Володимир КРАВЧЕНКО, доктор медичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України (Полтава) КОЛИ я прочитав у «Полтавському віснику» статтю першого секретаря Полтавського міськкому Комуністичної партії України тов. О.Гаврікова «Хто такий Симон Петлюра і чи потрібен він Полтаві?», вирішив: не можна не відповісти на те, що отруює свідомість української громади, продовжує істеричні потуги розпалювання комуно-більшовицького оргазму ненависті до історичних постатей, які поклали на олтар своє життя заради того, щоб наша українська нація була незалежною, а наша земля — вільною од всіляких іноземних зайд і колонізаторів. Так уже у нас повелося, що коли говорять про певні історичні постаті, то обережно додають;«неоднозначні». Насправді це пов'язано з тим, що ми, як правило, маємо інформацію з двох боків: стару, заяложену, більшовицько-сталінського штибу, під мудрим проводом російських демократів — і патріотично-національну. Найчастіше остання має оборонний, виправдовувальний характер, бо намагається обмити, відшкребти осквернений більшовицько-комуністичною пропагандою образ тієї чи тієї непересічної патріотичної української історичної постаті або навіть сучасника. Нелегка ця робота, та робити це треба неодмінно й безперервно, рішуче й наполегливо. Справді, яку б не взяти видатну українську історичну постать — чи то Мазепа, чи Виговський, чи Міхновський, чи Коновалець, чи Бандера, чи когорту інших могутніх діячів культури й письменництва — потрібні титанічні зусилля для відновлення у свідомості українських громадян доброго і славного їхнього імені. А якщо якусь постать колонізаторським владоможцям не вдавалося стерти чи ^Пропонована стаття є відповіддю на публікацію Олексія Гаврикова «Хто такий Симон Петлюра і чи потрібен він Полтаві?»,
що з явилася відразу у кількох полтавських часописах «Зорі Полтавщини», «Полтавському віснику» та «Вечірній Полтаві» на початку грудня 2007 року. повністю знищити, тоді такі діячі виставлялись у вигідній для комуністів іпостасі. Приклади? Будь ласка: всесвітньо відомі Тарас Шевченко. Іван Франко, Леся Українка, яким так боліло невільницьке становище свого народу, враз ставали «революціонерами-демократами», які боролись «за світле майбутнє народу» (ну, звичайно ж. не українського, а так собі, якогось поневоленого народу). І прикладів таких можна було б навести немало. Ну, скажімо, того ж таки Симона Петлюру... Так ось що маю вам відповісти, Вічно вчорашні! Вам ніколи не вдасться стерти з доброї пам'яті українського народу ім'я славного велета Українського духу, патріота й подвижника Української справи Симона Васильовича Петлюри! Врешті-решт забудуться злі демони комуністичного минулого, а ім'я Симона Петлюри буде у вічній пам'яті українців, його дещо пізніше із вибаченням увічнять у книжках, кіносюжетах, вулицях, майданах, піснях і... пам'ятниках, що будуть не тільки в Полтаві й Києві, айв інших містах України. Я в цьому переконаний, я в цьому не сумніваюсь жодної миті! Треба лишень відкрити нашому народу справжню правду про Героя, суть того, що хотів і що справді робив цей Українець! Так ось, товаришу комуністе. Ви так описали «звірства» Петлюри, що мені відразу пригадалися неперевершені жорстокість і звірства енкаведівсько-кадебістського періоду, коли мільйони безневинних жертв вашого комунізму гнили у таборах на Соловках, Колимі та по всьому Сибіру. І краще б ви та вам подібні покаялись за численні злочини ваших кумирів проти власного народу! Та ви ще й брутальний ошуканець! Ви відсилаєте довірливих полтавців і представників теперішньої полтавської влади до першоджерела, на яке ви посилаєтесь у своїй брехні, яке нібито є в Полтавській обласній бібліотеці імені Котляревського. Ви сподівались, що хто, мовляв, піде в ту бібліотеку та буде вивчати якісь-там праці якогось-там француза? А пішли-таки і... не знайшлося там цього пасквіля, бо його, напевно, ніколи й не було там. Саме в бібліотеці мені сказали, що «Вас автор газетної статті просто увів в оману, немає в бібліотеці такої книги». І додали те, що, може, й для вас знати це не буде зайвим: «Ця книжечка випущена була невеликим накладом і розійшлася, вочевидь, по «спецхранах». Так-то, товаришок, стоп — приїхали. Неважко здогадатись, що книжечка та була писана на спецзамовлення, і відомо для кого — для пропагандистів-агітаторів та ще й з подачі немовби незаангажованого француза, бо власні докази були схожими на відому мильну бульку... Петлюра був справді небезпечним ворогом національної підлеглості й колоніального стану своєї Батьківщини, він як ніхто на той час користувався безмежною популярністю, принаймні у селянського населення, яке переважало в Україні. Саме воно, те селянство, йшло до повстання і боротьби «за те, за що Петлюра»! Новоспечені проводирі комуністичної Росії панічно боялися рішучого у своїх намірах Петлюри, який передбачливо наполягав на якнайшвидшому створенні власної сильної Української Революційної армії для неминучого збройного опору будь-яким посягальцям на державну незалежність України. Адже відомо, що вельмишановні та «інтелігентні» Г^ушевський та Винниченко [1] були впевненими «у братерській пролетарській солідарності «сусідніх країн і переконаними у неможливості збройного посягання на об'явлену в Україні «повну незалежність». Тепер-то ми знаємо, як все вийшло далі, коли вождь світового пролетаріату з метою загарбання України послав регулярне військо під проводом одного з найжорстокіших царських вояків — полковника Муравйова, який під Крутами розчавив студентсько-школярський загін захисників незалежності України і практично безперешкодно вдерся в Київ, розстрілюючи не тільки всіх причетних до українства, а й знакові історичні споруди... І це все відомо. А згодом тодішній голова українського уряду Володимир Винниченко у згадуваній вами книзі «Відродження нації» (1920) [1], перекладаючи відповідальність, виправдовувався перед власним народом, та й не тільки перед ним, за незбережену свободу й несправедливо, м'яко кажучи, звинувачував у цьому Петлюру. Аякже, знайоме взаємозвинувачування, яке ми вже так добре проходили і про яке наш славний гетьман Іван Мазепа з гіркотою писав: «през незгоду всі пропали, самі себе звоювали...» Чи не є це суворою пересторогою для сучасних наших керманичів, які у запалі протистояння для досягнення саме «своєї правоти» ладні зробити будь-що, не замислюючись про наслідки. Тож будьмо обачними, будьмо пильними, будьмо тверезими, будьмо відповідальними! Невже ми не відчули гіркоти наших історичних поразок? Народе мій, не даймося ніколи і нікому! Петлюра вважався найбільшим ворогом більшовицької Росії. Про це свідчить хоча б архівна «Інструкція» україножера Льва Троцького («Инструкция агитаторам-коммунистам на Украине. — Речь Народного Комиссаратов. Троцкого» [3] і [6]). А відомо добре, щоТ^оцький був блискучим і запальним оратором! Відправляючи в Україну новий, черговий великий загін комісарів — агітаторів-провокаторів, цей пан наголошував (цитую мовою оригіналу): «...Помните,... ни для кого не секрет, что не Деникин принудил нас оставить предельї Украиньї, а грандиозное восстание, которое подняло против нас украине-кое сьітое крестьянство (підкреслення наше. — В.К.). Коммуну, чрезвьічайку, продовольственньїе отрядьі, комиссаров-евреев возненавидел украинский крестьянин до глубиньї души. В нем проснулся спавший сотий лет вольньїй дух запорожского казачества и гайдамаков. Зто страшньїй дух, которьій кипит и бурлит, как сам Грозний Днепр на своих порогах, и заставляетукраинцев творить чудеса храбрости. Зто тот самьій дух вольности, которьій давал украинцам нечеловеческую силу в течение сотни лет воевать против своих угнетателей: поляков, русских, татар и турков и одерживать над ними блестящие победьі. Только безграничная доверчивость и уступчивость, а также отсутствие сознания необходимости постоянной крепкой спайки всех членов государства не только во время войньї — каждьій раз губили все завоевания украинцев (підкресленння наше — В.К.). Потому они рано утеряли свою «самостийность» и живут то под Литвой, то под Польшей, то под Австрией, то под Россией, составляя собой очень ценную составную часть зтих держав. Зти бьітовьіе особенности характера украинцев необходимо помнить каждому агитатору, и его успех будет обеспечен. Помните также, что так или иначе, а нам необходимо возвратить Украйну России. Без Украиньї нет России. Без украинскогоугля, железа, рудьі, хлеба, соли, Черного моря Россия существовать не может, она задохнется, а с нею советская власть и мьі с вами. Идите же на работу, трудную, ответственную работу.» Ну що ж, красномовніше і запальніше не скажеш! Маймо ж на увазі і збережемо нашу силу в нашій родовій доброті, але враховуймо й наші слабкості, любі мої українці! І далі цитую: «Труднее дело обстоит с Петлюрой, так как украинское крестьянство на него и надеется. Нужно бьіть осторожньїм. Только дурак или провокатор без разбора везде и всюду будет твердить, что мьі воюєм с Петлюрой. Иногда, пока не разбит Деникин, вьігодно распускать слухи, что советская власть в союзе с Петлюрой... Если будут случаи грабежей в Красной Армии, то их необходимо сваливать на повстанцев и петлюровцев, которьіе влились в Красную Армию. Советская власть постепенно расстреляет всех повстанцев, петлюровцев и махновцев, потому что они вредньїй злемент, и зто будет явньім доказательством не только строгой революционной дисципли-ньі, но и суровой карой за грабеж». І ще далі: «...Отправляясь ньіне на работу в Украйну, помните, что для достижения цели все средства одинаково хороши. Ни на одну минуту не забивайте, что Украйна должна бьіть нашей, а нашей она будет тогда, когда будет советской, а Петлюра вьішиблен из памяти народа навсегда ... Желаю вам полного успеха и счастливого пути...» Ось так. Процитував шановним читачам лише окремі уривки з цієї колись цілком таємної, підступної й підлої інструкції для провокаторів, що їх засилали у середовище «довірливих українців», а хто захоче ознайомитись із повним викладом Інструкції, може звернутись до першоджерел інформації ([3] і [6]). Ну що, трішки розвиднилось у свідомості декого, хто з чужої подачі сприймав образ Петлюри як якогось там погромника-розбійника? Та це ще не все. Дуже спекулятивною і вкрай брехливою та образливою для українців сентенцією рецензованої статті комуніста тов. Гаврікова є твердження про Петлюру як погромника євреїв. Воно не витримує жодної критики. Зрозуміло, що хотілося б вбити клин між двома народами, які століттями мирно живуть і житимуть разом на благословенній українській землі, в однаковій мірі відчуваючи наслідки колоніального минулого. Ну, хочеться ж підживлювати провокаційну «самопальну» легенду про ворожнечу між цими народами — легше ж бо правити ошуканими людьми... Та правда й тут не на вашому боці. Незалежний французький адвокат уже мертвого Петлюри вивчив документи, накази і циркуляри Головного отамана війська УНР та Голови Директорії і не знайшов жодного доказу вини вбитого. Мало того, в архівах війська УНР і Директорії знайдено матеріали, що не тільки не підтверджують вину Петлюри як погромника євреїв, а навпаки, існують власноруч підписані ІЬловним Отаманом війська УНР і Головою Директорії суворі накази й циркуляри, спрямовані проти будь-яких проявів ксенофобії та міжнаціональної ворожнечі, а за грабіжництво й погроми інкримінувалась смертна кара... Наведу лише окремі витяги з «Наказу ІЬловної Команди Військ УНР» від 26 серпня 1919 р.» [4] і [5], підписаного С.Петлюрою: «... Проте на вільній, але занапащеній нашій землі ще залишився сморід конаючого звіра — ворога. Йому було мало чесної крові вояцтва; йому захотілося ще крови невинної ні в чому неповинного населення. Темні люди, чорносотенці й червоносотенці (одна темна зграя), різні провокатори... снують своє ганебне павутиння провокації, викликаючи погроми єврейської нації й часом підбурюючи на це страшне діло й деякі несталі елементи нашого війська. В такий спосіб вони хочуть заплямити перед усім чесним миром нашу боротьбу за волю й 'загирити нашу національну справу. Старшино й козацтво! Час нам знати, що єврейство, так само, як і більшість нашого українського населення, зазнало лиха від більшевицько-комуністичної навали й зрозуміло вже, де правда. Найкращі єврейські партії, як ось: «Бунд», «Об'єднані», «Поалей Ціон», «Фолькс Партай», рішуче стали на бік української самостійної державности й рука в руку з нами працюють на її користь. Час уже зрозуміти, що мирне єврейське населення — їхні діти, їхні дружини, так само, як і ми — було поневолене й позбавлене своєї національної волі. Йому нікуди йти від нас; воно живе з нами з давніх-давен, поділяючи з нами нашу долю й недолю. Лицарське військо, що несе всім націям України братерство, рівність і волю, не повинно спокійно слухати всяких пройдисвітів і провокаторів, жадаючих людського м'яса. Так само воно не може спричинятися до тяжкої недолі євреїв. Хто ж допускається такого тяжкого злочину, той є зрадник і ворог нашого краю й мусить бути усунений від людського співжиття... Всіх же, що підбурюватимуть вас на погроми, рішуче наказую викидати геть з нашого війська й віддавати під суд яко зрадників Вітчизни...» Справді, треба мати лише фактичні матеріали, щоб судити про щось історичне. Для певності наведу ще лише один такий матеріал. Вінницьке обласне товариство єврейської мови та культури провело в 1992 р. науково-практичну конференцію «Історія і культура євреїв Поділля». У своєму виступі, аргументованому документами, заступник директора державного обласного архіву Ф.Винокурова показала, що в так звані «буремні роки» єврейські поселення в Україні зазнавали страшних погромів від червоних козаків. Петлюра, про якого існує міф як про антисеміта, вимагав від свого війська захищати євреїв... До речі, Володимир Винниченко, вірною дружиною якого була Розалія Яківна, у «Заповіті борцям за свободу», гостро критикуючи Петлюру за різні державні справи, пише, що «Петлюра ніколи не був ні ідейним, ні іншим антисемітом... ставився негативно і з огидою до погромів». Та й, врешті-решт, не наше це гасло: «Бей жидов, спасай Россию!»... Так, то був час, коли били-убивали... і списували на кого було треба. Хотілося б, щоб компетентні органи нашої країни наразі оприлюднили ці матеріали, що зберігаються в архівах Польщі, Франції й інших держав, з тим, щоб назавжди відбити охоту зашморганим петлюрофобам баламутити світ своєю жорстокою брехнею. Упродовж десятиліть український народ виховували в дусі ненависті до свого Героя, виставляючи його бандитом і зрадником. Та нам до цього не звикати — зрадниками виставляли нам невмирущої світлої пам'яті гетьмана Мазепу, першого Президента Української Народної Республіки Михайла Грушевського, провідника ОУН Степана Бандеру та тисячі інших звитяжців, славних лицарів і борців за вільну Україну. То хто ж все-таки є Симон Васильович Петлюра? «Він — плоть од плоті народу. Глибокого козацького кореня (по батькові), широких духовних чеснот (по матері), традиційно полтавської ментальності. Звиклий до праці змалку (третій з дев'яти братів і сестер), жадібний до знань. З Полтавської духовної семінарії виключили..., бо в семінаристові Петлюрі було забагато українського — «коли ж малорос...» — за це й покарали» [4]. Це справді скромний звичайний простий українець козацького роду, звичайний трудар, проте непересічний в непереборному бажанні добра й щастя своєму знедоленому народові. Це людина, яка беззастережно віддала себе в ім'я незалежності йволі України і вже цим заслуговує на нашу повагу й шану. Доречно навести неупереджену оцінку С.Петлюри з боку деяких відомих людей того часу. За визначенням Михайла Грушевського, «Симон Петлюра на час Першої Світової війни перетворився на визначного провідника української громади». І ще: «Роки 1919-20 — це роки Симона Петлюри! Ця найбільш кривава і геройська сторінка недавньої нашої збройної боротьби на кожній своїй хвилині, на кожному своєму місці має печать його імені і такою вона й перейде до української історії» (7). Ще яскравішу, можна сказати, пророчу характеристику за того часу дала йому людина прихильна, але стороння для українського руху, академік Ф.Корш, який відкрив для себе в Москві Петлюру: «Українці самі не знають, кого вони мають серед себе. Вони гадають, що Петлюра — видатний редактор, патріот, громадський діяч тощо. Це все правда, але не ціла правда. Петлюра — безмірно вищий за те, що про нього думають. Він з породи вождів, людина із того тіста, що колись, у старовину, закладали династії, а за нашого демократичного часу стають національними героями... Буде він вождем народу українського. Така його доля» [5]. Отож, братове, трьохсотлітній невільницький стан України не дозволяв мати цілому народу свою правду, свою волю, своє бачення подій. Ми жили чужим і врешті-решт призвичаювались визнавати його своїм. Звикнися. Звичне і очевидне зло здавалось нам безпечнішим, ба навіть привабливішим, ніж невідоме добро. Нагла царськоросійська ідеологічна машина, а згодом гігантська залякувально-«переконуюча» комуністична пропаганда робили надзусилля, щоби подавати все так, як треба було для них, для утвердження їхніх ідеалів, яких так ніхто й не зміг досягти в цілому світі. Будь-якого національного героя, справжнього українського патріота, що клав своє життя й душу в ім'я утвердження національного, пропаганда перетворювала на «зрадника», «ворога народу», «буржуазного націоналіста», «запроданця Заходу» і т.ін. Його обливали брудом, виставляли огидником, який осмілився зупинити «паровоз, який вперед летить, в комуні остановка»! І ніхто не наважувався чинити опір злому оскверненню мужньої постаті, а якщо хтось наважувався в обставинах жорстокого свавілля це робити, той назавжди зникав безслідно або до кінця життя був об'єктом цькувань. Що й казати, були часи — бодай вони ніколи не повертались... І прозрівають люди — хто інстинктивно самооочишуючись від бридкого мороку, хто — долучаючись до забороненої колись літератури чи архівних свідчень — хто як, проте правда таки перемагає зло і нечисть. Ми прозріваємо — поодинці і всі разом, стаючи господарями своєї долі, своєї землі, своїх цінностей, і вже ніхто й ніколи цьому не завадить. Наші цінності — наші, українські, і хай ніхто не намагається, мов миршавий пес з-під паркану, брехливо гавкати й дзявулити, сам зганьблений у своїй історичній неспроможності справді служити людям. Годі вже вічно вчорашнім втручатися в істинно історичний момент самоочищення, відродження нації, нації генетично сильної й нездоланної! «Ми всі живі, ми всі не вмерли, заблудли тільки в бур'янах, очистимо ж безцінні перли й пожнем бурштин у полинах...» — спали мені на думку слова із неопублікованого, зошитного вірша моєї студентки, юної громадянки з живим українським серцем і пекучим жаданням щастя своєму, тепер вільному народу. Джерела: 1. Винниченко В. Відродження нації. — У 3 ч. — Київ-Відень, 1920. 2. Іванис В. Симон Петлюра — президент України. — Торонто-Канада, 1952. — 254 с. 3. Инструкция агитаторам-коммунистам на У крайнє. Речь Народного Комиссара тов. Троцкого. — Газ. «Земля і воля», 1990. — № 1, серпень, стор. 9. 4. Климчик О. Я повернуся... Передмова до книги «Симон Петлюра. Статті».Київ , 1993 — С. 3-6. 5. Петлюра Симон. Вибрані твори та документи. — Київ, 1994. — 520 с. 6. Праці Українського наукового інституту. — Варшава, 1932. — С.149-151. 7. Сидір Корбут «Симон Петлюра», Українське вд-во, Львів, 1941. Р8. Я, автор цієї статті-відповіді, з трибуни XI Світового Конгресу Українських лікарських товариств, який відбувся у Полтаві 2006 року звернувся до делегатів Конгресу із закликом підтримати ініціативу громадськості щодо увічнення пам'яті нашого земляка Симона Петлюри, і заклик цей був бурхливо і одностайно підтриманий. Конгрес ухвалив «Звернення» і надіслав Президентові України, голові Полтавської ОДА, керівництву Полтавської обласної та міської рад з проханням увічнити пам'ять Симона Петлюри, назвавши одну з головних вулиць Полтави його ім'ям і встановити пам'ятник на його честь. Віддамо належне людині, яка цього заслуговує!
Ремонт приборной панели Vito Mercedes