Симон Васильович Петлюра. Офіційний сайт

ХРЕСТ НА ВИСОКІМ КУРГАНІ НАГАДУЄ…

marti — Mon, 02 Jan 2012 09:38:23 +0000

ЦЯ трагедія сталася 18 травня 1921 р. у с. Мусіївка Хорольського району. Каральний загін чекістів вивів за околицю 20 схоплених як заручників місцевих селян і розстріляв їх. За часів радянської влади про таке не можна було й згадувати. Однак із пам’яті тутешнього люду воно не стерлося, передавалося потай із покоління в покоління. А нещодавно, через 86 років після того кривавого злочину, навколишні селяни зібралися на тому скорботному місці, щоб увічнити пам’ять загиблих предків…

Півколом стали біля високого давнього кургану. Під його підніжжям і полягли ті 20 ніскільки не винних земляків. На цій сивій могилі тепер, як і належить за нашою давньою традицією, здійнявся високий дубовий хрест з меморіальною дошкою, де викарбувані прізвища загиблих.

Священик місцевої церкви отець Георгій відслужив панахиду по невинно страчених. Роман Литвин прочитав присвячений пам’яті загиблих тут прадіда Івана Антоновича і діда Антона Антоновича Литвинів свого вірша. У ньому говорилося: наймирніших людей – хліборобів — ні за що ні про що назвали ворогами й позбавили життя.

Нащадки 11 загиблих прибули того дня до цього скорботного місця. Так, заслужений лікар України Михайло Пустовойт із сім’єю приїхав із Харкова, щоб ушанувати пам’ять про діда — 75-річного Федора Горбаня. Жив той у сусідньому хуторі Бойки, вважався одним з особливо досвідчених і трудолюбивих господарів. Такими ж працьовитими виростив і трьох дочок, а ті передали цю рису своїм нащадкам.

Харків’яни Ніна Козуб з чоловіком Олексієм, полтавці Микола Бойко з дочкою Оленою прибули вклонитися праху розстріляного тут діда Зіновія Андрійовича Дація.

Від імені всіх родичів Ніна Порфирівна подякувала мешканцям села, сільському голові Григорію Решті, керівництву СТОВ «Мусіївське» за збережену пам’ять про предків, за матеріальну допомогу в спорудженні пам’ятного знака. Розповіла про великотрудне життя цієї звичайної селянської родини. Одну із дочок страченого Зіновія Дація застрелив охоронник, коли вона йшла навпростець через зібране колгоспне поле (подумав, що дівчина збирає колоски), другу вбили грабіжники в Донбасі. Євген Бутенко—відомий в області краєзнавець, дослідник періоду громадянської війни у Посуллі. У своєму виступі він розповів про ситуацію, що склалася тоді у цих місцях. Вона особливо загострилася тому, що радянська влада почала посилену викачку хліба. Причому прислані з Росії продзагони часто вигрібали все зерно, взамін нічого не даючи селянам. Ті почали боронитися. Радянська влада назвала повстанців бандитами, хоча насправді такого наймення заслуговували продзагонівці і чекісти, адже саме вони, як грабіжники, забирали вирощений важкою працею селян хліб.

— У Посуллі тоді діяло 9 різних збройних об’єднань повстанців, у яких налічувалося до 1500 чоловік, — зазначив Бутенко. — На них більшовицький уряд кинув великі війська, широко застосував жорстоку середньовічну практику взяття заручників. Було встановлено навіть правило: за загибель одного радянського активіста чи воїна розстрілювати 9 чоловіків і одну жінку. Таким жорстоким червоним терором повстання було придушене.

Велика заслуга у появі пам’ятного знака належить мусіївському краєзнавцеві, колишньому агроному Михайлові Івановичу Бойку. Це він зібрав спогади багатьох односельців про ту сумну подію, знайшов документи, де вона відображена, загорівся прагненням увічнити пам’ять про загиблих і запалив ним оточуючих. У своєму виступі ентузіаст нагадав присутнім подробиці трагедії. За два дні до неї хуторами навколо Мусіївки . їздили два радянських активісти з Хорола, вирішували якісь питання щодо заготівлі зерна. У с. Бурлаки вони потрапили на весілля й добре випили. А коли пізно поверталися назад, то під с. Бойки їх перестріли, вбили і вкинули у глинище. Невідомо, хто те вчинив: повстанці чи грабіжники. Наступного дня налетіли карателі, робили повальні обшуки, допитували і старих, і малих, але конкретних винуватців так і не знайшли. Тоді забрали 20 заручників, вивели за село і всіх розстріляли.

— Одарку Сурмач з Парнюків схопили тільки за те, що побачили біля її хати лопату зі слідами глини, яку вона колись копала, щоб полагодити хату. Не зглянулися і на її трьох малих дітей, осиротили, — повідав Михайло Іванович. — Никифорові Парнюку було 80 років. Але на вік не зважали. Йс^му помстилися за те, що його син Іван очолював тутешній повстанський загін. , Він загинув у бою, могила його збереглася. Відомі й поховання і більшості розстріляних. їхні тіла забрали родичі і віддали належну останню шану.

І подібні розправи були масовим явищем у той час. Творці їх сподівалися, що нечуваним терЬром, страхом знищать правду й народну пам’ять. Але народну пам’ять знищити неможливо.

Валентин ПОСУХОВ (Полтава)

СИМОН ПЕТЛЮРА І ЙОГО ДОБА В ТУРИСТСЬКОЕКСКУРСІЙНІЙ ПРАКТИЦІ ПОЛТАВСЬКИХ ЕКСКУРСОВОДІВ

marti — Mon, 02 Jan 2012 09:37:25 +0000

ТІЛЬКИ в 1991 році справа, за яку боровся і поклав своє життя Симон Петлюра, стала реальністю і Україна нарешті здобула незалежність. Важкою і тернистою була дорога правди про цього видатного полтавця до тисяч туристів, які щороку відвідують визначні та пам'ятні міста Полтави. Перед екскурсоводами міста стояло складне, але дуже важливе завдання: прилучити людей різного віку, професій і уподобань до такого святого поняття, як Батьківщина, зачепити у кожній душі «струни гордості» за свій народ, за його героїчне минуле, очистити від нашарувань тоталітаризму імена справжніх патріотів свого краю, своєї Вітчизни.
Помиляються ті, що зводять екскурсію тільки до форми організації відпочинку: насправді функції екскурсії набагато ширші і глибші. Екскурсія не тільки розширює світогляд людини, а й виконує дуже важливу справу патріотичного, ідейно-політичного і морально виховання наших сучасників. Як справедливо зазначала відома прогресивна діячка минулого Софія Русова, «національне виховання виробляє в людині не подвійну хистку мораль, а міцну цільну особу...» І в цьому сенсі постать визначного державника Симона Петлюри повинна стати національним скарбом.
З перших років незалежної України перед екскурсоводами Полтави постало важливе, благородне завдання: спростувати стереотипи радянської пропаганди щодо імені і діянь нашого земляка і його доби. В екскурсійних розробках різних краєзнавчих тем по Полтаві були повністю відсутні найменші згадки про справжні, а не перекручені події Української революції 1917-1921 років та матеріали про вшанування пам'яті її учасників. Зараз це звучить дивно, але такий доленосно-важливий період в житті України на довгі роки «випав» з розповіді екскурсоводів про тисячолітню історію Полтави. З пам'яті полтавці (як і всієї України) викреслили ім'я славного полтавця Симона Петлюри та героїку визвольних змагань українського народу за незалежність. Натомість в екскурсіях звучав часто пропагандистський матеріал про Косіора, Постишева і їм подібних, роздмухувалась роль комуністів братів

Петра і Анатолія Литвинових та їхніх друзів-червоноармійців, які загинули «у бою з петлюрівцями» в 1919 році. Насправді ж один брат працював в ЦК, інший — повітовий воєнкомом. За завданням парторганізації були направлені в Миргород, де, не витримавши здирства більшовиків, люди стихійно повстали проти грабіжників. Під час придушення повстання Литвинови й загинули. А Петлюра в той час був у Києві.
Опрацювання численних архівних документів, систематизація спогадів старожилів-учасників тих подій, публікації нових матеріалів перекреслювали залишену для історії однобоку інформацію, написану більшовиками, зокрема про селянський повстанський рух на Полтавщині, який трактувався як «бандитський», дали змогу полтавським екскурсоводам відійти від усталених стереотипів і правдиво почати оповідь про складні періоди нашої історії, згадати імена багатьох учасників, що загинули в нерівній боротьбі з ворогами молодої Української держави, котрі з небувалою жорстокістю нищили все, що носило дух українства.
Неправдою було б сказати, що одразу для всіх екскурсоводів Полтави домінуючими складовими розповіді про Полтаву і полтавців стали державницька позиція і вірність національним принципам, але процес пішов.
Відкриття на будинку колишнього Інституту народної освіти меморіальних дощок, присвячених відомим вченим і педагогам, справжнім енциклопедистам доби Українського відродження В.М.Верховинцю, В.О.Щєпотьєву та Г.Г.Ващенку, стало для полтавських екскурсоводів стартовим майданчиком, щоб повернути «в свої широкі маси» імена цих патріотів через роки забуття, блудливого оббріхування і зневаги до пантеону славних імен Полтави. І нинішня будівля Педагогічного університету стала новим екскурсійним об'єктом в оглядовій екскурсії по місту для висвітлення важливої теми про винищення цвіту української наукової та творчої інтелігенції, які з тавром «український націоналіст» були викреслені з духовного життя України за їхню подвижницьку працю для збереження національної самосвідомості українців. Так потроху полтавські екскурсоводи «підходили» все ближче і ближче до імені С.В.Петлюри. В розповідях окремих з них, незважаючи на відсутність цього матеріалу в офіційних текстах міської екскурсії (затверджених свого часу відділом пропаганди і агітації міськкому Компартії України), з'являються окремі згадки і стислі біографічні довідки про С.Петлюру. Використовуються, зокрема, матеріали Петлюрівських читань, що дали великий масив інформації про Петлюру і його добу. У «Полтавському віснику», число 19 за 1999 рік з'являється перша публікація полтавського
екскурсовода Аліма Рясного з промовистою назвою «А перемога таки буде за ним», в якій наш колега ще раз привернув увагу громадськості до імені великого сина України, висвітлив окремі віхи біографії С.Петлюри. Публікація саме цієї статті нашого колеги (жодною мірою не принижуючи ролі інших публікацій шановних авторів) стала для багатьох екскурсоводів Полтави своєрідним «моментом істини», і в їхніх розповідях частіше зазвучала тема «Петлюра і Полтава» на рівні авторських імпровізацій, бо в той час вона ще не стала, так би мовити, «офіційним рядком» в біографії Полтави (маю на увазі так званий «контрольний» текст екскурсії по місту, що був задіяний в екскурсійній практиці Полтавського бюро подорожей та екскурсій). Знадобилося ще кілька літ, щоб на світ з'явився новий текст, підготовлений згідно з методикою ведення екскурсії, в якому було висвітлено всі раніше «закриті» теми (козацтво, Голодомор, боротьба за незалежність та інші). Цей текст містив в собі повний і чіткий виклад того, «що?» і «як?» повинен на конкретній екскурсії розповісти кожен екскурсовод. До появи цього тексту безпосередній стосунок мав і автор цих рядків.
У 2003 році Державна туристична адміністрація і Український інститут туризму Федерації профспілок України оголосили Всеукраїнський конкурс на кращу оглядову екскурсію по місту, враховуючи реалії сьогоднішнього дня. Участь в конкурсі взяв і я. Так сталося, що написана мною екскурсія «Рідне місто моє» зайняла III місце серед кращих екскурсій України. Саме в цій екскурсії вперше з'явилася тема «видатний полтавець С.В.Петлюра». Цю тему автор розкрив біля екскурсійного об'єкту «Полтавська духовна семінарія», де свого часу вчився Симон Петлюра.
Разом з іншими борцями за незалежність України пройшов увесь хресний шлях боротьби за свободу і славетний полтавець. Українська історія надзвичайно багата яскравими постатями, що відіграли непересічну роль в становленні держави Україна. Зараз в розповідях полтавських екскурсоводів в той чи інший спосіб звучить слово про видатного політика і державця, нашого земляка С.В.Петлюру. Особливо повно і пристрасно цю тему розкривають на своїх екскурсіях Роман Волошин, Тамара Рядова, Тамара Кулінич та інші. У благородній справі виховання у громадян патріотизму і поваги до історичного минулого українського народу, формування його національної свідомості серед цілої низки заходів, присвячених виконанню Указу Президента України «Про заходи з відзначення 90-річчя подій Української революції 1917-1921 років та вшанування пам'яті її учасників» знайде своє місце і екскурсійна робота з населенням, що сприятиме утвердженню в суспільній свідомості об'єктивної оцінки чільних діячів УНР, їхньої ролі в історії.

Валерій ВОЛОСКОВ (Полтава)

ВІН ДЯКУВАВ ЗА «ШМАТОЧОК УКРАЇНИ…»

marti — Mon, 02 Jan 2012 09:36:19 +0000

(Згадуючи Марка Антоновича) ІД час великих соціальних потрясінь і катаклізмів драматичного XX століття, викликаних революціями, війнами, голодоморами, політичними репресіями, значній частині українських діячів науки, культури, мистецтва, які не могли сприйняти тодішнього тоталітарного режиму, страждали від нього, довелося рятуватися втечею до Західної Європи, за океан, шукаючи там кращої долі. Тільки завдяки неймовірним зусиллям, нерідко важкій праці вони змогли реалізувати себе на чужині.
Прикро, що і нині через важкі умови життя, безробіття, низький матеріальний статок Україну продовжують залишати талановиті науковці, лікарі, інженери, мистці. Якщо до 1991 року наші співгромадяни емігрували через політичні мотиви, то у нинішній час відтік «мізків» засвідчує неблагополуччя в економіці держави, затягування у часі розв'язання наболілих соціальних проблем. Політична ситуація в Україні протягом останніх років є нетривкою, і це також поселяло в думках людей песимізм, зневіру у стабільному і гармонійному розвитку держави.
Коли ж нарешті зупиняться хвилі масової еміграції українців з рідних теренів? Доки вони поневірятимуться по світах? Про це не раз думав, перебуваючи у березні-квітні 1998 року далеко від рідної землі—у Канаді. Тут я шукав сліди Нестора Городовенка (1885-1964), такого ж вимушеного вигнанця з Батьківщини, який прибув наприкінці 1948 року до цієї північноамериканської країни з Німеччини зі своєю дружиною Анастасією.
Давно омріяна поїздка до Канади здійснилася за сприяння тодішнього голови правління Фундації імені О.Ольжича Миколи Плав'юка, котрий виявив щиру зацікавленість до моєї дослідницької праці.

У пам'яті надовго залишилися незабутні поїздки по містах провінцій Онтаріо, Квебек, зустрічі з представниками наукової, культурно-мистецької громадськості, різних релігійних конфесій української діаспори Лондона, Монреаля, Торонто, Гамільтона. Серед них були пастор Іван Зінчик, біолог, перекладач Євген Рослицький, професор-сковородинознавець Євген Калюжний, просвітянка Тетяна Носко-Оборонів, історик Василь Маркусь, настоятель собору св. Софії у Монреалі, доктор Ігор Куташ, колишній співак хору Городовенка у Німеччині Макар Сушко і його дружина, відома діячка жіночого руху в Канаді Орися Сушко, голова монреальської філії УНО Іван Стельмашук та ін.
Особливо незабутніми враженнями була наповнена моя кількагодинна зустріч з істориком Марком Антоновичем, який нині вже відійшов у Вічність.
Він мешкав в одному із затишних кварталів Монреаля, по вулиці Оксфорд. Я з нетерпінням чекав дня, коли ми поїдемо до представника великої родини Антоновичів, яка так багато зробила для української науки і культури. Дід Марка Антоновича Володимир Антонович (1839-1908) був істориком, етнографом, археографом, археологом. Батько Дмитро Антонович — також відомий історик мистецтва, один із засновників Революційної Української Партії (РУП). За часів Директорії — глава української дипломатичної місії у Римі, згодом ректор Українського Вільного Університету у Мюнхені (Німеччина).
І ось ми їдемо до останнього із могікан національної інтелектуальної еліти діаспори. Мені важливо було зустрітися з Марком Антоновичем і тому, що я хотів почути його спогади про Нестора Городовенка, з яким він часто зустрічався у своєму помешканні. У хорі «Україна», котрий був спеціально створений 1950 року Українським Національним Об'єднанням Канади (УНО) для Нестора, співала дружина Антоновича.
Зі всіх публікацій про Городовенка, що з'являлися періодично у виданнях української діаспори Канади, США, Німеччини, найґрунтовнішу монографічну статтю про нього надрукував у газеті УНО «Новий Шлях» (31 серпня 1974 р., Вінніпег) Марко Антонович, чітко визначивши належне місце Городовенка в історії національної музичної культури. У цьому йому допомогли особисті контакти з видатним хормейстером.
На той час високоосвічених людей з числа українських іммігрантів у Монреалі було не так багато, а тому Городовенко охоче навідувався до Антоновича, щоб під час бесід із вченим отримати віддушину, якої йому так не вистачало на чужині.
В Україні про засновника уславленої «Думки» Нестора Городовенка, який через ідеологічний тиск змушений був
назавжди залишити Батьківщину, не дозволялося згадувати жодним усним і друкованим словом. Його ім'я майже п'ятдесят років було під суворою забороною радянської цензури. Через це ГЬродовенко не листувався з друзями, які залишилися в рідному краї, щоб, за його словами, не наражати їх на небезпеку.
На жаль, не написав ГЬродовенко і спогадів про своє творче життя, насичене яскравими подіями, про багаторічну працю з «Думкою», хоч як про це не просили співаки його хорів у Німеччині, в Канаді. Коли б він узявся за написання спогадів, то вийшла б не одна книга. Нестор добре володів словом, маючи неабиякий літературний хист. Варто почитати листи Городовенка до його найближчих друзів Івана Багряного, Григорія Китастого — скільки в них образності, мудрих думок, висловлювань людини, збагаченої великим життєвим досвідом! Деякі із цих листів вдалося розшукати. У цьому мені допомогли Галина Багряна, Олександр Скоп.
Перед тим, як приїхати до Марка Антоновича, голова монреальської філії УНО Іван Стельмашук зателефонував йому і запитав про самопочуття. Тоді вчений дещо занедужав, але на зустріч погодився охоче.
Була середина березня. Випало багато снігу, посильнішав мороз. Проїхавши в інший кінець кількамільйонного міста, котре іноді називають другим Парижем, ми стали на порозі гостинного дому Антоновичів. Його господар зустрів нас радо і привітно. Трохи стомлене інтелігентне обличчя вченого враз просіяло:
— О, дуже, дуже радий бачити гостя з Полтавщини, — промовив він, тепло вітаючись. І запросив сісти у крісло навпроти нього.
Я мав із собою кілька листівок з видами Полтави і подарував їх Марку Антоновичу. Це дуже розчулило його, і він, розглядаючи знайомі силуети пам'яток міста Чураївни й Івана Котляревського, із захопленням промовив:
— Спасибі вам, пане Георгію, за те, що привезли мені «шматочок» України...
І далі розпитував про життя на Батьківщині, а потім згадав про свою поїздку на початку 90-х до рідного Києва, коли Україна стала незалежною, про зустрічі з колегами, про ту радість, яка наповнювала його серце: долаючи труднощі, Україна нарешті розбудовує нове життя! Вільно стала дихати й інтелігенція. Ідеологічний тиск на неї відходив у минуле.
Майже всюди у помешканні Антоновичів — шафи з книгами. Книги лежали стосами і на підлозі. Подекуди видно ще не розкриті пачки, прислані сюди з України, з інших країн. Вони також наповнені книжками. На стінах — роботи малярів з рідної землі, місцевих авторів. Звичайне інтелектуальне
середовище вченого, якого доля закинула у чужий край. Антонович постійно цікавився науковим і культурно-мистецьким життям України, був. як мовиться, у курсі справ.
Марко Антонович залишив рідний Київ зі своїми батьками у далекому 1923 році. Спочатку жили у Чехії, де він студіював єгиптологію. Згодом перебралися до Німеччини. Найбільше Марка Антоновича цікавила історія України, її громадсько-політичних рухів у другій половині XIX століття. Немало видав Антонович і літературознавчих праць. Переїхавши до Канади, він тривалий час був співредактором журналу «Український історик». До 1997 року очолював Українську Вільну Академію Наук (УВАН) у Нью-Йорку, навколо якої згуртував велику плеяду українських вчених з різних країн світу.
Він також розповів, що буваючи у Нью-Йорку, завжди заходив до українського кафедрального собору св. Володимира, в якому тривалий час служив настоятелем наш земляк, відомий церковний і громадський діяч української діаспори США, протоієрей Володимир Базилевський (помер наприкінці 1997 року).
Прошу Марка Антоновича поділитися спогадами про Городовенка, талант якого він високо цінував.
— Нестор Теофанович дуже страждав від того, що був відірваний від України, — сказав вчений.— Його всюди переслідувала ностальгія. У Канаді Городовенка розуміли не всі, і це його дуже пригнічувало. Він часто згадував рідну Лохвицю, свою багаторічну напружену працю у «Думці», котра стала його «найулюбленішою дитиною». Це був великий майстер своєї справи, — наголосив Марко Антонович. — неперевершений інтерпретатор і популяризатор української пісні, котрий, як і Олександр Кошиць, приніс їй світову славу.
Далі Марко Антонович розповів, що Городовенко ніколи не скаржився на свою долю. Та всі, хто його оточував, добре розуміли, що творилося на серці у Нестора. України йому бракувало завжди, бо там залишилися його слава, його незабутня «Думка».
Городовенко часто розповідав Антоновичу про свою дружбу з великим знавцем народної творчості Максимом Рильським, який, прощаючись з ниму Києві, сказав: «Несторе, співай завжди українську пісню. Вона нас виведе з неволі...» Це Городовенко робив до останньої хвилини свого життя. Так, коли під час своїх виступів у березні 1964 року у Канаді до шпиталю, що на околиці Монреаля (тут провів свої останні місяці улюблений маестро) завітали провідати його співаки капели бандуристів імені Т.Шевченка під орудою земляка Григорія Китастого (1907-1987), Нестор їм сказав:

— Помирати я вже не боюся. У «Думці» переспівав (Городовенко знав напам'ять майже дві тисячі українських пісень) всі свої партитури; починаючи з років моєї молодості.
Тоді Городовенко хвалився Федорові Федоренку Іванові Китастому, Йосипові Панасенку що сопранові партії його хору «Україна» звучать, «як одна струна». Він навіть не мав таких у Києві, у «Думці».
Городовенко був великим життєлюбом, неповторною особистістю, продовжував згадувати Марко Антонович. Усі, хто його знав, відчували, що це справді видатна людина свого часу. А його розповіді про дореволюційне село, коли вечорами гурти хлопців і дівчат співали на кожній вулиці... Це було щось неповторне. Послухавши Нестора Теофановича, ніби потрапляєш у тогочасну атмосферу сільського життя, багатого на народну пісенність, на давні звичаї. Він вийшов із цього сільського середовища, всотавши його народну культуру. Ми просили Городовенка — сучасника Миколи Лисенка, Миколи Леонтовича, Олександра Кошиця, щоб він написав спогади про ті далекі роки, про свою молодість. Городовенко знав також багатьох письменників, діячів культури, мистецтва, був активним учасником суспільно-громадського життя тієї епохи. Його розповіді про пережите можна було слухати годинами...
Городовенко був цікавим Маркові Антоновичу і як живий свідок драматичних перипетій національного відродження, котрий відчув на своїй творчій долі катастрофічні наслідки його «розстрілу», розпочатого сталінським режимом наприкінці 20-х років минулого століття. Тоді українській культурі було завдано непоправної шкоди.
Завдяки неймовірним зусиллям, кипучій енергії, великому патріотизмові Городовенкові вдалося зберегти національний репуртуар «Думки» у найчорніший період української історії XX століття — до кінця 30-х років. Більш як на вісімдесят відсотків тоді він складався з творів Миколи Лисенка, Миколи Леонтовича, Олександра Кошиця, Станіслава Людкевича, Порфирія Демуцького, Якова Степового та інших українських композиторів. І в цьому є незаперечні заслуги Городовенка перед національною музичною культурою. Він боронив її від партійних функціонерів, котрі все більше втручалися в творчу діяльність його «Думки», щоб спрямувати її у виключно агітаційно-пропагандистське русло.
Після того, як за вказівкою НКВД Городовенка вигнали з «Думки», вона почала втрачати український дух, яким повнокровно жила з 1919 року, з часу її заснування. Ним її запліднив великий українець Нестор Городовенко.

Перебуваючи в еміграції у Німеччині, а потім у Канаді і виступаючи зі своїми хорами у їх містах, Городовенко всюди намагався підкреслити українську присутність. На чужині йому вдалося відновити весь репертуар колишньої «Думки», а також збагатити його новими творами українських композиторів.
Далі Марко Антонович пригадав і великий концерт, підготовлений Городовенком, під назвою «Пісні від Сяну до Дону». Він зібрав фольклорні розсипи з різних куточків України, і це справило неповторне враження на слухачів того незабутнього концерту. Про нього довго згадували серед української громади міста.
Досить помітною подією в житті української громади Монреаля у 1955 році став також концерт духовної музики на Плато Голл, в якому хор Городовенка високомайстерно виконав твори Моцарта, Верді, Бортнянського, Лисенка. Цей концерт був цікавим і тим, що низка творів зарубіжних і вітчизняних авторів тоді прозвучала у Канаді вперше. Укотре Городовенко продемонстрував свою високу диригентську майстерність: аматорський хор він зробив майже професійним. А цього досягти було досить складно.
Основний кістяк хору складався з української робітничої молоді, що прибула до Канади з Європи у 1948-1949 роках. Вона була зайнята важкою фізичною працею, і на репетиції залишалися лише вечірні години. Через це у Городовенка іноді виникали конфлікти зі співаками. Вів дуже сердився за спізнення на співанки, за їх пропуски. Співаки терпеливо засвоювали науку Городовенка. Рідна пісня на своїх могутніх крилах переносила їх у рідний край, до якого завжди рвалися їхні серця. Завдяки неймовірним зусиллям, хормейстерській наполегливості, вмінню захопити людей своєю творчою стихією — пристрасною любов'ю до рідної пісні Городовенкові вдалося із цього, як він говорив, «сирого матеріалу» зробити чудовий хоровий колектив, який посів важливе місце в історії музичного мистецтва української діаспори Канади у 50-60-х роках XX сторіччя.
Аж тут, у Монреалі, я довідався від Марка Антоновича і про те, що Городовенко розповідав йому про нещасливу для нього зустріч зі Сталіним у березні 1936 року під час Першої декади українського мистецтва у Москві. Після її закінчення урядом був влаштований у Кремлі прийом для артистів, на якому виступала і «Думка».
На цьому прийомі була нагода поговорити з «батьком народів». Городовенко тоді нібито поскаржився йому:

—У нас, товаришу Сталіне, тепер дуже звужений репертуар. Не дозволяють виконувати духовні твори видатних композиторів...
— А ви співайте без слів, — іронічно відповів Сталін і відійшов убік, давши зрозуміти Несторові, що розмову закінчено.
За спогадами адміністратора хору «Україна» (Німеччина) Валентина Кохна про уславленого хормейстера, які він мені надіслав до Чорнух (15 січня 1999 р., Норт-Порт, Флорида, США), на тому прийомі Сталін дав вказівку Лаврентієві Берії «зняти шаровари з Городовенка». Про це Нестор розповідав Кохну незадовго до своєї смерті, коли той приїздив попрощатися з ним.
Під час прийому у Кремлі групу українських артистів нагородили державними нагородами, у тім числі й ГЬродовенка. Йому вручили орден «Знак Пошани». Та це було звичайним лицемірством тодішньої влади. Зі своїм українським духом Городовенко вже не вписувався в реалії того часу, і невдовзі його усунули від керівництва «Думкою». Це сталося у вересні 1937 року.
Відтоді над ГЬродовенком нависла «сокира» НКВД. Будь-якої хвилини його могли заарештувати. Існують версії, що за клопотанням Миколи Бажана ГЬродовенка від арешту врятував Микита Хрущов, який на початку 1938 року прибув на роботу з Москви до Києва.
...Швидко спливли години нашої бесіди з Марком Антоновичем. Щоб не втомлювати вченого, щиро подякувавши за цю незабутню зустріч, ми залишали його привітний дім. На прощання вчений подарував мені свою працю «О.Кониський і Т.Шевченко» з автографом, яка вийшла окремим виданням 1972 року у Мюнхені.
Час від часу я згадую свою поїздку до Канади, вмикаю магнітофонний запис і прослуховую ту незабутню розмову з Марком Антоновичем. Він говорив тихо, з київською вимовою, і здавалося, що ми розмовляли з ним не в далекому морозяному Монреалі, а в рідній Україні, яка завжди жила у його серці...

Георгій ШИБАНОВ,
заслужений діяч мистецтв України (Чорнухи, Полтавщина)

КРІЗЬ ЕПОХУ ВІЙН І РЕВОЛЮЦІЙ: Н.Я.ГРИГОРІЇВ — ВИДАТНИЙ ДІЯЧ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО РУХУ

marti — Mon, 02 Jan 2012 09:35:06 +0000

2008року виповнилося 125 років від народження та 55 — з дня смерті видатного громадського і політичного діяча, просвітника, науковця Никифора Яковича Григорієва (9.02.1883 — 5.08.1953 рр.). Ці ювілейні дати залишилися майже непоміченими: особистість Н.Григорієва і його активна діяльність, попри досить часті останнім часом згадки в історичній літературі, залишаються ще недостатньо відомими. Водночас очевидною є необхідність повернення із забуття імен українських національних діячів як важливої складової відновлення історичної пам'яті українського народу. Відтак метою цієї публікації є ближче знайомство з постаттю Н.Григорієва та вшанування його пам'яті.
Никифор Якович Григоріїв народився 9 (22) лютого 1883 р. у містечку Бурти Черкаського повіту Київської губернії (тепер — с.Бурти Шполянського р-ну Черкаської обл.) у бідній багатодітній родині сільського вчителя. Від початку його доля складалася непросто: за перші три роки свого життя він втратив десятеро братів, сестер та матір; батько вчителював у сусідніх селах і вдома бував рідко, мачуха ж не могла приділити йому достатньо уваги, займаючись господарством1.
Не дивно, що хлопчина рано подорослішав і вже у ранньому віці сприймав світ по-дорослому, покладаючись лише на свої спостереження і відчуття, формуючи власну систему цінностей та переконань. Так ще у дитинстві до нього прийшло усвідомлення соціально-економічного і національного гноблення українських селян та інтелігенції на прикладі власної родини2.
Водночас Никифор завдяки своєму батькові змалку збагнув, що приналежність до вищої соціальної верстви має визначатися не лише рівнем заможності, а й рівнем освіти3. Щойно опанувавши грамоту, він не задовольнявся навчальною програмою буртинської церковнопарафіяльної школи, а самостійно вдосконалював свої знання. Зокрема, самотужки опанував польську та латинську мови, перечитав немало історичної і художньої літератури4. Таким чином Никифор
.дізнався про минуле України, що старанно приховувалося настановами імперської освіти. Справжнім потрясінням для нього було усвідомлення, що Україна, за яку колись воювали козаки, — не міфічна вигадка з творів Г.Сенкевича та М.Гоголя, а його батьківщина5.
До наступного кроку у формуванні національної свідомості Никифора підштовхнуло знайомство з брошурою Є.Чикаленка «Розмови про сільське хазяйство. Чорний пар та плодозмін», що стала справжньою сенсацією для учнів сільськогосподарської школи м. Городища, де він навчався у 1895-1900 рр. «Ми, «мужицькі діти», почували себе на десятому небі..., — пригадував він через багато років, — раз такі книжки (науково-популярні — О.С.) пишуться «нашою простою мовою», то ця мова годиться не лише для буденних «мужицьких справ», а й для вчених, вселюдських»6. Відтоді Никифор уже свідомо обирав українські книги для читання, серйозно замислювався над становищем свого народу, класовими відносинами і навіть робив перші спроби відстоювати свої права7.
Перебування Н.Григорієва у Києві (1902-1904 рр.), де він опинився у пошуках роботи, стало чи не найважливішим кроком у його самовизначенні. Вирішальну роль у цьому відіграв секретар Київського сільськогосподарського товариства, економіст, демократ-народник Т.І.Осадчий. Він став учителем Никифора у найширшому розумінні, піднявши його суспільний кругозір на новий рівень. Під впливом системи ідей та знань Т.Осадчого Н.Григоріїв став переконаним матеріалістом, почав вивчати суспільствознавчі дисципліни, захопився політикою, схиляючись до позицій соціалістів-революціонерів. А найважливіше — Т.Осадчий прищепив Никифору як переконання основоположний народницький життєвий і суспільно-етичний принцип: національно свідома освічена людина зобов'язана присвятити життя служінню своєму народові, що ототожнювався із селянством. Онтологічні передумови для засвоєння цієї настанови у Н.Григорієва уже цілком визріли: працюючи по закінченні сільськогосподарської школи на посаді конторника і помічника управителя маєтку, він виразно усвідомив своє бажання допомагати селянам та робітникам8.
Т.Осадчий влаштував Н.Григорієва на роботу до бібліотеки Київського товариства грамотності, де той мав доступ до широкого кола літератури, пізніше — у статистичний відділ управління Південно-Західної залізниці, де була можливість навчатися на дворічних курсах для службовців. Також Никифор прослухав у Київському університеті Св. Володимира курс лекцій з історії й теорії моралі, простудіював низку спеціальних праць9.

Під дією цих чинників у світогляді Н.Григорієва сформувалися і набули імперативного характеру основи етичного соціалізму переконаним прихильником, а згодом і теоретиком якого він став. Доречно навести його власне розуміння соціалізму, яке він проніс через усе життя: «Соціалізм — це такий громадський лад, який спільними зусиллями всіх членів громади забезпечує кожній людині рівне право, рівну волю, рівну можливість праці й заробітку для задоволення своїх життєвих потреб нарівні з іншими, змогу... захищатися від всякого насильства, поневолення, поневіряння, упослідження, визиску, бідності, голоду, темноти, злиднів і т.п.»10.
Пропагована Т.Осадчим ідея служіння простому народу стала життєвим кредо Н.Григорієва. Поряд з неприйняттям системи освіти і науки, що служила режиму самодержавства, це спонукало його відмовитися від університетської освіти. Він склав іспит на вчителя російської мови у повітових і міських школах і подав прохання про надання посади у повітовій школі11. Свій вчинок Н.Григоріїв аргументував так: «З народу ми вийшли, з ним і підемо; понесемо йому ті знання, які здобули. Не треба нам для цього буржуазно-царської кваліфікації. Нас кваліфікують самі наслідки праці серед народу і для народу. Все, що маємо, здобуто працею народу. Йому належать і наші знання, йнаша сила»12.
Розпочавши педагогічну діяльність 1904 р. у вищій початковій школі повітового містечка Сквири на Київщині, Н.Григоріїв, за його словами, «з радістю неофіта взявся за виховання молодого покоління й перебудову соціальних відносин». Саме це незабаром спричинило конфлікт із начальством і, як наслідок, — переведення Н.Григорієва до Бердичева13, де почався період його активної громадської і культурно-просвітницької діяльності.
Наприкінці 1904 р. він заснував у Бердичеві філію київського Товариства грамотності (єдиного легального товариства, яке провадило національно-просвітницьку роботу) та публічну бібліотеку. Навколо них гуртувалася місцева інтелігенція, що з початком революції восени 1905 р. зорганізувалася в Учительський союз повіту. Перший з'їзд союзу відбувався у помешканні Н.Григорієва; під його впливом ухвалив резолюції з вимогами української школи. На початку 1906 р. він був звинувачений у «революційному дусі, настринчуванні учителів проти начальства» і переведений до м. Літина на Поділлі14.
Незважаючи на адміністративні утиски, Н.Григоріїв ішов все далі у своїй громадській, культурно-просвітницькій діяльності, свідомо її політизував. У Літині він разом з колегою,
російським есером К.Томіліним створив Товариство грамотності, бібліотеку-читальню, а також нелегальні курси випускників повітових шкіл для вивчення суспільно-політичних наук, де сам викладав історію українського визвольного руху. При бібліотеці він організував нелегальний гурток вчителів для «занять самоосвітою», що став осередком культурно-політичної пропаганди15.
Через рік «за неспокійну і підозрілу поведінку» Н.Григоріїв був знову переведений на нове місце роботи. Та за короткий період роботи у Літині поряд з набуттям важливого досвіду педагогічної, культурно-просвітницької, громадської діяльності відбулася кристалізація його національно-політичних переконань та громадянської позиції, розширення соціального світогляду. Це було зумовлено низкою суб'єктивних чинників, зокрема переосмисленням творів ідеологів російського народництва О.Герцена, М.Бакуніна, М.Чернишевського, а також М.Драгоманова, І.Франка, М.Коцюбинського, Б.Грінченка таін., й об'єктивних—суспільно-політичними процесами 1905-1907 рр. У своєму автобіографічному нарисі він писав: «З р. 1906 я політично усвідомив себе як українець. Це вже була не романтика, не симпатії до «свого», а знаття самого себе, знаття своїх прав і обов'язків... я відчував себе і свою націю рівними з іншими не лише теоретично, а й практично»16. Водночас Н.Григоріїв визначився і зі своєю партійною приналежністю, ставши на позиції українських есерів17.
На нове місце роботи, до Кам'янця-Подільського, він приїхав, за свідченням його колеги, громадського діяча В.Приходька, «людиною цілком свідомою національно»18. При цьому політичні погляди Н.Григорієва вирізнялися: його чітко сформована позиція і обсяг вимог — «боротися за його [українського народу— О.С.) не лише культурну, а й політичну самостійність, вершком якої є власна державність у формі демократичної республіки»19 — ще не стали поширеними серед українських культурно-просвітницьких діячів.
Н.Григоріїв одразу був помічений місцевою інтелігенцією й запрошений на організаційні збори подільської «Просвіти», під час яких став її членом, а згодом — членом управи. 1910 р., з утворенням у Кам'янці філії Товариства українських поступовців, Н.Григоріїв увійшов і до його управи, а 1915 р., коли нелегальні гуртки об'єдналися в подільську групу ТУПу, очолив її20. Він відігравав вагому роль у діяльності обох організацій, що спрямовували усе місцеве українське життя. Зокрема, кам'янецька «Просвіта» утримувала публічну бібліотеку, розповсюджувала україномовні видання, влаштовувала літературні вечори, вистави тощо21. Н.Григоріїв особисто
організовував відзначення урочистих подій і впорядковував літературні та літературно-музичні вечірки, які були важливим напрямком культурно-просвітницької роботи серед молоді. Водночас, знаючи, що за ним стежить жандармерія, він нелегально читав українською мовою лекції на соціально-політичні, історичні, літературні теми22.
У Кам'янці почався довгий і успішний шлях Н.Григорієва — публіциста й літератора-просвітника: він готував кореспонденції, літературно-критичні статті до газет «Подольские известия», «Подолянин», «Подольские новости», журналів «Маяк», «Світло», «Рідний край» та ін. Причому писав лише з метою поширення знань і національно-культурної пропаганди, принципово не отримуючи гонорарів.
У цей період відбулося становлення Н.Григорієва і як педагога-методиста та популяризатора наукових знань. Викладаючи у вищій початковій школі російську мову й історію, на дворічних педагогічних курсах та у комерційній школі — всесвітню і російську історію, на літніх курсах для вчителів — педагогіку і методику навчання рідної мови, він виробив оригінальну методику викладання окремих предметів та національно-патріотичного виховання, що викладена у його праці «Про навчання дітей рідної історії»23. За роки вчителювання він також підготував низку шкільних підручників і науково-популярних праць: «Історія українського народу», «Історія України в народних думах і піснях», «Поділля: Географічно-історичний нарис», «Всесвітня історія», «Мораль (Природа, зміст, історія та норми її)» та ін., які було видано у 1918-20-х рр.24 Прикметно, що більшість з них витримала не одне видання і залишається актуальною і сьогодні.
У зв'язку з новою масштабною антиукраїнською кампанією навесні 1914 р. знову почався наступ місцевої адміністрації на подільський український осередок, в результаті якого було закрито кам'янецьку «Просвіту»25. За чад свого існування вона чимало встигла зробити, і багато в чому завдячуючи працездатності та наполегливості Н.Григорієва, адже левова частка її щоденної, копіткої, виснажливої праці лежала саме на його плечах26.
Під час Першої світової війни з осені 1915 р. Н.Григоріїв служив у російській армії (в запасному батальйоні у Кременчуці, пізніше — на інтендантській службі у Керчі, з осені 1916 р. до березня 1917 р. — у Броварах) і там конспіративно провадив культурно-просвітницьку роботу27.
Чималий досвід громадської діяльності та політичні переконання Н.Григорієва, що ґрунтувалися на засадах української державності і докорінної перебудови суспільних
відносин, сприяли його швидкому перетворенню у 1917 р. на політика загальнонаціонального рівня, провідного діяча українського національно-визвольного руху, зокрема Української партії соціалістів-революціонерів*. Важливий поштовх його політичній кар'єрі дав Український національний конгрес 6-8 квітня 1917 р., на якому він був обраний до Української Центральної Ради28.
Уже під час Конгресу Н.Григоріїв заявив про себе як один з найрішучіших прихильників автономії України, запропонувавши власну стратегію і тактику її національно-державного будівництва29. Він розглядав автономію як форму самостійності України в конкретний історичний період, запропонувавши формулу «самостійність по суті, а не по формі»30. Висунута ним вимога автономії була тактично розрахованим варіантом прагматичної української політики за конкретних обставин 1917 р., який він сформулював як «приховання дійсних максимальних цілей (тобто самостійності — О.С.) і висування мінімальних (автономія — О.С), щоб, здобуваючи організаційні можливості, гуртувати силу і в міру її розвитку розширювати свої вимоги, ставити російські уряди і громадянство перед готовими фактами. Усамостійнюватись фактично самоорганізацією, а не словесною заявою»31.
Основним завданням українського політикуму Н.Григоріїв вважав підготовку ґрунту для боротьби за незалежність, в тому числі шляхом створення боєздатної та національно свідомої армії. Він був одним із активістів Товариства імені гетьмана Павла Полуботка, керівником його культурно-просвітницької роботи32.
В усій роботі Н.Григорієва в Українській Центральній Раді простежується характерна особливість — незалежно від його тактичних маневрів, в тих чи інших політичних обставинах він відстоював принцип самодостатності та самодіяльності українського народу, вважаючи, що джерелом влади є народ. Звідси випливав інший його принцип, якого він послідовно дотримувався у своїй політичній діяльності, — «не народ для Держави, а держава для народу»33. З цими настановами корелювали його концептуальні політико-ідеологічні розробки, насамперед концепція трудової демократії, заснованої на системі рад*.
Спробою реалізації цих положень стала діяльність , Н.Григорієва на чолі Ради солдатських депутатів Київського 'Н.Григоріїв офіційно увійшов до УПСРпід час її установчого ^ з'їзду 4-5квітня 1917р., а на IIIз'їзді 21-24листопада 1917р. — До її ЦК (Бевз Т. Між романтизмом і реалізмом (сторінки історії УПСР). — К., 1999. — С.260).
військового округу, а пізніше — Київської ради солдатських депутатів34. Причому протягом тривалого часу (до листопада 1917 р.) йому вдавалося запобігти процесу «більшовизації» Київської ради, забезпечувати її повноцінне функціонування та підтримку нею Центральної Ради35.
Позицію Н.Григорієва щодо більшовицького руху найкраще сформулював він сам, заявивши під час Жовтневого перевороту від себе, УПСР та Ради солдатських депутатів: «Ми не підтримуємо більшовицького руху, бо вважаємо неприпустимим боротися на своїй території за чужі інтереси»36. Більшовизм він розглядав як шовіністичну течію, принципово ворожу українській державності. І це яскраво засвідчив його виступ на Всеукраїнському з'їзді Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів України у Києві (4-6 грудня 1917 р.), в якому задекларовано необхідність остаточного відмежування від більшовицької Росії37. Відразу після проголошення IVУніверсалу в одній зі своїх статей він писав: «Хто б у Петрограді не правив, а Україні волі не дають... тому нема чого нам на них і поглядать. Нехай наш народ сам собою править, нехай має свою ні од кого не залежну державу. Сам собі пан і хазяїн»38.
Готовність до рішучих дій Н.Григоріїв засвідчував і своєю політичною діяльністю: за умов глибокої внутрішньої та зовнішньополітичної кризи 18 січня 1918 р. він увійшов до складу Ради народних міністрів39. У цій ситуації на очолене ним міністерство освіти покладалося одне з найскладніших завдань — підвищення національної свідомості народу і підтримка Центральної Ради, тож «участь в міністерстві в той час вимагала не лише фахової здібності, а й політичної свідомості, завзятості в боротьбі з большевиками й революційної сміливості»40.
За гетьманату П.Скоропадського, не маючи можливості діяти публічно, Н.Григоріїв повернувся до справи, яку добре знав. У квітні 1918 р. він став завідувачем відділу освіти Київського земства, що входило до Всеукраїнського союзу земств на чолі з С.Петлюрою41. Також брав участь у виданні тижневика «Народна справа» — органу Київської губернської народної управи42.
Активною у цей час була його партійна діяльність. Після розколу УПСР (IV з'їзд 13-16травня 1918р.) Н.Григоріїва обрали головою керівного органу правих і центристів — Організаційного комітету, що почав функціонувати з липня 1918 р. і згодом перетворився на Центральне Бюро УПСР (центральної течії)43.
Важливим напрямом роботи Організаційного бюро стала участь в Українському національному союзі. За свідченням учасника установчих зборів Союзу, одного з його керівників М.Шаповала, Н.Григоріїв теж брав участь у них і затвердженні програми Союзу44. Підтримавши необхідність повстання,
Організаційне бюро обрало трійку для його організації — Н.Григоріїв, М.Шаповал, І.Лизанівський45.
З початком збройного повстання 15 листопада 1918 р. Директорія доручила Н.Григорієву створити й очолити службу преси і пропаганди. Відтак він став організатором і першим керівником Інформаційного бюро армії УНР46 та редактором «Новин» Інформбюро, що виходили у містах перебування передових частин армії47.
9 лютого 1919 р., солідаризуючись зі своїми партійними товаришами, не згодними зі змінами політики Директорії (догоджання Антанті), Н.Григоріїв склав повноваження керівника Інформаційного бюро армії УНР48. Курс на союз із Антантою і відповідні зміни у політичному та соціально-економічному житті країни він оцінював украй негативно, вважаючи, що вони спричинили втрату Директорією підтримки народу. «У Вінниці кінчається Українська революція», — стверджував він згодом.
Фактично перейшовши в опозицію до Директорії, Н.Григоріїв працював у подільському видавництві «Дністер», пізніше виїхав до Галичини для налагодження видання книг і закупівлі підручників для подільських шкіл49.
Зі зміною політичного курсу Директорії, 10 червня 1919 р. Н.Григоріїв увійшов до уряду Б.Мартоса, обійнявши посаду товариша міністра народної освіти, а згодом — виконуючи його обов'язки50. Активна робота Н.Григорієва у міністерстві і зміна з часом політичної кон'юнктури на користь есерів зумовили продовження його роботи в уряді І.Мазепи, сформованому 27 серпня 1919 р., але вже на посаді міністра освіти, яку він з перервою займав до травня 1920 р.51
Очолюване Н.Григорієвим відомство активно працювало над багатьма суспільно корисними проектами, зокрема продовжило започаткований І.Огієнком курс на українізацію освіти. Для цього міністерство намагалося запровадити обов'язкове викладання українською мовою, організувати курси українознавства для вчителів, забезпечити школи якісними українськими підручниками, збільшити фінансування навчальних закладів, педагогічних професійних об'єднань, організувати охорону пам'яток історії та культури України тощо52. Проте через перманентну політичну і соціально-економічну кризу більшість проектів так і не вдалося реалізувати.
У цей час Н.Григоріїв не полишав журналістики і видавничої справи: був редактором інформаційного видання «Ставка» (м.Фастів), згодом — «Українська Ставка» (м.Вінниця); за його «найближчої участі» виходив офіційний орган УПСР
«Трудова республіка», пізніше — «Трудова громада» (редактор — В.Голубович)53.
Поряд з тим Н.Григоріїв не відмежовувався від загальнополітичних проблем, що поставали перед проводом УНР і її народом, зокрема перетворенням Директорії на режим одноосібної влади С.Петлюри. Як політик, до цього він поставився вкрай негативно. Та як суспільствознавець, намагався простежити ґенезу цього політичного феномену. Прикметно, що, виділяючи цілу низку факторів виникнення «петлюрівщини», її творцем він вважав не так самого С.Петлюру (на його думку — щирого патріота, борця за українську державність54), як загальний культурний та суспільно-політичний стан українського народу55.
Найбільшою помилкою політики С.Петлюри Н.Григоріїв вважав Варшавський договір 1920 р., розцінюючи його як національне приниження українців56. На знак протесту 12 травня 1920 р. він подав у відставку57.
Не обіймаючи вже державних посад, влітку 1920 р. він разом з В.Сочинським відновив у Кам'янці-Подільському товариство «Дністер» і працював у ньому редактором58. У цей період він був також заступником голови губерніального сільськогосподарського кооперативного союзу59, з осені 1920 р. — співробітником щоденної газети «Слово», яка вела антипольську агітацію60.
Оскільки ще влітку 1920 р. ЧК видала наказ про арешт Н.Григорієва, увесь цей час він був змушений переховуватися. Складна національно-політична боротьба й особисті обставини спонукали його написати п'єсу-фарс «За ідею», в якій з іронією і відвертим сарказмом відображено події громадянської війни61.
Наприкінці листопада 1920 р., коли поразка УНР стала доконаним фактом, її політичній еліті довелося емігрувати. Н.Григоріїв як приватна особа також виїхав до Польщі разом з дружиною Ганною Петрівною і сином Мирославом.
Швидко переконавшись у «безвиглядності польсько-українських перспектив», Н.Григоріїв вирішив переїхати до ЧСР —місця головного осідку УПСР, з якою пов'язував свою подальшу політичну діяльність. Він одним із перших увійшов до створеної М.Шаповалом у жовтні 1920 р. Празької групи УПСР, яка почала підготовку до боротьби з радянським урядом України й РКП-КП(б)У на платформі повної незалежності і соборності України62.
У травні 1921 р. на противагу Закордонній Делегації УПСР на чолі з М.Грушевським, що перейшов на пробільшовицькі позиції, М.Шаповал і Н.Григоріїв заклали в Празі Головний політичний комітет Закордонної організації УПСР, що виконував функцію керівного ядра Закордонного комітету
^ УПСР63. Створена ними організація стала однією з найвпливовіших українських політичних сил в еміграції
. міжвоєнного періоду. Це було пов'язано і з особистим внеском її керівників та ідеологів - М. Шаповала та Н. Григорієва, які вдвох утворили інтелектуально потужний креативний тандем, здатний виробляти та ефективно реалізовувати суспільно важливі політичні і культурні проекти. При цьому Н.Григоріїв,
. як і у «подільський період» свого життя, взяв на себе більшу частину практичної організаторської роботи, вирішуючи
, адміністративні, фінансові, господарські проблеми заснованих установ.
Магістральним напрямом політичної діяльності Н.Григорієва стало створення єдиного національного фронту на еміграції. Він став одним з перших розробників цієї концепції, сформулювавши основні засади об'єднання українських національно-демократичних сил за кордоном у 1921 р.64 А 1923 р. він долучився до публічного обговорення утворення єдиного національного фронту, розпочатого публікацією В.Винниченка «Єдиний революційно-демократичний , національний фронт»65. Певною мірою розвиваючи ідеї - В.Винниченка і М.Шаповала, Н.Григоріїв фактично надав цій концепції у її есерівському варіанті завершеного вигляду. Він сформулював п'ять основних принципів політичної платформи об'єднання: соборність, національно-соціальна революція як спосіб визволення, демократія (не фіксуючи відтінку) як спосіб державного управління, визволення власними силами, дотримання свого і чужого суверенітету66.
Ще у травні 1921 р. М.Шаповал і Н.Григоріїв заклали Український громадський комітет в ЧСР (далі — УГК), що об'єднав значну частину української політичної еліти на еміграції, аби «нести допомогу у всіх її видах для українських громадян, що перебувають у Чехословацькій республіці», і захищати інтереси української спільноти67. А відтак — став одним із практичних кроків у створенні єдиного національного фронту на еміграції. Про масштаби і результативність роботи УГК свідчить те, що він надав різноманітну допомогу приблизно 43 тис. осіб68. Н.Григоріїв як заступник голови УГК виконував значну частину організаторської роботи, долучившись до створення структур УГК, спрямовуючи та забезпечуючи їх повноцінне функціонування.
Головним завданням культурницької роботи в еміграції, розрахованим на історичну перспективу, лідери УПСР вважали «виховання молодого покоління на основах європейської освіти , і збудування за кордоном огнища української культури»69. Н.Григоріїв особисто доклав чимало зусиль до організації першої
української вищої господарської школи за кордоном — Української господарської академії — та Українського вищого педагогічного інституту ім. М.Драгоманова. Займаючись переважно вирішенням адміністративно-господарських та фінансових питань вишів, він також викладав у них всесвітню й українську історію70.
Свій досвід організаторської роботи Н.Григоріїв використав, очолюючи Українську селянську спілку в ЧСР (1924 р.)71, а згодом — ставши ініціатором створення та першим головою Українського Комітету в ЧСР (13.02.1926 р. — 6.08. 1927 р.)72, що продовжив справу УГК\ Він брав участь і в створенні та діяльності Союзу українських організацій в ЧСР (17 квітня 1926 р.) як його секретар73.
Н.Григоріїв відіграв значну роль у становленні науково-дослідницьких установ на еміграції. Він був одним з організаторів, керівників і провідних співробітників Українського інституту громадознавства (Українського соціологічного інституту) у Празі (далі—УСІ), створеного восени 1925 р. Впродовж його існування Григоріїв входив до Кураторії (очолював її 1926 р., 1933-1938 рр.), дирекції й наукової колегії. Як і в створених раніше УГК закладах, на нього покладалося керівництво адміністративно-господарськими, фінансовими справами, вирішення різноманітних організаційних питань74. Водночас він очолював відділ народознавства (1925-1927 рр.), а також обидві автономні установи УСІ — Український національний музей-архів (1923-25 рр.; квітень 1927 р. — кінець 1932 р.), що виконував надзвичайно важливу роль у розвитку української культури та історії, збереженні її надбань в еміграції, та Український робітничий університет (лютий 1929 р. — квітень 1931 р.) — перший український позастаціонарний виш з дистанційною формою навчання75.
Причому саме завдяки наполегливості, особистій ініціативі Н.Григорієва, його, без перебільшення, титанічним зусиллям Музей-архів та Робітничий університет плідно працювали, незважаючи на припинення фінансування та утиски чеської влади, що почалися з 1929 р. Під його керівництвом Музей-архів зібрав і зберігав велику кількість унікальних пам'яток історії та культури українського народу, частину з яких Н.Григоріїв дістав завдяки особистим зв'язкам або ж придбав за власний кошт76.
В УСІ розкрився талант Н.Григорієва як науковця, дослідника загальносоціологічних теоретичних проблем і суто українознавчих — української ментальності, історії, культури, господарства, політики. У цей період він розробляв кілька тем, що стали предметом його ґрунтовних наукових досліджень (і, поза сумнівом, є важливим внеском до вітчизняної науки):
теорія держави; українська національно-державна традиція, соціально-політична історія України й історія суспільних рухів в Україні; теоретичне дослідження поведінки і світогляду індивідуума та національного менталітету українців77.
Певним підсумком наукової роботи і визнанням досягнень та авторитету Н.Григорієва як вченого-суспільствознавця стало .присвоєння йому наукового ступеня доктора соціології попогіз : саиза за одноголосним рішенням наукової ради УСІ 12 грудня 1929 р. Тоді ж його затвердили професором кафедри історії, якою він керував з листопада 1925 р.78
Н.Григоріїв долучився до становлення та розвитку української видавничої справи у ЧСР. Він був одним із фундаторів видавництва «Вільна спілка» (1921), що видавало однойменний збірник, та партійних видань УПСР — «Бюлетень Секретаріату Головного Комітету Закордонної організації УПСР» (1928-29), «Бюлетень Секретаріату Комітету УПСР» (1929), («Бюлетень Секретаріату Головного Комітету» (1930), «Вістник УПСР» (1931). Був співзасновником авторитетного партійного часопису «Трудова Україна» (1933-38), його редактором, видавцем та найактивнішим автором.
Н.Григоріїв очолював видавниче товариство «Нова Україна» (1922-28 рр.), що видавало однойменний журнал (чи не найпопулярніший український емігрантський часопис) і чимало художньої і публіцистичної, науково-популярної літератури.
Він став одним із засновників і редакторів незалежної газети «Українська кореспонденція» (1930), що інформувала європейську громадськість про польську політику пацифікації на західноукраїнських землях. За його редакції виходили органи УНМ-А — «Вістник Українського національного музею-архіву» і журнал-збірник матеріалів «Минуле України», а також «Вістник Українського Робітничого Університету». У той же час він виступав й у ролі одного з найактивніших авторів згаданих часописів та видавництв.
Як і раніше, багато уваги Н.Григоріїв приділяв теоретичній розробці концепції єдиного національного фронту на еміграції та її практичному втіленню, спрямовуючи на це всю свою громадсько-політичну діяльність. На середину 1930-х рр. він сформулював головні принципи його створення: 1) мета — самооборона і взаємодопомога в справах, які усвідомлюються як загальнонаціональні: захист нації «назовні», боротьба за її Державно-національне, соціально-економічне визволення, підготовка зовнішніх обставин для його досягнення, зокрема через інформування світової спільноти про становище українського народу, його національно-визвольний рух; 2) основу консолідаційної акції мають складати провідні
українські політичні сили, визначні громадські діячі, авторитетні фахівці з різних галузей для різнобічного захисту національних інтересів; 3) мінімальна політична база — українська національно-державна самостійність, соборність і демократія; 4) відмова від усіх класових, територіальних, ідеологічних розходжень і боротьба спільними зусиллями з партійним партикуляризмом, нелегітимними «центрами», «урядами», «проводами» українського народу на еміграції79.
Як бачимо. Н.Григоріїв висував мінімум вимог, прагнучи у такий спосіб залучити до об'єднання якомога більше українських демократичних сил. Через це його позиція (цілком прийнятна й обґрунтована з точки зору історичної і політичної перспективи) не раз ставала причиною конфліктів у Закордонному Комітеті УПСР80.
Після смерті М.Шаповала на партійній конференції 5 липня 1932 р. Н.Григорієва було обрано керівником Головного політичного комітету81. Очоливши УПСР. він спрямував зусилля на організаційний розвиток партії, зміцнення її позицій як однієї з найвпливовіших в українському русі та консолідацію українських національно-демократичних сил на еміграції82.
Уже на початку 1934 р. вдалося налагодити співпрацю з УСДРП. разом з якою, на думку Н.Григорієва. УПСР мала створити організаційний кістяк національного соціалістичного антибільшовицького фронту в еміграції. До них приєдналися представники галицьких Української соціал-радикальної й Української соціал-демократичної партій83. Також УПСР тісно співпрацювала з американськими Українським народним союзом і «Обороною України»84.
Н.Григоріїв виступив одним з ідеологів об'єднання національно-демократичних сил східноєвропейських народів в еміграції, що у жовтні 1926 р. оформилося як «Соціалістична Ліга народів Сходу» (згодом «Нового Сходу») з метою солідарної боротьби за звільнення цих народів від окупаційних режимів (СРСР і Польщі) та інформування світової громадськості про їх становище85. Він також став одним з ініціаторів Всеукраїнського національного конгресу (членом його Підготовчого комітету). що у 1934-36 рр. отримав новий імпульс внаслідок налагодження контактів у соціалістичному середовищі86.
Як консолідаційну акцію Н.Григоріїв розглядав створення і діяльність Народної української ради (1929-36 рр.). що мала стати своєрідною противагою «українським урядам» на еміграції (представництва УСРР. УНР. ЗУНР) та об'єднати свідомих, авторитетних українців від різних політичних сил для спільного захисту культурних, соціально-економічних і державних інтересів своєї нації на засадах самостійності, соборності і
„трудової демократії87. Реалізацією цих завдань займався вищий виконавчий орган Ради — Секретаріат на чолі з Н.Григорієвим. Зокрема, Секретаріат здійснив низку заходів із захисту прав української нації на міжнародному правовому полі88.
Неможливо не згадати про політологічні студії Н. Григорієва 30-х рр., присвячені аналізу міжнародних відносин міжвоєнного періоду. Показово, що вже у 1936 р. він схилявся до думки про
* ймовірне об'єднання СРСР з німецьким блоком89. В останні місяці 1938 р. політик був упевнений у скорому початку світової війни
:Л в тому, що основними супротивниками у ній будуть
, західноєвропейські держави, з одного боку, і Німеччина у ймовірному союзі з СРСР — з другого. Про це він неодноразово заявляв у своїх публічних виступах. Зокрема, у листопаді 1938 р. він спрогнозував, що війна почнеться у 1940 чи 1941 р.,
. поштовхом до неї стане підписання німецько-радянського пакту, і наголошував, що німецький нацизм і російський комунізм
л мають однакову імперіалістично-шовіністичну сутність90.
Його погляди на завдання українського політичного руху з . огляду на наближення світової війни відображені у партійних резолюціях УПСР, що декларували необхідність консолідації українських сил на основі самостійності, соборності і трудової демократії, а також відкинення орієнтацій на чужі сили91. Орієнтація на власні сили стала характерною особливістю
4 політичної платформи УПСР, не кажучи вже про самого
, Н.Григорієва, який ще в 1920-х рр. заявляв: «На випадок конфлікту між нашими ворогами, нам шлях самостійний — ні з тими, ні з другими, до своєї власної мети»92.
До початку нової світової війни український рух, на думку
"Н.Григорієва, мав вести роботу у двох напрямах: 1) внутрішній
' — об'єднання національних демократичних сил для вироблення спільної політичної платформи (самостійна соборна Українська республіка) і плану дій для її реалізації; 2) зовнішній: здобуття
; підтримки міжнародних демократичних сил шляхом пропаганди суті і завдань української національно-визвольної політики93. Вважаючи необхідними дії в обох напрямах й усвідомлюючи значення міжнародної підтримки, Н.Григоріїв насамперед орієнтувався на українські сили. «Єдине й головне наше завдання, — звертався він із закликом до українців практично у кожному публічному виступі, — гуртувати свої сили, бо без них ніколи, ніде й ні з ким нічого не здобудемо»94.
Саме на реалізацію цих настанов була спрямована його активна культурно-просвітницька та громадсько-політична робота серед української й американської аудиторії США та Канади, куди він переїхав восени 1938 р. з окупованої Чехо-Словаччини95*.
З 1938 р. фактично без перерв до 1940 р. і в 1942-1943 рр. Н.Григоріїв їздив містами США і Канади, читаючи лекції «проти нацизму і за демократію»96. «Місце України в теперішній війні, -наголошував він, — не з диктатурами, які захопили територію України (комунізмом чи нацизмом — О.С), а з демократіями»97.
З метою популяризації українського руху Н.Григоріїв видав кілька спеціальних праць: англомовні збірки документів і матеріалів «Війна та українська демократія» й «Війна, Канада, українці і світ після війни», у яких вміщено уривки з його найбільш знакових виступів та інтерв'ю98, брошуру «Бетосгасу, Из Спаппеїз Апсі Тазкз» («Демократія, її витоки та завдання»)99 та підготовлені у 1930-х рр. науково-популярні праці «Основи націознання», «Українська національна вдача», «Соціалізм та національна справа»100. На особливу увагу заслуговує його праця «Підстави української незалежної політики», основною ідеєю якої (як і всіх виступів Григорієва) є позиціонування української нації як противника будь-якої диктатури, прибічниці демократичних свобод, і насамперед — права націй на самовизначення101.
З політичної та політологічної точок зору перспективними були теоретичні напрацювання Н.Григорієва щодо повоєнного устрою Європи на засадах рівності і свободи102. Цікавою є його ідея утворення «об'єднаних держав Європи», подібного за своєю суттю до сучасного Європейського союзу103. При цьому важливе місце у «вільній спілці народів Європи» політик відводив Україні. Не зупиняючись на тезі «у вільній Європі має бути вільна Україна», він висунув ідею виняткової історичної місії України — «світового посередника, зв'язкового й примирителя західно-східних культур та індустріально-аграрних інтересів всього євразійського континенту»104.
Одразу по приїзді до США Н.Григоріїв здобув увагу американської і канадської громадськості і медіа, що засвідчує оригінальність його поглядів, їх відповідність світоглядним засадам демократичного суспільства. Його діяльність привернула увагу і вищого керівництва США: ще у вересні 1942 р. військове командування США запропонувало йому співпрацю і службу в армії, що засвідчувало не лише зацікавленість у ньому як кваліфікованому спеціалістові з проблем політики і стратегії, а й довіру до нього в американських урядових колах105.
Незважаючи на власне скрутне фінансове становище та особисті проблеми , Н.Григоріїв увесь час допомагав своїм співвітчизникам у Європі: на громадських засадах співпрацював з гуманітарними організаціями на кшталт Українського робітничого союзу, підтримуючи їх технічно і фінансово, пропагуючи необхідність збільшення допомогової акції для
* українців у Європі106. Головне, допомога має бути реальною і V адресною, вважав він, сам не цурався допомагати у будь-яких.
навіть дрібних, на перший погляд, справах. Він підтримував й !> українських письменників, які зверталися до нього через сина V, Мирослава (громадського діяча, художника та журналіста). — У.Самчука. І.Багряного. Т.Осьмачку. організовуючи публікації /:! їхніх творів в Америці107.
По завершенні війни Н.Григоріїв продовжував популяризувати український національний рух в надії на отримання міжнародної підтримки самостійницьким прагненням свого народу. У лютому 1945 р. він став одним з керівників ^видавничого товариства «Українська громадська пора — г Икгаіпіап Соттипііу Тітез» (Детройт), що видавало ; україномовну політичну і науково-популярну літературу й однойменний періодичний орган, а також співпрацював з іншим , українським видавництвом у Штатах — «Громадське життя»,08.
1945 р. Н.Григоріїв заснував громадське об'єднання «Союз % трудової демократії», що мав згуртувати активні українські >, демократичні сили на еміграції для скоординованої громадської \ діяльності. Його платформа поєднувала в собі притаманні
* • західному суспільству демократичні цінності і питомо > народницько-есерівські імперативи. Водночас Союз V; задекларував, що підтримуватиме всі акції, які сприятимуть
. здобуттю українським народом незалежності і створенню Р власної суверенної держави в етнічних межах109. Попри те, що , український демократичний табір у США був досить слабким і поступався значно впливовішим консервативним і :"' комуністичним силам, Н.Григорієву вдалося заснувати там національно-демократичний осередок навколо Союзу трудової " демократії і «Української громадської пори», який став однією з провідних сил українського поступово-демократичного табору Північної Америки110.
Водночас Н.Григоріїв намагався організувати «Український культурний осередок в Америці» на зразок празького — Інститут української культури, часопис, бібліотека, музей-архів, українські радіопрограми тощо111. Основою осередку мала стати закладена ним 1946 р. «Американсько-українська кооперація», до якої згодом, за його задумом, приєдналися б українські громадсько-культурні осередки Європи112. Паралельно Н.Григоріїв працював над створенням видавничого товариства для друку українських книг великого обсягу, спеціальної навчальної і наукової літератури та організацією власного приватного видавництва для друку політичної і просвітницької літератури для молоді, зокрема освітнього журналу113.
З початком ХолодноГвійни наприкінці 1946 р. Н.Григоріїв вирушив у річне турне Канадою «від Монреаля до Ванкувера» з лекціями для українських громад і студентів українських університетів, переважно з метою культурно-просвітницької роботи та агітації проти більшовицько-комуністичного режиму і викриття його адептів в Америці114.
На прохання керівництва Українського інституту П.Могили у Саскатуні він протягом 1948 р. був директором мережі канадських українських шкіл при інституті115. Водночас намагався налагодити в Канаді роботу свого видавничого товариства, видання журналу і створити сітку українських книгарень116. Принциповою позицією Н.Григорієва-видавця було друкувати українську літературу про українців і для українців. Багато матеріалу для його видавництва надсилав та ілюстрував його син Мирослав, перебуваючи в західнонімецькому Авсбурзі. Зокрема, він підготував макети книг «Тигролови» І.Багряного (у перекладі англійською), «Українська інтелігенція на Соловках» С.Підгайного, «Підстави нашого відродження» І.Мазепи, твори М.Хвильового у двох томах, різні інформаційно-просвітні видання117.
Ще на початку 1948 р. до Н.Григорієва звернулася адміністрація федеральної американської радіостанції «Голос Америки» з проханням допомогти у створенні її українського відділу118. У жовтні 1948 р. йому запропонували посаду керівника українського відділу «Голосу Америки»119, що ще раз підтвердило його авторитет в американських медіа. Радіостанція мала демократичне спрямування і шукала не лише професіонала, а й людину з відповідною громадянською позицією. Ф.Мансвєтов, який рекомендував Н.Григорієва «ГА», переконуючи його очолити відділ, писав: «Ваш демократизм — поза сумнівом. Антибільшовизм — випробуваний. Кваліфікації такі, що з ними важко комусь конкурувати»120.
Менш ніж за рік Н.Григоріїв завершив організацію українського відділу «ГА», який з листопада 1949 р. почав регулярне мовлення121. Аналіз щоденного розкладу його програм за керівництва Н.Григорієва (1949-1952 рр.) приводить до висновку, що його працівники здійснювали колосальну роботу як за об'ємом, так і за значенням. Достатньо назвати теми окремих програм початку 1950-х рр., аби показати діапазон піднятих «Голосом Америки» проблем: «Методи радянської індустріалізації», «Чекісти і людське життя», «НЕП і колективізація в Україні», «Цифри голоду в Україні», «Українське мистецтво під диктатурою», «Руйнування історичних цінностей в Києві», «Самогубство Скрипника», «Українська інтелігенція на Соловках» і т.д.122
Обіймаючи посаду керівника української служби «ГА», Н.Григоріїв мав більше можливостей для лобіювання інтересів українського руху і в урядових колах США, зокрема Української ради в Європі як координаційного центру еміграційного українського демократичного руху123. Цілком очевидно, що саме на цій посаді йому вдалося найбільше зробити для реального створення єдиного національного українського фронту у широкому розумінні.
Життя Н.Григорієва обірвалося 5 серпня 1953 р. у Нью-Йорку після важкої операції. Своєрідним показником значення його ролі в українському національно-демократичному русі стала велика кількість посмертних згадок про нього у пресі, приналежній до різних політичних таборів. Змістовний некролог надрукувала навіть авторитетна «Тпе 1Че\?УогкТіте8»124.1 це не випадково, адже, як наголошувалося у ще одному некролозі, «смерть вірного сина українського народу глибоко зворушила все поступове українське громадянство»125.
Підсумовуючи огляд життя і діяльності Н. Григорієва, можна стверджувати, що він проявив себе як один з найактивніших учасників української національно-визвольної боротьби першої половини XX ст., послідовно пройшовши всі її етапи від регіонального культурно-просвітницького руху до найвищих державних установ Української Народної Республіки та політичного проводу української еміграції.
Він зумів реалізувати свій особистісний потенціал у багатьох сферах суспільного життя, зарекомендувавши себе як зріла і впливова постать всеукраїнського масштабу. Свій значний досвід політичної і громадської діяльності та потужний інтелектуальний потенціал він використовував насамперед для відстоювання національно-політичних і соціально-економічних інтересів України відповідно до власних політико-ідеологічних принципів. У його політичних поглядах і діяльності (а останнє він розглядав як безпосереднє продовження першого) визначальними були демократизм, націоналізм, суттю якого була боротьба за державний суверенітет України, і соціалізм, який він трактував як вищу моральну мету і засіб звільнення людської особистості та всієї України від будь-якого поневолення.
Плідною була культурно-освітня діяльність Н.Григорієва. Значною мірою завдяки його роботі як одного з керівників українського еміграційного осередку в Чехо-Словаччині постало нове молоде покоління українців з виразним національно-політичним світоглядом та європейською освітою. Водночас він проявив себе і як талановитий публіцист, редактор багатьох різнопланових видань та серйозний дослідник-
суспільствознавець і політолог, що збагатив вітчизняну науку своїм значним доробком.
До певної міри пройдений Н.Григорієвим життєвий шлях є відображенням долі цілого покоління борців за Українську державу першої половини XX ст., сповненої багатьма випробуваннями і втратами. Та Н.Григоріїв став одним з небагатьох, хто не лише гідно пройшов цей шлях, а й залишив нащадкам чималий спадок, що стане у пригоді нинішнім і майбутнім будівничим Української держави.
Примітки:
1 Григоріїв Н. Шлях до волі (рукопис). — Родинний архів Н.Григорієва. — С.7.
2 Григоріїв Н. Творці мого «Я» // Трудова Україна. — 1933. — Ч.З.
— С.8.
3 ЦДАВО України. — Ф. 3562. —Оп.1.— Спр. 65. —Арк.3-5.
4 Там само. — Арк.81-82. 5Там само. — Арк. 117.
6 Григоріїв Н. Творці мого «Я» //Трудова Україна. — 1933. — Ч. 5.
— С.15.
7Там само. — С.16.
8 ЦДАВО України. — Ф. 3562. — Оп. 1. — Спр. 65. — Арк. 118; Григор'єв Н. Спогади «руїнника» про те, як ми руйнували тюрму народів, а як будували свою хату. — Львів, 1937. — С.213-215.
9 ЦДАВО України. — Ф. 3562. — Оп.1.— Спр. 65. — Арк. 174-175.
10 Його ж. Соціалізм та національна справа. — Скрентон, 1938.
— С.З.
" ЦДАВО України. — Ф. 3562. — Оп. 2. — Спр. 1. —Арк.1.
12 Григоріїв Н. Творці мого «Я» //Трудова Україна. — 1933. — Ч. 6.
— С. 13-14.
13 ЦДАВО України. — Ф. 3562. —Оп.1.— Спр. 65. — Арк. 197-199.
14 Там само. — Оп. 2. — Спр. 1. — Арк. 1-2.
15 ЦДАВО України. — Ф. 3562. — Оп. 1. — Спр. 65. —Арк.215-216. ї6Там само. — Арк.211-212зв.
17 Там само. — Арк.208.
18 Там само. — Ф. 3830. — Оп. 1. — Спр. 9. — Арк. 118зв.
19 Григоріїв Н. Творці мого «Я» //Трудова Україна. — 1933. — Ч. 7.
— С.14.
20 Там само. — Ф. 3562. — Оп. 1. — Спр. 65. — Арк.227-230зв.
21 3 подільської Просвіти //Рада. — 1907. — 9 червня; 31 липня.
22 ЦДАВО України. — Ф. 3830. — Оп. 1. — Спр. 9. —Арк.121.
23 Ір. Наш. Про навчання дітей рідної історії. —К., 1917. — 38 с.
24 Гр.Наш. Історія українського народу. Підручник для початкових шкіл та перших класів гімназій. — К., 1919; Григоріїв-Наш. Поділля: Географічно-історичний нарис. — Кам'янець-Подільський,1919; Григор'єв Н. Історія України в народних думах і піснях. — К., 1918; його ж. Історія України, виложена народними думами та піснями. Вип.1. Часи доісторичної і княжої доби. —
Кам'янець-Подільський, 1919; його ж. Історія України, виложена народними думами та піснями. Вип. 2. Козаччина. — Кам'янець-Подільський, 1919; Григоріїв Н. Всесвітня історія. Ч. 1. Стародавній світ. —Кам'янець-Подільский, 1920; Гр.Наш. Мораль (Природа, зміст, історія та норми її). — Прага-Львів-Ляйпціг, 1922.
25 ЦЦАВО України. — Ф. 3562. —Оп.1.— Спр. 65. —Арк.283-285.
26Там само. — Ф. 3830. — Оп. 1. — Спр. 9. — Арк.119-121.
27Там само. — Ф. 3839. — Оп. 1. — Спр. 86. — Арк. 55.
28 Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. — Т. 1. — С.64.
29 Григоріїв Н. Коло автономії //Нова Рада. — 1917. — 25 квітня.
30 ЦЦАВО України. — Ф. 3562. — Оп. 1. — Спр. 42. — Арк. 16.
31 Григор'єв Н. Спогади «руїнника»... — С.87.
32 Іригоріїв Н. З часів революції й боротьби за самостійну Україну. — Ченстохів, 1921. — С.20.
33 Українська Центральна Рада. — Т. 1. — С.230.
34 ЦЦАВО України. — Ф.3562. — Оп.1. — Спр. 27. — Арк. 73.
35 1917год на Киевщине. Хроника собьітий. — К., 1928. — С. 108, 379-380; Гамрецький Ю.М., Тимченко Ж.П., Щусь О.Й. Триумфальное шествие Советской власти на Украине. — К., 1987 — С.96; їхня ж. Ради України в 1917р. (липень-грудень 1917р.). — К., 1974. — СІ 14-126.
36 1917 год на Киевщине. — С.324.
37 Українська Центральна Рада. — Т. 1. — С.509; 1917 год на Киевщине. - С.438.
38 Григоріїв Н. Через що Україна му сіл а оповістить себе самостійною? //Народна воля. — 1918. — 27 січня.
39 Українська Центральна Рада. — Т. 2. — СІ 14-115.
4° ЦЦАВО України. — Ф. 3865. — Оп. 1. — Спр. 34а. — Арк. 192.
41 Григоріїв Н. Спогади проф. Н.Я.Іригор'єва про В.К.Винниченка //Українські вісті. — 1951. — квітень.
42 ЦЦАВО України. — Ф. 3560. — Оп. 1. — Спр. 7. —Арк.бзв.
43 Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції 1917-1920. —Т. 4. — С.7.
44 Шаповал М. Гетьманщина і Директорія (спогади). — Нью-Йорк, 1958 —С.8.
45 ЦЦАВО України. — Ф. 3865. — Оп.1. — Спр. 34а. — Арк. 193. 46Там само. — Ф. 3839. — Оп. 1. — Спр. 86. — Арк. 55.
47 Животко А. Українська партія соціалістів-революціонерів і преса //Трудова Україна. — 1934. — Ч. 12. — СІ7.
48 Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. — Т. 6. — Скрентон, 1965. — СІ 86.
49 Вевз Т. Н.Я.Григоріїв — політик і вчений. — К., 2002. — С.72-
73.
50 Вістник УНР. — 1919. — 1 липня; Директорія, Рада народних міністрів УНР. 1918-1920. Документи і матеріали. — К., 2006. — Т. 1.—К., 2006. —С.363.
51 Директорія, Рада народних міністрів УНР. — Т. 2. — С.153.
52 Там само. —ТІ.— С473-474, 483; Пижик А.М. Реформування системи національної освіти в добу Директорії УНР. — К., 1998. —
С.12-16,20-21; БаженовЛ. Аіта Маіег подільського краєзнавства (Місто Камянець-Подільський — центр історичноїрегіоналістикиXIX— початку XX століть). — Камянець-Подільський, 2005. — С 72.
53 ЦДАВО України. — Ф. 3560. —Оп.1.— Спр. 7. —Арк.З: Спр. 16.
— Арк.650
54 Григоріїв Н. Недовірки //Нова Україна. — 1925. — 4.7-8. — С.28; його ж. З приводу злочинства //Там само. — 1926. — 4.5-6. — С.53.
55 Гр.Наш. Петлюрівщина. — Прага, 1927. — С. 14-18.
56 ЦДАВО України. — Ф.3562. — Оп.1. — Спр.44. — Арк. 173-218; Гр.Наш. Петлюрівщина. — С. 10-13: Гр.Наш. Народна влада на Україні.
— С.18.
57 Директорія, Рада народних міністрів. — Т. 2. — С.153.
58 ЦДАВО України. — Ф. 3830. — Оп. 1. — Спр. 9. — Арк. 115; Ф. 3562. — Оп. 1. — Спр. 68. — Арк. 4.
59 Мицюк О. Доба Директори УНР. — Львів, 1939. — С.88.
60 ЦДАВО України. — Ф. 3560. — Оп. 1. — Спр. 7. —Арк.бзв.
61 Н.Г. За ідею. Жарт в одній дії і трьох картинах (Сюжет позичений). —Прага-Берлін, 1923.
62 ЦДАВО України. — Ф. 3911. — Оп. 1. — Спр. 2. — Арк.1.
63 Від Закордонної Делегації Української партії соціалістів-революціонерів до партійних організацій і товаришів за кордоном / /Борітеся — поборете! — 1920. — Ч. 9. — С.5.
64 Григоріїв Н. Сучасні завдання українського визвольного руху //Вільна спілка. —1921. — 36.1. — С. 17-26.
65 В.Винниченко. Єдиний революційно-демократичний національний фронт //Нова Україна. — 1923. — 4.1. — С.56-71.
66 Григоріїв Н. Єдиний національний фронт //Вільна спілка. — 1923. — 36. 2. — С.89-90; Його ж. На переломі //Там само. — 1926. — Ч. 5-6.— С. 16.
67ЦДАВО України. — Ф. 3563. —Оп.1. — Спр. 48. —Арк.ЗОзв.; Ф. 3801. — Оп. 1. — Спр. 3. — Арк.1-1зв.; Спр. 13. — Арк.22.
^Там само. — Ф. 3801. — Оп. 1. — Спр.381. — Арк.З; Спр.470. — Арк.4-6.
69 Організація українства на чужині //Громадський вісник. — 1921. — Ч. 1. — СІ; Шаповал М. Завдання української еміграції // Нова Україна. — 1926. — Ч. 1-2. — С.5-6.
70 ЦДАВО України. — Ф. 3795. — Оп.1. — Спр. 129. — Арк.8-29; Спр. 553. - Арк. 1-2; Ф. 3801. - Оп. 1. - Спр. 286. - Арк. 18-19.
71 Там само. - Ф. 3562. - Оп. 1. - Спр. 53. - Арк. 105; Ф. 3839. - Оп. 1. - Спр. 3. -Арк.31, 45.
. 72Там само. - Ф. 3801. - Оп. 1. - Спр. 751. - Арк. 62; «Український Комітет» //Нова Україна. - 1926. - Ч. 1-2. - СІ64.
73 ЦДАВО України. - Ф. 3992. - Оп. 1. - Спр. 2. - Арк. 1-3, 59-65; Спр. 3. - Арк.11-13; Союз українських організацій в Ч.С.Р. //Нова Україна. - 1926. - Ч. 1-2. - С.163; Союз українських організацій в ЧСР //Тамсамо. - 1926. - Ч. 3-4. - СІ49.
74ЦДАВО України. - Ф. 3793. - Оп. 1. - Спр. 118. - Арк.ЗО-ЗОзв.; Спр.202. - Арк.1, 2, 6. 11.
75Там само. - Ф. 3794. - Оп. 1. - Спр. 1. - Арк.2; Ф. 3801. - Оп. 1.
- Спр. 218. - Арк. 12; Ф. 4018. - Оп. 1. - Спр. 7. - Арк.8
76Там само. - Ф.3793. - Оп.1.- Спр. 43. - Арк.21-21зв.; Ф. 4018.
- Оп. 1. - Спр. 11. - Арк. 165; Бюлетень Українського національного музею-архіву //Нова Україна. - 1926. - 4.1-2. - С.180; 3 життя і праці Музею-Архіву //Вістник Українського національного музею-архіву. - 1928. -Ч. 1.- С.ЗО.
77 Сухобокова О. Фундатор вітчизняного суспільствознавства //Сучасна україністика: наукові парадигми мови, історії, філософії. Збірник наукових робіт. - Харків, 2008. - 4.5. - СІ 19-124.
78 ЦЦАВО України.-Ф.3793.-Оп.1.-Спр. 153.-Арк.7, 11; Оп. 2.
- Спр. 4. - Арк. 9-12.
"Там само. - Ф. 3562. -Оп. 1.- Спр. 32. -Арк.5, 15-34, 67-69, 76-111, 135-142; Серед консолідаційної метушні //Трудова Україна. -
1934. - Ч. 2.-С.20-24.
» ЦЦАВО України. -Ф. 3563. -Оп. 1.- Спр. 241. -Арк.22, 42, 50,
107.
81 Чергова конференція УПСР //Трудова Україна. - 1932. - Ч. 7-8. - С44.
82 Об'єднання УПС-Р //Трудова Україна. - 1933. -Ч.4.- С.23; Під знаком консолідації соціалістичних сил //Там само. - 1933. - Ч. 11-12. - С22-24; Резолюції конференції УПСР 27-28 жовтня 1933 //Там само. - 1934. - Ч. 1. - С9
83 ЦЦАВО України. - Ф. 3562. - Оп.1. - Спр. 32. - Арк.76-78; Соціалістичний контакт //Трудова Україна. - 1934. - Ч. 1. - С11-12; Український соціалістичний конгрес // Там само. - 1934. - Ч. 12.
- С.31.
84 Н.Г.В справі консолідаціїй Національного конгресу //Там само. -1935.-Ч. 1.-С.13.
«5 ЦЦАВО України. - Ф. 3948. -Оп. 1.- Спр. 1. -Арк. 1 -5; Бюлетень Секретаріату Головного Комітету Закордонної Організації УПСР. -10липня. 1929. - СІ.
86 ЦЦАВО України. - Ф. 4008. - Оп. 1. - Спр. 11. - Арк..4; З діяльності Закордонного відділу Підготовчого Конгресового комітету // Вістник Українського національного конгресу. - 1936. - Ч. 1. -С.16-18.
87 ЦЦАВО України. - Ф.3875. -Оп.1.- Спр.22. -Арк. 161; Ф.4004. -Оп.1.- Спр. 1. - Арк.30-30.
88 ЦЦАВО України. - Ф. 4004. - Оп. 1. - Спр. 2. -Арк.45-58; Спр. 36. - Арк. 1-2.
89 Н.Григоріїв. ГЬловний ворохобник //Трудова Україна. - 1937. -4.5.-С. С.2.
90 Мґаг Ьікеїу, икгаіпіап Есіисаіог Весіагез //Ветосгасу алгі СЬгопісІе. - 1938. -ШуетЬег, 13*.
91 Резолюції конференції УПСР 27-28.10.1933 р. //Трудова Україна. - 1933. - Ч. 1. - С.6-9; Конференція УПСР //Там само. -
1935. - Ч. 11-12. - С. 10-11; Головні напрямні нашої тактики //Там само. -1938.-Ч. 2.-С.З.
92 Григоріїв Н. «Вскую шаташася язиці» //Нова Україна. - 1927. -Ч. 1-2. -С20.
93 ЦДАВО України. - Ф. 3562. - Оп. 1.- Спр. 1. - Арк. 18; Спр. 16. -Арк. 133; Спр. 18.- Арк.112; Спр. 39. - Арк. 57; Спр. 42. -Арк. 193-196; Н.Григоріїв. Ми - треті //Трудова Україна. - 1937. - 4.4. - С.2-4; В 20 річницю оповіщення самостійності //Там само. - 1938. - 4.1. -СІ -2; Григоріїв Н. Константи української міжнародної політики / /Там само. - 1933. - 4.7. - С.21-23.
94 Перед можливостями //Трудова Україна. - 1938. - 4. 2. - С.2.
95 Родинний архів Н.Григорієва. - Звернення Н.Григорієва до консула США у Мюнхені. 10 квітня 1947 р.
96 Веагег оі Уісіогу» сЬеегесІ оп ЬігіЬсІау //ТЬе єуєпіп? іе1е?гат. -1943. -МагсЬ22п6.
97 Ситуація на початку війни (Промова, виголошена Н.Григор'євим на народному мітингу в Бостоні 4.02.1940 р. // Вперед. - 1940. - 28 лютого.
98 ТЬе У/агАпб. ІІкгаіпіап Иетосгасу. ТЬе сотріїаііоп оісіоситепіз (гот іЬе разі апсі ргезепі Ьу N.7. НгуЬогЦіу. - Торонто, 1945; У/аг, Сапайа, іЬе ІІкгаіпіапз апсі Могісі айег чгаг. Яерогіз оі іпе Сапасііап Ргезз оп Іесіигез оіРгоі. N. НгупогЩ оп іпе аЬоуе зиЦеоіз (гот РеЬгиагу іо Аи?изі 1943 іп йііїегепі сіііез апсі іоюпз оі Сапайа - б.м., б.р.
99 Родинний архів Н.Григорієва. - Лист Н.Григорієва до Г.Аллена, виконавчого директора «Голосу Америки». 21 жовтня 1948 р.
100 Григоріїв Н. Соціалізм та національна справа. - Скрентон, 1938; Основи націознання. - Вінніпег-Манітоба, 1940; Українська національна вдача. - Вінніпег-Манітоба, 1941.
101 Його ж. Підстави української незалежної політики. -Детройт-Мішіген, 1939.
102 Його ж. Демократія - третя незалежна світова сила // Український голос. - 1942. - 7 жовтня; Лекція проф. Григор'єва в Торонто «Яким буде світовий порядок після війни і що трапиться з Україною?» //Там само. - 1943. -31 березня; Тгасіе расіз зееп апзюег тії Ье Ьазіз оіреасе іп Еигоре зауз ІІкгаіпіап //ТЬе АІЬегіап. - 1943. -Аи?изі 17ій.
103 Еигоре тії Ве Оетосгаііс, Шііег Ргесіісіз //ТЬе Ргіпсе АІЬегі Иаііу НегаШ. - 1943. - ^пе18іЬ.
104 Н.Григоріїв-Наш. Підстави української національно-державної політики. - Прага-Берлін, 1923..- 27с; його ж. Наша позиція самостійна. - Прага, 1927. Григоріїв Н. Українці в світових справах / /Народна воля. - 1940. - 17 лютого; його ж. Підстави української незалежної політики. - С.44-45.
105 Родинний архів Н.Григорієва. - Лист В.Вандербілта, командуючого ?/5і\ГК і В.Горіана, директора до Н.Григорієва. 9 вересня 1942 р.
106Родинний архів Н.Григорієва. - Лист Н.Григорієва до невістки. 14 квітня 1946 р.; Лист Н.Григорієва до Л.Романюка. -10 серпня 1946 р. Детройт; Лист Н.Григорієва до дружини. 18 серпня 1946 р. Детройт.
107 Там само. - Лист Н.Григорієва до сина. З травня 1947р. Принс Альберт.
,оаТам само. - Лист Н.Григорієва до родини. 17 березня 1946 р. Детройт; Лист Н.Григорієва до М.Григорієва. 29 грудня 1946р. Бостон.
109 Григоріїв Н. Союз трудової демократії в Америці. - Детройт, 1945.-С.5-7.
110 Родинний архів Н. Григорієва. - Григоріїв Н. Одвертий лист до української демократії в Європі. 1945; Григоріїв Н. Зовнішня репрезентація українських політичних настроїв у Америці. 1946 р.
111 Там само. - Лист Н.Григорієва до дружини. 25 листопада 1945 р. Детройт.
112 Там само. - Лист Н.Григорієва до сина. 24 січня 1946 р.
113 Там само. - Лист Н.Григорієва до дружини. 29 червня 1946 р.; Лист Н.Григорієва до родини. 21 липня 1946 р.; Лист Н.Григорієва до сина. 10 серпня 1946 р. Детройт; Лист Н.Григорієва до сина. 15 вересня 1946 р. Детройт.
И4Там само. - Лист Н.Григорієва до сина. 18 листопада 1946 р. Детройт; Лист Н.Григорієва до дружини. 15 грудня 1946 р. Торонто; Лист Н.Григорієва до сина. З травня 1947 р. Принс Альберт.
1,5 Там само. - Лист Н.Григорієва до Є.Бачинського. 23 листопада 1947 р. Саскатун; Лист Н.Григорієва до родини. 24 жовтня 1948 р. Саскатун.
116 Там само. - Лист Н.Григорієва до дружини. 24 лютого 1947 р. Судбуру; Лист Н.Григорієва до Івана Ухова (Аргентина). 1 лютого 1947 р. Торонто.
1,7 Там само. - Лист М.Григорієва до Н.Григорієва. 22 березня
1947 р. Аусбург.
П8Там само. - Лист Н.Григорієва до сина. 17 лютого 1948 р. 1,9 Там само. - Лист Н.Григорієва до Ф.Мансвєтова. 19 листопада 1948 р. Саскатун.
120 Там само. - Лист Ф.С.Мансвєтова Н.Григорієву. 5 жовтня
1948 р. Вашингтон.
121 Там само. - Лист Н.Григорієва М.Шавалі. 14 листопада 1949 р. Нью-Йорк.
122 «ГЬлос Америки» про українські справи; Агіісіез Ьгоаоїсазі Ьу іЬе Шгаіпіап Цпіі ІВЗ. 1949-1952.
123 Документи, виявлені проф. В.І. Сергійчуком у родинному архіві Т.Олексіюка в Лос-Анджелосі. - Лист Я.Зозулі до Т.Олексіюка. 5 лютого 1951 р. Нью-Йорк; Лист М.Шлимкевича до Т.Олексіюка. 7 лютого 1951 р. Елізабет; Лист до К.К. і М.І. -11 лютого 1951 р.
124 М.У.НгуЬогіеу, 70, Ьео\ Уоісе Зєгуісє //ТЬе ЛГєіу Уогк Тітез. -1953. -Аи?изі, 7іЬ
125 Вільне слово. Бюлетень органу української соціалістичної партії. - 7 серпня 1953. - 4.6. -С.1.

Ольга СУХОБОКОВА,
кандидат історичних наук (Київ)

БРАТИ МИКОЛИ МЕШОВСЬКОГО (до історії родини видатного українського діяча)

marti — Mon, 02 Jan 2012 09:32:30 +0000

ЯСКРАВА постать Миколи Івановича Міхновського (1873-1924), видатного українського громадсько-політичного діяча, одного із засновників самостійницького руху в Україні, привертає увагу багатьох сучасних дослідників. Серед матеріалів на цю тему, що з'явилися в Україні за часів її незалежності, виділяється монографія відомого історика, професора Запорізького університету Ф.ГУїурченка1.
Разом з тим до сих пір дещо в тіні залишаються фігури рідних Миколи Івановича — батьків, братів, сестри та ін. Деякі ж із близьких йому людей і зовсім невідомі широкому загалу. У той же час формування світогляду щирого патріота та палкого прихильника незалежності України, невтомного працівника задля її розбудови почалося, без сумніву, ще в ранньому віці Миколи, у родинному колі. Звідси й наш інтерес до родини священика Міхновського (1823-1904)2.
Щодо дітей Івана Івановича3 та його дружини Олександри Федорівни, то тут у сучасних публікаціях мова йде виключно про трьох синів (Володимира, Гаврила і Миколу) та доньку Надію4, котра вийшла заміж за Якова Васильовича Совачова5. Що відомо про старшого сина, Володимира? Точної дати його народження, на жаль, не встановлено. Вірогідно, вона припадає на початок 1850-х років. За інформацією «Полтавських єпархіальних відомостей», у 1865-1866 навчальному році Володимир учився в 1-му нижчому відділенні Полтавської семінарії, але потім протягом двох років його ім'я в розрядних списках не зустрічалося. Лише з осені 1867 р. Володимир Міхновський знову серед учнів Полтавської Духовної Семінарії, але в тому ж самому класі. Оскільки за складеним нами генеалогічним розписом розгалуженого роду Міхновських інших Володимирів, народжених у період 1840-х — початку 1850-х років, не знайшлося, припускаємо, що навчанню сина Івана Івановича перешкоджала довготривала хвороба. Перші чотири класи
(нижче та середнє відділення) Володимир закінчував по другому розряду, в 1870-1871 навчальному році навіть мав повторно складати іспит з латинської мови, але два останні роки вчився відмінно й закінчив семінарію 1873 року6 по першому розряду, зі ступенем «студент»7.
Майже відразу ж хвороба знову нагадала про себе. Ось що Володимир Міхновський (на той час учитель Гнилицького початкового народного училища Прилуцького повіту) писав у зверненні до Преосвященого Іоана, єпископа Полтавського і Переяславського:
«Тяжкая болезнь, постигшая меня в начале августа 1873 года, лишила возможности вовремя обратиться к Вам, Преосвященнейший Владьїко, с нижайшею просьбою о назначений учителем меня в какое-нибудь из тех училищ, о вакационньїх местах в которьіх бьіло публиковано в «Полтавских епархиальньїх ведомостях». Я едва очнулся 10 сентября. Думаю, что к зтому времени места в училищах, прибегнувших к Вашему Архипастьірскому покровительству, бьіли замещеньї, и я не смел беспокоить Вас, Преосвященнейший Владьїко, своей запоздавшей бьі просьбой. В таких обстоятельствах я поневоле должен бьіл обратиться к Прилукскому училищному совету с просьбою назначить меня учителем в село Гнилицу. Живя с 15 октября в селе Гнилице и работая в народной школе, я вместе с тем прислушивался к говору, взглядам и требованиям гнилицкой паствьі. Плодом моих наблюдений явилось убеждение, что в гнилицком приходе возможно открьіть при народной школе вечерние занятия и воскресньїе чтения. Я уже делал несколько опьітов, и они меня радовали. Учебньїе и письменньїе принадлежности я заимствовал из училищной библиотеки, которая в моем распоряжений, надеюсь так обходиться и в будущее время. Имея и средства, и сильї принесть лепту в деле народного образоваї припадая к святительским стопам Вашего Преосвященства, нижайше прошу разрешить мне преподавать закон Божий на вечерних занятиях и открьіть воскресньїе чтения»8.
Поки що все зрозуміло. А далі Володимир Міхновський звертається до керівника єпархії з другим проханням, яке здається дещо лукавим:
«Я также убежден, что толкование евангельского учения с церковной кафедрьі, повторяемое и мною, кроме священнослужителя гнилицкого прихода, принесло бьі свою дозу пользьі, но представлять всегда исправно свои поучения для цензури местному цензору, по невозможности в иньїе Бремена года сообщения и потому,  что я не всегда
заблаговременно могу приготовлять поучения ... позтому, припадая к святительским стопам Вашего Преосвященства, осмеливаюсь затруднить Вас и второй просьбой: разрешить мне говорить с церковной кафедрьі поучения, процензурован-ньіе только приходским священником. Местному благочин-ническому цензору я буду представлять поучения после того, как они будут сказаньї, при первой возможности»9.
Незабаром дозвіл було отримано і, по суті, молодий вчитель виборов собі право звертатися до простого люду більш-менш вільно, без цензурних утисків. Знаючи патріотичні настрої родини Міхновських, можна з упевненістю припустити, що говорив Володимир Іванович із селянами не тільки про Євангеліє.
Після Гнилиці В.І.Міхновський вчителював у іншому селі цього ж повіту — Гмирянці, яке було розташоване на північ від Прилук, майже на межі з Чернігівською губернією. 27 вересня (9 жовтня) 1877 р. йому було надане священицьке місце при гмирянській Покровській церкві, а 2 (14) жовтня Володимир Міхновський був висвячений у священицький сан10. Відомостей про цей період життя Володимира Івановича маємо дуже мало. Залишилися тільки згадки про те, що 13 (25) травня та 17-18 (29-30) вересня 1880 р. він обирався секретарем («делопроизводителем») з'їздів духовенства Роменського духовного училищного округу11.
Пробувши майже шість років у Гмирянці, В.І.Міхновський повернувся до Гнилиці, прийнявши 17 (29) липня 1883 р. парафію Покровської церкви12. 3 11 (23) жовтня того ж року він стає викладачем Закону Божого у Гнилицькому народному училищі13. Відносини з єпархіальним начальством у Володимира Міхновського в цей період, вочевидь, були добрі. 26 травня (7 червня) 1888 р. він був нагороджений набедреником14, а в 1890 р. брав участь у УНІ-му з'їзді духовенства Полтавської єпархії. На вечірньому засіданні з'їзду 27 квітня (9 травня) священика В.Міхновського було обрано до комісії з фінансової перевірки жіночого єпархіального училища15, що стало ще одним свідченням високого авторитету Володимира Івановича серед колег.
За рік до цього Гнилицьку парафію відвідав Преосвящений Іларіон. Це відбулося 31 травня (12 червня), одразу ж після приїзду чільника єпархії до ТУрівки, де його зустрічав 1.1.Міхновський. У той день у журналі інспекторської поїздки, яка тривала майже місяць, Преосвящений залишив запис, із якого ми довідуємося про деякі обставини тогочасного життя Володимира Івановича. Виявляється, що в 1889 році священик В.Міхновський уже був удівцем і жив
самотньо (Іларіон називає його «человеком вдовьш и необремененньїм семейством»16). Під час спілкування о.Володимир пообіцяв Преосвященому вести церковний літопис і продовжувати опікуватися справою народної освіти, і вже 24 листопада (6 грудня) того ж року в «Полтавських єпархіальних відомостях» з'явилося повідомлення про відкриття священиком В.Міхновським «внебогослужебньїх собеседований и чтений», які відбувалися по недільних і святкових днях17.
5(17) травня 1892 р. Володимир Міхновський отримав нове призначення — до Миколаївської церкви села Колісників Прилуцького повіту18, але там він довго не затримався. 4(16) грудня 1894 р. з невідомої причини священик В.Міхновський був знову переміщений — на цей раз до Троїцької церкви с.Товкачівки того ж повіту19. Незабаром, 6 (18) березня 1895 р., він був затверджений законовчителем Товкачівського народного училища20. У цьому селі Володимир Іванович прожив майже 13 років, заслуживши в цей період ще одну відзнаку: ЗО червня (12 липня) 1899 р. його нагороджено оксамитовою фіолетовою скуфією21.
Усі ці зовнішні ознаки тогочасного прихильного ставлення до В.Міхновського з боку повністю зросійщеного єпархіального начальства, вважаємо, лише приховували насправді підозріле і, зрештою, недоброзичливе ставлення до священика з патріотичними поглядами. Адже, як справедливо зазначено ще О.Стовбою22, поза увагою церковних ієрархів не могла залишитися діяльність молодшого брата В.І.Міхновського, Миколи, який ще зі студентських часів (тобто з початку 1890-х років) став на шлях боротьби за національну ідею. Обидва сини Володимира Івановича наприкінці XIX ст. увійшли до створеної в Полтавській духовній семінарії «Української громади» (в 1898 році, про який згадує Ю.Коллард23, Олександр24 учився в останньому, шостому класі семінарії, а Володимир25 — у третьому26).
19 (31) березня 1903 р. під час об'їзду деяких повітів губернії Товкачівку відвідав єпархіальний наглядач церковних шкіл протоієрей Іустін Ольшевський. На зустрічі з Володимиром Міхновським мова йшла про відкриття у селі церковно-приходської школи. Підсумковий звіт, надісланий Преосвященному Іларіону, містив ряд цікавих для сучасного дослідника замальовок. І.Ольшевський писав: «...Церковь стоит здесь на весьма обширном погосте. Кроме главного храма, там же на погосте в виде отдельного здания стоит каменная теплая церковь. Стоит на погосте длинная глинобитная постройка под железом, которую не трудно обратить в теплое
помещение. Есть дом церковно-причтовьій, устроенньїй для священника, но священник в нем не живет, и зтот дом закончен. В каждом из зтих трех помещений можно бьі открьіть церковно-приходскую школу: или в теплой церкви, или глинобитной постройке, или в причтовом доме. Священник обещал озаботиться открьітием школьї, но просил помочь им обзавестись мебелью. Учащиеся для будущей школьї найдутся в изобилии, несмотря на существование земского училища. Вероятно, уместнее всего здесь будет женская школа». Архієрей підтримав цю думку: «Желательно, чтобьі священник поскорее озаботился открьітием женской школьї»27.
У період загальноросійської реакції, що настав після подій 1905 року, ставлення офіційних кіл до священиків із проукраїнськими поглядами стало набагато жорсткішим. 9 (22) листопада 1907 р. В.І.Міхновського було переведено з рідної Прилуччини, де, за висловом Дмитра Дорошенка, українську національну стихію було помітно на кожному кроці, до Михайлівської церкви в одному з найвіддаленіших сіл Роменського повіту — Хоружівці* (тепер Сумської обл.)28. Зауважимо при цьому, що через 11 днів, 20 листопада (З грудня), син В.І.Міхновського Володимир Володимирович, також священик, був переведений, навпаки, з Покровської церкви с.Калинівки Роменського повіту до Михайлівської церкви м.Березані Переяславського повіту29 (схоже, подалі від батька...).
У Хоружівці Міхновський пробув майже два роки. Ми не знаємо, що саме спонукало Володимира Івановича до виїзду звідти, але він наполегливо шукав цієї можливості і, нарешті, домовився зі священиком Андрієм Богдановським про обмін парафіями. Від 21.09 (04.10). 1909 р. В.І.Міхновський почав служити в Спасопреображенській церкві с.Заочіпського30 Кобеляцького повіту, яке розташувалося на р. Орілі, на кордоні з Єкатерино^славською губернією (тепер територія Дніпропетровської області)31.
1915 року Володимир Іванович повернувся до рідних місць. Після смерті Я.В.Совачова (сестри Надії Іванівни тоді вже також не було в живих) 9 (22) квітня він приймає колишню батьківську парафію32. Незабаром його затвердили законовчителем Турівського, Урсалівського та Ільїнського народних училищ33.
*В наш час село набуло історичної слави як батьківщина третього Президента незалежної України ВЛ.Ющенка.

Подальша доля В.І.Міхновського поки що не з'ясована.
Гаврило Іванович Міхновський (1865-1910)34, на думку ф.ГУїурченка, був саме тією людиною, яка «надихаюче» вплинула на молодшого брата Миколу, тоді ще гімназиста-старшокласника35. Він закінчив Прилуцьку чоловічу гімназію (1886). деякий час навчався у Київському університеті Св. Володимира—з серпня 1886 по 12 (24) січня 1888 на історико-філологічному факультеті, а з серпня 1894 по 1(13) травня 1896 — на медичному.
Гаврило був членом київського та бессарабського осередків «Братства тарасівців». У середині 1890-х рр. він працював у Одеській філоксерній комісії, створеній «Обществом сельского хозяйства Юга России» для обстеження бессарабських виноградників та боротьби з їх винищувачем — філоксерою.
На початку XX ст. Г.І.Міхновський повернувся на Прилуччину. щоб зайнятися адвокатською діяльністю, і 23.01 (05.02). 1903 отримав дозвіл від Прилуцького повітового з'їзду «ходатайствовать по чужим делам. производящимся у земских начальников. городского судьи. в уездном сьезде и в губернском присутствии». Одночасно з працею приватним повіреним продовжував просвітянську діяльність, підтримував тісний зв'язок із прилуцькими гімназистами-старшокласниками.
1904 року Г.І.Міхновський зробив безуспішну спробу отримати місце нотаріуса в м.Золотоноші, для чого витримав відповідний іспит. Через рік. 17 (ЗО).08.1905. він був призначений нотаріусом м.Пирятина Полтавської губернії.
З 1908 р. здоров'я Гаврила Івановича різко погіршилося. Катастрофічно падав зір. лікарі констатували ураження сітківок обох очей. Наступного року сталося кілька крововиливів у мозок, утруднилася мова, настала атонія кишечника. У ніч на 2 (15) березня 1910 р. Г.І.Міхновський помер. Закінчився земний шлях людини, яку Д.Дорошенко згадував серед тих, хто «багато зробив для розвитку української національної свідомості й українського руху, кожен в своїй околиці і особливо впливаючи на молоде покоління».
Та чи є повною інформація про чотирьох дітей священика Міхновського?
Перед нами фрагмент спогадів Мусія Кононенка, що стосується часів учителювання Я.Совачова в іурівці:
«Другого дня я зайшов до батюшки, або, вірніше, до нього на кухню. Там я застав трьох хлопців-поповичів. Один був ще зовсім малий, білоголовий хлопець, почав пильно на мене дивитись...»36
Спробуємо з'ясувати, хто були ці «поповичі».

Для цього, по-перше, встановимо якомога точнішу дату відвідин маленьким Мусієм помешкання священика. Коли хлопчик почав учитися в школі? Кононенко позначає цей період (пов'язуючи його з приїздом нового вчителя) таким чином: «Мабуть, в 1872 році» (с.51). Оскільки ж Яків Васильович почав викладати у Турівці, вважаємо, на рік пізніше, більш достовірною датою початку навчання Мусія виглядає 1873 р. Описуючи далі переддень свого приходу до «батюшки», автор спогадів зазначає, що «надворі валом валив сніг» (с.73). Наступна ж розповідь у книзі присвячена першій сповіді Мусія, яка відбулася на «першому тижні Великого посту» (с.75), тобто за 7 тижнів перед Великоднем. Підсумовуючи наведене з урахуванням того, що Великдень 1874 року припадав за ст.ст. на 31 березня, доходимо висновку, що Мусій відвідав родину священика, найвірогідніше, у січні чи на початку лютого 1874 р.
Звідси, у свою чергу, випливає, що серед «поповичів» не могло бути старшого сина 1.1.Міхновського Володимира, якому на той час було більше 20 років, та наймолодшого — Миколи, який народився 19 березня 1873 р. (за ст.ст.) і не мав від народження ще й року. Єдиним, чия присутність «біля печі» не викликає сумнівів, залишається Гаврило. Але хто ж такі решта двоє хлопчиків, яких М.Кононенко вважав синами священика? Невже автор спогадів помилився? Чи, можливо, ми знаємо не про всіх дітей у родині Міхновських? В останньому випадку треба згадати і фразу зі спогадів Г.Совачової. ГЬворячи про скрутний матеріальний стан діда (І.І.Міхновського) після смерті «бабуні» (тобто Олександри Федорівни), Ганна Вікторівна зауважила: «Діти підростали, треба було всім дати освіту. П'ять хлопців, материних братів [підкреслення наше. — О.Я], було одночасно в університеті»37.
Є й інші свідчення, що заслуговують на увагу. Так, О.Рябінін-Скляревський, посилаючись на неопубліковані спогади В.Бо'ровика, називав серед учасників з'їзду нелегальної молодіжної організації «Братство тарасівців», який відбувся у Києві на початку 1893 р. (не пізніше квітня, уточнює С.Наумов38), братів [підкреслення наше. — О.Р.] І [вана] та Миколу Міхновських39. Зафіксована в літературі й інформація Л.Мацієвича, що «Міхновський Микола й Іван [знову Іван! — О.Р.] шукали в липні 1904р. Коцюбинського в Алупці, але не знайшли його»40.
Про якого Івана Міхновського йшла мова? Чи не про одного з синів Івана Івановича та Олександри Федорівни? Але як тоді пояснити, що про нього, здається, не залишили жодного слова у своїх спогадах ні Г.Совачова, ні близькі
друзі та колеги М.Міхновського? Чи, можливо, згадуваний Іван Міхновський був більш віддаленим родичем Миколи, а не рідним братом? Ми перевірили цю гіпотезу, але серед багатьох представників різних гілок роду Міхновських потрібного Івана не знайшлося...41
Тоді, можливо, дослідники були неуважні чи просто не ставили за мету знайти відповідь на це питання? Ключем до розгадки, вважаємо, слугують рядки з опублікованого ще 1931 року щоденника визначного українського громадсько-політичного і культурного діяча Є.Х.Чикаленка (1861-1929). Увечері 24 грудня 1908 р. (за ст.ст.) він разом із М.М.Коцюбинським відвідали В.М.Шемета, де застали й М.Міхновського. Наступного дня, згадуючи емоційну розмову з Миколою Івановичем, Чикаленко занотував: «Ну що, думаю, як він піде слідом за своїми двома братами — вони вмерли божевільними! Ну що, як і третій брат саме оце зараз збожеволіє!»42
Кого ж із братів М.Міхновського мав на увазі Чикаленко? Ми вже знаємо, що наприкінці 1908 р. старший, Володимир, був священиком Михайлівської церкви с.Хоружівки Роменського повіту, а Гаврило працював нотаріусом у Пирятині. Отже, Євгену Чикаленку були відомі двоє інших братів Миколи Івановича, що померли десь у середині 1900-х років. Одного з них, ймовірно, звали Іваном.
А тепер повернемося до згадуваної фрази зі спогадів Г.Совачової. Враховуючи, що Володимир давно закінчив Полтавську духовну семінарію, служив у єпархіальному відомстві і ніяк не міг навчатися в університеті, доводиться висловити припущення про існування ще одного, шостого, сина 1.1.Міхновського.
Зауважимо, що й Надія, імовірно, не була єдиною дочкою турівського священика. Таким чином, попереду пошук архівних матеріалів про невідомих ще нам членів родини 1.1.Міхновського.

Примітки:
1. Турченко Ф.Г. Микола Міхновський: Життя і Слово.—К.: Іенеза, 2006. —320 с: іл.
2. Деякі епізоди з життя 1.1.Міхновського увійшли до статті: Ротач Олександр. Служили славі України (сторінки біографій подружжя Василя та Ганни Совачових) // Полтавська Петлюріана: [Число] 6: Матеріали сьомих Петлюрівських читань. — Полтава, 2005. — СІ52-153, 155,188-189.
3. В.Кривошея неодноразово називає священика Іваном Харитоновичем (див., напр.: Кривошея В. Генеалогія українського
козацтва: Переяславський полк. — К.: Видавничий дім «Стилос», 2004. — С.283).
4. Стовба Олександр. Матеріяли до історії роду Міхновських //Український історик. —Нью-Йорк-Торонто-Мюнхен, 1983. — [Число] 2-4 (78-80). — С.84; Кривошея Володимир. Родовід Міхновських // Українська генеалогія: теорія, методологія, історія та практика: Матеріали І генеалогічних читань пам'яті Вадима Модзалевського.—К., 1996.—С. 146-147; Турченко Ф.Г. Микола Міхновський: Життя і Слово. — С.25. Останній автор помилково називає дочку священика Олімпіадою.
5. Совачов Яків Васильович (бл. 1851 —квітень 1915) — священик Полтавської єпархії. Закінчив Полтавську духовну семінарію (1871), вчителював у Срібнянському і Турівському народних початкових училищах Прилуцького пов. Полтавської губ. Висвячений у священицький сан 29.08(10.09). 1875 і одночасно призначений помічником настоятеля до Михайлівської церкви с.Свиридівки Лохвицького пов., де прослужив до середини вересня 1886. Деякий час очолював парафію Миколаївської церкви с.Мамаївки Пирятинського пов., 08 (20).06.1888 переведений до Трьохсвятительської церкви м.Прилук. Від середини 1890-х до своїх останніх днів — священик Всіхсвятської церкви с.Турівки. Син Совачова, Василь Якович (троюрідний дід автора, 1876-1924), став військовим лікарем, доктором медицини, громадським діячем періоду Української революції. (Вільш детально біографія Я.В.Совачова досліджена у статтях: Ротач Олександр. Родина видатного українця: (До історії роду Совачових) // Полтавський краєзнавчий музей: Збірник наукових статей 2004 р. Маловідомі сторінки історії, музеєзнавство, охорона пам'яток / Редкол.: Волошин Ю.В., Годзенко В.Д., Лобурець В.Є., Мокляк В.О.,Парасочка О.Г. та ін. — Полтава: Дивосвіт, 2005. — С.445-456; Ротач Олександр. Служили славі України... — С. 151-156.
6. Наведена О.Стовбою та Ф.Турченком дата закінчення В.Міхновським семінарії (1874) є помилковою (Стовба Олександр. Згадувана праця. — С.89; Турченко Ф.Г. Микола Міхновський: Життя і Слово. — С.26).
7. ПЕВ. — Часть офиц. — 1866. — № 3. — 1 февраля. —. Приложение. — С.5-7; №15. — 1 августа. — Приложение. — С.5-8; 1868. — № 16. — 15 августа. — С.585-588; 1869. — № 16. — 15 августа.—С.683-686; 1870. — № 14. — 15 июля. — С.523-526; 1871. -№14.-15 июля. —С.410-413; 1872. —№14. — 15 июля. — С.504-507; 1873. -№15.-1 августа. — С.405-407.
8. Там само. — 1874. -№1.-1 января. — С. 34-36. — (IV. Об открьітии воскресно-праздничньїх бесед).
9. Там само. — С.36.
10. ЛЕВ. — Часть офиц. — 1877. —21. — 1 ноября. — С.621-622.
11. Там само. — 1880. —№ 16. — 15 августа. — С.350; № 22. — 15 ноября. — С.471-472.
12. Там само. — 1883. — № 16. — 15 августа. — С.368.
13. Там само. — № 22. — 15 ноября. — С.492.
14. Там само. — 1888. —№ 13. — 1 июля. — С.367.
15. Там само. — 1890. — № 11. — 1 июня. — С.350. О.Стовба помилково датує цю подію 1889 роком (Стовба Олександр. Згадувана праця. — С.89).
16. Там само. — 1889. — № 15. — 1 августа. — С.621.
17. Там само. — 1890. —№ 4. — 15 февраля. — С.135.
18. Там само. — 1892. — № 11. — 1 июня. — С.451. Це була ротація зі священиком Георгієм Манжевським.
19. Там само. — 1895. — № 1. — 1 января. — СП.
20. Там само. — №№ 6-7. — 15 марта-1 апреля. — С.240.
21. Там само. — 1899. —№ 21. —20 июля. — С.558.
22. Стовба Олександр. Згадувана праця. — С.89.
23. Коллард Юрій. Спогади юнацьких днів: 1897-1906: Українська студентська громада в Харкові і Революційна Українська партія (РУП).—Торонто: Срібна сурма, 1972.—С.44. Серед наведених автором спогадів прізвищ членів українських нелегальних гуртків зустрічаємо двох Олександрів і двох Володимирів Міхновських: у полтавській семінарській «Українській громаді» перебували сини Володимира Івановича та племінники Миколи Міхновських, а в «Харківській студентській громаді» — «студенти ветеринарії». Хто саме вчився у Харкові, сказати важко, адже Ю.Коллард не залишив жодних пояснень. В.Кривошея висловлює думку, що полтавські й харківські Міхновські — одні й ті самі особи (Кривошея Володимир. Згадувана праця.—С.148). Але нами розшукані відомості й про деяких інших «кандидатів» у «студенти ветеринарії». Ними могли бути: Олександр Васильович Міхновський (нар. бл. 1882), син паламаря із с.Пищиків Золотоніського пов. Василя Васильовича та його другої дружини Фотіни Григорівни; Олександр Іванович Міхновський (нар. бл. 1883), син псаломщика з тих самих Пищиків Іоанна Омеляновича та Ксенії Митрофанівни: Володимир Олександрович Міхновський (нар. 31.05/12.06.1868), син священика із с.Мельників Золотоніського пов. Олександра Никифоровича та Параскеви Андріївни, а також, не виключено, інші, ще не встановлені, представники роду Міхновських.
24. Міхновський Олександр Володимирович (бл. 1876 — не раніше 1918) — закінчив Роменське духовне училище (1892) та ПДС (1899), потім, на думку А.Жука, вступив до Томського чи Дерптського (Дерпт—у 1224-1893 назва м.Тарту, Естонія: з 1893 до 1918 — м.Юр'єв.—Никонов В.А. Краткий топонимический словарь.—М.: Издательство «Мьісль», 1966.—С.409) університету. В.Кривошея, нагадаємо, вважає, що О.В.Міхновський після ПДС вступив до Харківського ветеринарного інституту. Аркадій Кучерявенко, член Полтавського осередку РУП, писав, що «Олександр Міхновський ніколи ніякої участі в Полт. Вільній Громаді РУП не брав. Олександр під час свого перебування в Полт. семінарії був ортодоксом-марксистом і входив у марксистський гурток, де українство тоді вважалося за єресь, або за щось не достойне розумного, порядного і просвіченого хлопця!» (Лист А.Кучерявенка до А.Жука від 17.12.1929. В статті: Жук Андрій. Автобіографія ерупістів: (Продовження) // Вільна Україна. — СІЛА.
— 1962. — Ч.35-36. — С.88): Зауважимо, що важко уявити собі онука Івана Івановича Міхновського марксистом. Схоже, й А.Жук відкидав таку можливість. У своїх примітках до згадуваного листа А.Кучерявенка він підкреслив, що на початку лютого 1902 особисто бачив О.Міхновського в штаб-квартирі Полтавської організації РУП у домі Комліченків (Архієрейська вул., 8), коли той, разом з іншими семінаристами, забирав для розповсюдження партійну відозву (тобто, нелегальну листівку) на день 19 лютого (дата визволення в 1861 селян із кріпацтва). А.Жук навіть висловив припущення, що Олександр Міхновський мав безпосереднє відношення до видання тієї відозви, а можливо, й був її автором (Жук Андрій. Згадувана стаття. — С.90). Доречно згадати, що саме О.Міхновський привозив у Турівку (не пізніше 1898) свого товариша по семінарії Симона Петлюру, щоб отримати від студента Київського університету Василя Совачова інструкції для діяльності українського семінарського гуртка (Совачева Ганна. Крізь пориви життя: Спогади — війна і визвольні змагання // Наше життя. — Нью-Йорк, СІЛА. — 1980. — № 10. —Листопад. — СІ5). Про О.Міхновського як співпрацівника РУП в період його перебування на Кубані згадував СЕрастов-Щербина (В «Революційній українській партії» (зі спогадів С.І.Ерастова-Щербини) // Схід: аналітично-інформаційний журнал. — Донецьк. — 1999. — № 7 (31). — Жовтень-грудень. — С.50). Деякий час О.Міхновський мешкав у Харкові. Збереглися відомості про його участь у комісії, яка керувала роботою українського відділу Харківської громадської бібліотеки (комісію від 1908 очолював Микола Міхновський). На установчих зборах Товариства ім.Г.Квітки-Основ'яненка, що відбулися 04 (17).03.1912, О.Міхновського обрали його членом (Турченко Ф.Г. Микола Міхновський: Життя і Слово.
— С.183, 185). За інформацією В.Кривошеї, в цей же час Олександр Міхновський працював помічником присяжного повіреного у свого дядька. У подальшому він переїхав до Переяслава. За матеріалами з Полтавського облдержархіву (Ф.455.—Оп.З — Спр.637.—Арк.1-4) О.В.Міхновського 8 (21).03.1916 прийняли до стану присяжних повірених округу Харківської судової палати (лист Ради присяжних повірених зазначеного округу від 23.03.1916 за № 1207). Згідно з постановою загальних зборів департаментів палати від 4 (17).04, на засіданні Лубенського окружного суду, яке відбулося 10 (23).О5 того ж року, Олександр Міхновський був приведений до присяги. Одночасно він викладав законодавство та політичну економію у приватному чоловічому комерційному училищі Я.С.Шефтеля (Памятная книжка Полтавской губернии на 1916 год / Издание Полтавского губернского статистического комитета под редакцией члена комитета исп. обяз. секретаря Н.А.Снесского. — Полтава: Типо-литография губернского правлення, 1916. — С.300); В.Кривошея помилково назвав його законовчителем (Кривошея Володимир. Згадувана праця. — СІ48). Дружні стосунки з Василем Совачовим збереглися в Олександра Міхновського на все життя. Г. Совачова згадувала про його часті відвідини (разом з Миколою Міхновським) їхньої родини у Києві в
1918 (Совачева Ганна. Крізь пориви життя: Спогади — війна і визвольні змагання // Наше життя. —Нью-Йорк, США. — 1981. —№ 3. —Березень. — С.14). Подальша доля О.Міхновського невідома.
25. Міхновський Володимир Володимирович (бл. 1879- ?) — закінчив Роменське духовне училище (1895), потім навчався в ПДС. Згадується в списках учнів семінарії включно до 4-го класу (1899-1900 навч. рік), хоча через два роки в єпархіальній хроніці названий таким, що «закінчив курс ПДС». Від 02 (15).12.1902 до 05 (18).07.1903 — псаломщик Успенської церкви м.Орлика Кобеляцького пов., звільнений за власним проханням (ПЕВ. — Часть офиц. — 1903. — №2. — 10 января. — С.36; № 22-23. — 1-10 августа. — С.469). За твердженням В.Кривошеї, В.В.Міхновський також деякий час був студентом Харківського ветеринарного інституту, як активіст РУП перебував під арештом з 01(14).12.1903 по 05(18).01.1904, а у 1906 закінчив Київську духовну семінарію (Кривошея Володимир. Згадувана праця. — С.148). Чи все це стосується однієї особи, —потребує більш ретельного дослідження, але, за повідомленням єпархіального часопису, В.В.Міхновський як випускник КДС 06 (19).10.1906 отримав друге місце при Покровській церкві с.Івахників Лохвицького пов. (ПЕВ. — Часть офиц. — 1906. —№ ЗО. —20 октября.
— С.689), 14 (27). 10 був висвячений у диякона, а наступного дня отримав священицький сан (Там само. -№ 31. — 1 ноября. — С.404, 406). Проте вже у наступному номері часопису з'явилося повідомлення про призначення В.В.Міхновського до іншої парафії
— Покровської церкви с. Калинівки Роменського пов. (Там само. — №32. —10 ноября.—С.428), а 01 (14). 12.1906він був затверджений законовчителем місцевого народного училища (Там само. — 1907.
— №2. — 10 января. — С.27). Від 20.11 (03.12). 1907 В.В.Міхновський -священик Михайлівської церкви м.Березані Переяславського пов. (Там само. — № 35. — І0 декабря. — С.871), пізніше — Преображенської церкви м.Переяслава. Нагороджений набедреником (1913) та 27.09 (10.10).1915 скуфією (Там само.— 1913. —№15. — 20 мая. — С.1055; 1915. — № 21. — 1 ноября. — СІ 584).
26. ПЕВ. — Часть офиц. — 1899. -№19.-1 июля. — С.500,
507.
27. Там само. — 1904. —№ 8. — 10 марта. — С. 128-129.
28. Там само. — 1907. — № 34. — 1 декабря. — С.829. У згадуваних працях О.Стовби та В.Кривошеї назва села подана неправильно — «Хорунжівка» (з такою назвою існували населені пункти в Глобинському та Кременчуцькому районах Полтавської області).
29. Там само. — № 35. — 10 декабря. — С.871.
30. У єпархіальній хроніці та в згадуваній праці О.Стовби назва села помилково подана як «Заоченське».
31. ПЕВ. — Часть офиц. — 1909. — № 29. — 10 октября. — С.744. О.Стовба помилявся, вважаючи, що у Заочіпське отримав призначення син В. 1.Міхновського (Стовба Олександр. Згадувана праця. — С.89-90).
32. ПЕВ. — Насть офиц. — 1915. — № 9. — С.759. О.Стовба й услід за ним В.Кривошея помилково вважали, що і в Турівку був призначений син В.І.Міхновського (Стовба Олександр. Згадувана праця.—С.90; Кривошея Володимир. Згадувана праця.—С.148).
33. Там само. — № 22. — 15 ноября. — С.1648.
34. Детальніше життєвий шлях Г.І.Міхновського висвітлено у статті: Ротач Олександр. Пирятинський нотаріус (сторінки біографії Гаврила Міхновського) // Рідний край: Науковий, публіцистичний художньо-літературний альманах. — Полтава. — 2006. — № 2 (15). — С.121-131.
35. Турченко Федір. Микола Міхновський: становлення світогляду // Молода нація: Альманах. — 2003. — №2 (27). — С.74; Турченко Ф.Г. Микола Міхновський: Життя і Слово. — С.40.
36. Кононенко Му сій. Спогади / Упорядкування, передмова, примітки та літературне редагування П.П.Ротача. — Полтава: Видавництво «Полтава»,  1998.—С.74.
37. Совачева Ганна. Крізь пориви життя: (Спогади) // Визвольний шлях.—Лондон: Українська видавнича спілка. — 1964. — Кн.11 (201). — Листопад. — С. 1209.
38. Наумов С.О. Братство тарасівців // Український історичний журнал. — 1999. — № 5 (428). — Вересень-жовтень. — С.40.
39. Рябінін-Скляревський Олександр. Михайло Коцюбинський і тарасівці: (3 архівних джерел) // Коцюбинський: Збірка статтів / За редакцією Ол.Дорошкевича. — Том перший. —X, К: Державне видавництво «Література і мистецтво»,  1931. - С.266.
40. Козуб С. Коцюбинський у «Братерстві тарасівців» // Твори М.Коцюбинського: Том VII: Листування (1886-1906) / Під редакцією С.Козуба. —X., К.: Державне видавництво України, 1930. — С.37.—(Бібліотека українських клясиків).
41. На сьогодні нам відомо про кількох Іванів Міхновських відповідного віку. Перший із них, син священика с.Мельників Золотоніського пов. Олександра Никифоровича Міхновського та його дружини Параскеви Андріївни, народився 13 (25). 11.1870 (Державний архів Черкаської області (ДАЧО).—Ф.931.—Оп.1.— Спр.942.—Арк. 159). Можливо, це той Іван Міхновський, що успішно закінчив ПДС (ПЕВ. — Часть офиц. — 1893. — № 14. — 15 июля.—С.755) і 7 (19).09.1893 був направлений до Миколаївської церкви м.Іркліїва Золотоніського пов. псаломщиком (Там само. — №19.-1 октября. — С.952). Утім, вже 14 (26). 12.1894 він був звільнений згідно з поданим проханням (Там само. — 1895. — № 1. — 1 января. — С.15). На початку XX ст. І. О.Міхновський вступив до Вищого художнього училища при Санкт-Петербурзькій Академії мистецтв, а 18.02(01.03). 1905' обвінчався у рідному селі з Анною Макарівною Ніколаєвою із с.Глушилова Вишневолоцького пов. Тверської губ. (ДАЧО. — Ф.931. —Оп.1. — Спр. 1250.— Арк. 111).
Другий Іван Міхновський, син священика с.Мойсинців Золотоніського пов. Іоана Георгійовича та його дружини Олександри Андріївни, народився 12(24).02.1874 (ДАЧО. — Ф.931. — Оп.1. —Спр.973. —Арк.ЗЗ). Він закінчив Астраханську духовну
семінарію, 01(13).09.1898 отримав призначення псаломщиком до Іоакімо-Анненської церкви с.Мойсинців (ПЕВ. — Часть офиц. — 1898. — №28. — 1 октября. —С.713), пізніше був учителем Мойсинського народного училища (ДАЧО. — Ф.931. — Оп.1. —Спр.1241. —Арк.22). 24.10 (06.11). 1905 1.1.Міхновський висвячений у диякона, 30.10 (12.11). 1905 став священиком і служив спочатку в Архангело-Михайлівській церкві с.Малої Бурімки, а потім у рідних Мойсинцях (ПЕВ. — Часть офиц. — 1904. —№ 32. — 10 ноября. — С.704, 707; № 33. — 20 ноября. — С.743).
Третій Іван Міхновський, син Мефодія Євдокимовича та Параскеви Василівни Міхновських із Мойсинців, народився 26.05(07.06). 1878 (ДАЧО. — Ф.931. — Оп.1. — Спр.973. — Арк. 158). Про нього відомо тільки те, що в 1919 він продовжував жити в рідному селі і займався селянською працею (був «хлебопашцем»); 02.01.1919 дружина Тетяна Галактіонівна народила йому сина, також Івана, який незабаром помер (ДАЧО. — Ф.Р-5899. — Оп. 1. — Спр.884. —Арк.2, 23).
42. Чикаленко . Євген. Щоденник (1907-1917). У 2-х т.: Документально-художнє видання.—К.: Темпора, 2004.—ТІ.— С.32.

Олександр РОТАЧ,
член спілки архітекторів України (Донецьк)

СПРАВА ОТАМАНА АНДРІЯ ЛЕВЧЕНКА

marti — Mon, 02 Jan 2012 09:30:29 +0000

ДО кримінальної справи Андрія Левченка, що зберігається в архіві УСБУ в Полтавській області, доступ був закритий. Лише після Указу Президента України Віктора Ющенка від 16 травня 2005 р. «Про увічнення пам'яті видатних діячів Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки» № 793/2005 автор добився до неї допуску.
Вона складається з 3-х томів, сторінки яких мають наскрізну нумерацію, і поєднує матеріали порушених у різний час:
— безпосередньо справи Андрія Левченка;
— справи «обвиняемьіх в укрьівательстве и связи с бандитами бандьі Левченко и соучастниками убийства двух сотрудников особгруппьі: 1) Марченко Авдотьи и 2) Марченко Устинии», початої 11 березня 1922 р. і закінченої 18 квітня 1922 р.;
— справи «оставшихся членов бандьі Левченко и Погорелого», початої 1 квітня 1922 р. і закінченої 25 квітня 1922 р.;
— справи Соляника Семена, звинуваченого «в сокрьітии документов атаманабандьіАндрея Левченка», початої 10 серпня і закінченої 14 серпня 1922 р.;
— справи Колесника Якова, Мигулі Семена та ін. [1]. Така джерельна база дає можливість заповнити прогалини
біографії отамана і уточнити деякі факти перебігу організованого ним повстання, яке було партизанською формою військової боротьби УНР за визволення України від окупантів. Уперше воно висвітлене в книзі «У боротьбі за волю України [2] В. Ревегука, який, одначе, не міг використати перелічені джерела через відсутність доступу до них.
Андрій Іванович Левченко народився 1 жовтня (ст. ст.) 1895 р. на хуторі Перепелиця Кишенської волості Кобеляцького повіту в сім'ї хлібороба. На цьому хуторі його батько, Іван Никифорович, та мати, Оксана Терентіївна, мали до війни 1914 р. 15 десятин землі, пару коней і дві корови. [1, т. З, арк. 888; 11]. Дата народження підтверджується легітемацією, виданою у грудні 1919 р. командою етапу Галицької армії, про
те, що Андрій Левченко, 1 жовтня 1895 р. народження, «приділений до Відділу для освіти при К.Е.Г.А.» [1, т. З, арк. 1016]. Місце народження та соціальний стан зафіксовані в анкеті заарештованого, протоколах допиту і вироці ревтрибуналу [1, т.3,арк. 888,903, 1016, 1352].
Автори книги «Дорогами Нестора Махно» А.Білаш та В.Білаш помилково місцем народження Левченка називають с. Солошино [11, с. 591]. Вони подають і інші хибні біографічні відомості про нього.
Андрій закінчив 6 класів гімназії. У 1916 р. близько 7 місяців навчався у військовій школі в Києві [ 1, т. З, арк. 903; 12 с. 5], після чого в чині підпоручика його відправили на фронт. Під час Гетьманату вступив у Чорноморську дивізію, де був помічником начальника господарської частини 2-го Чорноморського полку. З цим полком приєднався до повсталих січових стрільців, серед яких перебував Петлюра. Разом з осадним корпусом Коновальця брав Київ. У 1919 р. бився з Червоною армією і денікінцями, командуючи у чині сотника кавалерійським полком 2-ї дивізії (після злиття з військом Запорізької Січі перейменована на 1-у). Перехворівши на тиф, у грудні 1919 р. перебував у «відділі для освіти при К.Е.Г.А.».
Відкинувши пропозицію об'єднання з денікінцями, перебував у польській прифронтовій смузі (Ушицький повіт), куди був направлений командуванням Галицької армії для організації повстання проти поляків. У січні 1920 року завдяки зв'язкам з галичанами дістав від коменданта Жмеринки, зайнятої частинами Червоної армії, перепустку і прибув у Кобеляки. Тут став на посаду зав. мобілізаційним відділом при повітовому військовому комісаріаті [1, т. 2, арк. 806; т. З, арк. 903].
Займаючись мобілізаційною роботою, зокрема комплектуванням кавалерії, і роз'їжджаючи по повіту, створив розгалужену підпільну організацію на чолі з повстанським комітетом, куди увійшло 20 його однодумців, які своє завдання вбачали в боротьбі за розбудову української державності та інтереси трудового народу. Зв'язався з Губернським повстанським комітетом, організатором якого був відомий український скульптор Михайло Гаврилко, котрий, як і Андрій Левченко, прибув на Полтавщину із Західного фронту [ 1, т. З, арк. 909; 10].
Враховуючи його діяльність до прибуття в Кобеляки, можна припустити, що означена робота була узгоджена заздалегідь з військовим керівництвом УНР, яке на військовій нараді 4 грудня 1919 р. під керівництвом С. Петлюри вирішило продовжити визвольну бротьбу партизанськими методами [25]. Про це свідчать і подальші події.

Зберігся цікавий переказ про те, як Левченко формував повстанський загін. Ходив він по селах стрункий, у чоботях, галіфе і «цивільному піджаку. Підходив до якогось із козаків, що стояли на воротах, і питав: «Підеш у мій загін воювати за волю України?» — «Піду». Оце і все. Отаман заносив прізвище козака у блокнот і йшов далі.
Кобеляцький повіт він поділив на райони, призначив їх комендантів, одним з головних завдань яких була боротьба з кримінальним бандитизмом.
Комендантом 1-го району, Кишенського, призначив Івана Гречана, мешканця хут. Г^ечани.
На чолі 2-го району, що охоплював Сокільську і частину Брощанської волості, поставив Якова Шкуро, мешканця хут. Проскурово Сокільської волості.
3-й район очолював Микола Пасічний, що жив у с. Бабайківці, а комендантом 4-го став Володимир Гречан, мешканець хут. Гречани. В цей район входили частини Кишенської і Озерської волостей. Тут містився і штаб Левченка.
Крім підтримки порядку, коменданти повідомляли про стан справ у районах, появу нових людей тощо, а також влаштовували на постій партизанів, які прибували [1, т. З, арк. 905-906]. (Подібний поділ на «підрайони» з відповідними фукціями їх комендантів застосовували потім партизани УПА на західноукраїнських землях у 1941-1945 рр.).
Повстанців Андрій Іванович називав козаками, а вони його
— «батьком Левченком». Переважно це були малоземельні і безземельні козаки та селяни. Адже 77,7% мешканців полтавського села належало до бідноти [9, с. 111]. Зокрема, в Кобеляцькому повіті, за даними перепису 1900 р., із 33504 господарств безземельних і таких, що не мали орної землі, налічувалося 8870 господарств; таких, що мали менше 1-ї десятини землі — 2469; від 1-ї до 3-х дес. — 8317; від 3 до 6 дес.
— 6661; від 6 до 9 дес. — 2806; від 9 до 15 дес. — 1931; від 15 до 50 дес. — 1883; 50 і більше — 298. Отже, понад 15 десятин землі мало лише 2181 господарство із 33504(17, с. 214-217].
Без урахування кількості членів сім'ї важко робити висновки про їх заможність. Батько А. Левченка мав десятеро дітей: 5 синів
— Павла, Федора, Григорія, Андрія, Степана і 5 дочок (їхніх імен у справі немає) [1, т. З, арк. 888], і його сім'ю можна віднести до середняцької.
Готуючи повстання, отаман встановив зв'язки з повстанськими комітетами і загонами, які у великій кількості виникли ще до його появи в повіті. Він зв'язався з Переволочанським загоном, який очолював Андрій Матяш, із загоном містечка Кишеньки, що налічував до 150 партизанів.

Його організували Новохацький, Литвиненко і Гречан. їм доручив створити підпільні осередки у селах Солошино, Просяниківка і Озера, що вони і зробили. Кожний осередок налічував 10 підпільників. Значними організаторами повстанців були Дмитро Верещак, Петро Погорілий [ 1, т. З, арк. 905], сотник Яків Колісник [ 1, т. 2, арк. 801].
Провівши попередню роботу, Левченко налагодив повстанські комітети у волостях Маячській, Кустоловській та ін. У Кустоловській організатором був Садовий; у містечку Санжарах— місцевий мешканець Красноус. Вони стали також членами Кобеляцького повстанського комітету. Інші його члени: Микола Тристан — організував загони в Бригадирівській і Бреусівській волостях, а Пилип Димич та Іван Дейнека — у м. Кобеляках та його околицях. Микола Тристан, крім того, був безпосереднім комендантом загону Левченка і його агітатором.
За півтора місяця організаційної роботи під проводом «батька Левченка» перебувало до 5000 партизанів, готових до повстання. Швидкому створенню загонів сприяли давні козацькі традиції, велика здатність до самоорганізації і самоврядування, дух і досвід вільного козацтва, обурення політикою більшовиків.
До організованого виступу в різних місцях періодично виникали збройні сутички селянської самооборони з продзагонами та міліцією [21, с. 99].
Мешканець Кобеляк, прикажчик Матвій Бобошко, який регулярно вів щоденник, 13 травня 1920 р. занотував: «В Хорошках появился повстанческий отряд, которьій напал на проходящие части красноармейцев и убил многих. Посланньїе части, с артиллерией, бились несколько дней и, кажется, результата никакого, хотя они (большевики) говорят, что все* ликвидировано» [4, с. 223].
Загальне повстання Левченко розпочав 24 травня 1920 р. [1,т. З, арк. 910].
Вірогідно, ця дата була погоджена з Всеукраїнським повстанським комітетом, адже навесні 1920 р. проти радянської влади виступила Галицька армія і одночасно з цим перейшли у наступ поляки (8, с. 47). Повстання охопило всю Кобеляччину. Радянську владу в повіті фактично ліквідували. Тримався лише більшовицький гарнізон у місті Кобеляках. Стягнення продрозверстки припинилося. Червоний загін, який виїхав за хлібом і худобою на хутори Дашківка і Гречани, був розбитий. У бою загинуло 22 червоноармійці. Хутір Гречани повстанці оберігали надійно. Сюди вони звозили зерно, щоб обміняти його на зброю.
4 червня М. Бобошко констатує, що поляки дійшли майже до Кременчука. 1 липня пише: «Около города убито, говорят, 6
чел. милиционеров с агентом милиции Степанченком», а 4-го. що «часа в 2 ночи началась сильная ружейная и пулеметная стрельба, которая продолжалась до 3 ч., а затем все стихло; утром узнали, что на город бьіло нападение повстанцев, но их отбили. ГЬрод об-ьявлен на осадном положений» [4, с. 228].
Після відбиття нападу червоноармійці разом із чекістами провели в Кобеляках повальні обшуки, арештували близько ЗО заложників [4, с. 229] і без суду розстріляли частину членів підпілля: Д.Никоненка — старшину армії УНР, П.Марченка — командира загону повстанців, І.Дейнека, І.Чернівецького та ін. [7,с. 34].
Загін Живодера отаман послав до Верхньодніпровська, де теж підняли повстання [1, т. 2, арк. 808].
Паралізувавши дії радянської влади в повіті, партизани здійснили рейд через усю Полтавщину. У рейді брало участь 600 піхотинців і 150 кіннотників при 4 кулеметах. Повстанці пройшли через Малу Перещепину — Говтву — Хорішки — Решетилівку — Опішне — Білоцерківку і майже досягли Переяслава. На Переяславщині до них приєднався загін отамана Чорного (Гаврила Курати), який налічував близько 500 чоловік піхоти і 250 кавалерії [7, с. 36]. Зберігся рукописний документ тих часів — аркуш паперу розміром 140x160 см, на якому хімічним олівцем написано: «Отаману Левченко. Я зі своїм загоном підлягаю під Ваше кирування. Отаман Чорний. 4/ХІІ 1920 рік» [1, т. З, арк.. 1025]. Очевидно, Чорний виконував наказ Всеукраїнського повстанського комітету.
Під час рейду партизани мали бої з частинами Червоної Армії, здійснювали напади на радянські установи, склади тощо. Помилково в районі с. іупалівки вступили у збройну сутичку із загоном Махна. Після порозуміння Махно запросив Левченка на переговори, але отаман уникнув прямого контакту, остерігаючись розстрілу. Пильність його не підвела. Автори книги «Дорогами Нестора Махна» повідомляють, що «комиссия антимахновских дел» засудила Андрія Левченка до розстрілу начебто «за антисемістські погляди і часткові погроми», а загін до роззброєння [11, с. 427]. У той час Левченко вважав Махна безідейним. їхні погляди щодо розбудови влади в Україні розходилися [1, т. 2, арк. 808].
Повстанців Левченка активно підтримувало населення. Майже кожне село, — свідчив отаман на допиті, — «видавало приговор о том, что они все поддерживают зто восстание». [1,т. 2, арк. 807].
Під час нападу на волосний комісаріат Бабайківки А.Левченко дістав поранення в руку. Допомогу йому надавала козачка Марфа Дридж, яка мала медичну освіту і виконувала
обов'язки лікаря і розвідниці загону [1, т. 2, арк. 452; т. З, арк. 1064, 1069].
На зиму Левченко військо демобілізував. При цьому кулемети закопували, а іншу зброю козаки брали із собою [1, т. З, арк. 907]. Так само і майже в той самий час робив отаман Степової дивізії Кость Блакитний, який діяв на правому березі Дніпра [5, с. 82].
До боротьби з повстанцями більшовицьке керівництво ставилося «по-науковому», прискіпливо вивчаючи соціальні процеси. Про це свідчать питання, які чекісти поставили заарештованому у серпні 1920 р. Михайлові Токаревському, колишньому голові губернського земства, якого вважали керівником Полтавського повстанського комітету:
— Зволюция социалистической мьісли на Украине;
— развитие петлюровщиньї на Украине и ее психология;
— Петлюра как руководитель и его отношение к УСД и УСР;
— роль и значение УСД и УСР в развитии петлюровщиньї;
— чем являются кооперативньїе организаций (являются ли кооперативньїе организаций чисто кооперативньїми или они имеют, может бьіть, по своєму составу и политическими организациями). В связи с зтим, какую они играют роль;
— имеет ли под собой почву повстанчество и какую (психология и идеология повстанчества, откуда получаются средстваповстанцами) [19, с. 282].
Зимою Левченко готував новий рейд. Він мав зв'язок з Партизанським Повстанським Штабом у Львові, який очолював генерал-хорунжий ЮрійТктюнник.
Від командувача Південної групи повстанців отаман отримав підбадьорливий лист. «Ватажку Кобелякського району Левченко.
Зв'язок Ваш Кривуля Андрій з'явився в мій штаб 27 жовтня
б.Р.
Наказую надалі провадити Вашу працю. Необхідно щоб отряд Ваш складався з цілком національносвідомих людей. Передавайте людям свого о[тряду], що Уряд У.Н.Р. на чолі з Паном Головним Отаманом Петлюрою бореться за визволення своєї Батьківщини з повною вірою в те, що вже не далеко той час, коли наш рідний Край звільниться від усіх ворогів — окупантів і настане пора кращого вільного життя. Чим завзятіше будуть боротись в тилу ворога брати повстанці, тим скоріше прийде воля України. Бажаю Вам успіху в спільній нашій боротьбі з ворогом за визволення Батьківщини.
Командуючий Південною Групою Повстанців /підпис/

Начальник штабу сотник Смалений /підпис/»; печатка командуючого Південною групою повстанців з малим гербом УНР[1,т. З, арк. 1020].
Нове повстання на Україні ПП штаб планував на травень-червень 1921 р. [8, с. 48,49]. Левченко виконував розвідувальні завдання штабу, формував загони. У квітні його призначили начальником 14-го повстанського району. Мандат про призначення зберігся. Виконаний він друкарською машинкою на клаптику полотна розміром 80 х 95 мм. Повний його текст такий:
«Пану сотнику Левченко. По наказу Головного Отамана військ У.Н.Р. С.Петлюри, ви призначаєтесь начальником 14 повстанчеського району, який входить в склад 3 группи. — 14 квітня 1921 р. Генерал-хорунжий — /підпис/
Начальник відділу сот[ник] /підпис/» [1, т. З, арк. 1023].
На іншому клаптику з такої ж тканини і такого ж розміру чорним барвником, схожим на туш, намальована карта «XIV» району. Межі його проходять з півдня на північ по таких населених пунктах: Потоки—Гадяч, далі — на схід, через Більськ і північніше Охтирки — до Ясного, звідти — на південь, через Коломак, до Константинограда, а від нього — на захід, через Кобеляки, до Потоків. На звороті карта завірена написом фіолетовим чорнилом: «Певно: нач. орг. відділу 14/ІУСот[ник] / підпис/ [1, т. З, арк. 1024]. На карті за межами 14-го району, на півночі, стоїть позначка «XIII р.», а на сході — «XXII р.», які, безумовно, означають розташування відповідних повстанських районів.
Згідно з наказом ПП штабу, партизанські загони чисельністю менше 100 багнетів повинні об'єднатися в сотні, 4 сотні — в курінь, 4 курені — в полк, полки — в дивізії, дивізії — в корпуси. Командири, до командира полку включно, повинні обиратися, а командири дивізій і корпусів та їх начальники штабів — призначатися Всеукраїнським повстанським комітетом [18]. Усі повстанські сили Полтавщини вливалися в 1-й Повстанський Полтавський корпус [1, т. З, арк. 104]..
Петлюра діяв, незважаючи на вкрай несприятливі обставини: 18 березня 1921 р. Польща уклала з більшовиками Ризький договір, за яким загарбники уклали мир і поділили українські землі між собою [22, с. 143-149]. Це означало безперспективність подальшої партизанської боротьби, одначе з початком літа повстання вибухнуло з новою силою [23]. Полтавщина перетворилася на суцільний воєнний плацдарм. Гнів народу посилився розв'язаним більшовиками на Україні голодомором [2, с. 24, 26, 28; 3, с. 32; 6, с. 36; 15, с. 217-218; 20, с. 99]. ГЬлод косив нещадніше, ніж кулі. Це було цілеспрямоване
винищення українського села як носія національної свідомості, традицій, акумулятора економічної сили держави, постачальника трудових і військових ресурсів. Знищити село — означало знищити націю.
Полтавщину заполонили війська, що вивільнялися з фронту. У повіти посилались каральні загони. Згаданий нами М.Бобошко 13 жовтня 1920 року записав у щоденнику: «посланньїе в уезд карательньїе отрядьі творят, как передают, ужасьі. По ночам видньї большие зарева, жгут население» [4, с. 238]. Спалили і хутір Перепелиця — вотчину отамана Левченка [1, т. З, арк. 903]. Це передбачала «Коротка інструкція по боротьбі з бандитизмом на Україні» [11, с. 526-528].
Партизани відповідали збройними нападами на окремі військові частини, продзагони, залізничні станції тощо, розповсюджували звернення до населення із закликами вести боротьбу за самостійну Україну. На станції Нові Санжари роззброїли військовий ешелон. Захопили кулемети, гвинтівки, набої [1,т. 2, арк. 810].
Наприкінці 1921 р. ПП штаб додатково передав Левченкові загони Новомосковського та Верхньодніпровського повітів. Об'єднаний загін отримав назву «Запорозька Січ». На боротьбу з ним кинули 56-й стрілецький полк 7-ї Володимирської дивізії, ряд інших частин Червоної армії, особливу маневрену групу по боротьбі з бандитизмом Полтавської губЧК у складі 3-х сотень кіннотників та 100 піхотинців при 6 кулеметах [16, арк. 267а], яка протягом січня-лютого 1922 р. заарештувала понад 400 учасників збройного повстання [6, с. 38].
Драматизм подій передають звідомлення губвиконкому по прямому проводу до НКВС.
«Сводка <...> с 16 по 22 января 1922 г.
Кобелякский. Борьбьі с усиливающимся бандитизмом Уисполкомом вьіделена Политтройка. Деревне Солошино Озерской волости состоялся гятнадцатичасовой бой бандой Погорелого 16 человек. Погорельїй, его помощник Стешенко, пять бандитов убитьі, четверо захваченьї, взятьі документи воззваний» [13, арк. 88].
«Сводка <...>с 23 по 29 января 1922 г.
Кобелякский. Население уезда укрьівает бандитов севере. Особенно комнезами борятся бандитизмом самоохраньї. Продолжается ликвидация банд Погорелого Левченко. Облавьі Кишенской и Сокольской волостях задержано до 400 соучастников пропускаемьіх политтройкой» [13, арк. 102].
25 лютого Особлива Надзвичайна Політтрійка по Кобеляцькому повіту під началом голови губЧК Лінде ухвалила постанову про розстріл 22 повстанців, серед них секретного
співробітника Івана Повода, який інформував повстанців про інших секретних співробітників, кучера Кишенської райміліції і розвідника підпільників Михайла Демченка, розвідника Петра Віденка, котрий повідомляв повстанців про рух червоних частин, спіробітника Верхньодніпровського Політбюро Олександра Заїку, що постачав повстанців набоями, та ін. Більшість розстріляних мали вік 19-25 років.
Заслуговує на увагу склад «політтрійки», що ухвалила вирок. Крім голови губЧК Лінде, до неї входили голова виконкому Сердюк і секретар Упарткому Мотузка. Участь у засіданні брали «особоуполномоченньїй П.Г.Ч.К. по Кобелякскому уезду т. Максимович», він же—начальник особливої маневреної групи по боротьбі з бандитизмом, а також командир 56-го полку 7-ї Володимирської дивізії Константинович [1, т. 1 арк. 2, 381]. Чекати об'єктивності та справедливості розгляду справи від цих членів було марно.
На хуторі Гречани Кишенської волості за рішенням політтрійки розстріляли Максима Гречана та його сина Данила, Федота Чуйка, Петра Малика і Андрія Твердохліба. У рішенні «політтрійки» записано: «вирок привести до виконання о 15 годині в присутності всіх заарештованих та всіх громадян хутора Гречаний від 18 до 55 років — чоловіків і жінок». За 2 місяці розстріляли 114 осіб [6, с. 34, 38].
У райони, охоплені повстанням, вводили військові частини «на прокормление месньїм населением не в счет продналога» та практикували «систему заложничества» [6, с. 35].
У Бреусівській волості за вбитого голову комнезаму розстріляли 10 заложників і 6 осіб, що не виконали продрозверстки [4, с. 254].
Це була жорстока війна, але не «проти свого народу», як подекуди пишуть ще й сьогодні. Для більшовиків і їх влади українське село було чужим як ідеологічно, так і національно. Станом на 1 липня 1922 р. у Полтавському відділі ГПУ (у березні ВУЧК перейменували) більше половини співробітників складали: росіяни — 63, євреї — 45, латиші — 18 та ін. Вони ж, як правило, займали керівні посади. Українською мовою вільно володіли лише 54 співробітники [6, с. 47].
Незважаючи на безжальні методи придушення, партизани не здавалися. Тоді більшовики пішли на переговори з ними. Начальник польового рухомого штабу боротьби з бандитизмом ВУЧК у своєму зверненні обіцяв «гражданину Левченко и его партизанам» амністію, право вибору місця роботи і проживання [1, т. З, арк. 1026]. ГЬлова КремгубЧК пропонував «Левченко и всем его повстанцам <.. .> отрешится от партизанского движения и перейти со своим отрядом на сторону защитьі Сов.

Рабочекрестьянской массьі». (Неначе не цю масу отаман і захищав). І також гарантував недоторканність з правом вступу на будь-яку службу за своїм вибором [ 1, т. З, арк. 1028]. А голоза Полтавської губЧК Лінде, що співпрацював з КремгубЧК, давав підлеглим протилежні накази, а саме: використовувати переговори для арештів і ліквідації повстанців [6, с. 39-40].
Агітвідділ А. Левченка, який очолював колишній член Центральної Ради і голова Орлицького повітового відділу народної освіти Семен Мигуля [1, т. 2, арк. 801], протидіяв розкладницькій діяльності ЧК, про що свідчить лист-звернення. Воно яскраво говорить про склад повстанців, до яких долучилися представники різних верств народу, і мету боротьби. Наводимо витяг з нього як зразок народної контрпропаганди зі збереженням індивідуальних особливостей мови його автора.
«... Гляньте навкруги. Що робиться: розстрілюют, грабуют, катуют, юну нашу рідну неньку Україну, а ми її сини помотаєм Ірусалімським дворянам руйнуват і під час проливат ріки сліз і крові наших братів і батьків України <...>
Червоні граки кажут, що повстанці це бандити, що вони буржуазія і т.п. Я скажу що так кажут бандити, які працюють в красних рядах, а чесний ідейний комунар цього не скаже тож бо він баче теж ту велику неправду, яку творят его товариші поубежденію. Ви був в повстанчеськім отряді і Ви знаєте хто у нас служив і служе, там і буржуй, і пролетарій комуніст, і петлюровець - самі різні люди. Короче: пригнічені, які побачили велику неправду яка робиця за довгий час революційного бар дачка. Вони пішли туди кувать своє счастье і не собі, бо їх чекає кожну хвилину смерть, вони пробивают дорогу кращого світлого будощого для других <...>
Нарід наш в неволі, творить тяжки муки, нещасний, стогне під рукою кровожадного палача. На вас я ще покладаю надію.
Нумо до праці брати
Праця з неволі нас вирве».
Далі міститься пристрасний вірш, складений, вірогідно, автором послання.
Чому не плачете карії очі? Чому потоками сліз не льєте? Чому вогненними слізьми кривавими Тугу проклятую не зальєте? Ондечки бідная мати Вкраїнонька Дивна прекрасна на лихо собі Грудьми безсильними стогне нещасна Святий велікан у святій Боротьбі Онде палає пожежа стихійна Ондечки море крові розлилось

Нива за нивою трупами вкрилася Небо пекельним вогнем запеклось Падає мати Вкраїна безсильная Діти спокійно їй місце дают Сонні не бачат, що мати кінчається Сплят і не хочуть благання почуть Спіт же проклятії, спіть недолюдками Спіт же до віку ви холопським сном Небо здрігається: Вам нені прокляттям На голову ляже пекельним клеймом Чому не плачете карії очі? Чому потоками сліз не льєте? Чому вогненими слізьми кривавими Тугу проклятую не зальєте? [1,т.З, арк. 1092]
В останніх рядках вірша неприхована туга. Його автор бачив, що повстання виснажене і спадає. Частина партизанів припинила боротьбу, не змінюючи свого ставлення до радянської влади, а лише «щоб уникнути дурного розстрілу».
Кілька разів Левченко на зборах повстаців на хуторах Гречани, Путьки, а також наприкінці грудня 1921 р. в Орлику, в будинку Семена Мигулі, роз'яснював політику керівництва УНР, висловлював надію на допомогу Антанти і завжди підкреслював необхідність захисту інтересів самостійної Україніи [1. т. 1, арк. 11-12].
Повстанці зазнали значних втрат.
Андрій Левченко перебрався на правий берег Дніпра і навесні 1922 р. разом із Семеном Мигулею з фіктивними документами з'явився у Катеринославі. Вониі мали намір подальшої організації підпілля, але один із зраднлдов, боячись помсти, видав їх. 26 березня Левченка заарештували [ 1. т. З, арк. 886, 888, 896].
На допитах у Катеринославській губЧК він визнав, що у травні 1920 року підняв проти Радянської влади повстання під національним прапором і що за переконаннями вім націоналіст-соціаліст, петлюрівець [1, т.З, арк. 903]. Докладно» розповів про свій бойовий шлях.
Судовий процес у справі Левченка та іншшх відбувся у Полтаві у період з 25 лютого по 8 березня 1923 р. У зв'язку з позитивним ставленням населення до «бандитів» після другого засідання (процес проводили у щойно збудованому Народному доміім. В.Г. Короленка, використовуючи у політичіних цілях ім'я відомого письменника-демократа) вхід до за.ши засідання встановили за перепустками.

Судові репортажі в газеті йшли під заголовком «Дело бандьі Левченко». Підсудні винними себе не визнавали. Дивно звучать слова репортажу про те, що Левченко, «вернувшись с фронта в Кобелякский уезд, изменил Советской власти» [12, с. 5], адже як вояк армії Української Народної Республіки він боровся проти окупаційної влади.
На процесі йому намагалися нав'язати політичну дискусію. Цікавилися його ставленням до боротьбистів. Відповідати на подібні питання він відмовився. Сказав, що екзаменуватися з політграмоти не бажає [12, с. 5].
8 березня 1923 р. о 22 годині Полтавський губернський ревтрибунал засудив отамана Андрія Левченка і його соратників до розстрілу. По закінченні процесу до Харкова відправили телеграму:
«Харьков
Верхтриб
8 марта двадцать два часа расстрелу крестьяне Левченко Андрей Иванович 26 лет Полено Василий Карнеевич 21 Гречан Дмитрий Вонефатиевич 26 Мигуля Семе'н Максимович 36 Твердохлеб Илия Прокофьевич 34 Перепелица Йван Петрович 20 Гречан Степан Тарасович ЗО статья пятьдесят восем.
Пред трибунала (підпис)» [1, т. З, арк 1363].
Повстання придушили. Поразки воно зазнало через недостатню консолідацію нації, нещадний червоний терор і тому, що західні держави, зокрема Польща і Франція, на підтримку яких сподівався С.Петлюра, не хотіли бачити Україну незалежною і не допомагали їй [8, с. 49-55; 24, с. 389-392].
Аналізуючи причини поразки, С.Петлюра писав, що Україна постане лише тоді, коли «Укр. Державність закріпеться на горах ' Дніпра і біля Чорного моря». «Шлях для української державності стелеться через Київ» [14, с. 39].

Джерела,   література  та  примітки:
1. Архів УСБУ в Полтавській обл. — Спр. 11405.
2. Голод 1921-1923 років в Україні: 36. документів і матеріалів / АН України, ін-т історії України та ін.: Відповід. ред. С.В. Кульчицький. — К.: Наук, думка. — 1993.
3. Граб В. Промова священика Зеленцова // Полтавські єпархіальні відомості. — Полтава. — 2002. — Ч. 8.
4. Дневник приказчика / Упорядники Погода Ю.В., Попруга Ю.А. — Полтава. — «Фірма *Барз» Инк» — 2005.
5. Кость Блакитний, отаман Степової дивізії. Збірник Документів і спогадів. — К.: редакція газети «Незборима нація». — "Просвіта» — 1997.
6. Органи державної безпеки на Полтавщині (1919-1991) / Упорядники Бабенко Л.Л., Бабенко С.С. та ін. — Полтава. — «АСМІ» — 2005.
7. Ревегук В. У боротьбі за волю України (Визвольні змагання на Полтавщині 1920-1925 рр.) — Полтава. — ПДПУ ім. В.Г. Короленка, Ред. г. «Полтавський вісник». — 2000.
8. Тютюнник Ю. Й. Автобіографія. // 3 архівів ВУЧК, ГПУ, НКВД, КДВ. — 1998. — № 1/2.
9. Якименко М. Соціально-економічне становище українського козацтва напередодні краху російської імперії // Українське козацтво: історія, сучасність, майбутнє: Матеріали науково-практичної конференції (28-29 травня 2004р.) — Полтава: ПДПУ. — 2004.
10. Маймескулов Л. идр. Всеукраинская чрезвьічайная комиссия (1918-1922). —X.: «Основа»; 1990. Д Соловей у кн. «Розгром Полтави» (Полтава. — ви-во «Криниця», 1994) повідомляє, що повстанський комітет у Полтаві очолював А.А. Геращенко. Очевидно, М. Гаврилко був одним з організаторів повстанського комітету.
11. Вілаш А.В. і Вілаш В.Ф. «Дорогами Нестора Махно» — К.: РВЦ «Проза» — 1993.
12. ГЬлос труда від 28.02.1923р. — М 45.
13. ДАНО, Ф.Р. — 1503, оп. 1, спр. 84.
14. Уривок із листа С. Петлюри до Ю. Гуменюка //Державний центр Української Народної Республіки в екзилі: Статті і матеріали. — Веселка: фундація Родини Фещенко-Чопівських, 1993.
15. Несвицький 0.0. Полтава у дні революції та в період смути 1917-1922 рр. — Полтава — 1995.
16. ДАПО, Ф.Р. 04 1503, оп. 1, спр. № 39.
1 7 Обеспеченность пахотной землвй хозяйств Полтавской губернии. Дополнение к «Материалам подворной переписи 1900 года». Итоги по губернии. — Полтава — 1907
18. В літературі та слідчих і оперативних документах існують розбіжності щодо назв Партизанського повстанського штабу та Всеукраїнського повстанського комітету. Так, у кн. Маймискулова Л. та ін. «Всеукраинская чрезвьічайная комиссия (1918-1922)» ПП штаб іменується «Главньїм Петлюровским повстанческим штабом», а Всеукраїнський повстанський комітет — «Всеукраїнським центральним повстанчеським комітетом [10, с. 250]. Ю. Тютюнник у своїх мемуарах Центрповстанком називає Центральним Українським Повстанським Комітетом [8, с. 52].
19. Граб В. Переслідуваний кооператор (за матеріалами кримінальної справи Михайла Токаревського // Полтавський краєзнавчий музей: Збірник наукових статей 2004 р. Маловідомі сторінки історії, музеєзнавство, охорона пам'яток. — Полтава — «Дивосвіт» — 2005.
20. Ревегук. В., Кочерга Н. — В.Г. Короленко і організація боротьби з голодом 1921-1923 рр. // Полтавський краєзнавчий музей: Збірник наукових статей 2004 р.
21. Історія міліції Полтавщини (матеріали-доку менти.) Автори-упорядники Погода Ю.В., Цвєтов О.В. —Полтава — ТОВ «Фірма «Вриз» Інк. - 2004.
22. Завада І. Ризький договір і Україна. — К.: Вид. центр «Просвіта» — 2000.
23. Після укладання Ризького договору Польський Генштаб продовжував надавати ПП штабу Петлюри військову допомогу, виношуючи плани використання партизанської боротьби для подальшої окупації України [8, с. 49-52]. Петлюра сподівався плани поляків використати у своїх цілях.
24. Марголин А. Украйна и политика Антантьі. // Революция на Украине по мемуарам бельїх. — под ред. Попова Н.Н. — Изд-во полит. лит. Украиньї. — К.: і 990.
25. Кучерук О. Ралдугіна Т. Симон Петлюра — президент УНР. // Урядовий кур'єр — 2006. — 13 травня. — № 88. — с. 11.

Василь ГРАБ (Полтава)

ДМИТРО ШУЛЬГА ТА СПОЖИВЧІ ТОВАРИСТВА ПОЛТАВЩИНИ У ПЕРШІ ДЕСЯТИЛІТТЯ XX СТ.

marti — Mon, 02 Jan 2012 09:28:45 +0000

ІСТОРИК і дослідник українського кооперативного руху Ілля Витанович відносить Дмитра Івановича Шульгу до найактивніших діячів споживчої кооперації Полтавщини. На жаль, про життя цього скромного, талановитого й працелюбного кооператора-практика збереглося дуже мало інформації. Народився 1880 р. у Полтаві. Є припущення й про те, що він був родом із Попівки на Миргородщині. Після закінчення Полтавського міського училища Дмитро Шульга працював учителем Шахворостівського початкового народного училища Миргородського повіту. Сільські вчителі нерідко були серед засновників перших споживчих товариств. До когорти таких громадсько-кооперативних діячів належав і Дмитро Іванович. Він був і серед ініціаторів створення Полтавської спілки споживчих товариств (ПССТ), потім першим головою її правління.
З розгортанням господарської діяльності споживчі товариства Полтавщини все більше відчували потребу в установі, котра могла б об'єднувати їхні зусилля для співпраці, відстоювати їхні права, налагоджувати постачання товарів, здійснювати підготовку фахівців. На Полтавщині, як повідомлялося в журналі «Хуторянин» за 1915 р. (№26), існувало близько 400 споживчих товариств. Кількість цих товариств у губернії не піддається точному обліку: «як гриби ростуть і так же швидко лопаються. Невтомне устремління населення до об'єднання, ніким не кероване, природно зустрічало на своєму шляху непередбачені перешкоди». Недосвідченість у веденні справ та залежність маленьких споживчих товариств від оптовиків м. Полтави негативно впливали на їх діяльність. На ці обставини і звернув увагу інспектор кооперації Полтавського губернського земства Борис Мартос. На його пропозицію був задуманий план організації закупівельного товариства, котре
мало обслуговувати усі споживчі товариства. Утворенню такого об'єднання сприяла діяльність кооперативного відділу Полтавського сільськогосподарського товариства, який провів кілька нарад з представниками споживчих товариств краю щодо заснування Спілки кооперативів. Перша з них відбувалася у Полтаві 26 квітня 1914 р. На другій нараді 8 червня 1914 р. ухвалили статут Спілки.
«База для організації Полтавської Спілки, — писав з нагоди її 10-річчя М. Токаревський, — була дуже слабкою. В Полтавському повіті було 15 товариств, які разом з товариствами Хорольського, Зіньківського та Костянтиноградського повіту, що тяжіли до Полтави, мали творити базу для Спілки. Це дрібненькі товариства з мізерними пайовими капіталами й оборотами від 5 до 10 тисяч на рік, з широкою практикою відпуску товарів у борг..., в яких зле поставлено рахівництво і відсутня будь-яка кооперативно-просвітня робота».
Враховуючи, що статут Спілки споживчих товариств треба було реєструвати в Міністерстві внутрішніх справ, і те, що уряд був противником утворення різних спілок, у т.ч. кооперативних, ініціатори заснування споживспілки не стали ризикувати і вирішили спочатку створити об'єднання під назвою «Товариство гуртових закупок» (ТГЗ). Статут такого товариства можна було зареєструвати в Полтаві. Щоб приховати його спілкову форму, до товариства увійшли, крім споживчих кооперативів, декілька фізичних осіб. Статут Товариства гуртових закупок спільно з іншими ініціаторами підписав і народний учитель Дмитро Шульга. Статут було надіслано до губернатора на реєстрацію, і 21 грудня 1914 р. його зареєстрували.
Вірогідно, полтавці запозичили досвід створення подібного товариства у Харкові. Зважаючи на те, що заснувати Спілку споживчих товариств і затвердити статут у міністерстві було безнадійною справою, харківські кооператори організували товариство за нотаріальним договором під назвою «Товарищество Потребительньїх обществ Юга России» (скорочено ПОЮР). Договір цього об'єднання «на вірі» було укладено 20 лютого 1912р.
Установчі збори Полтавського товариства гуртових закупок відбулися 13 березня 1915 р. У зборах брали участь його засновники Б. Мартос, М. Токаревський (інструктор-кооператор), інші діячі та представники 23 споживчих товариств. Учасники цих зборів обрали кооператора Д. Шульгу секретарем президії. Головував на зборах Ю. Соколовський — активний учасник кооперативного руху, губернський земський агроном. Інспектор кооперації Б. Мартос ознайомив присутніх з історією виникнення Товариства і його завданнями та вніс пропозиції
щодо видів торговельних операцій створюваного товариства. Д. Шульга запропонував зборам проект постанови про комісійну діяльність Товариства. Можна вимагати, йшлося у постанові, щоби кооперативи об'єднували свої закупки товарів через спілку (такуже тоді називали Товариство гуртових закупок), коли спілка надає умови не гірші, ніж приватні фірми. Якщо умови приватних фірм будуть вигіднішими, ніж спілкові, кооперативи зобов'язані про це повідомляти Спілці. Збори ухвалили проект постанови Д.Шульги та прийняли його пропозицію про звернення до всіх кооперативів Полтавської губернії із закликом вступати членами до створеного Товариства. Він також звернувся з проханням до Б. Мартоса скликати нараду інструкторів кооперації для ознайомлення з утвореним Товариством і його завданнями. Д. Шульга теж порушив тоді питання про взаємовідносини з Московською спілкою споживчих товариств. Адже окремі споживчі товариства Полтавщини у ті роки, шукаючи додаткових товарних ресурсів, інструкторської допомоги та правового захисту, вступали в члени Московської спілки.
На установчих зборах Товариства гуртових закупок було обрано його правління з п'яти осіб, до числа яких входив член-розпорядник Д.Шульга з винагородою 900 крб. за рік. (75 крб. щомісяця). Інші члени правління (С.Савченко, Д.Баглій, Ф.Мороз і А.Кас'яненко) мали право отримувати тільки одноразові виплати за кожне засідання. До складу спостережної ради Товариства було обрано Б.Мартоса, Ю.Соколовського та інших діячів.
Як єдиний платний співробітник Товариства. Д.Шульга виконував обов'язки бухгалтера, касира, кореспондента і т.д. «.. .Засідання правління відбувалися часто й обережний Дмитро Іванович виносив мало не всі питання на розрішення Правління. І це було цілком правильно, бо, не маючи досвіду в новій роботі, доводилося помацки шукати стежок, а всяка помилка могла відразу ж зле відбитися на товариствах, які покладали на об'єднання великі надії». І тільки обіжники (циркуляри) до споживчих товариств писалися й друкувалися на гектографі в кооперативному відділі інструктором.
Товариство гуртових закупок розпочало роботу 28 травня 1915 р. (до нього входило тоді 23 члени). Маючи мізерний пайовий капітал, Товариство не могло розвивати власні торговельні складські операції. Центр ваги мав бути перенесеним на комісійні операції. Треба було розпорошену між різними оптовиками закупку товарів споживчими товариствами скупчити на обмеженій кількості постачальників товарів. За пропозицією Д.Шульги було ухвалено наступний план:

1. Товариство гуртових закупок веде переговори й укладає угоди з тими оптовиками, які будуть відпускати споживчим товариствам товар і дадуть найвигідніші умови.
2. Споживчі товариства здійснюють закупівлю на підставі нарядів члена-розпорядника в оптовиків, з якими укладено угоди.
3. Після відбору товарів й по одержанні рахунку товариство оплачує суму рахунку не оптовику, а товариству гуртових закупок.
4. Споживче товариство одержує від оптовика крам лише на підставі рахунку, на якому стоїть підпис члена-розпорядника про одержання грошей, і з запискою Д.Шульги: «Такому-то товариству крам по в/рахунку за № і по н/ ордеру № видати».
Одержані від споживчих товариств суми за домовленістю правління з оптовиками мали вноситися оптовикам того ж дня або не пізніше ранку наступного дня. Конкуруючи між собою, оптовики не тільки пішли на ці умови, але й дали несподівано великі знижки на товари.
Кількість товариств, що виявляли бажання вступити членами до Товариства гуртових закупок, чимраз більшала, пише у спогадах про перші місяці діяльності цього об'єднання кооперативний діяч М. Токаревський. «Ми буквально ловили на базарах та по оптовиках представників кооперативних товариств, що не були у нас членами, затягували до себе в контору і агітували. Часто, проважаючи недосвідченого закупщика до оптовика, Дмитро Іванович являвся в контору з «трофеями» — він приводив представників нових кооперативів, що ще нічого не чули про Товариство. Через таких закупщиків передавалися правлінням кооперативів листи й пропозиції щодо вступу в число членів нашого Товариства гуртових закупок».
Обороти Товариства щомісяця зростали. Довелося в тому ж будинку заорендувати поруч помешкання пивної-чайної. З 20 тис. обороту за перший місяць через півроку місячний оборот був понад 200 тисяч. Безперечно, велика заслуга у таких досягненнях належала Д.Шульзі.
Об'єднані в Товариство споживчі кооперативи поліпшили свої справи. Проте Товариство, згідно зі статутом, не могло виконувати, крім торговельної, якусь іншу роботу, зокрема організаційно-інструкторську. Тому здійснювалася підготовка до створення Спілки споживчих товариств. В основу її статуту було покладено статути Варшавської спілки споживчих товариств (статут затверджено в 1911 р.) та Пермської спілки споживчих товариств (1912). У липні 1915 р. статут Спілки споживчих товариств Полтавщини надіслали на реєстрацію до

Міністерства внутрішніх справ. Зареєстрували його восени 1915 р. Установчі збори Спілки відбулися 13-14 лютого 1916 р. Тоді ж (14 лютого 1916 р.) проведено й ліквідаційні збори Полтавського товариства гуртових закупок. Відбувалися збори в будинку губернського земства. У зборах, крім членів ТГЗ, брали участь представники споживчих товариств, що приїхали з постановами своїх організацій про вступ до Спілки. Ліквідаційні збори тривали не більше години. Голова, оголосивши їх закритими, одразу ж відкрив установчі збори Спілки, в яких ліквідатори брали участь вже як її члени.
Учасники зборів прийняли таку постанову: «Маючи на увазі: 1) що в м. Полтаві відкрила свою діяльність Полтавська спілка споживчих товариств, яка має таку ж мету й завдання, як і Полтавське Споживче Товариство гуртових закупок; 2) що статут нової Спілки, затверджений начальником головного управління по справам місцевого господарства 5-го жовтня 1915 р., має більші переваги в справі розвитку операцій та дає їй можливість проведення ревізій товариств; 3) що в склад нової Спілки входять ті ж установи, що є членами Полтавського товариства споживачів, і, таким чином, дальше існування Полтавського закупочного товариства зайве, а вся діяльність його повинна, природно, перейти до нової Спілки, — збори ухвалили: не ліквідуючи Товариство, згідно п. 63 статуту, діяльність Товариства припинити з 28 лютого 1916 р., задовольнивши всіх його кредиторів; все майно й всі справи Товариства передати Спілці з такою умовою, щоб паї та вступна плата членів Полтавського товариства споживачів були зачислені в рахунок пайових внесків, що будуть належати Спілці, при чому різниця між переданим капіталом і фактично належною сумою паїв Спілці має бути довнесена безпосередньо споживчими товариствами».
До порядку денного установчих зборів Полтавської спілки споживчих товариств було включено 12 питань, зокрема: прийом членів у Спілку; ознайомлення зі статутом Спілки та її завданнями; визначення розміру й терміну щорічних внесків; про кредитування споживчих товариств; кошторис; прийом справ від Полтавського товариства гуртових закупок; вибори членів правління і спостережної ради та ін. На зборах було розглянуто питання про відкриття філіалів (відділень) Спілки в повітових містах Полтавщини для зручнішого обслуговування споживчих товариств, а також про організацію власних виробництв, про налагодження культурно-просвітньої роботи Спілки. Для тісніших зв'язків між Спілкою і споживчими товариствами, проведення ревізій останніх збори ухвалили негайно прийняти на роботу інструктора з кооперації. Збори
обрали спостережну раду (12 членів і три кандидати) та правління Спілки. До складу правління увійшли Д.І.Шульга, М.Д.Токаревський, К.В.Михайлів.
28 лютого 1916 р. відбулися об'єднані збори Правління Товариства гуртових закупок і Полтавської спілки споживчих товариств. Збори зафіксували передачу Товариством Спілці споживчих товариств майна на суму 450 крб. 43 коп., готівки каси на 6334 крб. 04 коп. та товарів на 30216 крб. 37 коп. (валюта того часу). Від Товариства до Спілки перейшло 39 споживчих товариств.
Статутом Полтавської спілки споживчих товариств (ПССТ) передбачалося, що вона об'єднує споживчі товариства в межах Полтавської губернії та сприяє вдосконаленню їх діяльності, доставляє їм товари, надає поради та юридичну допомогу, влаштовує лекції та курси, засновує власні склади та заклади для виготовлення, зберігання, закупівель і продажу товарів. Спілка мала право утримувати власні агентства та контори на території країни для закупівель потрібних для споживчих товариств товарів. Таким чином. Спілка мала можливість більш широко розгорнути торговельну роботу, ніж Товариство оптових закупок. Крім того, вона взяла на себе вирішення організаційних питань споживчої кооперації, налагодження культурно-просвітньої діяльності.
Член-розпорядник предтечі Спілки —Товариства гуртових закупок — Д.Шульга ознайомив учасників зборів з проектом плану діяльності Спілки, що складався з двох частин: торговельної та культурно-просвітньої.
Доповідач, керуючись досвідом діяльності Товариства гуртових закупок, зазначив, що торговельна діяльність Спілки повинна у свою чергу бути розділена на комісійну, власне торговельну і складську. Комісійна торгівля, стверджував він, здійснюється як посередницька діяльність між споживчими товариствами і оптовиками (на місцевому ринку безпосередньо з виробниками). Власне торговельна діяльність зводиться до постачання споживчих товариств товарами, а складські операції — до зберігання товарів на складі Спілки.
До культурно-просвітніх функцій Спілки він відносив вказівки щодо утворення та функціонування споживчих кооперативів, юридичні поради, лекції, організацію кооперативних курсів і шкіл, видавництво книг, брошур та інше. Усе це, наголошував доповідач, уже здійснюється Товариством гуртових закупок. Тому новоутвореній Спілці залишається перебрати від Товариства усі справи і продовжити їх виконання. Звичайно, є підстави поліпшити роботу завдяки більш досконалому статуту Спілки, наголошував Д.Шульга.

Дмитро Шульга був одним із творців Полтавської спілки споживчих товариств, першим головою її правління, організатором її діяльності у досить непростий історичний період — з 1916р. до середини 1920 р. Передусім завдяки його розсудливості та наполегливій праці відбувалося безперервне зростання членської бази Спілки — усе більше споживчих товариств на добровільних засадах приєднувалося до неї; вдосконалювалася організаційна побудова Спілки; Спілка постійно збільшувала обсяги товарообігу та розвивала власне виробництво товарів; надавала допомогу споживчим товариствам у налагоджені їх діяльності; здійснювала будівництво торговельних і виробничих приміщень; приділяла велику увагу культурно-просвітній діяльності. Є всі підстави вважати, що Д.Шульга та інші лідери Спілки вдало впроваджували накопичений наприкінці XIX — на початку XX ст. досвід діяльності передових спілок споживчої кооперації європейських країн.
«Полтавська спілка, маючи добру закваску, — писав М.Токаревський, — зростала на дріжджах військової обстановки, в умовах руїни внутрішнього ринку, нечуваної до того спекуляції і в умовах мілітаризації промисловості та частково переведеної державної монополії на предмети широкого вжитку. Але Полтавська спілка не досягла б тих колосальних успіхів, коли б вона не була такою послідовно твердою в основних засадах своєї роботи. Як би ви не розглядали історію розвитку любої галузі роботи Полтавської спілки, ви не знайдете в ній мінливости, хитань, а натомість спіткаєте скрізь одну тверду думку — «Спілка для товариств», одну політику — «Зміцнення товариств як осередків організованого споживача». Полтавська спілка ніколи не мала «імперіалістичних» тенденцій поширювати свій район діяльності, натомість прагнула до повного обслуговування потреб товариств та повітових союзів Полтавщини — своїх членів. Внаслідок того Полтавська спілка вже в 1918 р. давала своїм членам краму понад 70% їхнього обороту, причому деякі товариства та союзи (напр. Кобеляцький) мали краму з Полтавської спілки на всі 100%. Такого успіху по наших відомостях не досягав жодний кооперативний союз протягом усієї історії кооперації, а крім того Полтавська спілка в 1918 р., маючи таку обмежену територію, як Полтавщина, зробила оборот більший ніж ПОЮР та Дніпросоюз».
Важливим показником потужності кооперативної системи і Спілки кооперативних товариств зокрема є її членська база, кількість об'єднаних пайовиків. За роки перебування Д.Шульги на посаді голови правління Полтавської спілки споживчих

товариств кількість споживчих товариств — членів Спілки зросла з 39 до 1164. У 1916 р. пайовиків споживчих товариств, що були членами ГІССТ, числилося лише 3861. Наприкінці 1919 року їх було вже 325,9 тисячі. У середньому кількість пайовиків на одне споживче товариство збільшилася за ці роки від 99 до 280. Якщо брати до уваги, що один член споживчого товариства представляв сім'ю з п'яти осіб, то кількість кооперованої людності в губернії сягала 1,6 млн. чоловік, що становило половину всього населення Полтавщини. Ці дані свідчать про великі темпи зростання членської бази споживчої кооперації губернії та визначну роль ПССТ у кооперативному русі.
На початку 1919 року Полтавська центральна спілка споживчих товариств та її відділи об'єднували близько половини існуючих в губернії споживчих товариств. Решту — інші спілки. Восени 1919 р. у восьми повітах Полтавщини існували самостійні спілки кооперативів, які входили до Полтавської спілки, в чотирьох повітах існували відділи Центральної (Полтавської) спілки і в одному (Хорольському) — відділ Кременчуцької спілки споживчих товариств.
Слід зазначити, що деякі кооперативні товариства одночасно входили до складу двох і навіть трьох спілок. Серед членів ПССТ нараховувалося 200 споживчих товариств, що належали і до місцевих спілок. До спілок споживчих товариств Полтавщини в 1919 р. входили кооперативи й з-за меж губернії (на 1.01.1920 р. таких кооперативів налічувалося 67). Серед споживчих товариств — членів Полтавської спілки були сільські кооперативи, міські, містечкові, споживчі товариства службовців заводів, залізниць, різних установ.

У 1919 р. з метою погодження та координації діяльності спілок споживчої кооперації Полтавщини, щоб запобігти шкідливим поодиноким виступам на торговельних ринках, внести планомірність в роботу (торговельну, фінансову і неторговельну), розмежувати сферу діяльності між спілковими об'єднаннями, при Полтавській спілці споживчих товариств було утворено Особливу нараду. Це був орган, що функціонував постійно, і його засідання мали відбуватися не рідше , ніж раз на місяць. На першому засіданні (21 червня) було розглянуто доповіді про кооперативне будівництво на Полтавщині та про взаємовідносини спілкових об'єднань Полтавщини у справі торговельно-фінансовій.
В умовах постійного зростання ролі споживчої кооперації в економіці країни та збільшення обсягів діяльності спілок споживчих товариств створення Особливої наради як координаційного органу було доцільним. Проте невдовзі, з встановленням радянської влади, відбулася докорінна перебудова системи споживчої кооперації, ліквідовані повітові спілки, філії спілок. У липні 1920 р. Полтавська спілка споживчих товариств була реорганізована в Губернську спілку споживчих товариств — іубспілку. Координацію діяльності кооперативних організацій взяла на себе нова влада.
Діяльність Полтавської спілки споживчих товариств всебічно сприяла зміцненню споживчих товариств —> членів спілки. Один з перших членів правління Спілки, згодом історик кооперативного руху П.Ф.Височанський у 1925 р. писав, що в жодній губернії спілкове будівництво не мало такого продуманого раціонального вигляду, як на Полтавщині. Це історичний факт, підкреслював він, який привертає увагу кожного дослідника кооперативного руху. І справді, незважаючи на відносно інтенсивне зростання кооперації на Полтавщині, тут було мало союзів. На 1.04.1919 р. на Полтавщині було 9 споживчих союзів, у той час як на Харківщині—25, Херсонщині — 17, Поділлі — 24, Київщині — 16, Катеринославщині — 13. Ніби Полтавщина відстала. «Відстала в кількості, але значно випередила в якості. Полтавська Спілка найбільш приклала зусиль до раціоналізації союзного будівництва в губернії, до того, щоб запобігти його стихійності: тут уперше проведено принцип філіального союзного будівництва зі Спілкою на чолі».
Перші роки Полтавської спілки споживчих товариств припадають на важкий період в економічному житті країни. Імперіалістична війна призвела до занепаду промисловості і транспорту. Виникли значні труднощі в задоволенні попиту на товари та їх транспортуванні. Доводилося місяцями чекати, щоб закуплений у місцях виробництва товар можна було
завантажити у вагони. А відправлений на адресу Спілки товар нерідко доводилося розшукувати. Та все ж Спілка надавала велику допомогу споживчим товариствам в закупівлі товарів. За перший рік існування спілки (1916 р.) із її власних складів було відпущено товарів на 708,9 тис. крб. проти 225,5 тис. крб. обороту, зробленого Товариством оптових закупок. Загальний оптовий товарооборот Полтавського товариства оптових закупок у 1915 р. складав 272,9 тис. крб., а Полтавської спілки споживчих товариств в 1916 р. — 1 млн. крб., у 1917 р. — 2,4 млн. крб. У 1919 р. її загальний оптовий товарооборот перевищив 3 млн. крб. (валюта 1924 р.).

Збільшення обсягів товарообороту в 1917 р. викликало потребу в заснуванні філій. Спілці бракувало просторого приміщення у Полтаві. Тим більше, що її відвідували щодня представники майже 100 кооперативних товариств. Тому в липні-вересні 1917р. було відкрито відділи Спілки в Золотоноші, Прилуках, Лубнах. Уже до кінця року вони разом зробили оборот майже на 500 тис. крб. У 1918 р. Спілка відкрила ще один відділ — у Лохвиці. З відкриттям філій поліпшувалося
товаропостачання споживчих товариств, зміцнювався інструкторський апарат на місцях.
Пайовий капітал ПССТ разом з відділами складав на 1 січня 1918 р. 380 тис. крб., в т.ч. в центральної Спілки — 302,2 тис. крб. На 1.01.1919 р. пайовий капітал Спілки досяг 751,4 тис. крб. а спільно з відділами — 1 млн. 35,8 тис. крб. Значне збільшення розміру пайового капіталу центральної Спілки сталося завдяки прийнятій загальними зборами уповноважених 20 листопада 1917р. постанові, згідно з якою кожне товариство мусило внести в пайовий капітал спілки 30% своїх власних коштів. У складі пайового капіталу центральної Спілки на 1.01.1918 р. із суми 302,2 тис. крб. числилося як борг членів Спілки 209,4 тис. крб., або 2/3 пайового капіталу. «З метою боротьби з цим недопустимим звичаєм було ухвалено видавати мануфактуру тільки тим товариствам, які внесли повний пай». Про таке рішення правління ПССТ повідомлялося в «Полтавському кооператорі» № 10-11 за 1919 р. Цей захід відіграв свою роль, і в складі пайового капіталу Спілки станом на 1.01.1919р. вже не було паїв, записаних боргом за товариствами.
Правління Полтавської спілки, зокрема його голова Д.Шульга, багато уваги приділяли забезпеченню споживчих товариств товарами. Протягом 1917р. Спілка одержала товарів за тодішніми цінами на 50,1 млн. крб. Найбільша частина товарів була закуплена у приватних торговців, а саме на 30,7 млн. крб. Різні громадські установи продали Спілці товарів на 14,6 млн. крб. (це товар установ, котрі вціліли після війни й при ліквідації розпродували своє майно). З власних підприємств Спілки протягом року надійшло товарів на 2,7 млн. крб. (це головним чином книжки, приблизно десята частина цієї суми припадала на цукерки, котрі вироблялися на кондитерській фабриці Спілки). Від кооперативних центрів одержано товарів на 2,1 млн. крб. (з них від Дніпросоюзу — на 451,6 тис. крб., Українбанку — на 210,4 тис. крб., Центро союзу (Москва) — на 399,4 тис. крб.,ПОЮРа — на суму понад 1,1 млн. крб.).
Представники Спілки закуповували товари у багатьох містах країни. На Московському ринку в 1918 р. було закуплено понад 42% всіх товарів, на Полтавщині — близько 40%, по 5,5% на Харківському і Одесько-Кримському ринках. Спілка купувала товари на Катеринославщині, Київщині, в Баку та інших містах; відкрила свої агентства для закупівлі товарів у Києві, Харкові, Ростові, Феодосії. Більшість товарів доводилося купувати у приватних торговців. Незначна частка товарів надходила від центральних кооперативних спілок (3%) та від власного виробництва (3,6%). На ринках Полтавщини Спілка купувала сільськогосподарські продукти, тютюнові вироби, галантерею,
полотно, кустарні гребінці; на Київському (Київ, Гомель) — шкіряний крам і книжки; Катеринославському—дахове залізо та інші залізні вироби; Петроградському—папір; Воронезькому — соняшникову олію; Бакинському — нафтові продукти, садовину, мигдаль; у Новозибкові — сірники, лляні й дерев'яні вироби. Протягом першої половини 1918 р. Спілка одержала від іубхарчкому близько 100 вагонів різного краму, переважно мануфактури з Росії.
Для зручнішого обслуговування кооперативів Полтавська спілка споживчих товариств на своїх складах у 1918р. утворила відділи: мануфактурний, галантерейний, шкіряно-взуттєвий, залізоскоб'яний та бакалійний. У загальній сумі товарообороту Полтавської споживспілки найбільша частка припадала на бакалійні товари та мануфактуру.
З метою збільшення товарних ресурсів правління Полтавської спілки споживчих товариств та його голова Д.Шульга уже в перші роки існування Спілки багато ваги надавали виробництву товарів на власних підприємствах. У 1916р. було вироблено кондитерської продукції на 13,1 тис. крб.; у 1917р. — на 44,1 тис. крб. Щодо споживчої кооперації, ішлося в журналі «Хуторянин» (1917 р. № 11), потрібно перш за все повідомити про перехід Полтавської спілки споживчих товариств до власного виробництва. Виникнувши трохи більше року тому, ця Спілка тепер — досить потужна організація, яка робить великі обороти. У першу чергу при Спілці організовано виробництво цукерок і є підстави сподіватися, що невдовзі з'являться нові гілки кооперативного виробництва.
Загальні збори уповноважених, що відбулися 21 -22 вересня 1918 р., визнали найважливішим завданням споживчої кооперації утворення власних підприємств—фабрик, заводів та майстерень. Тільки завдяки цьому, вважали учасники зборів, кооперація перестане залежати від приватного капіталу та зможе поручитися за якість своїх товарів. Збори ухвалили утворити при Спілці промисловий відділ, який мав виробити проекти низки власних підприємств. Першочерговим завданням відділу було перетворення кондитерського цеху Спілки на фабрику, придбання шкіряного заводу, збільшення функціональних можливостей спілчанської друкарні. Збори вимагали від усіх товариств і спілок — членів ПССТ вносити у Фонд власних підприємств і Фонд нерухомого майна ПССТ по 5% з обороту, зробленого Товариством або Спілкою.
У 1918 р. споживспілка мала кузню, столярно-бондарну майстерню й того ж року придбала в Полтаві ділянку землі і розпочала спорудження нових торговельних та промислових підприємств. Вражає програма розвитку матеріально-технічної
бази Спілки. Передбачалось будівництво головного корпусу для ведення торговельних, банківських та інших операцій; спеціальної критої платформи на 20 вагонів і вимощеного камінням майданчика; заїжджого двору з готелем, друкарні, тютюнової фабрики, кондитерської фабрики, залізничної гілки, водотягу, силової станції для опалення й освітлення, каналізації, гаража для автомобілів та ін. Загальна сума видатків на виконання будівельної програми дорівнювала 12,5 млн. крб. (ціни 1918 р.). Спілка створила досить великий запас будівельних матеріалів (100 вагонів гранітного каменю, 25 вагонів цегли, близько ЗО вагонів лісу, чимало вапна, фарби, крейди, цвяхів тощо).
Незважаючи на надзвичайно важкі умови (чого варта хоча б неодноразова зміна влади в губернії), вже в 1918-1920 рр. було виконано значний обсяг робіт зі створення «кооперативного містечка» і введено в дію чимало споруд (прокладено залізничну гілку, побудовано складдля товарів тощо). 1919р. Спілка засновує майстерні для виготовлення шапок, взуття, столярних виробів; організовує виробництво з переробки фруктів і овочів. Усе це сприяло поповненню товарних ресурсів та зниженню цін на товари. Окрім цього, в 1919 році Спілка купила двоповерховий будинок на Сінному майдані, де розмістилася її контора й правління.
У березні 1920 р. Полтавська споживспілка утворила промисловий відділ з метою об'єднання власних підприємств та організації будівництва фабрично-заводських підприємств. Станом на 15 травня 1920 р. Губернська споживспілка мала 46 власних промислових підприємств, в тому числі механічно-ливарний і два шкіряних заводи; фабрики: махоркову, кави і чаю (дві); майстерні: ливарно-слюсарну, столярні (чотири), слюсарні (дві), гончарні (дві), керамічну, ткацьку, шорну, дитячих іграшок та ін.; підприємства для виробництва ковбас, мила, фарби (два) та ін.; друкарні (три). Невдовзі 15 великих підприємств були націоналізовані, «відібрані від кооперації», а саме: заводи, махоркова фабрика, дві друкарні, окремі майстерні, іубземвідділу влада передала ливарно-слюсарну майстерню, інші 14 підприємств — Губраднаргоспу.
Про кількість деяких товарів, вироблених підприємствами Полтавської споживспілки в 1919-1920 рр., свідчать такі дані: брусарня (відкрита в листопаді 1919 р.) — брусків і точил — 2,9 тис. шт., мантачок — 29,6 тис. шт., шапочна (відкрита 1919р.)—картузів—16451 шт.,шапок— 1994шт. таін.;шорна (відкрита 1919р.) — разом 28 видів продукції, з них хомутів — 681,уздечок—2059, пітників—929, ушивальників—7561, сідел — 635 та ін. Кустарних виробів, що їх виготовляли заклади
споживчої кооперації, нараховувалося 11 видів: мотузки, сітки рибальські, нитки, панчохи, сукно, полотно, хустки та ін.
Виробництвом окремих товарів займалися й філії Полтавської спілки споживчих товариств. Золотоніський філіал мав 9 власних промислових підприємств (майстерні: 4 — для виготовлення кошиків; 2 — для виробів з рогози та ін.). За 1919 рік вироблено, між іншим, 5000 корзин на суму 54,2 тис. крб. У власних підприємствах працювало 105 робітників. Філіал здійснював будівництво шкіряного заводу.
Враховуючи те, що в 1920 р. держава перейняла на себе фабрично-заводську промисловість і постачання сировини, іубспілка припинила відкриття власних підприємств, крім дрібних.
Д.Шульга особливу увагу звертав на так звану неторговельну роботу. Початок такої роботи було покладено в жовтні 1916 р. До того часу її провадив кооперативний відділ при Полтавському губернському земстві та Полтавському сільськогосподарському товаристві. Неторговельна діяльність Спілки охоплювала інструкторську та юридичну допомогу споживчим товариствам, влаштування кооперативних курсів, опрацювання статистичного матеріалу, культурно-просвітницьку роботу на виробництві, постачання в село літератури через свій книжковий склад.
На Полтавщині чимало споживчих товариств, як і інших кооперативів, нерідко припиняли свою діяльність через те, що їхні засновники та працівники не мали відповідних теоретичних знань. Ось чому необхідна була спеціальна підготовка кадрів для кооперативної системи. Уже в 1916 р., у перший рік свого існування, Полтавська спілка споживчих товариств влаштовувала короткотермінові та довготермінові курси у Полтаві, а також курси-наради з обліку в Кобеляках і в 1917 р. —у Полтаві й Опішні; 1918 р. курси влаштовуються в Решетилівці, Нових Санжарах, Опішні, Сокілці Кобеляцького повіту, Піщаному, Милорадові та Байраці Полтавського повіту.
Про те, як характеризували та оцінювали неторговельну, ідеологічну, освітню діяльність Полтавської споживспілки та працю її інструкторів, повідомляє у своїх спогадах П.Височанський. Неторговельний відділ працював над самознищенням—це не парадокс, це вислів, який має свій зміст, бо не заступити собою сільського кооператора було його завданням, а озброїти знанням до такої міри, щоб він сам без сторонньої допомоги міг надалі працювати, підкреслює автор спогадів. «Працюй у товаристві так, щоб своєю роботою навчити правління самостійній роботі, щоб твоя допомога на другий раз була непотрібною», «працюй над самознищенням»—ось постійне
гасло інструкторської роботи Спілки. То інша справа, наскільки те гасло було виконано. Треба тут нагадати, що це гасло доводилось реалізовувати в часи повторних мобілізацій і «обезлюднення» села», — пише П.Височанський.
Інструкторський відділ проводив наради і курси, виробив анкету для обстеження споживчих товариств, систему рахівничих книжок та ін. Відділ розіслав відозву до товариств про перехід на новий статут, як того вимагав Закон «Про кооперативні товариства та їх спілки» від 20 березня 1917р., форму протоколу загальних зборів з постановою про прийняття нового статуту та зразком заяви до окружного суду. За 1918 р. на новий статут було переведено близько 95% товариств. Відділ допомагав утворювати різного роду артілі трудових і професійних спілок. Протягом 1918 р. відділом вироблені статути: хліборобської спілки, слюсарно-стельмашної артілі, професійної спілки працюючих в кооперативних установах. Інструкторський відділ упорядкував списки споживчих товариств, адже «треба було побачити, що ж дала революція». Завдяки наполегливій праці інструкторів було складено список споживчих товариств Полтавщини на 1 січня 1918 року. Подібних матеріалів, йдеться в «Полтавському кооператорі» (1919 р,, №17-21), не мала жодна установа України. У Полтавській споживспілці було систематизовано облік інструкторської роботи, для чого вироблені спеціальні форми бланків відряджень, виїздів, консультацій і т. ін.
Заслуговує на увагу ще один вид діяльності ПССТ — це боротьба з псевдокооперативами. «На кооперативній ниві починає сходити бур'ян, який погрожує засмітити чисте зерно кооперативного розвитку, — наголошувалося в «Полтавському кооператорі» (1918 р., №7). — Під видом кооперативних товариств появляються різні торговельні підприємства. Пройдисвіти псевдо-кооператори часто-густо, вико-ристовуючи народну несвідомість, утворюють товариство на паях і починають своє темне діло, на якому набивають собі кишені».
Юридичну допомогу споживчим товариствам, які входили до складу ПССТ, надавав юридичний відділ Спілки. Зокрема, допомагав товариствам представництвом у судах, вів листування з правових питань, був представником Спілки за дорученням Правління на різних з'їздах і нарадах з питань кооперативного права.
Лютнева революція 1917 р. дала колосальний поштовх розвиткові українського життя. «На Полтавщині, як і по цілій Україні, громадське життя буяло, клекотало, прибирало різноманітних форм. Однією з наймогутніших форм була українська кооперація, що відразу ж підвела міцну економічну
базу під громадське життя. — писав тодішній працівник споживспілки Дмитро Соловей. — Полтавська спілка споживчих товариств була сильним українським центром, у якому виховувалися і зростали прекрасні кадри громадських і господарських робітників, центром, що витратив багато сил та матеріальних засобів на підтримку української культури в часи лихоліття й збройної боротьби за Українську Народну Республіку, коли державний апарат УНР безсилий був піклуватися про все».
Полтавська споживспілка створила великий книжковий склад для масового просування книжки на село через споживчі товариства. (Адже українську книжку на Полтавщині, де мешкало понад два мільйони українців, до Лютневої революції можна було дістати лише у двох книгарнях Полтави). Споживспілка негайно встановила зв'язки з найбільшими українськими книжковими складами та видавництвами в Києві й Харкові, щоб безупинно поповнювати запаси книг. Вже в 1918 р. Полтавська споживспілка мала найбільше в Полтаві книготорговельне підприємство з власною великою книгарнею. Згодом утворилися кооперативні книжкові склади в Миргороді, Кременчуці, Костянтинограді. ПССТ спільно з Педагогічним бюро Полтавського губернського земства взяла на себе завдання постачати школи українськими підручниками. Підкреслюючи роль споживчої кооперації в налагодженні торгівлі книгами, Д.Соловей писав: «Просвіти», як неекономічні організації, не мають сил добре налагодити продаж книжок по селах. Далеко краще можуть улаштувати цю справу наші споживчі товариства. Вони мають для цього готовий торговельний апарат, себто крамниці й продавців. Вони мають потрібні для цього кошти. Вони знаходяться в постійних зносинах з Полтавською спілкою споживчих товариств, де є велика книжна комора, пристосована до постачання книжок на село».
У той час постійно відчувалася нестача книжок. Тим більше, що відбувалася стихійна українізація життя. Школи Полтавщини одна за одною переходили на українську мову викладання, а шкільних підручників і допоміжної літератури для вчителів не було зовсім. Тому відразу після Лютневої революції Полтавська споживспілка організовує власне видавництво. План видань включав декілька серій: А. «Просвітянська книгозбірня»; Б. Народний Селянський Університет; В. Шкільні підручники; Г. Порадники; Д. Кооперативна література; Е. Ювілейні видання; Є. Різне; Ж. Портрети письменників і громадських діячів. Чільне місце у видавничій діяльності зайняли підручники. Буквар і читанка були надруковані накладом по 100 тис. екз. По 10-20 тис. екз.
були видані твори Т. Шевченка, П. Мирного, А. Тесленка, П. Куліша та ін. Завдяки кооператорам читачі Полтавщини отримали такі книги, як «Коротка історія України», «Як жив український народ», «Козаччина» та ін. З кооперативної літератури Полтавська спілка видала книжку Бориса Стопневича «Споживча кооперація України». У 1917 р. Полтавська споживспілка видала 8 книжок загальним накладом 201 тис. примірників. Наступного року— 17 загальним накладом 650 тис. примірників. Видавництво ПССТ надрукувало й розповсюдило тисячі великих портретів письменників і громадських діячів: Т. Шевченка, Б. Грінченка, Лесі Українки, Панаса Мирного, М. Драгоманова, І. Котляревського, Є. Гребінки та ін. Ці портрети можна було бачити по «Просвітах», по школах, по кооперативах, сільських урядах, селянських хатах... З встановленням радянської влади видавнича діяльність споживчої кооперації була згорнута, друкарні націоналізовані.
Правління Полтавської спілки споживчих товариств на чолі з Д. Шульгою налагодили видання журналу «Полтавський кооператор» (виходив у 1918-1922 рр.). Після центральних київських часописів «Полтавський кооператор» був найсоліднішим українським кооперативним журналом. У ньому публікувались матеріали з теорії та історії кооперації, поради для практичних працівників, постанови зборів Полтавської та інших спілок споживчої кооперації, окремих споживчих товариств, листи з місць, інструкції та постанови уряду і місцевих органів влади, біографічні нариси про діячів кооперативного руху, українських письменників і т.ін. Щоправда, журнал виходив нерегулярно, іноді по кілька чисел одночасно, що було викликано втручанням влади у видавничу справу, реквізицією паперу та іншими чинниками.
Із самого початку існування Полтавської спілки споживчих товариств при неторговельному відділі засновано бібліотеку, де збирали кооперативну літературу. Протягом двох років створився фонд із кількох тисяч книжок. При бібліотеці виріс цінний архів з чималої кількості часописів, кооперативних і некооперативних, що надходили до ПССТ з усіх кінців України, а частково й з Росії. Окрім службовців ПССТ, бібліотека обслуговувала й інших полтавців. До заснування бібліотеки Просвітнього Союзу «Українська культура» бібліотека споживспілки була першою українською бібліотекою в Полтаві.
Споживча кооперація відрахувала від своїх прибутків у 1917 р. близько 105 тис. крб. на утримання «Просвіти», народних домів, громадських бібліотек та ін. Збори уповноважених Полтавської спілки споживчих товариств у вересні 1918 р. постановили виплатити з чистих прибутків: на допомогу
середнім школам, які створювалися по селах, — 150000 крб., на українську Павленківську гімназію в Полтаві — 30000 крб., на кооперативний інституту Києві— 50000 крб., на кооперативну школу в Полтаві — 20000 крб. За сприяння кооперативних організацій на Полтавщині було засновано близько 100 сільських гімназій. Як повідомляється в одному з дописів про збори, вони відбулися під гаслом: «Більше світла, хай щезне темрява, творимо рідну культуру». Коли на зборах порушили питання про виділення коштів на культурні установи, «вогнем запалали промови. Це вже була непереможна сила стихії. ...всі асигнування на культурна цілі були ухвалені, деякі, як асигнування на фонд селянських гімназій, були збільшені».
Збори кооператорів, а згодом і спільне засідання спостережної ради, ревізійної комісії та правління ПССТ ухвалили постанови про п'ять стипендій учням — дітям бідних кооператорів. Одна з цих стипендій була названа іменем Василя Доманицького, друга — іменем «артільного батька» Миколи Левитського, решта стипендій мали назву Полтавської спілки споживчих товариств. Усі стипендії передбачалися для уродженців Полтавщини.
Полтавська спілка споживчих товариств брала участь у заснуванні в Полтаві історико-філологічного факультету, відомого і як Український університет у Полтаві. З приходом до влади Директорії університет був позбавлений матеріальної підтримки з боку держави і кілька років перебував на утриманні Полтавської спілки споживчих товариств. Університет існував до 1922 р.
Д.Шульга велику увагу приділяв кооперативно-просвітній діяльності до останніх днів перебування на посаді голови правління ПССТ. На початку 1920 року у Спілці функціонували культурно-просвітній відділ з театральним підвідділом; видавничий відділ; книгарня; редакція журналу «Полтавський кооператор». На 1920 р. було заплановано видання за напрямами: «Просвітянська бібліотека» (художні твори, історія, природознавство тощо); «Бібліотека нашої молоді»; «Бібліотека кооператора»; «Бібліотека економіста». На видання окремих творів, зокрема «Кобзаря», було укладено угоду про співпрацю з Харківським кооперативним видавництвом «Рух».
Отже, діяльність правління Полтавської спілки споживчих товариств та її структурних підрозділів у перші роки її існування характеризується значними досягненнями в торгівлі, виробництві товарів, заготівлях сільськогосподарської продукції, капітальному будівництві, організаційно-кооперативній і культурно-просвітницькій роботі. Усе це, безперечно, сприяло неухильному розвиткові споживчої
кооперації Полтавщини, кооперативного руху взагалі. «За якийсь рік упертої роботи працівників Полтавської спілки споживчих товариств, — згадував з нагоди її 10-ї річниці М. Токаревський, —удалося цілком знищити відпуск краму у борг, привести в порядок рахівництво, проробити велику кооперативно-освітню роботу й прищепити всім товариствам кооперативну дисципліну».
Оцінюючи неторговельну діяльність Полтавської спілки споживчих товариств, видатний дослідник історії кооперативного руху Ілля Витанович писав: «Кооперації на Полтавщині в ділі організації культурно-освітньої справи належало перше місце у всій Україні...»
Характерним для діяльності Д.Шульги було те, що він брав активну участь у загальнокооперативному русі, був учасником різних кооперативних нарад та зборів. На початку січня 1916р. він виступив з привітанням перед учасниками установчих зборів Полтавської спілки кредитних позичково-ощадних товариств. Його обрали тоді членом ради новоутвореної кооперативної спілки. У червні 1918 р. Дмитро Іванович бере участь у всеполтавському кооперативному з'їзді, який ухвалив організувати центральну кооперативну установу краю — іубернську раду кооперативних з'їздів Полтавщини. Цей орган об'єднав працю всіх кооперативних союзів та товариств, представляв і захищав інтереси кооперативних організацій і ставив своїм завданням бути ідейним, науковим, статистично-економічним і культурно-просвітнім центром всієї кооперації на Полтавщині. З'їзд обрав тоді Д.Шульгу до складу іубернської кооперативної ради.
28 травня — 2 червня 1919 р. Д.Шульга брав участь у зборах уповноважених Дніпросоюзу, який вважався тоді всеукраїнським центром споживчої кооперації. Лідера споживчої кооперації Полтавщини та іншого представника ПССТ К.Хохліча обрали до спостережної ради Дніпросоюзу. До ревізійної комісії цього об'єднання тоді обрали головного бухгалтера Полтавської облспоживспілки Д.Чепурного.
Будучи головою правління Полтавської спілки споживчих товариств, Д.Шульга хоча й відповідав, згідно з розподілом обов'язків між членами правління спілки, за фінансовий і юридичний відділи, бухгалтерію та секретаріат, у1918-1919рр. нерідко доповідав на зборах, засіданнях спостережної ради чи правління Спілки про загальний стан Спілки, про торговельні зв'язки з кооперативними організаціями різних регіонів. За підсумками однієї з таких доповідей на зборах особливої наради при ПССТ 22-23 червня 1919 р., виходячи з умов тогочасного товарного ринку України, було ухвалено тези про необхідність
об'єднання кооператорами Полтавщини всіх своїх фінансових засобів. З питання про фінансову політику споживчої кооперації Полтавщини збори ухвалили таку резолюцію доповідача Д.Шульги: «Зважаючи на те, що кредитна кооперація цупко держиться за товарні операції, на шлях яких звернула її війна, тим не має можливості в повній мірі виконувати своїх природних функцій — кредитування споживчої кооперації, нарада визнає потрібним інтенсивно розвинути свої операції по прийому вкладів не тільки від членів, але й від приватних осіб і інституцій і тим побільшити свої обороти. Операції бажано вести в повному контакті з кредитною кооперацією».
«Катастрофічне знецінення російських паперових грошей, — пише у праці «Розгром Полтави» Д. Соловей, — що прикро давалося взнаки вже з зими 1920 року, наштовхнуло керівника ПССТ Д.І. Шульгу—чоловіка з непоганою головою, як про нього говорили, — на думку витягти з села знецінені сов. знаки та перетворити їх на валюту у вигляді товарів. З цією метою він задумав випустити гарантовані майном ПССТ «Зайомні листи». Негайно використали оказію—ліквідацію у Полтаві нотарських контор — і закупили увесь чистий з водяними знаками та гербами актовий папір і навіть клапті його».
В червні 1920 р. «листи» були вже випущені купюрами на 250 тисяч карбованців. «Зайомні листи», що виглядали мов правдиві гроші, мали колосальний успіх. ...Швидко довелося випускати «листи» новим накладом".
«Міністр фінансів першої-ліпшої держави, — пише Д.Соловей, — міг би позаздрити успіхові цих скромних «зайомних листів» полтавської кооперації. Завдяки «листам» споживспілка відправила на села Полтавщини 1.042.000 аршин мануфактури, щось понад 70 вагонів цукру, 48 вагонів ливарських виробів тощо. Потім (коли було заарештовано восени 1920 р. усе Правління ПССТ) все це стало за один з пунктів обвинувачення супроти Д. І. Шульги. Йому закидали, що він, випустивши «листи» ПССТ, підірвав цим заходи совітів у справах фінансових і знецінював державні гроші».
У своїх спогадах про кооперативний рух на Полтавщині Д.Соловей серед піонерів споживчої кооперації, робітників-ентузіастів, що працювали над розбудовою споживчої кооперації краю перед революцією 1917 року та відразу після неї, називає таких: Кость Божко, Павло Височанський, Володимир Дубів, Роман Лимар, Борис Мартос, Кость Михайлів, Михайло Підлубний, Віталій Постоленко, Сергій Рауз, Михайло Токаревський, НесторУсенко, Микола Филипович, Кость Хохліч, Денис Чепурний, Михайло Чернуха, Дмитро Шульга.

На жаль, більшість лідерів кооперативного руху, членів правлінь, співробітників кооперативних організацій, які створювали кооперативні товариства і спілки товариств, налагоджували їх діяльність з метою підвищення життєвого рівня населення, нову владу не влаштовували. Вона не тільки усувала їх від керівництва кооперацією, але й позбавляла їх волі та навіть життя. Серед репресованих у 1920 році опинився і співробітник Полтавської спілки споживчих товариств Д.Соловей. Він склав реєстр осіб, репресованих восени 1920 року, і опублікував його у книзі «Розгром Полтави». Серед них, за його твердженням, були: члени правління Полтавської спілки споживчих товариств (Шульга — голова, Божко, Левченко, Хохліч); співробітники спілки (Бібич, Дубів, Панасенко) та інші
— усього 17 співробітників.
Склад нового правління Полтавської губернської спілки споживчих товариств було сформовано на з'їзді уповноважених, що відбувся в липні 1921 року. Із 226 делегатів з'їзду з вирішальним голосом комуністів числилося 140 і позапартійних
— 86. Із усієї кількості делегатів вищу освіту мали 22, середню — 67, нижчу — 87 і домашню — 50. Кооперативний стаж від 1 до З років мали 180 осіб і понад 3 роки — 31. Серед делегатів найбільше було службовців — 126; хліборобів числилося 40 і робітників — 34, інших категорій — 26. За віком делегати були досить молодими: до ЗО років — 114, 30-40 років — 81 і понад 40 років — 31. Ще одна характерна риса тогочасного складу вищого керівного органу споживчої кооперації губернії — це те, що із 226 делегатів чоловіків було 220, а жінок — лише 6.
З'їзд обрав правління губернської Спілки споживчих товариств у складі 9 осіб. З них у попередньому складі правління був тільки М.Филипович. Членами правління обрали тільки чоловіків. 4 з них були членами КП(б)У, решта — позапартійні. Наймолодшим за віком Костянтинові Величку та Миколі Филиповичу було 27 років, найстаршому Данилу Наголкіну — 41. Головою правління обрали 29-річного Миколу Федоровича Жмурка, члена КП(б)У; він мав вищу освіту — закінчив математичний факультет; деякий час працював у Золотоніській кредитній кооперації і в радянських установах.
«Старих робітників кооперації, — повідомлялося тоді у пресі,
— які були непригодні в нових умовах, хвиля революційної боротьби замінила новими робітниками». На жаль, не тільки замінила. З часом чимало з них були фізично знищені. Дмитра Івановича Шульгу репресовано за вигаданою у 1930-1931 роках справою про «Український національний центр». До арешту він мешкав у Києві і працював завідувачем фінансового відділу Всеукраїнського фотокіноуправління.

Джерела:
1. Аліман М.В. Полтавська спілка споживчих товариств та її лідер Дмитро Шульга // Вісті Центральної спілки споживчих товариств України, 2006, № 25,29,34,38.
2. В. Постанови загальних зборів уповноважених 21-22 вересня. / Полтавський кооператор — 1918. — № 1. С. 22-25.
3. В.Д. Збори уповноважених Дніпросоюзу. /Полтавський кооператор. — 1919. № 12-13, с. 22-27.
4. Височанський П. Основні принципи оргвідділу спілки в минулому. В кн.: Десять років існування Полтавської Райспілки. 1915-1925 (з нагоди ювілею) — Полтава, 1926. с.49-52.
5. Витанович І. Історія українського кооперативного руху. — Нью-Йорк, 1964.
6. ГЬрохівський Г. Нарис розвитку Полтавської спілки споживчих товариств «Райспілки». В кн.: Десять років існування Полтавської Райспілки. 1915-1925 (з нагоди ювілею) — Полтава, 1926. с.5-37.
7. Десять років існування Полтавської Райспілки. 1915-1925 (з нагоди ювілею) — Полтава, 1926
8. З життя Полтавської спілки споживчих товариств / Полтавський кооператор. — 1919. —- № 12-13. С. 34-38.
9. Історія споживчої кооперації України. / Аліман М.В., Вабенко С.Г., Гелей С.Д. та ін. — Львів, 1996.
10. Ковалевский Н. Из жизни Полтавских кооперативов / Хуторянин. — 1917. — № 11. С. 208-209.
11. Ковтун Г.К., Войналович В.А., Данилюк Ю.З. Масові незаконні репресії 20-х — початку 50-х років на Полтавщині. В кн. Реабілітовані історією (АН України. Інститут історії України та ін.: Редкол.: П.Т. Тронько (відп. ред.) та ін. Київ-Полтава: Рідний край, 1992. С. 5-49.
12. Леляків Д. Збори вповноважених 21-22 вересеня. / Полтавський кооператор. — 1918. — № 2-3. С. 8-9.
13. Постанови об'єднаного засідання надзорчої ради, ревізійної комісії та правління Спілки 22-23 жовтня / Полтавський кооператор — 1918. — № 2-3. С. 27-28.
14. Соловей Дмитро. Розгром Полтави: Спогади часів визвольних змагань українського народу. 1914-1921. — Видання друге, доповнене. Полтава: Криниця. — 1994.
15. Токаревський М. Сторінки минулого Полтавської Спілки Споживчих товариств (До 10-їрічниці). В кн.: Десять років існування Полтавської Райспілки. 1915-1925 (з нагоди ювілею) — Полтава, 1926. с. 56-63.
16. Ю.К. Полтавськое общество потребителей, учреждение для оптовьіх закупок. Хуторянин. — 1915 — № 26. С. 602-604.

Мирослав АШМАН,
кандидат економічних наук (Полтава)

ЛИСТ ДО ГОЛОВИ ВУЦВК (з фондів Полтавського краєзнавчого музею)

marti — Mon, 02 Jan 2012 09:26:25 +0000

НА тлі підвищеного інтересу до національної історії надзвичайної важливості набуває виявлення, уважне вивчення та публікація документів. Зокрема, у дні 75-х роковин Великого Голоду значну цікавість становлять документи, що розповідають про економічні та суспільні процеси, котрі відбувалися в українському селі у 1920-1930-х роках.
Під час побудови експозиції «Полтавщина на історичних паралелях: 1917-1941 роки» нашу особливу увагу викликав один з документів цього періоду. Він потрапив до фондової колекції Полтавського краєзнавчого музею з Державного архіву Полтавської області 20 червня 1984 року під час збору матеріалів, присвячених атеїстичному руху, для доповнення розділу експозиції «Полтавщина у 1918-1930 роках»1 і має назву «Лист до голови ВУЦВК тов. Г.І. Петровського від громадян Жоржівської сільської Ради Полтавської округи». У листі міститься вимога прискорити прийняття рішення про закриття місцевої сільської церкви і перетворення її на Селянський Будинок2.
Зацікавленість виникла через те, що авторами листа згадується священик цієї церкви «племінник Петлюри прізвище Скрипник»3. Мова йде про Скрипника Сильвестра Івановича (1906-1937), другого сина сестри С.В. Петлюри Маріанни та Івана Скрипника4. Він народився у Полтаві, закінчив Полтавську семінарію, після 1917 року став священиком УАПЦ, у 1927 році був направлений до с. Жоржівки Шишацького району Полтавського округу, де служив до 1930 року. Згодом — настоятель церкви у с. Малій Перещепині, заарештовувався за антирадянську діяльність, був тилополченцему м. Владивостоці. У 1936-1937 роках працював приймальником пряжі на Полтавській прядильній фабриці. 6 серпня 1937 року заарештований за звинуваченням у керівництві революційною повстанською організацією церковників на периферії Полтавської області, засуджений Особливою Трійкою УНКВС по першій категорії5, 19 листопада—розстріляний. Реабілітований 11 травня 1989 року6.
Хоча лист недатований, згідно з даними біографії СІ.Скрипника, його можна віднести до періоду перебування останнього на місцевій кафедрі, тобто 1927-1929 років. У листі Жоржівська сільська рада названа як така, що належить до Шишацького району, тоді як до 18 квітня 1929 року вона перебувала у Баляснівському районі7. Крім того, згадується червнева хлібозаготівля і перспектива перебудови церкви на зиму, отже, листа можна датувати липнем-листопадом 1929 року.
Лист написаний на подвійному аркуші розлінованого паперу, вірогідно, взятого з розвороту учнівського зошита, чорним чорнилом. Підписаний головою сільської ради, головою місцевої войовничої спілки «Безвірник» і уповноваженим з хлібозаготівлі, головою Полтавської округової ради спілки «Безвірник», почерком якого і написано текст листа. Особливості тексту збережено.
Лист до головиВУЦВКу8 тов. Г.І. Петровського9 від громадянЖоржівськоїсільськоїРадиПолтсшськоїокруги.
До Голови Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітета Григорія Івановича Петровського.
Ми громадяне Жоржівської с/р Шишацького района Полтавської округи10, бачучи контреволюційну шкідливу роботу духівництва, що позначилася особливо в останню Червневу хлібозаготівлю через свою Войовничу організацію безвірників11 схвалили закрити, всією громадою в кількості 1500 осіб12, церкву13, перебудувавши її на Селянський Будинок. Для цієї мети провели самооподаткування в розмірі 50% від с-г податку. Але не дивлячись на одностайну думку всіх виборців й до цього часу В.У.Ц.В.К. не виніс постанови про закриття церкви, а піп племінник Петлюри прізвище Скрипник переводе свою контреволюційну роботу що до зриву мироприємств Рад Влади хлібозаготовкай [...]же...
III Частина Войовничої Організації Безвірників зразу в розачаруванні, що не закриває ВУЦВК церкви, а піп агітує: «Ну що закрили? — Ваша робота безкорисна». Атому ми Войовнича Організація Безвірників та громадяне в кількості 1500 осіб прохаєм Вас Григорій Іванович допомогти нам в вирішенні питання про закриття церкви.

IV Громадяне так обурені за шкідливу роботу попа племінника Петлюри, що ні один громадянин не пускає на кватирю і він пристроївся в поламарні в церкві.
Приговор всієї церк[о]вної громади і всієї С-Р'4, який підтриманий Постановою О.В.К15 знаходиться у В.У.Ц.В.К.
В нашім селі нема культурного очага, а тому прискорення закриття церкви, прискорює відкриття на зиму Сель-Буду, з влаштуванням кіно, яким ОВК відмітить наше село по виконанню останньої хлібозаготовки.
Прохаєм повідомити яко мога скоріше про наслідки^.

За дорученням підписали:
Голова Сельради (підпис нерозбірливо)
Голова Войовничої спілки Безвірник А.Верещака.
Працюючий зараз по хлібозаготівлі в цій с/р підтримую клопотання про прискорення справи. Від імені Округової Ради Войовничої спілки Безвірник
Голова Полтавської Округової
Ради Безвірник Процаєнко [?]

1. Акт вступу експонатів основного фонду ПКМ № 9499 від 20 червня 1984 року.
2. Інвентарна книга ПКМ «КБ — 13», 1984-1989 рр. — С. 73-74.
3. Лист до голови ВУЦВК тов. Г.І. Петровського від громадян Жоржівської сільської Ради Полтавської округи. — Ф ПКМ. —Д 8071, ПКМ 57652.
4. Петлюра В. Родина Петлюр. //Симон Петлюра та його родина. До 70-річчя його трагічної загибелі. Документи і матеріали. /Упорядкування і передмова В. Михальчука. — К.: Рада, 1996. — С. 311.
5. Лошицький О., Коротенко В. «... Некоторьіе политические мелочи, характерньїе для Полтави» (Документи Державного архіву СВУ про родину Петлюр). //Полтавська Петлюріана. Матеріали 4 Петлюрівських читань. — Вип. 3. —Полтава, 1999. — С. 153.
6. Мокляк В. Матеріали до родоводу Петлюр. //Полтавська Петлюріана. Матеріали П'ятих Петлюрівських читань, проведених у Полтаві 25 травня 2001 року. — Вип. 4. — Полтава, 2001. — С. 29.
7. Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1648-1941 рр.). Довідник з історії адміністративно-територіального поділу. — Полтава-Кременчук, 2002. — С. 80.
8. Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) —найвищий законодавчий, розпорядчий, виконавчий і контролюючий орган державної влади в Українській Соціалістичній Радянській Республіці у 1917-1938 роках у період між Всеукраїнськими з'їздами Рад, які його обирали.
9. Петровський Григорій Іванович (1878 - 1958) — радянський державний і партійний діяч, з березня 1919 до літа 1938 — голова ВУЦВК.
10. Округ (округа) — адміністративно-територіальна одиниця, складова триступеневої системи управління, що діяла в УСРР у 1923-1930 роках.
11. Союз войовничих безвірників — масова добровільна організація, вияв антирелігійного руху, існувала у 1925-1947 роках.
12. У 1926 році по Жоржівській сільській раді налічувалося 3466 мешканців. [Полтавщина: Енцикл. довід. (За ред.. А.В. Кудрицького). — К.: УЕ, 1992. — С. 273].
13. Вірогідно, мова йде про дерев'яну Троїцьку церкву, збудовану 1896 року. [Там само].
14. С-Р, с/р (абревіатура) — сільська рада.
15. ОВК (абревіатура) — окружний виконавчий комітет.
16. Підкреслено в оригінальному тексті.

Наталя КУЗЬМЕНКО, Наталя ШУМЕЙКО
(Полтава)

БОРОТЬБА З «ПЕТЛЮРІВЩИНОЮ» В УКРАЇНСЬКІЙ АВТОКЕФАЛЬНІЙ ПРАВОСЛАВНІЙ ЦЕРКВІ НА ПОЛТАВЩИНІ У 1920-1930-х РОКАХ

marti — Mon, 02 Jan 2012 09:24:12 +0000

ПІСЛЯ поразки Української революції і встановлення радянської влади у системі радянської пропаганди виник ряд стійких стереотипів, побудованих на антагонізмі політичних цінностей. Більшовицька влада, одержима ідеєю світової революції, з її шовіністичним баченням шляхів розв'язання національного питання відкидала право українського народу на створення власної національної держави. Трактування характеру Української революції як буржуазно-націоналістичної закономірно поширювало аналогічну оцінку на її лідерів, призвело до свідомого перетворення окремих з них на символи «контрреволюції», «антирадянщини», ідеології «буржуазного націоналізму». Ідеться, зокрема, про природу та етимологію дефініції «петлюрівщина» у більшовицькій інтерпретації.
Постать та ім'я Симона Васильовича Петлюри для більшовицьких ідеологів сконцентрували у собі всі сили і напрями українського національно-визвольного руху. Будь-які прояви останнього чи елементи критики дій радянської влади у галузі національної політики кваліфікувалися як «петлюрівщина». Боротьба з її проявами покладалася владою на радянські спецслужби, котрі відігравали роль головного інструменту у виявленні та знешкодженні небезпечних для режиму сил. Так, наприклад, вже у 1921 році набули розголосу арешти групи учнів Пирятинської учительської семінарії, організаторів і учасників місцевої «Просвіти», та членів так званої «підпільної петлюрівської організації» у місті Полтаві, яких звинувачували у «підготовці збройного повалення радянської влади і відновленні УНР» [18, с. 55].
В Україні як складова частина національно-визвольного руху розглядався релігійний фактор, що надавало особливої гостроти політичній ситуації. Адептом ідеології українського буржуазного націоналізму в республіці, на думку влади, була

Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), що засвідчувала офіційна пропаганда: «Церква на Україні впродовж тривалого часу була опорою національного руху і проти Москви, і проти Польщі. Петлюрівщина і УАПЦ, яка виникла на її руїнах, пробували відродити традиції Запорізької Січі у боротьбі за віру» [17, с.40]. Більшовицькі ідеологи були вкрай стурбовані тією обставиною, що в жодній з колишніх національних окраїн Російської імперії релігійне питання не мало «такого важливого політичного значення, як на Україні». Цей феномен вони пояснювали особливостями соціальної структури українського суспільства, у якому пролетаріат був надто малочисельним, а домінувало «темне українське сільське населення» з нібито властивим йому низьким культурним рівнем і «релігійними забобонами» [16, с.159]. З іншого боку, організатори антирелігійної політики акцентували увагу на наявних в «українській дійсності специфічних умовах». Ішлося проте, що в період з 1917-го до кінця 1920-го року «Україна була ареною запеклої громадянської війни», «тому безпосереднє проведення в життя основних заходів Радянської влади з релігійного питання (відокремлення церкви від держави і школи від церкви)» тут у порівнянні з радянською Росією запізнилося і фактично розпочалося тільки з 1920 року. У результаті, як і варто було очікувати, в Україні виникло чимало «конфліктів між населенням і суспільно-державними організаціями на релігійному ґрунті». Причому, підкреслювалося, «в тих місцях, де національна ворожнеча, національні питання стояли гостро — західна і південно-західна частина України—там у найбільш загострених формах виявлявся релігійний рух» [17, с. 39].
Регіонами найбільшого впливу автокефалії були Київщина, Поділля, Полтавщина, Волинь, Чернігівщина. її приходів налічувалося до 1600 з кількістю парафіян близько трьох мільйонів. Саме тут партійно-радянські органну тісному альянсі зі спецслужбами розгорнули широку кампанію цькування і репресій проти осередків УАПЦ. Прикметно, що ініціатива у визначенні пріоритетних об'єктів належала не лише партійним органам. Це яскраво засвідчують директивно-розпорядчі документи керівництва ДПУ. Наприклад, циркуляр від 4 вересня 1926 року «Про український сепаратизм» вказує на небезпеку «росту шовіністичних тенденцій», що «ставить перед органами ДПУ необхідність своєчасно реагувати на це явище, що має політичне значення першоступеневої ваги». Серед най-небезпечніших з точки зору ДПУ осередків українства названо УАПЦ — «могутній оплот націоналізму і чудове агітаційне знаряддя» [22, с. 28,29].

Циркуляри Всеукраїнської антирелігійної комісії з антирелігійної пропаганди всіляко наголошують, що автокефальну церкву не слід сприймати як виключно релігійну організацію, оскільки її витоки належать до періоду національної революції, а ідейні принципи базуються на прагненні демократизувати церкву і співпадають з програмними положеннями самостійницьких сил. Тому констатувалося, що«.. .керівна верхівка ВПЦР проводить значну політичну роботу. Політично автокефальна церква є шовіністично-петлюрівською організацією в сенсі керівного складу духовенства, яке орієнтується на Петлюру і створення Української Народної Республіки і проводить значну антирадянську роботу» [14, с. 4,8]. Склад церковної ієрархії, за оцінкою керівників ДПУ, — це«...колишні політичні діячі різних українських шовіністичних угруповань, від соціалістів-федералістів до петлюрівщини і гетьманщини. Для більшості з них церква є не метою, а засобом». За своїм соціальним складом вона «...об'єднує перш за все інтелігенцію і куркульство», котрі мріють про «перебудову існуючого державного ладу» [21, арк. 23 зв.]. На підтвердження цієї тези наводилися статистичні дані, згідно з якими, зокрема, у 5-ти округах Полтавщини у 1925 році до складу церковних рад входило 38,4% куркулів, 46,4% середняків, 15,2% бідноти, тоді як у екзархістів куркулі становили 33,6%, а в обновленців —- 20% [21, арк. 59].
Відвертою непримиренністю характеризуються висновки секретаря Київського губкому КП(б)У Варейкіса, викладені ним у закритому листі в політбюро з резолюцією «До виконання Балицькому»: «...висновки переконують цілком, що автокефалія по суті є політична партія, для якої церковні інтереси відіграють допоміжне значення. Боротьба за вплив у церкві для главарів автокефалії, серед яких перебувають колишній голова Ради міністрів уряду Петлюри (Чехівський), значною мірою є тільки спосіб використання легальних можливостей. Не підлягає жодному сумніву, що наша партія припускається величезної помилки, що вона недостатньо уважно вивчає ріст автокефалістів і недостатньо проявляє волю, щоб розкласти їх» [20, арк. 4]. Тому й не дивно, що на засіданні ВАК від 13 квітня 1925 року, де з дев'яти присутніх п'ятеро — високопоставлені керівники республіканського ДПУ (Балицький, Карлсон. Гольберт, Іванов, Горожанін), ухвалили доручити органам ДПУ зібрати матеріали про «антирадянську поведінку» керівників Вищої православної церковної ради ( ВПЦР) з метою публікації в пресі, а в практичній роботі «посилити репресії стосовно автокефальної церкви» [21, арк. 59].

Войовнича риторика втілювалася у конкретні заходи спецслужб із заведення оперативних обліків, агентурно-. оперативних розробок, справ-формулярів щодо священнослужителів і вірян УАПЦ. А вже у лютому 1926 року на засіданні політбюро ЦК КП(б)У В.Балицький, доповідаючи про діяльність релігійних угруповань в Україні, повідомляв, що очолюваними ним органами збирався матеріал на актив УАПЦ «персонально в особі попів, єпископів і членів окружних рад». Чекістами було виявлено «лояльних за лінією поведінки тепер — 199 чол., ворожих—331 чол., невиявлених — 25 чол.; тобто 59% ворожих при 4,5% з невиявленою політфізіономією» [19, арк. 97]. На підтвердження наведеної статистики голова ДПУ посилається на агентурні дані, які зафіксували висловлювання священнослужителів під час служби і виголошення проповідей, зміст їх приватних розмов або листування тощо. У директивних документах вимагалося матеріали компрометуючого характеру підтасовувати таким чином, щоб автокефалістів можна було кваліфікувати як «запеклих петлюрівців та посібників розвитку бандитизму» [13, арк. 31]. Однак остаточно покінчити з діяльністю УАПЦ влада вирішила у контексті справи СВУ Як зазначає Ю.Шаповал, посилаючись на виявлені архівні документи спецслужб, діячів автокефальної церкви останні зараховували до учасників організації поряд з «антирадянськи настроєною інтелігенцією» та «колишніми визначними учасниками петлюрівського руху». Визначивши коло головних фігурантів справи, В.Балицький повідомляв у ЦК КП(б)У, що будуть проведені арешти автокефалістів і на периферії [22, арк. 132, 133].
На Полтавщині форми боротьби каральних органів з осередками УАПЦ мали певні особливості. Вони випливали з висновку спецслужб про високий рівень концентрації релігійних громад УАПЦ в регіоні, переважання у складі релігійного активу громад соціальних елементів, які згідно з класовою структурою суспільства дискримінувалися більшовиками — куркулів та інтелігенції. Позначилися також ідентифікація Полтави як одного з ідеологічних центрів українського буржуазного націоналізму, її тісний зв'язок з Київським центром та пильна увага до провідних діячів УАПЦ краю — Йосипа Оксіюка, Івана Тарана, ЮріяЖевченка, КостяТовкача, їхніх зв'язків, контактів, листування.
Характерною особливістю кримінально-слідчих справ стосовно УАПЦ була їх масовість. Фактично усі виявлені в обласному архіві СВУ справи мали груповий характер. Так, 6 березня 1928 року в селі Мала Нехвороща чекісти заарештували 15 віруючих, котрим інкримінували «влаштування нелегальних

зборів, на яких обговорювалося питання про створення самостійної України» [2. арк. 1]. Логіка слідства полягала в тому, що молитовні зібрання і церковна служба трактувалися як «нелегальні збори». На прикладі цієї справи простежується ще одна закономірність. Вона була однією з численних сфабрикованих справ, котрі будувалася не на реальних доказах, а на політичному замовленні влади у контексті підготовки процесу СВУ. 17 квітня слідство змушене було визнати, що ця справа «за відсутністю достатньої кількості зібраних слідчих матеріалів для направлення до суду Полтавською Окрпрокуратурою припинена й направлена до Полтавського окрвідділу ДПУ». Полтавські чекісти продовжили справу вже стосовно 11 осіб, відвівши центральну роль П.Я.Жовницькому, церковному дяку. Його прізвище, як і факт «викриття петлюрівсько-церковної організації» на Полтавщині, увійшли до підсумкового документу ДПУ УСРР «Докладная записка о результатах работьі по вскрьітию украинского контр-революционного подполья по Украине в связи с делом СВУ». Констатувалося, що очолювана ним організація «ставила своєю метою організацію повстання проти радвлади». Упевнено зазначалося також, що на Полтавщині «організаційна робота по створенню автокефальної периферії проводилась членами Київського центру СВУ Чехівським, Липківським, єпископом Жевченком і священиком Тараном» [22, арк. 134].
Восени 1929 року у містечку Градизьку фабрикувалася справа 11 фігурантів, серед яких були священики І.Левандовський, І.Вакуленко, М.Ханко, котрим, зрозуміло, відводилася роль керівників. їм у провину ставилося використання «легальних можливостей церкви» для «виховання мас в українському шовіністичному дусі», «виховання у мас ворожого ставлення до Радянської влади, як влади, яка нібито пригнічує українську націю». Однією з форм контрреволюційної діяльності згаданих священиків слідчі називають збори та засідання церковних рад, у ході яких «кувалася єдність їх думки, а також тактика в площині використання церкви як зброї у боротьбі з Радянською владою» [9, арк. 8, 27, 325].
11 заарештованих фігурувало і в заведеній Полтавським губвідділом ДПУ справі «контрреволюційної організації автокефалістів» села Довгалівки Лубенського округу [4].
Привертає увагу той факт, що слідчі, як правило, ототожнювали час початку церковного служіння і час початку розгортання міфічної антирадянської діяльності, що слугувало істотним аргументом при визначенні міри покарання заарештованим. Наприклад, у звинувачувальному висновку стосовно священика УАПЦ з містечка Лохвиці Михайла Хоця
зазначалося, що початок його «контрреволюційної діяльності» співпадає із закінченням ним у 1921 році пастирських курсів УАПЦ в Києві, де його вчителями були митрополит ЛЗ.Липківський і В.Чехівський. «З перших днів приїзду до Лохвиці, — говорить документ, — він розпочав групувати навколо себе по-петлюрівськи налаштований контрреволюційний елемент, який складався з колишніх поміщиків, куркулів і торговців, і створив з них базу для існування автокефальної церкви» [8, арк. 160].
Прикметною є справа розстріляного в 1937 році єпископа Феодосія Сергєєва, шлях якого в лоно автокефальної церкви, вірогідно, проліг через непрості роздуми, вагання, сумніви. Він належав до екзархістської течії, примкнувши пізніше до обновленців, а з 1924 року після знайомства з єпископом М.Борецьким — до УАПЦ. В оперативно-слідчих співробітників Полтавського губвідділу ДПУ склалася інша версія, покладена в основу справи: «З 1924 року Сергєєв є активним учасником контрреволюційної організації автокефалістів, у яку був утягнутий єпископом Миколою Борецьким. ...Сергєєв був Борецьким проінформований про завдання і методи діяльності організації церковників, направленої на повалення Радянської влади на Україні шляхом насадження контрреволюційних груп з духовенства і антирадянського елементу», «його проповіді насичені контрреволюційним націоналізмом» і «становлять програму нещадної боротьби з Радянською владою» [5, арк. 2-2 зв., 21-22]. Однак, попри зусилля слідчих, навіть свідки не завжди своїми свідченнями підтримували заплановану фабулу справи. Так, на запитання слідчого до свідка «X» — колишнього священика-тихонівця, чи не намагався Сергєєв завербувати його в «церковно-націоналістичну автокефальну громаду», той відповів: «Ні, таких пропозицій Сергєєв мені не робив, хоча й був зі мною більш відвертим» [5, арк.З].
Серед архівно-слідчих справ, заведених слідчими Полтавського губвідділу ДПУ, зустрічаємо й такі, що фабрикувалися не лише за конфесійною, але й за родинною ознакою. Мова йде про трьох братів Слухаєвських — Володимира, Миколу і Бориса, уродженців села Остап'є. Сини священика шлях до УШЦ обирали свідомо. Старший Володимир отримав духовну освіту, однак довелося в 1917-1918 рр. скуштувати окопів Першої світової війни у складі 39-ї бригади в чині прапорщика. Спроба отримати вищу освіту в Кам'янець-Подільському університеті, де він познайомився з професорами І.Огієнком, В.Відновим, скінчилася невдачею, і в 1919 році він повернувся в рідне село. З 1920 року перебував на службі в радянських установах та на військовій службі, а з 1922 по 1923
рік навчався у Харківському інституті народного господарства. 1923 року автокефальна парафіяльна рада села Остап'є рекомендувала Володимира на висвячення в сан священика. Тоді й відбулося його знайомство з митрополитом В.Липківським і єпископом Й.Оксіюком [7, 6-6 зв.]. Молодші брати, теж маючи духовну освіту, на початку 20-х років учителювали, однак Микола Петрович, за його власним висловом, був «скорочений як син попа» [6, арк.5], а Борис Петрович висловився обережніше: «...залишив учительство через поганий матеріальний стан і як людина релігійна не міг учителювати» [3, арк. 6]. Слідство не могло визнати існування в радянській Україні фактів заборони на професійну діяльність за соціально-класовою ознакою, тому й подавало у звинувачувальному висновку щодо М.Слухаєвсько-го це як добровільну відмову: «...в 1924 році кинув учителювати і взяв найактивнішу участь в роботі УАПЦ» [6, арк. 11].
Не викликає сумніву, що конфесійні пріоритети у родині Слухаєвських стали результатом свідомого вибору. Як зазначав на допиті Борис Петрович: «До автокефальної церкви я прийшов тому, що я сам українець, і до якої я почував прихильність. Українська церква була, на мою думку, організована для того, аби український люд мав змогу молитися на рідній мові» [3, арк. 6].
Заарештованим священикам висувається ціла низка апробованих звинувачень у «контрреволюційній діяльності автокефалії». Передусім для «доведення» незаперечного зв'язку з центром СВУ ретельно фіксуються зустрічі і контакти з фігурантами справи. Як заарештовані, так і допитані свідки вказують, що Полтаву відвідували в 1925 році митрополит В.Липківський і член ВПЦР В.Чехівський з нагоди 150-річчя спорудження Воскресенського храму. Влаштований в честь їхнього приїзду обід на квартирі Ю.Жевченка трактується як політичне зібрання. Другим напрямом звинувачень стала акція збирання коштів для допомоги родині єпископа Ярещенка, котрий перебував на засланні. Отець Володимир запевняв, що це була разова акція, однак у звинувачувальному висновку йдеться про «організацію систематичного збирання коштів для арештованих або висланих адміністративно попів».
«Шовіністично-петлюрівськими» названі й такі заходи, організовані при сприянні чи за участю братів Слухаєвських, як діяльність сестринства у Полтаві, влаштування щорічних поминальних панахид пам'яті Т.Шевченка, І.Котляревського, Г.Сковороди, композитора К.Стеценка, репертуар хору Троїцької церкви у Диканьці, де служив Борис Петрович, зокрема виконання пісень «Заповіт», «Ще не вмерла Україна», «їхав козак за Дунай», «Садок вишневий коло хати» тощо. Йому ж робився закид щодо дружби з «неблагонадійним попом Ф.Геращенком,
який був злісним неплатником податків» і засуджувався до трьох місяців примусових робіт «за відмову від самообкладання».
Досить непереконливим доказом виступають долучені до справи Миколи Слухаєвського конфісковані при обшукові 16 жовтня 7 листів і записок особистого характеру. Одна з них — це детально описана технологія виготовлення самогону з трьох видів сировини. Схоже, що найбільший інтерес слідства викликав лист, адресований дружині заарештованого, ймовірно, від одного з братів чи батька, оскільки майже весь текст підкреслений олівцем слідчого. Цілком можливо, що його слова трактувалися як «езопова мова», зокрема наступні (орфографія збережена — Л.Б.): «Упорядкуйте на зіму своє уютне гніздечко, то якось воно ще буде, а там далі і в наше віконце загляне сонце. ...Будьте самі бадьорі духом... і Колі частіше довгими зимовими вечорами співай романс «Ободрись» [6, пакет особистих документів].
У звинувачувальних висновках щодо всіх заарештованих братів Слухаєвських є ідентичні кліше: «Будучи священиком, проводив серед віруючих шовіністично-петлюрівську агітацію, збуджуючи їх проти радвлади і націлюючи на необхідність боротьби за самостійну Україну». Невипадково у матеріалах справи Володимира Слухаєвського з'являється витяг з протоколу допиту колишнього адвоката, одного з організаторів релігійної громади УАЛЦ у Полтаві Костя Івановича Товкача. Останній проходив у справі СВУ і перебував під слідством у Києві [15]. Йому відводилася керівна роль: «Керівником організації СВУ в Полтаві був Товкач, в минулому особисто зв'язаний з керівниками СВУ—Єфремовим і Андрієвським» [1, арк. 11]. На думку слідчих, його свідчення від 29 жовтня 1929 року, коли політичний вирок СВУ вже було складено, мали незаперечно констатувати наявність розгалуженої мережі автокефальних діячів у Полтаві та бодай непрямо вказати на причетність до неї родини Слухаєвських. К.І.Товкач нібито з міркувань конспірації «ніколи ні прилюдно, ні в розмовах з окремими особами не розшифровував одверто політичних завдань автокефальної церкви. Щоб роботу політичну проводити в належному напрямку, для цього підбиралися такі кандидати на священиків, що самі добре розуміли завдання церкви і їх не було потреби натаскувати. ...автокефальна церква самою своєю природою повинна була виконувати національну роботу і без директив СВУ» [7, арк. 20]. А далі він називає серед «активістів автокефалії Полтавського округу» братів Слухаєвських, Сутулінського, Гіжицького, Корсунського, Бімкіна, братів Погод, І.Тарана. Останній перебував під пильним наглядом окрвідділу ДПУ і проходив по оперативній розробці «Плановики». Таким чином
слідство визначило коло фігурантів як. з названих, так і інших осіб, котрі належали до священнослужителів або релігійного активу УАПЦ на Полтавщині. їх притягнення до кримінальної відповідальності наприкінці 1920-х років було політичною розправою за позиціонування у питанні створення національної церкви.
Однак на цьому драматична епопея братів Слухаєвських не закінчується. У вересні 1937 році Володимира і Миколу знову заарештували. На той час вони вже не були «служителями релігійного культу» — Володимир працював бухгалтером Полтавської майстерні «Вагоремонт», а Микола—референтом на фабриці імені Кутузова. Протоколи допитів свідків рясніють компрометуючими фактами, а один з нихузяв на себе сміливість, можливо, не без «допомоги» слідчого, заявити: «Висилка, по-моєму, їм була недостатнім уроком, так як останнім часом поводять себе контрреволюційно і не втрачають зв'язків з антирадянськими елементами» [10, арк. 18]. За вироком судової трійки УНКВС у Полтавській області від 17-19 листопада 1937 року Володимир і Микола Слухаєвські були розстріляні.
Вакханалія терору призводить до позбавленої логіки еклектики у фабрикуванні кримінальних справ. Так, у справі «контрреволюційної фашистської організації церковників» на чолі з єпископом М.Русиновим з центром у Москві 1938 року фігурують автокефалісти Борис Слухаєвський, якого чомусь виокремили із справи його братів, та Федір Геращенко, колишній священик з Диканьки. Вони ніколи не були знайомі з єпископом Русиновим, однак саме він нібито завербував обох в організацію [11, арк. 110-125, 129-132]. Технологія фабрикування цієї справи повністю розкрита матеріалами її перевірки у 1959 році за заявами родичів 37-ми розстріляних священиків. Зазначалося, що «ніяких доказів про існування контрреволюційної організації у справах по їх звинуваченню немає» [12, арк. 328-335].
Отже, УАПЦ була визнана радянською владою серйозним політичним противником і ототожнювалася з «петлюрівщиною». Влада не вдавалася до тлумачення цього поняття, однак його складові неважко визначити із змісту кримінально-слідчих справ. Репресії проти діячів УАПЦ отримали ідеологічне обґрунтування, а їх виконавцем стали органи ДПУ. У ході підготовки та реалізації справи СВУ мав завершитися розгром Автокефальної церкви. Однак на Полтавщині, як і в масштабах України, злочинні репресивні процеси проти вцілілих представників автокефального руху знайшли продовження у 1930-х роках.

Джерела та література:
1. Архів Управління Служби безпеки України в Полтавській області (далі — архів УСБУ). — Спр. 354.
2. Архів УСБУ в Полтавській області. — Спр. 4366 — С.
3. Архів УСБУ в Полтавській області. — Спр. 4697 — С.
4. Архів УСБУ в Полтавській області. — Спр. 9730 — С.
5. Архів УСБУ в Полтавській області. — Спр. 13258 — С.
6. Архів УСБУ в Полтавській області. — Спр. 14153 — С.
7. Архів УСБУ в Полтавській області. — Спр. 14611 — С.
8. Архів УСБУ в Полтавській області. — Спр. 14775 — С.
9. Архів УСБУ в Полтавській області. — Спр. 15777 — С.
10. Архів УСБУ в Полтавській області. — Спр. 16188 — С.
11. Архів УСБУ в Полтавській області. — Спр. 16769 — СУ 3-х томах. Т. 1.
12. Архів УСБУ в Полтавській області. — Спр. 16769 — СУ 3-х томах. Т. 3.
13. Державний архів Вінницької області (далі —ДАВО). —Ф.П-1, оп. 1, спр.492.
14. ДАВО.—Ф. П-ЗО.—оп. 1.—спр.215.
15. Державний архів Служби безпеки України. — Спр. 67098 — ФП. У 237 томах. Т. 222.
16. Зінченко А. «Це влада не від Бога, а від дракона» // Вітчизна. — 1991. —№4.—С. 157-163.
17. Ливанов В. Антирелигиозная пропаганда на Украине // Антирелигиозник. — 1926. — №5. — С. 38-46.
18. Органи державної безпеки на Полтавщині (1919-1991). — Полтава: АСМІ, 2005. — 206 с.
19. Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі — ЦДАГОУ). —Ф. І.—Оп. 16.— Спр. 2.
20. ЦДАГОУ. —Ф.І.—Оп. 20. — Спр. 1696.
21. ЦДАГОУ. —Ф. І. — Оп. 20. — Спр. 2006.
22. Шаповал Ю. Невідомі документи про УАПЦ у зв'язку зі справою «Спілки визволення України» // Україна XX століття: Особи та події в контексті важкої історії. — К.: Генеза, 2001. — С. 130-141.

Людмила БАРЕНКО,
кандидат історичних наук (Полтава)

КООПЕРАЦІЯ І ПРАВО У РОКИ ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ (1917-1920)

marti — Mon, 02 Jan 2012 09:22:40 +0000

ГРОМАДЯНСЬКЕ суспільство, ознаки сформованості якого в сучасній Україні шукають оптимістично налаштовані суспільствознавці, мало шанси народитися ще в першій третині минулого століття. І одним з найбільш вагомих чинників у цьому процесі була кооперація — впливова соціально-економічна сила, представлена мережею масових громадських організацій економічного спрямування, що об'єднували у своїх лавах соціально активних громадян.
Зародження та розвиток громадянського суспільства відбувається протягом тривалого періоду сучасної цивілізації. В Україні досвід його побудови був досить специфічним. Кілька століть існування кріпосництва наклали відбиток на психологію всіх верств суспільства, душу народу. Сільська община як основа соціально-економічного ладу, з одного боку, гуртувала селян і забезпечувала їхню взаємодопомогу, а з другого — культивувала дух покори. У ті часи ні громадянське суспільство, ні кооперація виникнути не могли.
Поступово із зародженням буржуазних відносин з'являються паростки громадянського суспільства у формі земств, різних філантропічних та інших громадських організацій. В умовах руйнування традиційного суспільства, коли індустріалізація, урбанізація та розгортання ринкових відносин змінили соціальний склад суспільства і становище більшості населення, неефективність традиційних засобів соціального захисту людей праці спонукала їх до створення кооперативів.
Формування громадянського суспільства означає, що країна стала на шлях поступової реалізації ідеалу вільного розвитку людини і суспільства, обмеження державної влади жорсткими рамками закону. Саме про такий ідеал мріяли діячі Української революції, серед яких було і чимало кооператорів. Центральна Рада та Директорія, які спиралися на українські партії соціалістичної орієнтації, розглядали кооперацію як явище за природою соціалістичне, а значить і перспективне в Українській
державі. До праці на високих урядових посадах були залучені в різний час відомі українські кооператори М.Туган-Барановський, Б.Мартос, Д.Коліух, Х.Барановський, С.Бородаєвський, М.Стасюк та ін.1
Більшовики також намагалися використати кооперацію, але на інших ідеологічних засадах: домінування колективного начала над індивідуальним, невизнання цінності окремої особистості, нівелювання приватного права й одержавлення всіх сфер суспільного життя. Процес становлення громадянського суспільства радянська влада перервала силовими методами, використовувуючи для цього як позаправові, так і правові засоби впливу. Дослідження останніх є завданням цієї статті. Актуальність такого екскурсу у правову історію України зумовлена як відсутністю сучасних науково-юридичних досліджень цієї тематики, так і відродженням кооперації в незалежній Україні, що потребує належного правового забезпечення із врахуванням досвіду минулого.
Досвід кооперативного руху в європейських країнах у XIX столітті свідчить про те, що успішний розвиток кооперації можливий лише там, де для її діяльності створене належне правове забезпечення. Його неодмінною рисою має бути врахування спеціальних кооперативних принципів, основними серед яких слід вважати добровільність вступу до кооперативу, демократичність управління та самоврядність кооперативу.
Перші кооперативи на східноукраїнських землях починали свою діяльність у 60-ті роки XIX ст. в умовах відсутності спеціального кооперативного законодавства. Механізм правового регулювання кооперативних відносин у Російській імперії формувався повільно і важко, вміщував чимало архаїчних, з погляду європейського досвіду, елементів, був суперечливим і в цілому не сприяв розвитку кооперації аж до його докорінної перебудови за кооперативним законом 1917 року.
У роки Першої світової війни розвиток кооперації на українських землях Російської імперії, незважаючи на утиски і прискіпливий контроль з боку бюрократичного апарату, відбувався швидкими темпами. Особливо інтенсивно розвивалася кредитна і споживча кооперація. Зростання цін на продовольство і предмети першої необхідності призвело до масового напливу членів в існуючі споживчі кооперативи, створення нових кооперативів і виникнення об'єднань кооперативних організацій. Насічень 1917 р. в Україні існувало 4754 споживчі товариства і спілки, які об'єднували близько 1350 тис. осіб. Протягом двох наступних років кількість кооперативів зросла до 15 тис, а число членів — до 4 млн. осіб. Якщо
врахувати членів родин кооператорів, які також користувалися послугами цього виду кооперативів, то кількість осіб, яких обслуговували споживчі товариства, становила не менше 12 млн., або близько 60%усього населення Наддніпрянщини2.
На початку XX ст. однією з найгостріших проблем кооперативного руху була відсутність загальнокооперативного закону. Питання про необхідність прийняття такого закону порушувалося ще на першому Всеросійському кооперативному з'їзді 1908 р. у Москві. Проект закону, розроблений кооператорами, був схвалений другим Всеросійським кооперативним з'їздом, що відбувся 1913 р. у Києві. Невдовзі цей проект було внесено у Державну Думу, яка прийняла його без істотних змін. Подальший розгляд законопроекту відбувався у Державній Раді, яка не погодилася з ідеєю прийняття універсального загальнокооперативного закону. Міністерства почали розробку окремих законопроектів для різних видів кооперації. Тільки після Лютневої революції 1917р. Тимчасовий уряд 20 березня 1917р. прийняв рішення про схвалення проекту універсального кооперативного закону в редакції Державної Думи під назвою «Положення про кооперативні товариства та їх спілки»3.
Кооперативний закон усунув вимоги щодо спеціального дозволу на заснування кооперативів, чим кардинально спростив процедуру їх створення. Відповідно до «Положення», з 1 травня 1917 року кооператив набував статусу юридичної особи після звичайної реєстрації його статуту в реєстраційному відділенні окружного суду. Кожне кооперативне товариство могло самостійно розробляти собі статут, що відповідав місцевим потребам. Якщо в статуті дотримано всіх вимог «Положення про кооперативні товариства і їх спілки», то суд зобов'язаний був зареєструвати його протягом одного місяця. Законом визначався необхідний для існування товариства як юридичної особи мінімум членів — 7 осіб.
«Положення» визначало як кооператив будь-яке «товариство зі змінним статутом і капіталом, яке, діючи під особливою фірмою, має на меті сприяння матеріальному й духовному добробуту своїх членів шляхом спільної організації різноманітних господарських підприємств чи праці своїх членів» (п. 1). Таке тлумачення поняття «кооператив» було доволі широким, що забезпечувало товариствам свободу у виборі організаційної структури та напрямів господарської діяльності. Поряд з господарською правоздатністю для досягнення своїх Цілей кооперативні товариства одержали право ведення культурницької та іншої діяльності, спрямованої на задоволення потреб своїх членів.
Закон закріпив демократичні засади кооперативного управління. Він підкреслював, що кооператив є об'єднанням осіб, а не капіталів, визначав вищим органом управління його справами загальні збори членів чи збори уповноважених (якщо кооператив налічував понад 300 членів). На зборах кожен міг мати лише один голос. На відміну від попередніх років, не існувало жодних перешкод для скликання та проведення зборів.
Усунуті були всі створені царською бюрократією перешкоди для гуртування кооперативів у статутні спілки та договірні об'єднання. Для створення спілки закон вважав достатньою волю хоча б трьох.товариств одного чи різних видів діяльності (п. 53). Вона набувала статусу юридичної особи після реєстрації її статуту в окружному суді (п. 58). Спілки мали право скликати з'їзди кооператорів для обговорення питань, породжених життям кооперативних товариств та спілок (п. 54).
Додатковою постановою від 1 серпня 1917 року «Про з'їзди представників кооперативних установ» Тимчасовий уряд надавав кооперативним з'їздам права юридичної особи за умови, що вони і їх установи (ради, комітети) будуть організовані на підставі зареєстрованих статутів4.
Правова політика Тимчасового уряду щодо кооперації стала відображенням визначної економічної та соціально-культурної ролі, яку кооперативні організації тих років відігравали у суспільному житті. Кооперативне законодавство Тимчасового уряду за своїм змістом було ліберальним і створювало для кооперації надзвичайно сприятливе правове поле діяльності. На його основі у 1917-1919 роках провадили свою діяльність і кооперативні організації України.
Проголошення УНР поставило молоду державу перед проблемою законодавчого регулювання найважливіших сфер життя країни. 25 листопада Центральна Рада ухвалила закон про порядок видання законів, згідно з яким «до сформування Федеративної Російської республіки і утворення її конституції право видавати закони для Української Народної Республіки належить Центральній Раді». Хоча цей закон не підтвердив дію «всіх законів і постанов», які мали чинність на території УНР до 27 жовтня (тобто російського законодавства), регулювання кооперативних відносин фактично здійснювалося на основі кооперативного закону Тимчасового уряду 1917 року. На відміну від більшовицької влади, яка відкидала все, що дісталося їй у спадок від «старого» режиму, білогвардійська влада в Україні також визнавала кооперативне законодавство Тимчасового уряду5.
Центральна Рада та Директорія тісно співпрацювали з кооперацією у питаннях організації роботи залишених
асниками підприємств, ліквідації військового майна, Розподілу раціонованих товарів тощо. Українська влада намагалася сприяти спілковому будіництву. Уже в першій декларації Генерального секретаріату в червні 1917 року було проголошено: «Секретаріат має подбати про утворення українських кооперативних центрів»6.
Найпотужнішим з таких центрів став Дніпровський союз ^прясивчихтовариств. Дніпросоюз розпочав свою діяльність як регіональне об'єднання споживчих кооперативів і спілок переважно Київщини. Статут, розроблений ще в дореволюційні часи, Тимчасовий уряд зареєстрував 14березня 1917р. 5-6травня відбулися перші збори уповноважених Дніпросоюзу, які обрали Його органи управління (раду, правління та ревізійний комітет). Свою діяльність Дніпросоюз розпочав з червня 1917 р7.
. Менш ніж через рік відбулася реорганізація Дніпросоюзу, црововою підставою для чого стало рішення Всеукраїнського з'їзду споживчої кооперації, що відбувся 20-22 квітня 1918 р. З -регіонального об'єднання Дніпросоюз перетворили на центральну Спілку споживчих спілок України. Новий статут Дніпросоюзу ухвалили загальні збори наприкінці червня 1918 р. Ним встановлювалася триланкова структура споживчої кооперації України: місцеві товариства — районні спілки — Дніпросоюз8.
Організаційною формою взаємодії споживчої кооперації з , кооперативними об'єднаннями інших видів став Тимчасовий комітет, обраний у квітні 1917 р. на першому Всеукраїнському ,з!їзді представників кооперативних спілок. Він покликаний був підготувати створення центрального об'єднавчого центру всієї української кооперації, але через несприятливу політичну ситуацію ця робота загальмувалася. Лише в травні 1918 р. на основі Тимчасового комітету заснували Центральний український кооперативний комітет (ЦУКК).
. Правовою основою діяльності ЦУКК став його статут, який визначав такі його права й обов'язки: а) репрезентувати українську кооперацію на державних та міжнародних з'їздах;
б) захищати інтереси кооперації в урядових установах;
в) розглядати й вирішувати всі питання, що стосуються української кооперації; г) інструктувати й контролювати кооперативні установи; г) скликати кооперативні з'їзди; д) бути ідейним, науковим, організаційним, статистично-економічним і культурно-освітнім центром. Членами ЦУКК могли бути спілки та об'єднання всіх видів кооперації, а також ради кооперативних з'їздів, що створювалися в губерніях. Установчий з'їзд ЦУКК відбувся 1-3 вересня 1918 р. під головуванням М. Туган-Барановського9.
Правовий відділ ЦУКК очолював відомий кооперативний діяч, юрист О. Ногвин. Відділ розробляв теоретичні й практичні аспекти кооперативного права, зокрема питання оподаткування кооперативів, підготовки статутів, умов фінансування тощо. Відділ не лише надавав правову допомогу кооперативним організаціям і забезпечував їх правовий захист, але й активно взаємодіяв з державною владою — готував і подавав урядовим структурам пам'ятні записки (меморіали) щодо актуальних питань реорганізації народного господарства, розмежування сфери діяльності кооперації і державних господарських установ тощо.
За ініціативою трудового відділу ЦУКК було розроблено проект заснування Кооперативної ради при Міністерстві торгівлі й промисловості для регулювання взаємовідносин між кооперацією та державними установами. Рада повинна була погоджувати стосунки кооперації й органів державної адміністрації. Передбачалося, що вона користуватиметься також правом законодавчої ініціативи. Рішення про створення ради схвалили на початку грудня 1918р., але через тодішні події в Україні втілити його в життя не вдалося10.
Отже, українська кооперація у 1917-1918 роках швидко нарощувала свою економічну міць і розвивалася інституційно, чому сприяли правові умови її діяльності й партнерські, рівноправні відносини з українською владою. Можна стверджувати, що в ці роки кооперація стала провідним чинником формування інститутів громадянського суспільства в Україні. Проте процес утвердження кооперації в цій ролі, як показали подальші події, не став незворотним.
Захоплення більшовиками влади у Росії і створення нового державного апарату супроводжувалося закладенням фундаменту радянського права. Це було право в повному розумінні диктаторського режиму (щоправда, під диктатурою пролетаріату приховували воєнно-більшовицьку партійну диктатуру). Заходи позаправового примусу настільки посилилися, що почали домінувати над правовими засобами впливу на суспільні відносини. Так, надзвичайний VI з'їзд рад у Росії визнав за можливе «вжиття екстрених заходів, не передбачених у чинному законодавстві або відступаючих від нього»11.
Становлення основ радянського цивільного права відбувалося в умовах «кавалерійського» наступу держави на приватну власність, коли активно видавалися норми адміністративного права про націоналізацію майна. Похідною формою від приватної можна вважати і власність кооперативну, але як власність переважно дрібних виробників, вона в цілому
націоналізації не підлягала. Крім того, у праві утверджувався принцип обмеження свободи приватного цивільного обігу (нормативні акти про встановлення державної монополії торгівлі). Відбувалося згортання держаних органів і правових норм, призначених для керівництва в умовах ринкових форм господарювання, з одночасним формуванням органів командно-адміністративної системи, які управляли економікою «воєнно-комуністичними» методами.
Реорганізація споживчої кооперації за більшовицьким «рецептом» на території України розпочалася пізніше, ніжу Росії. Російські більшовики ставили собі за мету перебрати керівництво кооперацією на себе і використати її спочатку для військових потреб, а згодом — для перебудови народного господарства. Найважливішим політичним завданням більшовицької реорганізації кооперації було позбавлення кооперативних організацій керівного впливу «дрібнобуржуазних прошарків» населення. Ці суспільні верстви, будучи економічно незалежними і доволі організованими, вороже ставилися до радянської влади і становили для неї потенційну загрозу. Для реалізації цих політичних цілей активно використовувалися правові, неправові й відверто антиправові засоби та створювався відповідний адміністративний апарат.
Залучення кооперації до системи «воєнного комунізму» розпочалося наприкінці 1917 року з підготовки «Проекту декрету про споживчі комуни», згідно з яким існуючі споживчі товариства підлягали націоналізації і мали включати до свого складу «все населення даної місцевості поголовно». Усі громадяни держави повинні були належати до місцевого споживчого товариства (сільського, волосного, селищного чи такого, що об'єднає певну частину міста, частину вулиці і т. ін.). Групування сімей у споживчі товариства передбачалося вільне, з тим лише обмеженням, що не менше 2/3 сімей кожного товариства повинно належати до незаможних класів (тобто робітників, селян, які зовсім не наймають робітників, і т. ін.). Правління споживчих товариств зобов'язувалися цим декретом утворювати спеціальні «комітети постачання», які займались би «пропискою» громадян до певної крамниці, як правило, за місцем проживання чи праці. Громадяни могли придбати товар лише у тій крамниці, до якої їх прописали.
Проект декрету про споживчі комуни, написаний В. Леніним, був деталізований у Народному комісаріаті продовольства і 19 січня (1 лютого) 1918 року опублікований в «Известиях ВЦИК». Було очевидно, що проект позбавляє кооперацію незалежності. Це закономірно викликало опір з боку російських кооператорів. Більшовики були змушені вдатися до
переговорів і йти на поступки, тимчасово відмовившись від максималізму у відносинах з кооперацією, в результаті чого у квітні цього ж року з'явився компромісний варіант декрету, який і був затверджений Радою Народних Комісарів РСФРР та ВЦВК Російської Федерації12. Всеросійська рада народного господарства у 1918 р. видала також постанову «Про реєстрацію кооперативних товариств та їх спілок», якою продовжилася заміна «буржуазного» кооперативного законодавства новим — «пролетарським»13.
Для реалізації державної політики щодо кооперації, свавільної за своїм характером, потрібен був відповідний адміністративно-бюрократичний апарат: у березні 1918 р. при Раднаркомі РРФСР створили окремий кооперативний відділ і такі ж відділи при місцевих радах, поклавши цим початок формуванню у подальшому розгалуженої системи органів управління і контролю за кооперацією.
Отже, вже перші акти радянського кооперативного законодавства продемонстрували, що більшовики цілком ігнорували найважливіші засади діяльності кооперації та її мету, прагнули перетворити кооператив з добровільного об'єднання людей, які спільними зусиллями поліпшують своє економічне становище і задовольняють соціально-культурні потреби, на додаток до державного механізму, що обслуговує населення країни — постачає йому споживчі вироби і збуває продукти його праці.
Одержавлення кооперації знищувало потужні центри демократичної опозиції радянській владі і дозволяло сконцентрувати розподіл товарних запасів у руках повністю підпорядкованого державі утворення. Така політика давала більшовикам швидкі й значні дивіденди і мала бути продовжена до повного законодавчого і практичного втілення ленінської ідеї «одержавленого кооперативу».
З цією метою на розвиток декрету від 10 квітня 1918 р. було розроблено і видано низку законодавчих актів, серед яких найважливішими були: Декрет РНК від 20 березня 1919 р. «Про споживчі комуни»14, постанова ВЦВК від ЗО червня 1919 р. «Про робітничо-селянські споживчі товариства»15, декрет РНК від 5 серпня 1919р. «Про товарообмін і обов'язкову здачу населенням продуктів сільського господарства та промислів»16.
Декрет від 20 березня 1919 р. «Про споживчі комуни», виданий замість компромісного декрету від 10 квітня 1918 р., скасовував споживчі кооперативи й запроваджував споживчі комуни, хоча пізніше, під час затвердження декрету ВЦВК ЗО червня 1919 р., назву «комуна», що була дуже непопулярною серед селянства, замінили на «споживче товариство».
Декрет містив такі основні положення: все населення мало вступити в члени того споживчого товариства, яке поширювало свою діяльність на район проживання чи місце праці громадянина (тобто, на порушення принципу добровільності, кооперація перетворювалась на обов'язкову для кожного громадянина РРФСР організацію); у кожній місцевості могло діяти лише одне «єдине споживче товариство» (ЄСТ); правом обирати і бути обраним в органи управління ЄСТ користувалися лише його члени, яким за радянською конституцією було надано право обирати в ради; вступ у споживче товариство відбувався шляхом «прописки», а обов'язкові паї та вступні внески скасовувались (замість них пропонувалося робити добровільні вклади); система кооперативів будувалася за встановленою державою схемою і повинна була включати лише три складові — ЄСТ, губернську спілку споживчих товариств (губспілку), загальнонаціональну спілку споживчої кооперації Росії (Центроспілку); питання кооперативного будівництва (злиття товариств та спілок, розширення чи скорочення мережі кооперативів тощо) підлягали віданню спеціальних кооперативних відділів Наркомпроду та губпродкомів.
Основною функцією споживчої кооперації, за декретом, став розподіл продуктів та предметів широкого вжитку який здійснювався на основі планів та норм, що затверджувалися в Наркомпроді. Кооперативи могли також вести заготівельну діяльність, але лише згідно з договорами, що укладались з Наркомпродом та його місцевими органами — губернськими продовольчими комітетами. Діяльність ЄСТ, губернських спілок і Центросоюзу підлягала контролю Наркомпроду та його місцевих органів, для чого до складу правлінь ЄСТ і їх спілок могли бути введені по одному представникові від губпродкому, а до складу правління Центросоюзу—представник Наркомпроду. Цим представникам надавалося право зупиняти виконання постанов правління.
Реорганізованій на засадах примусовості споживчій кооперації заборонялося займатися культурно-освітньою роботою. Усі заклади й установи культурно-освітнього характеру від споживчих кооперативних організацій передавалися відповідним державним органам згідно з їх спеціалізацією.
Таким чином, декретом від 20 березня 1919 р. кооперативи були остаточно перетворені на частину державного механізму і лише формально зберігали риси громадської організації (виборність правління, загальні збори та ін.). Правом голосу у них користувались тільки представники «трудящих класів», які згідно з конституцією РСФРР 1918 року мали політичні права. Вони могли створювати спеціальні контрольні ради. Посадові
особи ЄСТ та їх спілок (як і продорганів) вважалися мобілізованими на державну службу і не могли відмовитися від виконання своїх обов'язків без дозволу влади17.
Кооперативне законодавство Росії у подальшому (до відмови більшовиків від політики «воєнного комунізму») розвивалося в дусі декрету «Про споживчі комуни». Адміністративний апарат одержавленої кооперації наділявся пільгами18. Споживчі товариства та їх спілки звільнялися від сплати податків і зборів19. Було впроваджено державне фінансування кооперації20. Урешті, до системи одержавленої споживчої кооперації постановою РНК від 27 січня 1920 р. було введено кооперативні організації інших видів21. Увібравши в себе величезний господарський механізм російської кооперації, більшовицька влада змушена була вживати заходів для організації надійного контролю за його функціонуванням22.
Уряди КП(б)У поширювали декрети РНК РСФРР на Україну, ще починаючи з Першого Всеукраїнського (Харківського) з'їзду Рад (грудень 1917 р.). Проте повномасштабне «реформування» української кооперації на радянський лад розгорнулося лише із середини 1920 року. Попереднього, 1919 року, коли позиції більшовиків ще були тут доволі неміцними, вони тільки вели розмови про неминучість реорганізації і в той же час пропонували кооператорам піти з ними на компроміс23.
Одним з перших спеціальних законодавчих актів про кооперацію радянського уряду України було прийняте на початку 1919 року урядове положення «Про реєстрацію кооперативних товариств та їх спілок»24. Проте найбільший вплив на кооперативне життя мали на той час правові акти, які щодо кооперації не були спеціальними.
Згідно із січневим 1919 р. декретом РНК УСРР «Про організацію продовольчої справи в Україні», споживча кооперація співпрацювала з продовольчими органами, забезпечуючи населення продовольством відповідно до рознарядки Наркомпроду25. Цим декретом на кооперативний апарат покладалися розподіл продовольства серед міського населення й організація приймання та зберігання продуктів, що їх здавали державі як продрозкладку. Розподіляти продукти харчування кооперативні органи мали за планом і нормами, встановленими Наркомпродом. При цьому обслуговування населення промислових центрів доручалося робітничим кооперативам. Заготівельна діяльність кооперації у зв'язку з впровадженням державної монополії обмежувалася: їй надавалося право заготовлювати лише ті продукти, на які не поширювалася продрозкладка26. Завдання кооперації у сільських місцевостях були конкретизовані декретом РНК «Про
постачання сільського населення», опублікованим у березні 1920 р27.
Споживча кооперація здійснювала заготівлі немоно-полізованої продукції і для радянської Росії. На основі декрету Наркомпроду УСРР «Про продовольство для РРФСР» (лютий 1919 р.) Наркомпрод підписав з Центроспілкою угоду, надаючи останній першочергове право заготівлі на території України немонополізованих сільськогосподарських продуктів28. Для виконання угоди були створені спеціальні закупівельні комісії. Населення сприймало цю діяльність як «грабіж України»29.
Використовуючи методи підкорення кооперації радянській владі, апробовані російськими більшовиками, КП(б)У спланувала низку організаційних заходів, спрямованих на усунення національно свідомих і досвідчених кооперативних діячів від керівництва кооперативними об'єднаннями та заміну їх членами своєї партії. Отже, більшовикам потрібна була дієздатна кооперація, тому коли в Києві, Харкові, Катеринославі та інших містах ради робітничих депутатів і продовольчі загони почали застосовувати так звані «революційні» методи — конфісковувати майно кооперативів та розпускати їх правління, вищі органи радянської влади змушені були вжити термінових заходів для збереження кооперативного апарату. Вочевидь, їх непокоїло не те, що такі дії мали антиправовий характер: войй загрожували повною господарською розрухою та подальшим погіршенням становища радянської влади.
Наркомат внутрішніх справ у лютому 1919 р. надіслав виконкомам і ревкомам України телеграму, в якій вказувалося на неодмінне припинення дій з ліквідації кооперативів30. Тоді ж Раднарком УСРР видав постанову «Про невтручання місцевих органів Радянської влади у справи кооперативів»31. Проте «ентузіазм» радикально налаштованих членів партії не згасав ще й на початку 1920 р., про що свідчить видання Наркомпродом 21 березня наказу «Про невтручання у продовольчу діяльність та організаційне будівництво кооперативів»32.
Для забезпечення контролю за діяльністю кооперації та її підпорядкування потребам радянської влади при Раді народного господарства України та при губернських РНГ у 1919 рс^ці створили кооперативні відділи33. У січні 1920 року при ЦК КП(б)У було створено Кооперативний відділ та Партійно-кооперативну комісію, що діяли аж до початку непу (їхнє завдання полягало в розробці політико-організаційних заходів щодо опанування кооперацією та у проведенні організаційно-пропагандистської й кадрової роботи)34. У квітні цього ж року було утворено Кооперативний комітет при Раднаркомі УСРР (на правах наркомату)35. До його компетенції входили розробка
проектів декретівпро кооперацію, налагодження взаємостосунків між її різними видами, скликання кооперативних з'їздів та нарад. Про серйозність підготовки радянської влади до завоювання кооперації та підпорядкування її власній економічній політиці свідчив і наказ Наркомпроду від 16 червня 1920 р. «Про мобілізацію інструкторів з кооперації»36.
Отже, протягом 1919-1920 рр. на підставі вищезгаданих законодавчих актів українські більшовики створили розгалужену систему державних і партійних органів, які опікувалися справами кооперації і були спроможними чинити на неї потужний тиск.
Навесні і влітку 1920 року було прийнято законодавчі акти, які знаменували собою розгорнутий наступ українських більшовиків на кооперацію за російськими зразками. Серед них найважливішими були наказ Наркомпроду «Про порядок проведення в життя декрета про єдині робітничо-селянські споживчі товариства»37, постанова Наркомпроду «Про єдині робітничо-селянські товариства споживачів»38, наказ Наркомпросу «Про передачу культурно-просвітніх відділів робітничої кооперації у відповідні відділи народної освіти»39.
Першим етапом підпорядкування української кооперації більшовицькій владі було захоплення керівництва робітничою кооперацією. Наступним кроком стала діяльність щодо створення всеукраїнського кооперативного центру, який здійснював би радянську економічну політику, підпорядкувавши своєму впливові старі кооперативні спілки. Цим заходом більшовицька партія намагалася ізолювати, а то й ліквідувати Дніпросоюз, який прагнув вести незалежну господарсько-економічну діяльність і, відповідно, був змушений ігнорувати радянське законодавство.
Керівники української кооперації, щоб випередити більшовиків і не допустити створення кооперативного центру, який підпорядковувався б російському Центросоюзові, зуміли досягти домовленості між правліннями Дніпросоюзу, Централу (сільськогосподарської кооперації), Українбанку, Книгоспілки та Страхспілки й організували на паритетних засадах всеукраїнський центр — незалежну, хоч і пристосовану певним чином до наявної політичної ситуації, Центроспілку.
Партійні й радянські органи повели відкриту боротьбу проти національного кооперативного центру. У березні 1920 р. на засіданні Кооперативного комітету Раднаркому УСРР розглядалося питання про ставлення до Центроспілки. В ухваленій постанові йшлося про те, що Центроспілка утворилася з неорганізованих (тобто не підпорядкованих радянській владі) старих кооперативів з порушенням радянських законів, які
позбавили експлуататорів виборчих прав. До її складу не ввели робітничої кооперації. Постановою Кооперативного комітету N4 від 14 травня 1920 р. Центроспілка була визнана «організацією, що не відповідає інтересам пролетаріату та незаможного селянства і суперечить кооперативному будівництву на засадах декрету від 20 березня, який зараз реалізується», і мала бути розпущена40.
У тій же постанові наголошувалось, що організації, які створили Центроспілку, мають лише «обласний характер, чому й підлягають негайній реорганізації як такі, які суперечать основам кооперативного будівництва, що передбачені декретом від 20 березня». Невдовзі Кооперативний комітет Раднаркому видав постанову «Про розмежування районів діяльності кооперативних організацій»41 і на доповнення до неї наказ Наркомпроду42, якими було покладено кінець спробам Дніпросоюзу очолити керівництво споживчою кооперацією в масштабах республіки (сфера його діяльності обмежувалась Київською губернією). Тоді ж Кооперативний комітет визнав необхідним розпочати роботу з організації єдиного центру української кооперації на основі принципів, які не повинні були суперечити політиці радянського уряду.
Для розробки проекту статуту цього центру було створено комісію на чолі з І. Саммером, до складу якої увійшли лише комуністи. Комісія дійшла висновку про необхідність увести до складу правління створюваного центру представників Раднаркому, Наркомпроду, Уцеробсекції, Південного управління Центроспілки РСФРР, а також таких кооперативних об'єднань, як ПОЮР і Дніпросоюз, враховуючи їх досвід в організації продовольчої справи і наявність працездатного апарату постачання. На думку комісії, це правління мало провести перебудову кооперації на основі декрету від 20 березня 1919р., усунути конкурентну боротьбу за володіння ринками, організувати обслуговування всього населення згідно з планом і під контролем державних органів, забезпечити тісний зв'язок української та російської кооперації через входження всеукраїнського центру до складу Центроспілки РСФРР.
7 червня 1920 р. на об'єднаному засіданні представників правлінь Дніпросоюзу, Уцеробсекції, Південного управління Центроспілки Росії і ПОЮР було ухвалено утворити Всеукраїнську спілку споживчої кооперації (Вукоопспілку). Кооперативним комітетом України було прийнято постанову № 7 від 17 червня 1920 р. «Про український центр споживчої кооперації», в якій визначались основні принципи роботи цього центру кооперації України та склад його Тимчасового правління43. На підставі цієї постанови 18 червня 1920 р. відбулося перше засідання її
Тимчасового правління. А 22 червня 1920 р. правління новоутвореного центру української споживчої кооперації випустило відозву, в якій оголосило про організацію нового кооперативного центру і ті принципи, на яких його побудовано. Правління закликало працівників кооперації активно сприяти державним органам у боротьбі з економічною розрухою. 10 липня цього ж року Вукоопспілку як єдиний всеукраїнський кооперативний центр було затверджено спеціальним декретом РНКУСРР.
Згідно з «Положенням про Всеукраїнську кооперативну спілку (Вукоопспілку)», яке було затверджене Головним кооперативним комітетом УСРР 13 жовтня 1920 року, цей центр об'єднує «всі без винятку кооперативні організації, що знаходяться на території УСРР. Він направляє та керує їх діяльністю з метою здійснення державних завдань в галузях розподілу, заготовки та виробництва на підвалинах і в межах радянського кооперативного законодавства».
Членами Вукоопспілки були всі губернські спілки України, її вищим керівним органом могли стати збори уповноважених, проте до повної реорганізації кооперації в Україні за декретом від 20 березня 1919 р. управління Вукоопспілкою покладалося на тимчасове Правління, яке організували згідно з постановою Кооперативного комітету від 15 червня 1920 р. На підставі «Положення про Всеукраїнську кооперативну спілку» від 13 жовтня 1920 р. Вукоопспілка діяла до реєстрації її статуту Головним кооперативним комітетом при РНК УСРР 31 липня 1922р44.
Отже, всеукраїнський кооперативний центр було створено радянською владою у централізованому порядку. В основу діяльності Вукоопспілки було покладено принципи, сформульовані в декреті Раднаркому РСФРР від 20 березня 1919 р., який передбачав реорганізацію кооперації шляхом створення мережі єдиних споживчих товариств, організаційний зв'язок української й російської кооперації (при домінуючій ролі останньої) і в цілому був знаряддям більшовизації і одержавлення кооперації.
Споживча кооперація використовувалася більшовиками також як інструмент підпорядкування радянській владі й інших видів кооперації в Україні. Так, 10 серпня 1920 р. було видано декрет РНК «Про об'єднання всіх видів кооперативних організацій»45. Кредитні, сільськогосподарські й ощадно-позичкові кооперативи та їх об'єднання мали влитися в споживчі організації певної місцевості, передати їм свої активи, технічне устаткування й персонал і виконувати передбачені
державою функції. Окремою постановою від 9 грудня 1920 р. було ліквідовано Українбанк, а його капітали передано до загальнодержавного бюджету. Підприємства Українбанку некредитного характеру після відповідної оцінки Наркомфіну підлягали підпорядкуванню центральній споживчій організації або. за її вказівками, губернським спілкам.
Фінансові відносини за участю кооперативних організацій у 1920 році регулювалися такими нормативними актами, як постанова Уповноваженого Наркомфіну РСФРР при РНК УСРР «Про заборону споживчій кооперації вести банківські операції» від 6 липня 1920 р.46, постанова РНК від 28 грудня 1920 р. «Про фінансування кооперації»47, та іншими.
Ідеологічне підґрунтя законодавчої і правозастосовчої діяльності держави щодо кооперації вироблялося на партійних з'їздах. Так, на IX з'їзді РКПб), що відбувся наприкінці березня — на початку квітня 1920 р., частина делегатів виступила з ініціативою остаточно ліквідувати кооперативи, а їх апарат передати Наркомпроду (проект резолюції В. Мілютіна). Проте В. Ленін та деякі інші лідери більшовиків, враховуючи чисельність заможного селянства і його ставлення до політики більшовиків, вважали на той момент націоналізацію кооперації ще неможливою. Обмежились переведенням кооперації на державний бюджет з січня 1921 року, що стало останньою крапкою в процесі її одержавлення48.
Таким чином, українське кооперативне законодавство у роки «воєнного комунізму» було переважно дублюванням відповідних актів російського законодавства. Реалізація цих актів призвела до того, що кооперація зберігала лише назву і повністю втратила не лише колишній незалежний правовий статус, а й свою економічну природу. Функції одержавленої «кооперації» зводилися до розподілу споживчих товарів, які перебували в розпорядженні уряду, між населенням. Крім розподільної, кооперативна система повинна була виконувати функцію допоміжного органу в збиранні й відправленні до Росії зібраного за продрозкладкою зерна.
Нова економічна політика радянської влади була лише вимушеною відстрочкою виконання вироку, винесеного більшовиками українській кооперації у роки «воєнного комунізму». Радянське законодавство 20-х років не змінило своєї суті—воно було лише узаконеним свавіллям, хоч і спрямованим на вирішення інших політичних та економічних завдань держави. Після нетривалої непівської відлиги кооперація на початку 30-х років все одно припинила своє існування. Тоталітарна держава завдала нищівного удару по існуванню
громадянського суспільства знищенням його економічної основи. Така ж доля спіткала й інши паростки громадянського суспільства.
1. Історія споживчої кооперації України/М.В. Аліман; С.Г. Бабенко; С.Д. Гелей; Я.А. ІЬнчарук та ін. —Львів: Ін-тукраїнознавства НАН України, 1996. —С. 139.
2. ГЬлей С.Д., Пастушенко Р.Я. ТЬорія та історія кооперації. — К.: Знання, 2006. —С. 278.
3. Собрание узаконений ираспоряжений правительства.—Отдел І. — 1917. —31 марта. — № 72. —Ст. 414. —С. 613-625.
4. Тамсамо.—Отделі. —1917. —Ісентября.—№208.—Ст. 1316.— С. 2292-2295.
5. О признаний сохраняющими свою силу постановлений Временного правительства, изданньїхдо 25 октября 1917года // Собрание узаконений и распоряжений Правительства, издаваемое Особьім совещанием при Главнокомандующемвооруженньїми силами на Юге России. —1919. —№ 18. — Ст.96. — С. 246-247.
6. Історія споживчої кооперації України.—С. 139.
7. Тамсамо. — С. 151.
8. Історія кооперативного руху/ С.Г. Бабенко; В.Г. Галюк; С.Д. Гелей. — Львів: Ін-тукраїнознавства НАН України, 1995. — С.261 -262.
9. Там само. — С. 253-254.
10. Там само. — С. 255.
11. Історія держави і права України. Ч. 2/Заред. А.Й.Рогожина. —К.: Ін Юре, 1996. — С. 135.
12. О потребительских кооперативних организациях: Декрет СНК от 10 апреля 1918 г. // Собрание узаконений и распоряжений рабочего и крестьянского правительства РСФСР. — 1918. — № 32. — Ст. 418. — С. 393-394.
13. Там само. —1918.—№38.— Ст. 496. — С. 469-471.
14. Собрание узаконений и распоряжений рабочего и крестьянского правительства РСФСР. — 1919.—№17.—Ст.191.—С.221 -222.
15. Там само. — 1919.—№34. — Ст. 339. — С. 399.
16. Там само. — 1919.—№41.—Ст. 387. — С. 450.
17. Історія спожив чоїкоопращї України. — С. 172-173.
18. Об освобождении отпризьіва членов правлення Центрального союза потребительских обществ, назначаемьіх СНК: Декрет ВЦИК от9июля 1919 г. // Собрание узаконений и распоряжений рабочего и крестьянского правительства РСФСР. — 1919.—№36.—Ст. 358.— С. 413.
19. Об отмене государственньїхпромьіслового и подоходного налогов с потребительских кооперативних обществ, товариществ и их союзних об-ьединений: Декрет СНК от 14 августа 1919 г. //Тамже. —1919. —№41. — Ст. 393. — С. 453: Об освобождении потребительских обществ отуплатьі судебньїхсборов: Постановление СНК от29января 1920г. //Там же. — ] 920. —№6. — Ст. 39. — С. 26; Об освобождении Центросоюзаивозглавляемьіхим ксюперативньїхобгьединений отвсякогорода взносов на социальное обеспечение: Постановление СНКот25ноября 1920г. //Тамже. — 1920. —№92. —Ст. 494. —С.492.
20. О финансировании кооперации: Декрет СНК от 1 Здекабря 1920г. / /Тамже. — 1920. —№99.— Ст. 530. — С. 547—548.
21. Об обьединении всех видов кооперативних организаций: Постановление СНК от27января 1920 г. // Там же. — 1920. —№6.— Ст. 37. —С. 25-26.
22. Об организаций контрольних советов и комиссий при потребительских обществах (комунах): Декрет ВЦИК от 24 июня 1920 г. // Тамже. — 1920. —№59. — Ст. 268. — С. 270-271.
23. Історія споживчої кооперації України. — СІ 74.
24. Собрание узаконений и распоряжений рабоче-крестьянского правительства Украйни. — 1919. — 24 февраля. — № 14. — Ст. 155. — С. 192-193.
25. Там само. — 1919. — 1 февраля. —№4.— Ст. 52. — С.54.
26. Об организаций заготовок немонополизированньїх продуктов (Положение)//Тамже. — 1919. — 7февраля. —№6. —Ст. 82.— С. 87-88.
27. Там само. — 1920. — 11-20 марта. —№3.— Ст. 43. — С. 44-45.
28. Тамсамо. — 1919. —5февраля. —№5. —Ст. 61. — С.66-67.
29. Історія споживчої кооперації України. — СІ 83.
30. Історіякооперативногоруху. — С.275.
31. Собрание узаконений и распоряжений рабоче-крестьянского правительства Украиньї. — 1919. — 21 февраля. — № 9. — Ст. 112. — С. 124-125.
32. Там само. — 1920. —21-25 марта. —№4.— Ст. 56. — С. 64-65.
33. О Кооперативном отделе Совета народного хозяйства Украиньї // Тамже. —1919. —№24.—Ст. 262.— С. 349-350:0Кооперативньїх отделах приіубернскихСоветахНародногоХазяйства //Тамже. —1919. —23февраля. —МІЗ.—Ст. 153.—С. 188.
34. Історія споживчої кооперації України. —СІ 78.
35. Обучреждениикооперативного комитета Украиньї: Декрет СНК/ / Собрание узаконений и распоряжений рабоче-крестьянского правительства Украиньї. —1920. —11-21 апреля.—№7.— Ст. 111.— С. 150-151.
36. Тамсамо. — 1920. — 19-25июня. —№16. — Ст. 311. —С. 469-470.
37. Там само. — 1920. — 12-22 мая. — № 10. — Ст. 175. — С. 228-229.
38. Там само. — 1920. — 3-6 июня. —№12.—Ст. 223. — С. 300-302.
39. Там само. — 1920. —20-31 июля. —№21.—Ст. 420. — С. 613.
40. Історія коопера тивного руху. — С.278.
41. Собрание узаконений и распоряжений рабоче-крестьянского правительства Украиньї. — 1920. — 3-6 июня. — № 12. — Ст. 218. — С. 292-294.
42. Тамсамо. — 1920. — 12-13июня. —№ 14.—Ст.273. —С.389-391.
43. Тамсамо. —1920. —25-29июня. —№ 17.—Ст.325.—С.478-479.
44. Історія споживчої кооперації України. — СІ 79-181.
45. Собрание узаконений и распоряжений рабоче-крестьянского правительства Украиньї. — 1920. — 1-10 августа. — № 22. — Ст. 451. — С. 654.
46. Там само. — 1920. — 7июля. —№18.—Ст. 354. —С. 514-515.
47. Тамсамо. — 1920. —18-31 декабря. —№28.—Ст. 608. — С. 840-841.
48. Історія спояшвчоїкооперації України. — С.174.

Сергій ГЛАДКИЙ,
кандидат історичних наук (Полтава)