СПОГАДИ Любові Михайлівни друкувалися у нині важко доступній нью-йоркській газеті «Наша батьківщина» 20 травня 1967 р. Комплект газети мені свого часу переслав в Україну Сидір Кравець (1915-2002), редактор цього видання. Мав рацію Улас Самчук, написавши якось, що ми сперечаємося, де і коли народився Олександр Олесь, наче це було в часи «Слова о полку Ігоревім». Справді, складно знаходити інформацію про людей, котрі опинилися у вирі національно-визвольних змагань та ще й були близькі до С.Петлюри. Про чоловіка Любові Михайлівни в «Енциклопедії українознавства» написано лише кілька скупих рядків: «Михайлів Леонід (1884-?) — політичний діяч, член УСДРП; за Центральної Ради в березні-квітні 1918 очолював міністерство праці; з 1919 заступник голови дипломатичної місії УНР у Польщі; з 1921 на Волині, де працював у Луцькому в Українському банку; 1939 вивезений більшовиками, дальша доля невідома». Ще менше знаємо про його дружину, автора спогадів. Немає її імені ні в «Енциклопедії українознавства», ні в енциклопедичному довіднику «Українці Австралії» (Сідней, 2001), куди, правда, потрапив, напевне, їхній син Валеріан Михайлів (1907-1997), народжений у Полтаві, і його дружина Марія (1910-1984), теж родом з Полтавщини. Тому будемо вдячні Іванові Г^ушецькому (1901-1976), котрий заохотив Любов Михайлів до писання спогадів. Киянин Г]рушецький в юнацькому віці вступив до Армії УНР, де здобув ранг поручника. Після відступу Армії до Польщі і її розв'язання переїхав до Чехо-Словаччини, де студіював економіку в Празькій Політехніці. Був весь час діяльний в українському житті. Під час Великого голодомору видав власним коштом кілька чисел газети «ІЛсга^па» чеською мовою для інформації чехів про трагічні події в Україні. У 1938 р. переїхав на Закарпаття, щоб допомагати в установленні Закарпатської України, за що потім покутував у мадярських тюрмах. 1945 року Г]рушецький з родиною виїхав до Німеччини і у вересні 1948 — до Австралії, був організатором першого з'їзду Об'єднання українців Австралії (1950). Помер у грудні 1976 в Мельборні. Пропонуючи увазі читачів спогади Любові Михайлів, хочу висловитися і з приводу збірника Спогадів про Симона Петлюру. Назріла і перезріла необхідність видання такого збірника. Те, що виходило до війни у Празі і Львові, варто доповнити спогадами, які з'явилися в українській періодиці впродовж XX століття. Мабуть, вийшов би не один том таких свідчень, і дивно, що ця робота не має державної підтримки. Любов МИХАЙЛІВ СПОГАДИ ПЕРЕСИЛАЮЧИ уривки зі спогадів пані проф. Л.Михайлів, я не можу не сказати кілька речень про цю славну людину і про те, які спомини викликає в мене особисто ця, шанована всіма, 80-річна, —тепер уже маленька, слабенька тілом, але сильна духом, — проф. Л. Михайлів, дружина сл. п. Леоніда Михайліва, міністра Української Народної Республіки. Ця невтомна громадська діячка-трудівниця нагадує мені нашу бабусю Української революції, сл. п. проф. Софію Русову. Вони обидві — це зразки української жінки-патріотки на службі суспільству, українському народові. 1921 року, коли нас нужа заїдала в «гостях» у польського сусіда-«союзника», то старанням пані Л. Михайлів як голови Варшавського відділу Українського Червоного Хреста була організована збірка білизни, з якої я отримав довгу грубу полотняну сорочку, яку подарував для нас якийсь добрий ґазда. Сорочка була чудова не тільки тим, що, відрізавши її нижню частину, я мав і рушника, але особливо тим, що своїм рухом на тілі вона стирала нужу і цим облегшувала мені життя. Від того часу минуло багато-багато років. І ось тепер, у Мельборні, старенька, мила і завжди добряча пані Михайлів є відданою трудженицею в розбудові нашого шкільництва; вона — член Управи Української Громади Вікторії і бібліотекарка Громади, і член Союзу Українських Комбатантів. Шановна пані Михайлів завжди і всюди стоїть на сторожі великих ідей 22 січня 1918-1919 років. Наприклад: кілька років тому представники певних політичних напрямків (ніби з уваги на те, що в січні у нас дуже гаряче і люди на пляжах), хотіли перенести свято Державности 22 січня на червень місяць. Але виступ пані Михайлів був такий рішучий в обороні 22 січня, що ініц'ятори були так засоромлені, що вже, либонь, ніколи більше не відважаться на пропозицію парувати Січневе свято з червневим... На моє прохання написати спомини зі свого такого багатого особистого і громадського життя пані Михайлів відповіла запитом: «Та хто ж їх надрукує?» Запевнивши пані Михайлів, що уривки її спогадів таки будуть надруковані, я їх одержав і посилаю вам. Іван Грушецький
Моя розповідь буде дуже скромна, але тому, що кожна, навіть невеличка, деталь з життя таких велетнів духу й чину, яким безперечно був Симон Петлюра, всіх цікавить, я й осмілилась виступити з цим скромним жмутком моїх спогадів. Полтава початку 1900-их років була губерніяльним містом з кількатисячним населенням. Це місто своєю красою найбільше завдячувало зелені. Воно, можна сказати, потопало в садах і в квітах. Найбільші сади були Монастирський і Городський. Був ще й парк, через який пробігала головна вулиця — Олександрівська, а в ньому був малий шведський пам'ятник, бо великий стояв на місці мазепенських боїв. Пишалася Полтава театром ім. М.В. Гоголя. Постійного ансамблю не було, але приїздили різні ансамблі. Особливо захоплював полтавців ансамбль наших корифеїв, що його тоді очолював М. Кропивницький. Тішилася Полтава і домиком Івана Котляревського та тим, що мешкали ще в Полтаві українські письменники — П. Мирний, М. Старицький, В. Короленко. Було в Полтаві багато шкіл: гімназії, інститут шляхетних дівчат, кадетський корпус, духовна школа та семінарія. До семінарії приходили ті учні, що закінчили чотири класи духовної школи та вчилися там ще шість років. По закінченні семінарії ставали кандидатами на священиків. Симон Петлюра вчився в семінарії. Мав прекрасний ліричний голос — тенор. Співав у семінарському хорі, яким керував диригент Попадич. Коли Симон Петлюра був у шостій класі, то часом заступав диригента в церкві на Богослужіннях. Семінарський хор славився не тільки в Полтаві, айв околицях, і це притягало маси людей до семінарської церкви, особливо молодь. Семінарія була основним ядром, де кипіло українське життя. Засновувалися українські гуртки і в інших школах, але семінарія вела перед, а в ній головним проводирем був Симон Петлюра. Між іншим, він збирав своїх однокласників та й інших і під неділю, пізно ввечері, їздили човнами по Ворскло і голосно дискутували та співали. Співали так гарно, що на берегах скупчувалась молодь і слухала. А багато дівчат-гімназисток потайки зникали з інтернатів, а то й наймали навіть човни, щоб послухати чарівних співаків. «Запівайлом» найчастіше був Симон Петлюра. Але не довго молодь втішалася його присутністю. Симон Петлюра належав бо до Революційної Української Партії (Р. У. П.). У 1901 році, коли делегація РУП приїхала з Києва до Полтави, Симон Петлюра та кілька інших семінаристів зробили зібрання пізно ввечорі в самій семінарії, думаючи, що там найбезпечніше. Але хтось із сторожів доніс ректорові, який, щоб не робити розголосу, наказав усіх випустити з будинку, а семінаристів-«зачинщиків», на чолі з С. Петлюрою, — замкнути до ранку в кімнаті на другому поверсі. Так і зробили. Але один семінарист уночі розбив вікно біля ринви, що виходило в садок, і всі «в'язні» по тій ринві спустилися вниз і порозходилися. Справи цієї не роздували, але все ж таки, за якийсь час, у зв'язку з запрошенням до семінарії композитора Миколи Лисенка та виявленням семінаристами своїх революційно-національних настроїв, кількох семінаристів виключили з семінарії. Симона Петлюру як українського революційного діяча і проводиря також виключили, і то з позбавленням права вступу до будь-якої школи. Із цим, т. зв. «вовчим білетом», і помандрував Симон Петлюра у світ, зникнувши на довгий час з очей полтавців. У Петербурзі Здається, це був 1912 рік, коли ми гостили в себе в Петербурзі Симона Петлюру. Він приїжджав до Петербурга з Москви, де він тоді жив і працював, де й народилася в 1910 році його єдина дочечка — Леся. Я з чоловіком набували тоді вишу освіту в Петербурзі, бо мій чоловік був виключений з Полтавської семінарії тоді, як і С.Петлюра, але мав право вступу до іншої школи, і дякуючи свому дядькові, закінчив гімназію аж у Белграді, Басарабія, але, хоч і закінчив гімназію з золотою медалею, до Київського університету його не прийняли, і тому треба було вчитися в Петербурзі. Українське життя в Петербурзі було, як відомо, вільніше. Була українська Громада, були «Землячества», був Український театр з нашими корифеями та улюбленицею всіх М.Заньковецькою. Тимто С. Петлюра, що глибоко любив усі прояви українського життя, час-до-часу приїздив до Петербургу. У Києві Зустрілися ми з Симоном Петлюрою вже за часів Української Центральної Ради. Найяскравішим спогадом того часу було 22 січня 1919 року. Софійська площа. Доми прикрашені килимами та українськими жовто-блакитними прапорами. Навіть банки на других поверхах були прикрашені рушниками. Тисячі народу заповнили площу й довкілля, балькони, а підростки-хлопці — обсіли гілля дерев. Усі веселі й щасливі. По обличчях деяких учасників спливали сльози радости і зворушення. Посередині площі—рідне українське військо, а в центрі — головна старшина з Симоном Петлюрою на чолі... Незабутнє враження! І тверда віра... віра в щасливе майбутнє українського народу в самостійній соборній Українській Народній Республіці! Усі, хто це бачив — пронесе цей одушевлений і незабутній спогад через усе своє життя. Кам'янець-Подільський, 1920 рік У Кам'янець-Подільському тоді перебував уряд УНР і С.Петлюра зі своїм штабом. Уряд вислав місії до Варшави: військову, на чолі з ген. Зелінським, і дипломатичну, яку очолив мій чоловік, Леонід Михайлів, бо Андрія Лівицького тоді ще не було в Кам'янець-Подільському. Спочатку Дипломатична місія зайняла у Варшаві декілька кімнат у Европейському готелі, а пізніше купила приміщення з шести кімнат на третьому поверсі, з дуже гарним устаткуванням. Дім був при вулиці, що називалася «Алея Руж». У Варшаві, 1921 рік Зустрілися ми з Симоном Петлюрою у Варшаві 1921 року. Спочатку він був сам, а пізніше приїхала і його дружина, Ольга Опанасівна, з дочкою Лесею. Ольга Опанасівна була ще гарна, але вже сива і мала дуже слабкий слух, так що розмовляли з нею підвищеним голосом. Донечка, Леся, була чарівна! Струнка, з тонкими рисами обличчя, з чудовими двома косами, з великими, трохи сумними, очима. Родина Петлюри жила дуже скромно. У кімнатах було майже завжди холодно, бо ощаджували паливо. Навіть їжа була щадно обмежена: чай, хліб, суп, картопля. Усі гроші С. Петлюра тримав для справи. Часто приходили вістуни з України. Нерідко приходилося їх і приодягнути... Коли С. Петлюра був у Варшаві, то контакт його з Україною був постійний. Поки ще не приїхала родина, то Симон Васильович присилав когось по нас вечорами, щоб «зорганізувати» чай чи перекуску. Пам'ятаю, як приїхав із Чехії Борис Матюшенко. Була нарада, а потім, за чаєм, продовжувалися розмови. С. Петлюра доводив, що «нам треба бути на українських теренах зі своїм військом», що «вже багато людей очуняло від большевицького дурману і знають ціну большевицьким обіцянкам», а всі «угоди» можна змінювати згідно з обставинами та наявною військовою силою. Говорив Симон Васильович лагідно і дуже переконливо, але Б. Матюшенко не погодився з його поглядом і від'їхав назад до Чехії. Були наради з генералами. Деякі з них мешкали у Варшаві, а деякі приїжджали до Варшави на заклик С. Петлюри. Симон Васильович шанував ген. Юнакова, як військового науковця і досвідченого стратега. В нарадах брали участь багато генералів — Безручко, Сальський, Загродський, Зелинський та інші старшини. Потім, якось увечорі за чаєм, С. Петлюра, згадавши про одну з таких нарад, казав, що «справі дуже перешкоджають особисті амбіції» та що часом йому приходиться мирити генералів. Не можу пригадати, про кого він сказав таке: «Він не може зрозуміти, що нема становищ більш почесних і менш почесних, а є тільки більш відповідальні і менше відповідальні». Про відношення Симона Васильовича до своїх підвладних може посвідчити такий випадок зі мною. У 1921-22 р. був у Варшаві відділ Українського Червоного Хреста, що його я очолювала. Цей відділ мав чимале значення тому, що всі зв'язки з Міжнародним Червоним Хрестом та ІМК-ою полагоджувались тільки через цей відділ. З головою Міжн. Черв. Хреста, швайцарцем мр. Ґльором, було зручно порозуміватися, бо він добре говорив російською мовою, але, йдучи до американської ІМК-и, треба було брати п. Бабакова, секретаря Дипломатичної місії, який добре володів англійською мовою, за перекладача. Одного разу ІМК-а сповістила нас, що з їхнього складу можна взяти для наших таборів більшу кількість білизни, консервованих харчів та ліків. Але забрати це треба було негайно і транспорт організувати самим. Вагон для погрузки цього добра дістав, на моє прохання, п. Ґльора, а один студент, Рибальченко, згодився їздити в цьому вагоні від табору до табору, розвозячи речі. Розподіл всього на письмі було зроблено на засіданні Президії відділу Українського Червоного Хреста, і п. Рибальченко негайно виїхав. Про все це оповістили Модеста Пилиповича Левицького, тодішнього голову Українського Червоного Хреста. За два дні після цього Симон Васильович присилає свого ад'ютанта, Олександра Доценка, по мене. Приходимо. Симон Васильович саме пив чай. За столом сидів ще молодий старшина. Стою, виструнчено, чекаю. АС. Петлюра каже: — Як же це так сталося, Любов Михайлівно, що я отримав скаргу на Вас від Вашого безпосереднього начальства, М. П .Левицького? Я з'ясовую справу, що не було часу все відсилати на розподіл до голови Модеста Пилиповича, бо була вимога ІМК-и негайно все забрати і вивезти. Симон Васильович каже: — Ну, гаразд, але на другий раз все-таки, Любов Михайлівно, порозумівайтесь з Модестом Пилиповичем, а то старий ображається — Слухаю! — кажу. — А тепер, — каже С. Петлюра, — сідайте, випийте чаю. Познайомтесь з моїм племінником... Були у Варшаві й вечори, коли збиралися різні ближчі знайомі С. Петлюри і проводили часу розмовах та співах. Симон Васильович любив спів, часом і сам співав. Любив він пісню Лепкого «Чуєш, брате мій...» Але найбільше любив пісню-вірш Шевченка «Ой, чого ти почорніло, зеленеє поле? Почорніло я від крови за вольную волю». Пізніше, здається в кінці 1923 року, Симон Петлюра виїхав з Варшави. Виїхав сам, без родини. Родина виїхала пізніше. З Парижу Симон Васильович часом писав листи до мого чоловіка. Листи були повні віри в світле майбутнє рідного краю. Писав, що «кров, пролита за Рідний Край, не засихає, а ферментує — кличе людей до жертвенности, до чину, до боротьби». Вірив, що Україна таки буде вільною і самостійною. І раптом... страшна трагедія українського народу! Петлюру вбито на вулиці Парижу... Першу панахиду в Луцьку, на Волині відправив колишній військовий священик — протопр. Павло Пащевський. Висока кремезна постать, довгі козацькі вуса, очі повні сліз, голос тремтить... Церква переповнена..., й ридання... Виносять зомлілих. І мене теж непритомну винесли з церкви... Нема Симона... Але живе символ! Символ української самостійної і соборної держави українського народу!.. Переднє слово та публікація заслуженого працівника культури України Миколи ЧАБАНА, (Дніпропетровськ)