Майже одночасно на початку грудня у провідних полтавських часописах – „Полтавському віснику", «Зорі Полтавщини», «Вечірній Полтаві» – з’явилася розлога публікація першого секретаря полтавського міськкому КПУ Олексія Гаврікова «Хто такий Симон Петлюра і чи потрібен він Полтаві?», де у кращих традиціях більшовицької ідеологічної школи було звинувачено нашого видатного земляка, Головного отамана військ Української Народної Республіки, голову Директорії УНР Симона Петлюру у всіх земних гріхах, у тому числі – в єврейських погромах, які відбувалися на Україні у період 1917–1921 рр. Особливо не переймаючись публікаціями сучасних істориків та, очевидно, і не знаючи їх, товаріщ Гавріков сумлінно переказав полтавцям знайомі більшовицькі страшилки про Симона Петлюру, чим, по суті, дезінформував пересічних громадян нашого міста. Прозвучали й не зовсім коректні звинувачення на адресу голови Полтавської облдержадміністрації Валерія Асадчева, його першого заступника Івана Близнюка, голови обласної організації Руху, депутата обласної ради Олега Пустовгара.

Свого часу комуністичні ідеологи свідомо замовчували (найбільш ортодоксальні продовжують заперечувати й нині) національно-визвольний рух в Україні, передвоєнні домовленості СРСР з гітлерівською Німеччиною, масові репресії колишнього режиму в період 1920-30-х та 1950-х років, звинувачення у зраді і насильницьке переселення цілих народів, Голодомор 1932–1933 рр. тощо. Та архівні документи, які виявляються (і використовуються) дослідниками впродовж останнього часу, спростовують міфи радянської історичної науки і розставляють усе на свої місця. Тож правда, яку десятиліттями більшовики приховували від громадськості, не для всіх сьогодні є бажаною, особливо для сучасних носіїв комуністичної ідеї.

Відомо, що для радянської влади Петлюра був ворогом за числом 1. Спробуємо пояснити, чому. Після Хмельниччини в нашій історії і народній пам’яті збереглися два важливі періоди: «мазепинщина» і «петлюрівщина», себто періоди активної збройної боротьби, в якій Україна прагнула відокремитися від свого північного сусіда. Тому офіційні радянські історики найбільше сфальсифікували саме ці два періоди, піддавши анафемі їхніх чільних провідників Івана Мазепу й Симона Петлюру. Один з більшовицьких вождів Лев Троцький казав: «Україна має бути радянською, а перший, хто має бути вибитий з пам’яті народу,— це Петлюра».

Лише після відкриття спецхранів, коли у дослідників з’явилася реальна можливість неупереджено дослідити постаті українських провідників, страшні звинувачення з них було знято.

Тепер по суті першого питання, яке ставить автор: щодо доцільності встановлення пам’ятника Симонові Петлюрі в Полтаві. Для більшості освічених людей, які працюють на Україну і для України, відповідь тут однозначна. У всьому вільному світі з давніх-давен шанують своїх державних мужів: для цього пишуться наукові праці, досліджується родовід, задля увічнення їхньої пам’яті встановлюються меморіальні дошки, пам’ятні знаки, пам’ятники; із зображенням достойників карбуються монети тощо. Кожна нація рано чи пізно визначається щодо своїх синів, розставляє відповідні акценти для виховання молодого покоління.

На жаль, у нас все ще далеко не так. Чимало й серед посадовців є таких, хто й досі зомбований радянською пропагандою, хто продовжує дивитися на нашу історію чужими очима. Тож у історичній та духовній площинах ми, на жаль, і досі тупцюємося на місці, навіть тоді, коли все зрозуміле й очевидне. А варто лише послухати фахівців, подивитися сучасні академічні та енциклопедичні видання, відкрити збірники документів. Поважати свою історію. І не треба тоді витрачати народні кошти і проводити так звані соціологічні опитування. Бо виникає резонне запитання, а судді хто?

Петлюра і Полтава – слова невід’ємні. Тут Симон народився, зростав, мужнів, тут він почав осмислювати непрості процеси, які відбувалися в тогочасному суспільстві. У Полтаві, на думку багатьох дослідників, у світогляді Петлюри відбувалися складні трансформації, коли поряд із класовими ідеалами стали ідеали національні, тут формувався майбутній державний і політичний діяч. І врешті згодом саме у Полтаві більшовики репресували сестер покійного вже Головного отамана лише за те, що перебували в родинних стосунках із Симоном Петлюрою і відкрито носили вишиванки.

Тож не вам, товаріщ Гавріков, вирішувати, чи потрібен Полтаві пам’ятник Симону Петлюрі. Вам і вашим прибічникам ніколи не зрозуміти величі цієї людини, яка віддала своє життя за незалежність України, бо умовно ви завжди стояли на іншому боці барикад.

Оцінку ж чільним провідникам української революції, і зокрема, Симонові Петлюрі, дав Президент України Віктор Ющенко, видавши Указ «Про увічнення пам’яті видатних діячів УНР та ЗУНР» від 16.05.2005 р. Про нашого славетного земляка своє слово сказала вже новітня історична наука, а представники полтавської громади (близько 150 осіб) під час громадського обговорення 13 листопада ц.р. прийняли відповідну ухвалу.

Тепер щодо звинувачень Симона Петлюри у єврейських погромах. Ці звинувачення є занадто серйозними, щоб громадськість могла їх мовчки проковтнути, не ті вже часи. Але, враховуючи обмежені можливості газетної публікації, будемо говорити коротко.

Необхідно пам’ятати, що в період революції в складі совдепії, ЧК і більшовицьких організацій переважали євреї. Тому нерідко безчинства, які коїли більшовики, асоціювалися з євреями. Тож уся ненависть за приниження і поневолення переносилася на євреїв. І це була не якась петлюрівська концепція, ця думка була стихійно витворена у масах. Сам же Головний отаман військ УНР різко засуджував єврейські погроми. Але радянській пропаганді було вкрай вигідно перекласти всю відповідальність за погроми з білогвардійців, більшовиків, денікінців на Петлюру – як провідника національно-визвольного руху.

Мало хто з пересічних громадян знає, що Директорія УНР з перших днів свого існування почала активно залучати євреїв до участі в політичному житті України. Кілька євреїв перебувало на чолі міністерств, інші обіймали високі посади в українській закордонній службі, понад 200 осіб працювало на нижчих ланках керівництва. Згідно з принципом соціальної рівності, Петлюра видав наказ приймати євреїв до офіцерської школи. В уряді Директорії УНР існувало навіть окреме Міністерство Єврейських Справ, якому Петлюра приділяв особливо велику увагу. Всі прохання до Симона Петлюри про виділення необхідних коштів для відшкодування збитків від погромів єврейського населення, вчинених як отаманією, так і денікінськими, польськими чи більшовицькими військами, задовольнялися негайно.

Першим урядовим документом, спрямованим на захист єврейського населення, була прокламація від 12 квітня 1919 року. В ній, зокрема, зазначалося: «Український уряд буде всіляко боротися з порушеннями громадського порядку, викриватиме й суворо каратиме заводіяк, злочинців та погромників. І перш за все уряд не потерпить ніяких погромів, спрямованих проти єврейського населення України, і вживатиме всіх засобів для знешкодження цих мерзенних злодіїв».

Наступного дня верховне командування українського війська видало наказ про арешт та віддання під трибунал усіх вояків, що підбурювали козаків брати участь у погромах.
13 травня 1919 р. Петлюра створив державну військову інспекцію на чолі з полковником Володимиром Кедровським. За допомогою органів інспекції уряд дістав змогу контролювати й нейтралізувати спалахи антисемітизму.
27 травня 1919 р. Директорією УНР прийнято Закон про утворення Надзвичайної комісії для розслідування єврейських погромів. Ця комісія мала не лише виявляти їх безпосередніх винуватців, а й боротися з антисемітською пропагандою. Учасники погромів передавалися до спеціально створених військових трибуналів.

Відомий наказ С. Петлюри військам УНР від 26 серпня 1919 р., у якому він закликає козаків не «спричинятися до тяжкої недолі євреїв. Хто ж допускається такого тяжкого злочину, той є зрадник і ворог нашого краю й мусить бути усунений від людського співжиття».
За участь у погромах спеціальним військовим трибуналом армії УНР були страчені офіцер Міщук, отаман Семесенко, Вариван Винник, інші.

Ми навели лише кілька прикладів. Хто ж хоче ознайомитися з цією проблемою глибше, може звернутися до праць В. Михальчука «Симон Петлюра і погроми» (газ. «Культура і життя».— 1993.— 25 груд.), Т. Гунчака «Симон Петлюра та євреї» (К.: Либідь, 1993), збірника документів «Погроми в Україні: 1914-1920» (К.: вид-во ім. О. Теліги, 1998), упорядником якого є проф. Володимир Сергійчук.

До речі, чимало єврейських політичних діячів захищали Петлюру від звинувачень в організації погромів. Так, приміром, Володимир Жаботинський, чи не найвидатніший з-поміж євреїв ХХ століття, людина, добре обізнана з проблемами східноєвропейського єврейства, наголошував: «Безумовним фактом є те, що ні Петлюра, ні Винниченко, ні будь-хто з провідних діячів українського уряду не був погромником. Я виріс разом із ними, я разом із ними боровся проти антисемітизму; ніхто й ніколи не зможе переконати жодного з сіоністів Південної Росії, що подібні люди були антисемітами».

Ніхто не заперечує явища погромів в Україні у період 1917–1921 рр., які чинили різні збройні формування, перебуваючи на території УНР. Але відповідальності за них Симон Петлюра не ніс і не несе. Його провина, на думку істориків, лише в тому, що він не мав достатньо сил, аби належним чином контролювати величезну територію, на якій відбувалися воєнні дії.

Товаріщ Гавріков цитує працю В. Винниченка «Відродження нації», писану 1919 року в еміграції. У цей час, коли ситуація на фронтах почала ускладнюватися, Винниченко, Грушевський, Швець та інші провідники УНР покинули Україну і Петлюра залишився на самоті перед вибором.

Ми не будемо зупинятися на особистих взаєминах Петлюри та Винниченка, це тема цілої дисертаційної роботи. Але немаловажний факт, що Винниченко надіслав 20 примірників своєї праці «Відродження нації» разом із відповідним листом до Харкова й Москви, де її смакували більшовики. А незабаром він прибув до Москви з надією отримати посаду прем’єр-комісара в Харкові. І лише після відвідин радянської України Винниченко прозрів і тільки й думав про те, як би вирватись назад до Європи.

Скажемо й про те, що, можливо, й не знає товаріщ Гавріков або свідомо замовчує. Автор «Відродження нації» через 15 років покаявся у своєму творі «Перед новим етапом». У цьому творі В. Винниченко зазначив: «Французький суд виправдав Шварцбарда і тим визнав, що Петлюра ніби дійсно був винний за погроми. Це глибока помилка і несправедливість. Ніколи С. Петлюра погромів не організовував і не міг організувати».

Сучасні українські історики вже віднайшли і оприлюднили документи, які свідчать про участь Шварцбарда у червоних загонах в Україні та про те, як турботливо працівники комуністичної каральної установи – Державного політичного управління (ДПУ) – опікувалися французькими журналістами.

Документи також свідчать про безпосередню зацікавленість Кремля в “антипетлюрівських” результатах процесу і навіть про “диригування” цим процесом з Москви. Якщо проаналізувати трагічну загибель інших наших національних провідників, зокрема Євгена Коновальця та Степана Бандери, то висновок, чиїх рук це справа, зрозумілий буде всім, окрім, можливо, комуністів.

Симон Петлюра загинув тільки фізично. Його ідеї українці намагаються відродити. Його дух і сьогодні витає над Парижем, Києвом, Полтавою, витає скрізь, де мешкають українці. А відтак пам’ятник Петлюрі в Полтаві обов’язково постане. І встановлений він буде в центральній частині нашого міста.