «замикає коло… творчости» [2: 98] Франка. Герой цієї поеми, лебединої пісні митця,
Все, що мав у житті , він віддав
Для одної ідеї
І горів, і яснів, і страждав,
* трудився для неї.
З неволі в Міцраїм свій люд
Вирвав він, наче буря,
І на волю спровадив рабів
Із тіснин передмур’я.

Образ раба Франко дає в чудовому переспіві трагічної пісні вавилонських в’язнів «На ріках вавилонських тамо сідохом і плакахом». «Недаремне, певно, поетична увага його спинилася на далекій від нас … події з життя єврейського народу.. Давно вже померлий раб-полоненийу Вавилоні воскрес і прийняв образ народу, з якого походить поет Поет не говорить цього. Та ми, — твердить Симон Петлюра, — почуваємо недоговорене, ми і підставляємо аналогію [це методи дослідження, якими користується автор статті. — М.С.] …образ вавилонського в’язня… схожий до української сучасности! З невільницьких уст ллється ця, викликана насильством, пісня. Це ж бо пісня ганьби, пісня сорому й безсилля… пісня ллється і з уст талановитого Франка. Раб знає «пісню стару»: «я рабом народивсь, —та рабом і помру»… Можна жалувати раба і співчувати йому; можна пояснити риси рабської психології в пізніших вільних поколіннях, але жити з ними, але завжди бути серед них і разом з ними йти до спільної мети — неможливо… Мені самому здається, що до такого висновку не раз приводила Франка зболіла поетова свідомість, — резюмує автор статті і додає: — …Занадто вірить він [Франко. — М.С.] у невичерпні сили української нації. Він знає, що невільничі риси в рідному народі, хоч і довго живуть і виявляються протягом сторіч, але все-таки мусять колись поступатися перед своїм антиподом» [2:98-99]. Ця точка зору, побудована на оригінальних компаративних засадах, не викликає щонайменшого сумніву, вона лише потребує розвитку, приміром, такого, який подає Дмитро Павличко у статті «Заповідь пророка» [1], закликаючи нас «вчитатися у Франкове звернення до народу і побачити, що той народ нагадує паралітика на роздорожжу не тому, що він просто жебрак, а тому, що потоптана його мова й пісня, тому що він раб, тому що його історія – його довга боротьба за свободу — виявилась невдалою, надаремною…» [1, № 16: 7]. Розмірковування Петлюри про «нашого єдиного і вічного Мойсея — Івана Франка» [1, № 17: 7], оприлюднені на початку XX століття, збігаються з розмислами Дмитра Павличка, які він висловив трохи не через сотню літ. Осягнувши розумом пройдений українським народом шлях, бачачи на власні очі його нелегке сьогодення, сприймаючи все це серцем, мимоволі замислюєшся над тим, коли, нарешті, ми знайдемо відповідь на поставлені Франком питання: Народе мій, замучений, розбитий…

Невже тобі на таблицях залізних Записано в сусідів бути гноєм, Тяглом у поїздах їх бистроїзних? Невже повік уділом буде твоїм Укрита злість, облудлива покірність Усякому, хто зрадою й розбоєм

Тебе скував і заприсяг на вірність? Невже тобі лиш не судилось діло, що б виявило твоїх сил безмірність? Невже задарма стільки серць горіло До тебе найсвятішою любов’ю, Тобі офіруючи душу й тіло? Задарма край твій весь политий кров’ю Твоїх борців?

Задарма в слові твоиому іскряться
І сила й м’якість, дотеп і потуга
І все, чим може вгору дух підняться?
Задарма в пісні твоїй ллється туга,
І сміх дзвінкий, і жалощі кохання,
Надій і втіхи світляная смуга?
Симон Петлюра не залишив поза своєю дослідницькою увагою й інші патріотичні сторінки творчості Франка, зокрема, лірику «Сідоголовому» («їй, брате, любиш Русь…»), яка ввійшла до збірки «Мій Ізмарагд». За його переконанням, поява вірша — це намагання зірвати маску лицемірства з людей, які клянуться в любові до України, хоч насправді байдужі до неї. Іван Франко «визначає чистий зміст і непідкупні мотиви високого почуття справжнього щирого патріотизму» [2: 100], який сповнює все його єство. Цю думку автор потверджує такими Франковими рядками:
Не покидай мене, пекучий болю,
Не покидай, важкая думо-муко
Над людським горем, людською журбою!
Рви серце в мні, бліда журо-марюко,
Не дай заснуть в постелі безучастя, —
Не покидай мене, гриже-гадюко!

Звернімося ще й до таких, на наш погляд, винятково актуальних для сущих українців слів: «Не буде помилки, коли риси патріотизму, що їх висловив Франко, визнати за характерні де в чому і для деяких груп сучасного нам українського суспільства» [2: 101 ]. У ці групи нині об’єднуються окремі народні депутати, що люблять не «Україну-Русь», а «князів, гетьмання, панування» в ній, різношерсті партійці, для котрих патріотизм

— «празнична одежина», державні й місцеві князьки, яких приваблює «Україна-Русь», «як хліб і кусень сала», «як …добре пиво», «як дім, воли, корови». У зв’язку з цим виникає ще й таке питання: коли ж нам болітиме Русі відвічнеє страждання?, коли ж вона стане кривавою раною в серці нашому? Петлюра, послуговуючись власним уже згадуваним методом дослідження
— «підставляючи свою аналогію», «договорюючи те, що не сказав письменник», запевняє, що у громадсько-політичних проповідях Франко викриває ворогів двох типів: 1) реального, який був колись й уярмлював наш народ, який є нині й не приховує своїх ненависницьких намірів, діє цинічно й відверто, і 2) того, що затаївся в душі українського народу, «в здавен понівеченому історією національному «я», який ще небезпечніший, ніж перший» [2: 101]. Цей ворог і після здобуття Україною незалежності на зламі другого та третього тисячоліть пропонує нам федералізацію суспільства, подвійне громадянство, відвертає нас від Європи і тягне в єдиний економічний простір, точніше, в імперію, з цупких обіймів якої ми тільки-но вирвалися, одбирає в українців мову, готує один по одному закони про захист і без того потужної на наших теренах іноземної мови. Отже, усім заблуканим у духовних тенетах треба читати Петлюру і Франка, які навернуть їх на правильну путь, допоможуть пригадати, чиїх батьків вони діти. Хто пізнає мудре слово цих двох українських достойників, той «не зажмурить очей на хиби і від’ємні риси народного життя, а навпаки, здобуде цінну «протиотруту» від національної зарозумілости» [2: 91].

Дослідник Петлюра виводить формулу життя Івана Франка: він — «каменяр», а «каменяр» — це «формула праці, служіння для діяча і співця в умовах українського життя» [2: 95]. Франко, не маючи підтримки з боку тих, кому вірно й чесно служить, «п’ядь за п’яддю» довбає скелю, намагаючись оточити себе «каменярами» відродження, не лише проголошує «нові шляхи», які ведуть до державності й самостійності, а й стає «каменярем-чорноробом», що «…відвойовує доступ до «великої дороги» і перемагає безліч перешкод до неї» [2: 90]. Уже було сказано, що його слово натрапляло на страшні перепони, умирало, «не долітаючи до слуху тих, до кого воно спрямоване», що його діяння, пов’язані з творенням культурної й громадської міці рідного народу, свідомо й несвідомо гальмувалися і що він «не бачить ані слідів, ані розуміння своєї праці» [2: 90]. Та це все не здеформувало поетову свідомість, він брався за чорну, виснажливу роботу, обов’язково доводив її до кінця, а потім розпочинав інший, ще виснажливіший, але не менш важливий труд. Це життєве кредо особливо імпонує Петлюрі, бо й він жив не задля себе, а в ім’я інших, дбав про них щиро й вірно, сподівався на взаємну віддачу, працював увесь свій вік, не покладаючи рук.

Основна думка, яку обстоює Петлюра, характеризуючи самовіддану діяльність Івана Франка, спрямовану на досягнення високої мети, та, що Франко-поет невіддільний від народу, він є його слугою та проводирем і водночас стоїть над людом, бо ить перед собою не лише день сьогоднішній, а й день йдешній. Він наближає «розвидняющийся день». Як творець П^йб\птя, Франко «затаює горе і ховає ті особисті страждання, о їх гірку чашу він мусить випити, бо їх підносить йому його ж ілний народ» [2: 90]. Водночас Петлюра наголошує на тому, що поетичний герой Франка органічно пов’язаний із ним самим, а його поезія цінна не тільки «як матеріал, що характеризує поетову душу, яка так чутливо реагує, не тільки як зразки сумної лірики з глибоким психологічним змістом, але і… як історичний документ», котрий «дасть зрозуміти ті переживання, які випали на долю кращих і найдіяльніших представників українського суспільства, що належали до Франкового покоління» [2: 96]. Поетова пісня, зазначає дослідник, зливається «з піснею народу і мелодія їхня буде та сама, що проходить лейтмотивом через усю «музику» народнього життя» [2: 92]. Франкова поезія сумна й весела. Не може вона бути тільки радісною, бо життя народу, якому вірно і ревно служить Франко-поет, сповнене «недолі, задуми тяжкої», «яскраве в минулому й понуре в сучасному». Письменник усім своїм художнім світом репрезентує істину, що чим «чутливіший співець», чим «витонченіша поетична вдача його, тим сильніше ми відчуваємо вплив народности на зміст його творчости, тим глибше пройде цей первень у лябораторію, що творить художні образи й слова. Це — «закон, єго же не прейдеші», і Франкова творчість ще раз стверджує внутрішню силу «закону» [2:92]. Висловлене заматерілим літературознавцем Петлюрою твердження переконливе й аргументоване. Справді, за цим «законом» можна визначати «народність творчості» будь-якого митця слова, значення його доробку для народу, ідеї, погляди котрого він покликаний сповідувати. Симон Петлюра, характеризуючи значення і місце І. Франка в літературному процесі, вдається до побіжних, але досить-таки вагомих літературознавчих коментарів. Письменник Франко, твердить він, привертає до себе всіх нас передусім глибиною творчості, а вже потім художньою формою. Що ж до останньої, то на ній «лежить печать справжнього таланту і відбиток ґетевської «милости Божої» [2: 91]. Поезія Франка, читаємо далі, до того ж, відповідає вимогам, які ставляться до прекрасного, і «водночас набуває виховавчих рис», від поета «багато береш, багато чого вчишся і багато чим себе збагачуєш» [Там само]. Симон Петлюра виокремлює ще одну досить важливу для Франкової творчості рису — його залюбленість в українську історію, оригінальне й правдиве художнє відображення її і зупиняється на характеристиці поеми «Іван Вишенський». Заслуга митця в тому, Що він «створив чудову поему про обов’язок, про любов і жертвеність в ім’я цієї любові, що заповів «Розіп’ятий», яку визначає пустельник» [2: 107]. цей фрагмент дослідження завершується покликанням на сповнені глибокого змісту слова з поеми:

О Розп’ятий! Ти ж лишив нам
заповіт отой найвищий:
свого ближнього любити,
За рідню життя віддать!
0 Розп’ятий! Глянь на мене! О, не дай мені пропасти
у безодні мук розпуки,
у зневір ‘я глибині!
Дай мені братів любити
для них життя віддати! Дай мені ще раз поглянуть на світ любий, рідний край!

Важливо звернути увагу ще на одну глибоку думку Петлюри: Франко для нього — поет «національного сорому, та не того, що спалахне востаннє й згасне в чаді дальшого занепаду, а того, що революціонізує свідомість, змушує глибоко заглянути у власну душу і розгоряється в полум’я відродження» [2: 108]. Услід за великим державотворцем, який, не шкодуючи свого життя, виборював нашу самостійність, соборність, суверенність, повторимо, що «Франкова поезія, мов хміль, хвилює і збуджує… [національні — М.С.] сили і, мов іскра, підпалює почуття національної свідомости. В цьому полягає велетенське значення «дару», що його приніс поет генієві народу, в цьому лежить одна з численних заслуг співця, що проспівав нам бадьору пісню про гордість і честь народу» [Там само].
Збулася мрія Петлюри: про Франка, який «сорок літ, мов коваль.. .клепав… серця і сумління» народу, «сорок літ трудився… Щоб з рабів зробити народ», написано сотні книг, до його спадщини прикутий розум і душа громадських діячів-патріотів, літературознавців, філософів, критиків і теоретиків літератури. Попереду ще велика дослідницька робота. Радісно з того, що франкознавці повертаються до інтелектуальних, художньо вишуканих праць Симона Петлюри, який любив літературу, жив нею, доводив, що українське красне письменство варте щонайвищого поцінування й заслуговує на вічне духовне життя.

Література
1. Павличко Дмитро. Заповідь пророка: Сучасні акценти у поемі Івана Франка «Мойсей» // Літературна Україна: Газета письменників України. — 2006. —№ 16 (5154). 27 квітня. — С. 1, 7: № 17(5155), 11 травня. — С. 7.
2. Петлюра Симон. Статті / Упорядник та автор передмови О. Климук. — К:Дніпро, 1993.—341 с.

Микола СТЕПАНЕНКО,
доктор філологічних наук, професор (Полтава)