.. Один лиш Ти, як дуб діброви, Безстрашно, сміливо стояв І сонця ясного чекав, І незалежності, і слави. Тепер зійшло воно над нами, Щезає темна, дика лава, Народ вславляється синами, Але Тобі — найбільша Слава! Слава! Слава!
Ведіон1
УЛІТОПИСІ боротьби українського народу за свою самостійність, територіальну цілісність і державність Українська революція 1917-1921 років та діяльність Директорії Української Народної Республіки займають почесне місце і залишаються об’єктом вивчення сучасних поколінь дослідників. «Воїном духу та честі», який в часи національних лихоліть, розпачу й зневіри початку XX ст. очолив свій народ і став провідником національно-визвольних змагань, безумовно, є Симон Васильович Петлюра.
На жаль, сучасне покоління громадян ще досить мало знає про його неординарну особистість, ще донині піддається потужній ідеологічній обробці щодо світогляду і осмислення українських національних вартостей і по-різному тлумачить історичні події тих років. Ще менше історичної правди відомо про минуле українського кооперативного руху, який став економічною опорою у діяльності Директорії УНР та знаходив особливу прихильність С. Петлюри. Кооперація відповідала йому взаємністю, адже недаремно один із особливо войовничих більшовиків Д. Мануїльський стверджував: «Вона є й понині одночасно і політичною агентурою, і, що важніше, економічною основою петлюрівщини. Без підтримки кооперативів Петлюра Давно вимушений був би відмовитися від своїх… спроб оволодіти Україною».
Метою нашої публікації є висвітлення маловідомих подій з діяльності кооперації в добу перебування Директорії УНР на теренах Поділля, виділення особливостей економічної співпраці кооперативних установ і урядових структур у 1919-1920 рр. та визначення ролі і місця подільських кооперативних діячів у вищих органах влади УНР.
Необхідно зазначити, що спроби уряду гетьмана П.Скоропадського повернути землі і маєтки колишнім заможним власникам викликали протидію селянства, а утиски кооперативних товариств і установ змусили ці потужні сили об’єднатися у боротьбі проти Гетьманату. Центром усіх опозиційних сил став політичний блок Український національний союз (далі: УНС), який з вересня 1918 р. очолив В. К. Винниченко4. Філія цього союзу існувала з жовтня 1918 р. і у Вінниці. До її складу увійшли селянська спілка, партії соціалістів-революціонерів, соціал-демократів, соціалістів-федералістів, міська учительська спілка, «Просвіта», повітове земство, повітова шкільна рада, повітова учительська спілка, Подільський Союз-Банк і Вінницький союз споживчих товариств. Президію Вінницької філії УНС очолював О.Базилевич, її членами також були Ю. Щириця, В. Мачушенко, П. Відибіда та П. Журавель (крім Ю.Щириці—усі кооператори).
У Вінниці перехід влади від Гетьманату до адміністрації Директорії відбувся безкровним шляхом. Завдяки консолідованим діям політичних сил і кооперативної громадськості Вінниччина стала першим краєм в Україні (19 листопада 1918 р.), який очистився від гетьманської влади. Такі обставини сприяли переїзду сюди наприкінці листопада членів Директорії для організації подальшої боротьби за встановлення нової влади у Києві. Поруч із Директорією, як свідчить В.Винниченко, «з перших днів повстання функціонувала у Вінниці Тимчасова Рада Завідуючих державними справами без виразних конституційних прав і обов’язків; це був примітивний дорадчий орган Директорії в усіх справах державно-адміністративного життя. З виїздом Директорії з Вінниці Тимчасова Рада Завідуючих автоматично припинила свою діяльність»6. Активну участь у діяльності цього тимчасового органу Директорії брав подолянин Петро Порфирович Відибіда — член Центральної Ради, відомий український кооператор, голова правління Подільського Союз-банку. Так, на засіданні Ради комісарів 20.12.1918 р. в присутності президента Директорії В. К. Винниченка та її членів С.В. Петлюри, Ф.П. Швеця і О. А. Андріївського керуючий міністерством фінансів П. Відибіда доповідав про зловживання у сфері фінансів попереднього уряду. Зокрема, доповідач оглосив на виявлених матеріалах про «продаж німцями за 160 Нан крб. гетьманському уряду військового майна через М чсорЦіУм банків, виявлені зловживання з приводу прийому Фальшивих грошей»7. Згодом, 30.01.1919р., його призначають еоуючим Міністерства фінансів в уряді В. Чехівського («на час відсутності по службовим справам пана міністра фінансів»)8. За короткий період роботи в зазначеному уряді П. Відибіда зумів Фінансово зміцнити кооперативні установи шляхом проведення 04.02.1919 р. «Закону про видачу довгострокових позичок центральним кооперативним установам на фінансування української промисловості», яким кооперативним організаціям на розвиток власного виробництва виділялися 286 млн. грн. на пільгових умовах (на 13 років під 6% річних з погашенням позики з 5-го року користування).
Як бачимо, кооперативний рух Поділля і його провідники палко підтримали Директорію і активно долучилися до економічної співпраці з урядовими структурами фактично вдруге народженої Української Народної Республіки.
Агресивна антиукраїнська політика Росії призвела до того, що в січні 1919 року під потужним натиском більшовицьких військових формувань виникла неминучість втрати Києва, що змусило Директорію і уряд УНР залишити місто і 2 лютого 1919 р. переїхати до Вінниці.
У добу Директорії УНР Поділля стало територією активних визвольних змагань, а міста Вінниця, Жмеринка, Проскурів, Кам’янець-Подільський—тимчасовими центрами перебування швидкоплинних урядів республіки. У житті Симона Петлюри Вінниця відіграла важливу роль. Тут після відбуття В.Винниченка за кордон (11 лютого 1919р.) він фактично став головою Директорії і згодом неодноразово відвідував це місто, яке принаймні двічі носило статус тимчасової столиці УНР (в лютому — березні 1919 р. і травні — червні 1920 р.).
Необхідно зазначити, що об’єктивні і суб’єктивні реалії боротьби українського війська проти численних більшовицьких, «добровольческих» та інших противників української Державності призвели до того, що навесні 1919 року УНР втратила майже всю територію. Тому говорити про ефективну економічну підтримку Директорії з боку українських кооперативних центрів, зокрема Центрального Українського Кооперативного Комітету (ЦУКК), «Дніпросоюзу», «Українбанку», «Централу», «Книго-спілки», «Страхсоюзу» та інших на той час було б перебільшенням. Вони практично були ізольовані від Поділля та Західної України і несли тягар нищівних пограбувань від більшовиків, «добровольців» та різного роду отаманщини.
У цій ситуації саме подільська кооперація взяла на себе величезні завдання у сфері забезпечення українського війська стратегічними ресурсами пально-мастильних матеріалів, військової амуніції, продуктами харчування та організувала постачання вкрай необхідних товарів для торговельного обслуговування населення.
На початок 1919 р. на Поділлі діяло 2313 споживчих товариств, 1992 з яких об’єднувалися у 18 регіональних спілках та володіли близько 32 млн. крб. коштів. Загальний товарообіг їх у 1918 р. складав близько 100 млн. карбованців. Кредитна кооперація налічувала 3 союзи, які складалися із 334 товариств, збірний баланс яких складав понад 25 млн. крб., кредитна спроможність союзів сягала за 40 млн. карбованців.
Загалом у Наддніпрянській Україні за чисельністю подільська кооперація (2326 організованих у спілки товариств) поступалася лише полтавцям (2559 товариств) і займала близько 17% від загальної кількості.
Економічна криза внаслідок ізоляції та повної руїни народного господарства змусила С. Петлюру через уряд УНР звернутися з пропозиціями до подільських кооператорів і виділити значні суми для проведення експортно-імпортних операцій та організації постачання хліба, фуражу, забезпечення інших потреб української армії. Уже в лютому 1919 р. уряд надав кооператорам позику на суму 2 млн. крб. на розвиток власних підприємств14. Згодом, 15 липня 1919 року, міністр фінансів УНР Б. Мартос (давній товариш С. Петлюри і видатний кооператор) затвердив розпорядження про виділення 20 млн. гривень позики Подільському Союз-банку для закупівлі за кордоном дефіцитних товарів15. У свою чергу керівництво союзу розгорнуло мережу своїх філій, зокрема в Гайсині, Могилеві-Подільському, Кам’янці-Подільському, Богополі, Проскурові для проведення заготівельно-постачальницьких операцій на замовлення військового відомства та місцевих кооператорів. Зусиллями подільських кооператорів було закуплено у Відні 10000 пар черевиків військового зразка та 4000 пар цивільного взуття16. Незважаючи на прохолодні, а іноді ворожі стосунки із сусідньою Румунією, за сприяння К. Мацієвича при безпосередній участі П. Відибіди кооператори закупили там через фірму «Марморош банк та Персіц і К°» 170 т мастил, 50 т бензину та на 2 млн. (100 тис. п/м) мануфактури17. До того часу в лютому-березні 1919 р. подільські кооператори на підставі попередньої домовленості між головою Директорії С. Петлюрою і Диктатором Західної Області УНР Є. Петрушевичем закупили 34 цистерни нафти, 100 вагонів лісоматеріалів, гасу та інших товарів. Але непослідовні дії військового керівництва й інших урядових осіб ЗОУНР шкодили повністю виконати цей контракт18. Пограбування пе^ і лісоматеріалів довершили поляки, які стрімким Нтупому липні 1919 р. захопили територію Галичини. На На звернення подільських кооператорів до уряду про ілшкодування втрачених коштів у розмірі 5 млн. грн. за особистим втручанням С. Петлюри Міністерство Народного Господарства УНР прийняло закон, за яким було проведено часткові відшкодування:
«Асигнувати Подільському Союз-банку кредитових товариств під фірмою «Союз-банк» 3106589 гривень в формі безповоротної допомоги як відшкодування втрат, понесених Союз-банком від загибелі через військові події закуплених ним товарів».
Прикладом прояву справжньої турботи С. Петлюри про видатних діячів Української революції може слугувати доля українського письменника, кооперативного діяча, фундатора українського кооперативного руху на Волині, першого голови правління Подільського союзу кредитних товариств, одного із засновників Українбанку Дмитра Васильовича Марковича.
У роки Української революції він присвятив своє життя боротьбі за волю українського народу, брав активну участь у роботі органів Центральної Ради, служив у сенаті та судових інституціях Гетьманату, де ефективно захищав кооперативну власність і окремих кооперативних діячів від посягань гетьманської влади П. Скоропадського. Після проголошення Директорії і призначення уряду В. Чехівського на засіданні від 10.01.1919 р. Рада Народних Міністрів ухвалила кандидатуру Д. Марковича на посаду «найвищого судді» і він приступив до виконання державних справ.
Неспроможність соціалістичного уряду В. Чехівського навести лад у країні спонукала до його швидкої відставки. Наказом від 31 січня 1919 р. (Ч. 115) Директорія прийняла демісію уряду і доручила Сергієві Остапенку «скласти нову Раду Міністрів Української Народної Республіки».
До складу новоствореного уряду С. Остапенка запросили Д. Марковича. На засіданні Директорії УНР під головуванням С. Петлюри 13.02.1919 р. Дмитра Васильовича затвердили керуючим справами міністерства юстиції Кабінету Народних Міністрів УНР22. Уже 16 лютого на засіданні Директорії було ухвалено постанову про призначення Д. Марковича «заступником голови в засідання Ради Народних Міністрів», і він активно взявся до законотворчої діяльності та впорядкування правових засад громадянського суспільства.
Критична ситуація з постачанням продуктів харчування і забезпеченням війська необхідним озброєнням змусила С.Петлюру прийняти рішення про створення надзвичайних торговельно-фінансових місій для налагодження контактів з іншими країнами світу. Згідно із Законом «Про посилку до Франції, Бельгії та Італії надзвичайних торговельно-фінансових місій», Д. Маркович був включений до складу урядової делегації для поїздки в Італію24. На початку березня 1919 року делегація прибула до Одеси для оформлення візових процедур у французьких властей. Загалом, французи бачили себе повними господарями і бажали взяти під своє загальне керування як фінанси, так і залізницю і т. ін. Вони не визнавали влади Директорії, пропонували влаштування так званої «української зони», зокрема висунули безапеляційну вимогу відставки С.Петлюри й О.Андріївського. Але під тиском червоних військ отамана Г]ригор’єва французькі і грецькі війська змушені були вантажитися на кораблі і спішно покинути місто. Частина місії УНР залишила Одесу, а Д. Маркович разом із ще одним членом делегації потрапив у полон. Майже 7 місяців перебував він у контрольованій більшовиками, а згодом денікінцями Одесі, піддавався арештам і допитам. За сприятливих обставин йому вдалося глухими степовими дорогами на найманих конях вирватись із страшних поневірянь та повернутись до Вінниці. Після повернення з полону Д.Маркович за станом здоров’я вирішив відійти від активної державницької діяльності. Наприкінці жовтня 1919 року він звернувся з листом до нового міністра юстиції УНР А.Лівицького з проханням призначити йому пенсію. Подана А.Лівицьким доповідна записка була розглянута 7 листопада 1919 р. особисто С.Петлюрою, і було ухвалене безпрецедентне на той час рішення (витяг з оригіналу):
«ПОСТАНОВА
Про призначення нагороди бувшому Надвищому Судді і письменнику Дмитру Васильовичу Марковичу.
1. Призначити бувшому Надвищому Судді, письменнику Дмитру Васильовичу Марковичу з огляду на його корисну довголітню працю на ниві державній, громадській та літературній, замість належної йому по закону пенсії нагороду в розмірі трьохсот (300000) тисяч гривень.
2. Зазначену суму асигнувати з коштів Державної Скарбниці в розпорядження Міністра Юстиції»25.
Повертаючись до подій березня 1919 р., необхідно зазначити, що складна ситуація на фронті змусила Директорію залишити 6 березня Вінницю і переїхати до Жмеринки, а згодом — до Проскурова (12 березня). Після захоплення 18 березня Вінниці прибулі більшовики чинили масові грабіжницькі дії. За короткий термін перебування на Поділлі «визволителі» встигли досить відчутно пограбувати кооперативні установи за уточненими даними, станом на серпень 1919р. Ярділля. ¦ ^ лише кооперативному Союз-банку, складала карбованців.
Найстрашнішим злочином більшовиків стали численні ви серед мирного населення та кооператорів зокрема. їх . на полягала в тому, що вони не дозволили «реквизировать» П^°чної суми коштів (10 млн. крб. готівки) із каси, і тому г пекінський каральний загін у ніч з 9 на 10 червня разом з іншими громадянами Вінниці без суду і слідства розстріляв 7 кооператорів-працівників Союз-банку27. Наведені факти спростовують широко розповсюджену радянську міфологію про визвольну місію більшовицьких загонів. Це була відверта загарбницька агресія проти молодої Української Народної Республіки.
Не відставали від своїх попередників-більшовиків і прихильники «единой неделимой», які у другій половині 1919р. потіснили червоні війська і захопили значну частину території України. У цих неоднозначних умовах кооператори і торговельні фірми також зазнали значних втрат. Так, за домовленістю між Подільським Союз-банком і австрійською фірмою «Оезіеггіеспізспе Ехрогї — А — С» остання мала поставити 15 вагонів дефіцитних товарів до Вінниці, але дорогою вони були вщент пограбовані «добровольцями».
Сумнозвісні «добровольці» не забули поцупити в Проскурові вагон повидла, який заготовив Кам’янець-Подільський «Господарсоюз», і тим поставили тамтешніх кооператорів на межу банкрутства29. За повідомленням відомого кооператора Іполита Зборовського, «добровольці» пограбували Бершадську спілку споживчих товариств, а голову правління С. Шмирка і головного бухгалтера А. Дабіжа без суду і слідства розстріляли на станції Красносілка.
Необхідно зазначити, що і в складних політичних та економічних умовах діяльність кооперативних союзів і їх організацій на Поділлі продовжувала носити цілком системний характер і мала чітко сплановану стратегічну і тактичну лінію, узгоджену між усіма напрямками кооперативного руху і спрямовану на економічну підтримку Директорії УНР. На закупівлю різних гостродефіцитних товарів (сіль, мануфактура і т. п.) лише одним Союз-банком було витрачено до 35 млн. крб. Додатково в жовтні 1919 р. кооператори придбали у сусідньої Румунії мануфактури на 50 млн. грн., 20 вагонів солі вартістю 15,2 млн. грн. З Чехії придбали для потреб населення 5 тис. плугів селянського типу, 2 тис. січкарень, через Австрію закупили за кордоном 10 тис. плугів, 3 тис. культиваторів, значну кількість сівалок, січкарень тощо. Для потреб товарообміну та харчування війська подільські кооператори заготовили 350 тис. пудів збіжжя, 50 тис. п. картоплі, 3 тис. п. квасолі, 2 тис. п. цибулі, 10 тис. п. квашених огірків, 10 тис. п. повидла, 20 тис. п. сушених фруктів, 5 тис. п. меду і т. ін.
За відсутності практичного зв’язку з всеукраїнськими кооперативними центрами подоляни за підтримки Директорії у другій половині 1919 р. створили власний крайовий кооперативний центр «Рада Трьох». Він виник за ініціативою Олександра Корнійовича Мицюка—українського державного та кооперативного діяча, міністра внутрішніх справ в уряді УНР під головуванням В. Чехівського, члена правління «Централу»32. Після відставки уряду в січні 1919 року О.К. Мицюк прибув на Поділля і розпочав плідну роботу з організаційних питань кооперації, започаткував Вінницький та Кам’янецький «Господарсоюзи»33. Ідея створення власного кооперативного центру знайшла підтримку С. Петлюри і схвально сприймалася кооператорами краю. Зокрема, 6 вересня 1919 р. у Вінниці відбулася нарада представників політичних, громадських і кооперативних організацій за участі голови Директорії, високих посадовців Ради Міністрів, в тому числі радника міністра народного господарства О. Мицюка34. Учасники наради обговорили з Головним Отаманом питання створення економічного потенціалу і консолідації сил у боротьбі проти ворогів української державності.
За ініціативою О. Мицюка та за підтримки урядових структур УНР у Вінниці 29-30 вересня 1919 року відбувся з’їзд представників кооперативних союзів України (звільнених територій). Форум започаткував «Раду Трьох» як координаційний кооперативний центр із представників трьох основних напрямків діяльності кооперації та ухвалив рішення про утворення Подільського Крайового Кооперативного комітету. Також зібрання обрало О. Мицюка товаришем Міністра народного господарства УНР35.
Разом з тим, катастрофічні обставини осені 1919р. змусили С. Петлюру перейти від організації єдиних фронтів до запровадження партизанської боротьби в тилу ворогів. З тим виникла й нагальна потреба забезпечення українського війська теплим одягом, продуктами харчування і всім необхідним до такої боротьби.
Голова Директорії звернувся до українського народу із закликом до мобілізації вояків в українське військо та до поповнення запасів зброї і набоїв для армії. Водночас Головний Отаман відвідав райони бойових дій та намагався знайти контакти з представниками іноземних держав для надання допомоги в організації оборони УНР. Так, 19 вересня разом ставниками американської місії США і румунським *^ВДовником голова Директорії відвідав м. Гайсин, де зустрівся Я°Лг”ськовим гарнізоном та численними представниками 9 3 нства. міських жителів і кооперативної громадськості повіту. Супроводі національного хору (керівник д. Середюк), у виконанні якого звучав гімн «Ще не вмерла Україна…», високих хостей вітали повітовий комісар Максимчук, голова повітової аоодної управи Лисоволик, голова міської управи Осовський, представник від єврейського населення Гернер та інші. Слова глибокої поваги і шани до Головного Отамана звучали у промові, яку виголосив повітовий комісар (витяг з оригіналу):
«Славний могутній п. Головний Отамане всіх Українських військ і ГЬлова Високої Директорії УНР! Гкйсинський повіт, той повіт, який на чолі з виконавчим комітетом перший звільнив свою територію від московських комуністів, північних варварів, ще в ті часи, коли з Наддніпрянської України залишилась невелика прикордонна смуга і коли здавалось, що надія на визволення з під московського ярма є тільки мрія, — цей повіт має за велику честь в особі Повітового Комісара вітати нашого Українського Гарібальді на своїй території. Гайсинський повіт вклоняється перед величезною працею, боротьбою, яку проводив і проводить п. Головний Отаман і Голова Високої Директорії на користь України, не дивлячись на те, що часто в боротьбі залишався майже сам. Селянство та робітництво повіту вірить, що недалеко той час, коли Україна, під керуванням славного Отамана всіх наших військ і ІЬлови Високої Директори, буде звільнена від ворогів. Слава! Слава! Слава. ..»36.
Аналогічного змісту здравиці і слова глибокої довіри та надії звучали у виступах інших представників громадськості, на що С. Петлюра зазначив, що «боротьба ще не закінчена і що прийдеться ще провадити не тільки з червоними, ай з чорними імперіалістами… і вірить, що в новій боротьбі сей повіт також дасть допомогу, яка від нього вимагається».
Іноземні гості були вражені величним прийомом, зокрема, румунський полковник зазначив, що «румунський народ і уряд дуже гарно відносяться до Українського народу й уряду й допомагатимуть йому в боротьбі за визволення»*7.
Необхідно зазначити, що .кооператори Поділля надзвичайно активно відгукнулися на звернення Голови Директорії С.Петлюри щодо надання матеріальної допомоги українському війську. Так, на нараді представників державних, громадських, кооперативних і інших установ м. Вінниці 6 Жовтня 1919 р. під головуваннями. І. Лозинського кооператори виявили ініціативу, аргументовано переконали присутніх, що Ця справа підсильна тільки кооперативним установам38. Нарада ухвалила рішенця доручити справу виробництва і заготівель необхідних для армії речей та продуктів харчування кооперативним організаціям, що сприйнялося кооператорами Поділля як надзвичайно важливе завдання і було успішно виконане. Тому без перебільшення можна сказати, що у славному переможному Першому Зимовому поході українського війська (1919 — 1920 рр.) є вагома частка плідної праці кооператорів Поділля.
В умовах налагодження спільної україно-польської боротьби проти більшовицької Червоної армії зусиллями кооператорів реалізувався підписаний за дорученням С.Петлюри 7 жовтня 1919 р. договір між Польщею і Директорією про товарообмін у досить значних обсягах. Так, УНР поставляла 300 тис. п. пшениці, 300 тис. п. цукру, 200 тис. п. жита в обмін на 160 тис. п. солі, 52 тис. п. гасу, 15 тис. п. бензину, 300 тис. аршинів сукна, 120 тис. аршинів матерії та інші вкрай важливі Матеріальні ресурси. Крім того, Польща доплачувала 83,5 млн. гривень і дозволила пропустити через свою територію товарів із Західної Європи на 8,5 млн. гривень.
Кооператори Поділля, незважаючи на ізоляцію від Великої України, намагалися налагодити торговельні зв’язки з іншими країнами світу. Так, на засіданні «Ради Трьох» 24 березня 1920 р. голова Союз-банку П. Відибіда звітував про відвідини Відня, Праги, Берліна. Варшави та інших великих європейських міст і Доповів, що українській делегації вдалося встановити контакти 3 «Оцуксом» — центром української кооперації за межами України.
Початок спільних польсько-українських військових дій приніс певні успішні наслідки. 27-28 квітня 1920 року була звільнена від більшовиків Вінниця, яка фактично стала столицею України і до якої із травня 1920 року за наказом ^-Петлюри мусили переїхати міністерства та центральні Установи УНР41. 5 травня 1920 року Вінницю відвідав С. Петлюра, якого щиро вітали багатолюдний мітинг та різні Релігійні і політичні громади міста. 16 травня 1920 року м- Вінниця і значна кількість населення губернії прийняли вперше за історію УНР з візитом главу іноземної держави. Ним був керівник відновленої Польщі маршал Юзеф Пілсудський, який прибув у місто і провів переговори із Симоном Петлюрою42. У Вінниці Ю. Пілсудського у Білому залі міської управи вітали представники Української національної ради (Маслов), Вінницької повітової народної управи (Богуславський), «Мацєжі шкільної польської» (ксьонз Яросевич), Українського літературно-наукового товариства (Островський), польської гРомади (В. Піібовський), Польської соціалістичної партії. У відповідь маршал Ю. Пілсудський виголосив, нарід несе ту волю, котру сам здобув собі. Він ще радий, коли представники сейму Українського з Л яставниками сейму Польського закріплять узи братерства. Зі словами «Хай живе вільна Україна і іиольша!» Ю. Пілсудський закінчив свою промову і в той же день вибув з Вінниці.
На жаль, невдачі воєнних операцій у зв язку з відмовою польської сторони боротися проти більшовицької армії призвели до втрати відвойованих територій і викликали чергову кризу у визвольній боротьбі, яка спонукала С. Петлюру вдатися до відставки уряду УНР і шукати будь-які шляхи для продовження боротьби проти більшовицької Росії.
Необхідно звернути увагу на надзвичайно важливий аспект економічної діяльності Директорії, який, по великому рахунку, мав вирішальне значення, але не був вирішений до кінця. Мова йде про запровадження української валюти як єдиного засобу розрахунків на території УНР.
Відомо, що ще на початку літа 1919 р. фінансова система УНР була повністю розбалансована дезорганізацією виробництва та фактичною відсутністю податкової системи. Ситуацію погіршувало те, що поряд з грошовими знаками УНР в Україні продовжували обіг паперові гроші, випущені царським, Тимчасовим і радянським урядами, та «гуляли» на ринку німецькі, австрійські, румунські, польські та інші грошові знаки. Галопуючі темпи інфляції погіршувала валютна диверсія білогвардійців, які захопили кліше на українські гроші і в Одесі в необмеженій кількості друкували грошові знаки номіналом 50 карбованців46. Спроби подільського кооператора Г. Супруна і відомого українського кооперативного діяча С. Бородаєвського повернути у Вінницю літографічні камені не вдалися, і тому денікінці продовжували наводняти ринок українськими «лопатками» (так називалися серед народу ці купюри)47. Запроваджена за ініціативою Б. Мартоса у січні-лютому 1919р. грошова реформа УНР зміцнила українську валюту, але економічні реалії УНР змусили Директорію зробити грошові емісії основним джерелом фінансових ресурсів. У такій ситуації кооперативні установи Поділля якнайкраще прислужилися для зміцнення української валюти. Зокрема, через систему кооперації вилучалися інші грошові знаки, всі кооперативні заклади проводили торговельні, заготівельні і вкладові операції переважно за українські гроші тощо. Для зміцнення української валюти кооперативні установи реалізовували населенню спирт (800 крб. за відро), а кошти повертали у державну скарбницю для подальшого використання48. Такими організованими діями кооператори Поділля змогли на деякий час дещо стабілізувати українські гроші. Але катастрофічні воєнні події не змогли втримати шалену інфляцію, і тому основним джерелом вирішення платоспроможності урядів УНР став «друкарський верстат», тобто грошові емісії у величезних обсягах.
Після провалу польсько-українського наступу проти більшовиків у червні 1920 р. для проведення подальшої боротьби питання коштів набуло першочергового значення. Тому С.Петлюра звернувся до найавторитетнішого на Поділлі кооператора П. Відибіди з проханням зайнятися фінансовим забезпеченням діяльності УНР. Так, на засіданні Ради Народних Міністрів 29.06.1920 р. у м. Кам’янці-Подільському П.Відибіду затверджують на посаді товариша міністра фінансів49. Під час наступної евакуації уряду в м. Станіслав (нині Івано-Франківськ), а згодом у м. Тернов (Польща) на засіданні Ради Народних Міністрів розглядалися питання про позику польського уряду в розмірі 500 млн. польських марок для забезпечення потреб Дієвої армії УНР та прийнято надзвичайно важливе рішення щодо власних українських грошей. Рада ухвалила «відправити П.Відибіду до Варшави в справі улаштування експедиції заготовлення державних паперів», тобто йому доручили негайно організувати виготовлення української валюти50. Після повернення П.Відибіди з відрядження 02.08.1920 р. уряд призначив його керуючим Міністерства фінансів, а 12.08.192Фр. ухвалив запропонований ним законопроект щодо друку українських грошей, що, за спогадами М.Гнатишака, стало авторизацією емісії кредитних білетів 50 і 1000 гривень51.
Спроба уряду УНР використати будь-які можливості у боротьбі проти більшовизму наприкінці вересня 1920 р. призвела до переговорів «з російськими колами антибільшовицького напрямку, а також в справі пертрактації з генералом П. Врангелем»52. Уряд переїхав з м. Тарнова в м. Станіслав, а згодом до м. Кам’янця’-Подільського. Там 12.11.1920 р. новий уряд під керівництвом А. Лівицького затвердив законопроект про відкриття в Кам’янці-Подільському філії експедиції заготівлі державних паперів53. Але стрімкий наступ Червоної Армії створив загрозу захоплення державної скарбниці, тому на засіданні уряду 16 листопада в м. Гусятині після доповіді П.Відибіди було вирішено негайно вивезти державну скарбницю, Державний банк і експедицію державних паперів на територію Польщі54. Надзвичайними зусиллями українським кооператорам-урядовцям вдалося вивезти. Без сумніву, висока довіра, взаєморозуміння, підтримка та ця голови Директорії С.Петлюри з кооперативними ановами Поділля є визнанням бездоганної репутації, УсТокоГО професіоналізму, чесності і порядності подільської кооперації та її діячів.
Таким чином, в добу Директорії Української Народної республіки кооперація Поділля проявила себе цілісною національно свідомою економічною силою, яка разом із українським народом боролася за незалежність України. Недаремно на початку 30-х років XX ст. голова Вукоопспілки В.М-Михайлик (переконаний більшовик і наступний Генеральний прокурор та Народний комісар юстиції України), закликаючи до знищення «класових ворогів», називав УНР «контрреволюцією і шкідницькою організацією» і визнавав, що вона «мала матеріальну підтримку від кооперації, матеріальна база кооперації була за базу шкідницьких організацій і людський склад цієї контрреволюції вербувався з кооперації».
В умовах економічної ізоляції та воєнних дій кооператори спромоглися створити цілісну систему управління напрямками кооперативного руху та забезпечити консолідацію зусиль на вирішення стратегічних завдань визвольної боротьби. Кооперативний центр «Рада Трьох» виступив потужним провідником ідеології Української революції та організатором кооперативної праці у всіх галузях діяльності кооперації. Саме завдячуючи згуртованості кооперативних союзів і окремих установ вдалося, в межах можливого, налагодити матеріально-технічне забезпечення військових формувань та знизити дефіцит товарів для населення.
Потужний кадровий потенціал кооперації забезпечував чітке функціонування кооперативних установ, відстоював кооперативні принципи у стосунках з владою та з представниками іноземних держав і брав безпосередню участь в діяльності урядових структур УНР.’
Впродовж визвольної боротьби Директорії УНР у 1919-1920 роках кооперація Поділля до кінця залишилася вірною ідеї державної незалежності України і не втратила звання істинно народної організації.
Примітки
1. Слава // Хвиля. — Вінниця. — 1920. — № 25.
2. Завальнюк К. 3. Воїн духу та честі // Вінницькі відомості. _ 2001. —№20.
3. Українські кооператори. Історичні нариси. Книга II. — Львіц: Вид-во Львівської комерційної академії, 2001. — С. 153.
4. В. Литвин. Україна: доба війн і революцій (1914-1920). — Київ. 2003. — С. 282.
5. К. Завальнюк. Життя в ім’я України. — Вінниця, 2005. — С. 26.
6. Там само. — С. 27.
7. Центральний державний архів вищих органів влади в Україні (далі: ЦДАВО України): Ф. — 1065. —Оп. 1. — Сп. 15. —Арк. 11.
8. Там само. — Сп. 14. — Арк. 72.
9. Вістник Державних Законів УНР. — Вип. 10. — 20. 02. 1919.
10. Рекрут В. П. *3 людьми і для людей…» (Дмитро Маркович в українському національно-визвольному русі: кінець XIX — початок XX ст.) — Вінниця: ПП Балюк, 2006. — С. 219.
11. Завальнюк К. В. Воїн духу та честі // Вінницькі відомості.
— 2001. —№20.
12. Кооперація на Поділлі // Життя Поділля. — 1919. — №33.
13. Українська кооперація //Життя Поділля. — 1919. — №
106.
14. Державний архів Вінницької області (далі: ДАВО). — Ф. Р. — 988. — Оп.З. — Спр.2. — Арк. 35.
15. Там само. — Оп.2. — Спр.44. — Арк. 26.
16. Там само. — Оп.З. — Спр.7. — Арк. 73.
17. Там само. — Спр.5. —Арк. 13.
18. Там само. — Оп.2. — Спр.44. — Арк. 22.
19. Там само. — Оп.З. — Спр.7. — Арк. 74.
20. ЦДАВО України: Ф. — 1065. — Оп.1.— Сп. 14. — Арк. 43 — 46 зв.
21. Вісник Української Народної Республіки. — 1919. —№ 10.
22. ЦДАВО України: Ф. — 1092. — Оп.6.Сп. 2. — Арк. 10—11.
23. Там же. — Арк. 13.
24. А. К. Лисий, О. Г. Лойко. До питання про перебування Директорії в Вінниці у лютому — березні 1919 р. // Україна: минуле, сьогодення, майбутнє. Збірник наукових праць. — К., 1999. — С. 201
— 207.
25. ЦДАВО України: Ф. — 2208. — Оп. 2. — Сп. 21. — Арк. 7.
26. ДАВО. — Ф.Р.— 988. — Спр.13. — Арк. 35зв.
27. Там само. — Оп.З. — Спр.1. — Арк. 1.
28. Там само. — Оп.1. — Спр.9. —Арк. 8зв.
29. Наш Шлях. — 1919. — № 18.
30. ДАВО — Ф.Р.— 6023. — Оп.4. — Спр. 20751. — Арк. 9.
31. Кооперативне життя // Україна. — 1919. — № 34.
32. В. Подолян, В Рекрут. Йоахим Волошиновський у становленні українського кооперативного руху (1897-1939 рр.). — Вінниця, 2005.
— С. 309.
33. Шлях. — 1919, ЗО вересня.
-34-
‘ЩІЇГ34 Завальнюк К.В.Воїн духу та честі // Вінницькі відомості. —
*®^’з5 ДАВ°’ —ФР — 140-— °п2- ~ Спр.15. —Арк. 49зв.
36 ІЬловний Отаман в м. Гайсині // Народна думка. — 1919. —
я* 13.
. 37 Там само.
38. ДАВО. — Ф. Р. — 988. — Оп.2. — Слр. 16. — Арк. Ззв.
39. Торговельний договір з Польщею // Шлях. — 1919. — № 45. • 40. З кооперативного життя // Наш Шлях. — 1920. — № 65.
41. К. Завальнюк. Життя в ім’я України. — Вінниця, 2005. — С 25.
42. Наш шлях. — 1920, травень.
43. Там само.
44. Там само.
45. Там само.
46. Лозовий В.С. Внутрішня та зовнішня політика Директорії Української Народної Республіки (Камянецька доба). — Камянець-Подільський: Аксіома. — С. 126.
47. Мартос Б., Зозуля Я. Гроші Української держави. — Мюнхен, 1972. — С. 20.
48. Там само. — С. 25.
49. ЦЦАВО України: Ф. — 1429. — Оп. 2. — Сп. 53. — Арк. 50.
50. Там само. — Арк. 81.
51. Гнатишак М. Державні гроші України 1917-1920 рр. — Клівленд, 1973. — С. 180.
52. ЦЦАВО України: Ф. — 1429. — Оп. 2. — Сп. 53. — Арк. 125.
53. Там само. Ф. — 1065. — Оп. 2. — Сп. 9. — Арк. 62.
54. Там само. — Арк. 67.
55. Гнатишак М. Державні гроші України 1917-1920 рр. — Сі 180.
56. Михайлик М. В. Про роботу споживчої кооперації на селі // Кооперативне будівництво. — 1933. — № 3.
Валерій РЕКРУТ (Вінниця)
Ремонт приборной панели Vito Mercedes