Ім’я Дмитра Андрієвського ще маловідоме широкому загалові, але воно добре знане поміж гуманітаріїв-науковців і серед членів Організації українських націоналістів (далі – ОУН). Дмитро Андрієвський – один з фундаторів націоналістичного руху, член першого Проводу українських націоналістів (ПУН), делегат установчого Конгресу ОУН, політичний та ідеологічний референт у Проводі ОУН, автор численних праць, присвячених проблемам українського націоналізму та міжнародної політики України. Тож, як бачимо, підстав для представлення визначного діяча ОУН землякам більш ніж достатньо. Дмитро Юрійович Андрієвський народився 27 вересня 1892 року в с. Бодаква Полтавської губернії в родині священика. Здобувши вищу освіту, фах інженера-архітектора, він деякий час мешкає в Петербурзі. Та з початком української революції 1917–1921 рр. повертається до Києва і активно поринає у громадсько-політичне життя. За Директорії УНР він працює у складі дипломатичної місії у Швеції, консулом УНР у Швейцарії, а в 1922 році переїжджає до Брюсселя (Бельгія). Маючи нахил до мистецтва та літератури, Дмитро Юрійович допомагає тут організовувати виставки творів українських митців, дописує до науково-літературних часописів, займається громадсько-політичною роботою. Зважаючи на активність та різнобічні зацікавлення Андрієвського, його незабаром обирають головою Українського комітету Бельгії. У цей період він активно співпрацює з українською еміграційною елітою, яка продовжує репрезентувати за кордоном ідеї Української Народної Республіки (УНР), його численні статті національно-державницького спрямування з’являються друком у часописах «Національна думка» та «Тризуб». Маючи аналітичні здібності, намагається спрогнозувати розвиток подій на терені СРСР, і, зокрема, в Україні. У колі діаспори відомим стає його гасло: «Петлюра загинув, нехай живе петлюрівщина», яке Дмитро Андрієвський виголошує в «Тризубі» (Париж) після загибелі Головного отамана військ УНР Симона Петлюри. Потяг до органічного взаємного об’єднання націоналістичних організацій посилився внаслідок проведеної в Берліні 3–7 листопада 1927 року Першої конференції українських націоналістів під головуванням Дмитра Андрієвського. Ця конференція стала знаковою подією в житті українського націоналістичного руху, оскільки фактично завершила нескоординований етап розвитку цього руху і започаткувала новий етап створення єдиної організації. На Першій конференції було створено Провід українських націоналістів (ПУН), до якого увійшли голова ПУН, полковник Євген Коновалець і члени Проводу –Дмитро Андрієвський, Володимир Мартинець і Микола Сціборський. Для поширення націоналістичних ідей було вирішено видавати журнал «Розбудова нації» – офіційний орган ПУН. Новоствореній організації ОУН потрібний був час для усвідомлення своєї ролі і місця в українському визвольному русі та завоюванні в ньому передових позицій. І цю важливу обставину добре розумів провідник ОУН, полковник Євген Коновалець. Мало хто міг тоді передбачити, що через 10 років ОУН стане не тільки реальною, але й провідною силою в українському визвольному русі. На початку 30-х років Андрієвський перебирає на себе організаційні справи, пов’язані із закордонною політикою ПУН, пропагує українську визвольну чинність у світі. Основні засади закордонної політики ОУН він викладає у своїй праці «Українська пропаганда за кордоном» («Розбудова нації», 1931, ч. 1-2), в якій доводить необхідність цієї діяльності в боротьбі за державну незалежність України. Водночас він уважно відстежує події, що відбувалися на теренах СРСР, усіма засобами намагається популяризувати українську визвольну справу, привернути до неї увагу світової громадськості. Отримуючи інформацію з України, де на той час уже лютував голод та відбувалися масові репресії, він 1934 року від імені Європейського об’єднання українських націоналістичних організацій пише протест проти вступу СРСР до Ліги Націй. У роки Другої світової війни наш земляк за завданням ПУН координує дії українських повстанців за кордоном. Але 1944 року разом з іншими провідниками ОУН Андрієвського заарештовує гестапо і відправляє до табору Бреці, де ув’язненим націоналістам інкримінують поширення антинімецької пропаганди та спроби створення в межах тодішнього Райху ще однієї держави – незалежної України. Лише за щасливим збігом обставин Андрієвському тоді вдалося врятуватися від загибелі. У повоєнний період українськими політичними об’єднаннями та групами (крім колишніх гетьманців) було зроблено важливий крок до об’єднання. 1948 року в Баварії створено Українську Національну Раду (УНРаду), яка незабаром і стає основою Державного Центру Української Народної Республіки. Членом УНРади та її виконавчого органу обирають Дмитра Андрієвського. У своїх численних статтях він намагається об’єднати українців задля великої мети, він переконаний, що тільки через національну та націоналістичну єдність лежить шлях, що приведе до української державності, що на цьому шляху мають виступати єдиним фронтом, у тісній співпраці як діаспора, так і народ поневоленої України. Дмитро Андрієвський належав до плеяди інтелектуалів, вихованих на засадах гуманізму та християнської моралі, у своїх поглядах він гармонійно поєднував ті риси, що виніс із батьківської хати, з тими духовними набутками, які дала йому інтелектуальна Європа. Для кількох поколінь української молоді за кордоном він став справжнім учителем, на його працях виховалася ціла когорта українських націоналістів. «Майбутнє совєтської імперії,— писав Дмитро Юрійович ще в 1958 році,— є виписане в самій її природі, в її внутрішнім змісті, в її побудові. Від початку свого існування вона є повна суперечностей, які її роздирають і від яких вона колись згине, розложиться, розпадеться». Як ми вже знаємо, ці його слова виявилися пророчими, але самому побачити розпад СРСР йому вже не довелося. 30 серпня 1976 року Дмитро Андрієвський відійшов у вічність в м. Дорнштадті, похований у Мюнхені.
Тарас Пустовіт,
начальник відділу інформації та використання документів Державного архіву Полтавської області, голова Полтавського міського товариства «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка