Протест проти ратифікації угоди по РФ — репортаж учасника
27.04.2010
27 квітня 2010, Київ
Паскудний настрій. Як і очікувалося, Верховна Рада ратифікувала харківський пакт Яника-Медведа.Як і очікувалося лідери опозиції не виступили перед народом зі спільною заявою або закликом. Суцільна дезорганізація. Кожен окремо. Ніякого плану дій.
Протестувальників досить багато але вони розділені на окремі електорати («За Україну», БЮТ, ВО Свобода та інші) і ніхто не знає що треба робити, окрім як просто вигукувати гасла. Партійних прапорів більше ніж державних. Часто можна було почути взаємні звинувачення на зразок «це все Ющенко винуватий» або «Свобода – зрадники». Переважно таке говорили люди похилого віку, і переважно це були прихильники одного з кандидатів (не скажу якого, щоб мене не звинувачувалив упередженості).
Я був на вулиці Грушевського в районі пам’ятника Ватутіну. Після того як стало відомо що угоду ратифікували, стали кричати «Ганьба!», «Зека на нари», «Геть московських окупантів». Люди потихеньку підтягувалися в напрямку Ради. Я теж вирішив не пасти задніх. Потроху просуваюся до переднього краю і ось вже видно кордон з Беркуту.
В якийсь момент передні ряди кидаються в наступ і трохи відтісняють Беркут. За передніми рядами біжить решта народу. Починається штовханина. Ті що позаду підпирають передніх. Крики «вперед», «міліція з народом» (хоча явно видно що міліція проти народу). Дехто спереду гукає щоб народ відступив трохи назад. У штовханині мене виносить на передній край. З одного боку хаотично тисне маса народу, з іншого - ряди Беркуту. Тут я починаю розуміти чому дехто гукає «назад». З обохбоків грудну клітку стискають так, що просто неможливо зробити вдих і ти починаєш задихатися. В момент затишшя прошу тих хто позаду мене, щоб пропустили мене трохи назад. Трохи відходжу і приходжу до тями.
Жінки кричать міліціянтам що вони ж (міліціянти) теж українці, апелюють до їх совісті (може якийсь різновид совісті у них і є, але явно не той,до якого апелюють жіночки. Якась несумісна совість. Це як Windows i Linux, як Квітка Цісик і російський шансон). Очі Беркутівців традиційно дивляться вниз в асфальт. Народ співає гімн.
Ходив я на багато мітингів, але з міліцією штовхатися ще ніколи не доводилося.Це для мене новий і корисний досвід.
Знову підходжу вперед і зміщуюсь трохи вправо, там де кордоном стоїть вже не Беркута звичайна міліція. І тут хлопці кидаються в наступ на міліцейський кордон, щоб пробитися через парк. Я знову опиняюся на передньому краї, тільки тепер майже випадково і притиснутий до міліції. Кордон майже прорвали, але трохи не вистачило натиску. Знову ж таки – більшість не дуже активно тисне, тому що не знає що робити далі. Я тежне дуже уявляю що я буду робити. Бігти штурмувати Раду? Але ж там далі знову до чорта Беркуту. Я в штанах і в куртці,а вони всі як робокопи в обладунках. Отже, що буде далі невідомо, але ми всі тиснемо на міліціянтів у спільному пориві. Тисну і дивуюся чому нас досі не б’ють кийками. З кількохміліціянтів зривають кашкети і передають вглиб натовпу. Згодом всі трохи заспокоюються. Я втомився від цього і йду до пам’ятникаВатутіну щоб зустрітися з друзями, які приїхали з Полтави.
Я штовхався і думав – невже опозиційні лідери не зможуть знайти спільної мови навіть тепер? Невже вони не пам’ятають чим закінчилися сварки між діячами УНР? Як ми, прості громадяни, повинні протистояти окупаційній владі, коли її захищають сотні, тисячі гопніків-міліціонерівв обладунках, озброєних спецзасобами, а ми неорганізовані і, звичайно ж, неозброєні? Адже цій владі чхати на наш мирний протест, на гасла і на виспівування гімну.
Думаю що нам потрібна узгодженість дій, чітка організація, координація!!! Але найбільше – потрібна єдність серед лідерів, як у 2004 році.От чого найбільше не вистачає.
