Юрій ШАПОВАЛ, доктор історичних наук, професор (Київ) БУВАТИ на публічних акціях, присвячених Симонові Петлюрі. — річ невдячна. Кожен форум, пов'язаний з його іменем, несе в собі певну передбачуваність. Наперед зрозуміло, що патріотично налаштовані учасники будуть називати Петлюру патріотом, пророком та мудрим керівником, а лівоналаштовані гудитимуть його як «політичного аутсайдера і нереалізованого диктатора». Схоже, обидвом цим сторонам реальний Петлюра не потрібен. Ходить лише про те, що кожна просто демонструє «свою правду». Та це ще не все. Тривалий час в Україні ми мали силу, яка не хотіла нічого демонструвати. Ідеться про державне керівництво. Влада всіляко уникала оцінок, надаючи «перевагу» іншим сучасникам Петлюри — спочатку Михайлові Г^ушевському, а згодом навіть такому плутанику і політичному аутсайдеру (але начебто непоганому письменнику), як Володимир Винниченко. Отже, і владі Петлюра був непотрібен. Нинішня влада Петлюру помічає. У Києві, де так багато з ним пов'язано, днями відкрили пам'ятну дошку. Неподалік від пам'ятника більшовицькому вождю Володимиру Леніну і Михайлові Г^ушевському. І все це існує паралельно з дошкою та будинком-музеєм Михайла Булгакова. Останній ненавидів саму ідею української державності, а разом з нею і Петлюру, назвав його «знаменитий бухгалтер»1, а наприкінці оповідання «Киев-город» закликав: «...Память о Петлюре дасгинет»2. Пам'ять не згинула, хоча, як слушно зауважує у своїй праці «Червоне століття» академік Мирослав Попович, оцінка особистості і політична характеристика Петлюри залишаються «найбільш дражливим питанням історії Української революції»3. вда. І не в останню чергу через те, що не знайдено П^ального ключа до потрактування життя і діяльності '3?«$#еР Невипадково дотепер немає жодної спроби створити #^она^овУ (не політично забарвлену, — цього наразі вистачає) ^ІОГКлюч до Петлюри — у його житті, яке не стояло на місці. ого придивився року 1907, коли він був за секретаря в «Раді» .ближча знайомість була не на його користь. Багато було в ньому есдечевського духу — хвастливості, доктринерства і несерйозності, Були й неправильні штучки, через які довелося йому одмовити від секретарювання в «Раді»... Потім він зник у Москву. Коли я встрівся з ним уже 1912 року в редакції іУкраинской жизни», я не пізнав колишнього Симона: виріс, споважнів, розвинувся, занехаяв свої колишні витівки. В Центральній Раді в 1917-1918 року він був одним з найбільш ОДумливих і розвинених політиків. По тому, як уступив він до Директорії, я з ним мало стрічався, але кожного разу робив він рарне враження. Люди, що з ним працювали за останніх, найважчих для України часів, кажуть, що це був справжній державний муж з умінням поводитись з людьми, обернутись в труднихобставинах, підбадьорити серед бою, виказати особисту кмітливість, що так чарує простих людей. В усякому разі... це була єдина безперечно чесна людина в діях, що їх революція винесла у нас на поверх життя. Г^ушевський — пожалься Боже, що з його сталося; Винниченко крутиться, мов тріска в ополонці; решта — просто дрібні, нікчемні людці. Один Петлюра стояв на своїй позиції, не похитнувшись, і коли б не переможні сили, то •едого був би досяг. Та, мабуть, ще не доросли ми до того, щоб «самим о себе советовати». Як нам колись вибивали очі йгосковські бояре і особисті зусилля не могли загальної нікчемності подолати. Один козак із мільйона свинопасів нічого не вдіє... І може трагічна смерть єдиного козака тисячу нових «ародить»4. Колись поет Булат Окуджава написав: «Не заслужить надежной славьі, покуда кровь не пролилась». Кров Петлюри Пролилася на паризькій вулиці Расіна у тому самому місяці Травні, в якому він і народився, але в травні 1926-го. І факт його загибелі разом із загибеллю євреїв під час його перебування на чолі Директорії миттєво зробив з Петлюри постать символічну, * Єфремов С. Щоденники. 1923-1929. —К.: «Рада», 1997. — 379-380. примусив серйозно замислитись над феноменом петлюрівщини. Сам Петлюра якось написав: «Очевидна річ, що в оцінці моєї персони ви повинні бути правдивим: що було в моїй особі, в моїй діяльності негативне, те треба так і висвітлити, не замазувати... Для мене почався вже суд історії. Я його не боюсь... »> На жаль, репетицією цього об'єктивного «суду історії» не став судовий процес над вбивцею Петлюри Самуїлом Шварцбардом. що відбувся восени 1927 року. Вбивцю виправдали завдяки кваліфікованим маніпуляціям адвоката Анрі Тореза та деяким іншим факторам. Цей процес дотепер також належить до категорії «непотрібних речей» (як висловлювався письменник Юрій Домбровський), оскільки ні дослідники, ні влада в Україні не наважуються дати йому публічну і всебічну оцінку. А це конче потрібно зробити з огляду на те, що саме цей процес мав фатальне значення для формуваня «іміджу» Петлюри як «погромника» і юдофоба. Свого часу Микола Рябчук написав:«Фактично судовий процес перетворився на показову розправу над фантастично демонізованим українським «націоналізмом та сепаратизмом» —жодна Луб'янка нічого ліпшого не спромоглася б придумати»5. Стверджую це, як дослідник, який свого часу віднайшов і вперше оприлюднив документи, що переконливо свідчать про зацікавленість Кремля в «антипетлюрівських» результатах процесу і навіть про «диригування» цим процесом з Москви6. Найбільш обґрунтованою спробою зруйнувати цей імідж Петлюри як «погромника» перед сучасною світовою демократією стала праця професора Ратґерського університету (США) Тараса Гунчака «Симон Петлюра і євреї»7. Одначе вона, схоже, не дала належного ефекту. Ось що зауважує у зв'язку з цим Мирослав Попович: «...Треба визнати, що майже всі факти і свідчення, на які спирається цей автор, були відомі і суду, що тим не менш не вплинуло на вирок. Справа, очевидно, в правовому і морально-філософському тлумаченні більше, ніж в якихось нібито досі невідомих обставинах, що їх мали б розкрити архіви»8. Напевно, виходячи саме з цього, більшість найавторитетніших єврейських дослідників категорично відмовляє г праві на бодай щонайменшу реабілітацію. Наприклад, *з' них, описуючи єврейський погром у Золочеві на т липні 1941 року, в якому брали участь українці, «Нащадки Хмельницького й Петлюри виявилися 2йійми своїх нацистських покровителів»9. "'3006 року в паризькій газеті «Ле Монд» з'явилась стаття ШВЙЙ^а Ґобера, присвячена 80-річчю загибелі Петлюри та чйіаііуванню його пам'яті в Україні та Франції (йдеться про акції, ^о##?нізовані представниками української діаспори та ^рльством України у Франції). Повторюючи застарілі .ц|одаґандистські кліше щодо мотивів вбивства Петлюри, #о(*ї?ажуючи останнього погромником, Ґобер пише: «Українська Іржава,під сильним тиском націоналістів, вирішує вшанувати яі&МЇЯФЬ Симона Петлюри з приводу 80-ї річниці його смерті, — ®ЬМ^тРагічної загибелі», згідно з офіціозом. Де? В Києві, Звичайно. Але, що ще небезпечніше, також у Парижі!.. Що занадто', те вже занадто! Як така маніфестація може відбуватися уіС&мому серці Парижу, та ще й під Тріумфальною аркою, нашою Іфі^мфальною аркою? Перед нами — паплюження пам'яті, зф^ф^чення історії, друге вбивство, тепер уже посмертне, жертв Єврейських погромів»10. V гЯсна річ, такого роду оцінки закривають перспективи для цфдальших дискусій навколо значення Симона Петлюри в їсторії, а всіх, хто закликає до зважених і неупереджених оцінок, $&дих умов легко перетворити на юдофобів. Це — один з ^іікладів стереотипу «українця-погромника», який дбайливо і іїфсдідовно плекається певними силами. На одному з «круглих столів», в якому мені у 2006 році довелось взяти участь, пролунала думка: «Надруковано так 'багато праць, які засвідчують, що не був Петлюра юдофобом! 'Ось, наприклад, професор Національного Київського ^ВДверситету Володимир Сергійчук дуже постарався, стільки Збірників документів про єврейські погроми надрукував!». І справді, надрукував11. Одначе скільки б не старався професор Володимир Сергійчук (чи хтось іще), кількість погромів за часів Директорії не зменшиться, а питання про те, хто несе за них відповідальність, залишається для нашого суспільства, а особливо для світу відкритим. Той факт, що Петлюра не був «погромником» і «антисемітом», все ще належить осягнути за допомогою аргументованої дискусії. Причому наполягаю: потрібно не лише говорити, а й бути почутим за межами України. Схоже, це не дуже вдається і сучасним українським дослідникам, політикуму, всьому нашому суспільству. Наприклад, вже згаданий Патрік Ґобер вважає заходи із вшанування пам'яті Петлюри наслідком того, що сучасна Україна є державою «в контексті сильних націоналістичних напружень»12. Ве їасіо це означає, що до «націоналістів» зараховуються (або можуть бути зараховані) всі, хто прагне неупереджено подивитись на Петлюру та петлюрівщину, хто прагне говорити про ці історичні феномени без апріорних викривальних ламентацій. Є ще один важливий аспект, який потребує чесної відповіді. Це — проблема леґітимності та ефективності влади Директорії та Симона Петлюри особисто. Його розходження з Володимиром Винниченком, який до кінця життя ненавидів Петлюру як нібито амбітного демагога, що його хвиля революції винесла на поверхню, у новітній історіографії трактуються, як правило, на користь Винниченка. В одній з найновіших біографій Винниченка, що видана в Києві, можна прочитати твердження про те, що після перших успіхів Директорії почали позначатись проблеми, насамперед отаманщина—домінування військового начала над політичним, непокора армійських командирів різних рангів державному проводу, перманентні виступи проти останнього, практика регіонального сепаратизму, супроводжувана військовим терором, єврейськими погромами тощо. На думку авторів, «біля витоків цієї згубної тенденції стояв С.Петлюра, який всіляко заохочував підлеглих йому військовиків до безконтрольних дій, до орієнтації на єдину цінність — силу багнета»13. Читаючи такого роду дослідження, важко позбутися враження, що їх автори часом аж занадто віддають данину своїм симпатіям і антипатіям. А ось яким постає Петлюра під пером Мирослава Поповича: «В психічному складі Симона Петлюри спостерігається певне зміщення в бік еґоцентризму, особливо в бік потреби у владі над людьми і подіями. Чи, може, він був травмований несподіваною владою та історичною місією»14. Саме тому ще раз варто наголосити на необхідності підготовки ґрунтовної наукової біографії Петлюри, в якій би знайшли відображення і його психологічні характеристики. І ще один момент. Визнаючи, що Петлюра не був агресивним ксенофобом (що засвідчують опубліковані матеріали). Попович тим не менш зауважує, що «неможливо уявити Петлюру одруженим на «євреєчці», як Винниченко»15. Не знаю, як хто, а я б взагалі виключив такого роду пасажі, коли йдеться про серйозні теми. Тепер повернімося до процесу Шварцбарда. У своїй статті про цей процес в енциклопедичному довіднику з історії України, виданому видавництвом «Генеза» у 2001 році, львівський професор Ярослав Г^ицак подає доволі плутану інформацію. Завершує її висновком про те, що немає документального підтвердження причетності совєтських спецслужб до вбивства Петлюри16.1 в цьому самому виданні у статті про Петлюру земляк Г^ицака львівський історик Микола Литвин пише, що Петлюра «підступно вбитий більшовицьким аґентом С.Шварцбардом 25.5.1926» і покликається при цьому на статтю Г^ицака про процес Шварцбарда17. Для мене це — не просто видавничий казус. Це ілюстрація того, що постать Симона Петлюри за ці роки, що минули після його загибелі, все ще залишається не лише до кінця не дослідженою, а очевидно, такою, що нею маніпулюють і його апологети, і його вороги. Я згадував про істориків академічних або таких, які працюють у вищій школі. Не буду говорити про партійно заанґажованих літописців. Не боячись бути обвинуваченим у неопозитивізмі, — а це нині модне серед інтелектуалів обвинувачення,—на завершення підкреслю важливість видобуття саме нових знань (насамперед архівних) про Петлюру, його добу і — особливо — про обставини його загибелі. На моє переконання, саме в неупередженому висвітленні трагедії на вулиці Расіна в Парижі і добре зрежисованої і масштабно підтриманої більшовицькою владою підготовки показового політичного процесу над убивцею (який зіграв роль месника) полягає одна з ключових умов подолання стереотипних уявлень про Симона Петлюру. І не лише, до речі, про нього.