До тепер неопублікований автограф Симона Васильовича, датований 5 грудня 1902 р. Відхрещуючись від заарештованого раніше Г. Ткаченка, він показав на допиті слідуюче: «Мои симпатии, интересы и идеалы лежали в школе. Обязанный исключительно своим образованием отцу, я ставил своей задачей поддержать его на старости лет, воспитать на свой счет старшего брата в высшем сельскохозяйственном институте и самому получить высшее образование. Никогда я не занимался преступной деятельностью пропаганды, ибо всецело поглощен был своими научными занятиями. До тепер неопублікований автограф Симона Васильовича, датований 5 грудня 1902 р. Відхрещуючись від заарештованого раніше Г. Ткаченка, він показав на допиті слідуюче: «Мои симпатии, интересы и идеалы лежали в школе. Обязанный исключительно своим образованием отцу, я ставил своей задачей поддержать его на старости лет, воспитать на свой счет старшего брата в высшем сельскохозяйственном институте и самому получить высшее образование. Никогда я не занимался преступной деятельностью пропаганды, ибо всецело поглощен был своими научными занятиями. Для этого я собирал материалы по русским источникам (газетам и журналам): в этих целях я написал письмо в редакцию «Літературно-наукового вістника», издающегося во Львове научным обществом имени Шевченка, письмо, в котором просил выслать мне ту книжку этого журнала, в какой будет помещена статья по этому вопросу, но редакция этого журнала почему-то не прислала мне просимой мною подходящей книжки журнала, а вместо этого выслала мне 2 № журнала «Гасло», в котором, действительно, были помещены между прочим статьи по этому вопросу. Таким образом, мотивы и причины присутствия у меня этого журнала имели исключительно научный интерес. Никогда я и никому не давал для каких бы то ни было целей этих №№ журнала, да и вообще делом пропаганды я не занимался, считая ее преступлением и противной моим убеждениям. В дорогом деле для меня, именно, деле учительства, я тоже ни одного слова, ни одного действия противозаконного не проявлял. В том, что есть за мною преступного (присутствие некоторых научных книг на польском и малорусском языках) я искренне раскаиваюсь и прошу помилования, дабы иметь возможность своею деятельностью загладить мое преступление, состоящее в том лишь, что я принял на хранение, благодаря некоторой халатности и небрежности, преступные вещи».
Вийшовши з в’язниці до суду під особливий нагляд поліції 18 лютого 1903 р., Симон Васильович завзято шукав собі місця пристосування. Знайомі чорноморці намагалися клопотати перед начальством про повернення молодого вчителя на місце, якщо не в Катеринодарі, то хоча би в одній зі станиць області. Він навіть їздив у Смоленську, де вчителював тоді славетний кубанський українофіл Кузьма Безкровний. Але арешт, здається, став нездоланною перешкодою в його педагогічній діяльності. Не допомогло навіть заступництво Ф. А. Щербини, що у цей час приступав до написання багатотомної «Історії Кубанського козачого війська». Тоді вченому й припала на думку ідея запросити Петлюру до роботи в своєму бюро для розбору архівних матеріалів. Юнак дуже зрадів такому оберненню справи. Його увагою давно заволоділи довгасті будинки у військовій фортеці, повнісінькі історичними матеріалами. Він негайно приступив до роботи й, за відгуками товаришів, «весь заліз у купи стародавніх паперів».
Робота проходила в Катеринодарі й джанхотському маєтку Ф. Щербини, де відомому вченому було запропоновано жити як адміністративно висланому. Петлюрі надовго запам’яталися літні купання в морі, бесіди з гостинним хазяїном і довгі спільні прогулянки на березі.
У вступі до першого тому «Історії Кубанського козачого війська» Ф. Щербина високо оцінює внесок Петлюри до у низку дописів на козачі теми, у тому числі, про збирання українських пісень на Кубані О. Кошицем і Г. Концевичем, про план роботи Ф. А. Щербини по історії козацтва.
7 березня він робить повідомлення про «Малоросійських кобзарів» на засіданні «Общества любителей изучения Кубанськой области» (ОЛИКО). Засідання відкрилось виступом кобзаря Михайла Кравченка, що виконав думи «Про трьох братів азовських», «Про дівку-бранку», «Про Морозенка» і «Про Киселя». Петлюра ж розповів про походження народної поезії взагалі й в Україні, зокрема, про найголовніші мотиви українських дум, про походження кобзи і бандури, торкнувся біографії знаменитого гостя й інших сучасних кобзарів і лірників, познайомив присутніх з сучасними виданнями народної поезії й закликав до збирання на Кубані залишків поезії Запорожжя. Після закінчення доповіді Володимир Скидан запропонував клопотати від імені «Общества» перед владою про дозвіл кобзарям без перешкод ходити по станицях і співати пісень. 3-го листопада того ж року він знову виступив на зборах ОЛИКО з доповіддю на тему «Котляревський і козацтво», розвивши в ньому ідею, що Котляревський писав «Енеїду» з метою сприяння відродженню національної ідеї.
У наступному 1904 р. Петлюра вміщує в «Областном обозрении и Вестнике казачьих войск» некролог на смерть найвизначнішого кавказького археолога, засновника Катеринодарського музею старожитностей Євгенія Феліцина й докладну, досить кваліфіковану рецензію на його «Бібліографічний покажчик літератури про Кубанську область, Кубанське козаче військо і Чорноморську губернію» у «Київській старовині», доповнивши його новими неврахованими джерелами.
Основною кубанською публікацією 1904 р. став архівний нарис «Пол-
тавский семинарист в плену у горцев», про самовільну втечу «на ту сторону Кубані», що суворо заборонялося військовою канцелярією. Втікачі, після попереднього допиту на карантинній заставі, перепроваджувалися для надходження за законом у військову канцелярію. Остання звичайно «думкою своєю розраховувала повернути винуватця на колишнє місце його проживання», піддавши попередньо — виходячи зі ступеня його провини — покаранню батогами від 50 до 100, а то й більше ударів. Судовий розгляд у таких випадках продовжувався недовго: досить було самої наявності порушення підсудним встановлених правил. Зрозуміло, чому Петлюру схвилювала доля Івана Вакулинського в далекому 1819 р., що почалася «з меланхолії», адже він — земляк, полтавець!
Найбільша праця Петлюри про Кубань — «Причинок до історії переселення «турецьких запорожців» на Кубань» — побачила світ 1905 р. у солідних «Записках наукового товариства ім. Шевченка». Як відомо, після руйнування Запорізької Січі частина січовиків укрилася в Туреччині, що не могло не стривожити російський уряд, який розумів небезпеку самого явища поселення емігрантів на прикордонних землях традиційного військового суперника. Стаття розповідає про спроби повернення запорожців «на батьківщину». Серед них: ультиматуми Порті, маніфести про амністії, засилання спеціальних агентів із завданням переконати «заблудлих безумців», прокламації Потьомкіна з ласкавими обіцянками «захисту і заступництва» і навіть розголошення провокаційних слухів.
Особливий інтерес представляє публікація С. Петлюрою листування Федора Квітки із суддею Чорноморського козачого війська Антоном Головатим. Батько знаменитого письменника, ревнитель створення Харківського університету, поданий у ній як активний прихильник відтворення запорізької вольниці на кубанській землі.
Не вислизає від уваги Петлюри і поява в «Кубанських обласних відомостях листів Тараса Шевченка, адресованих Якову Кухаренкові, а також вихід книжки Лукіана Мельникова про дружбу отамана й Кобзаря. З приводу цих публікацій Симон Васильович відгукується на сторінках редагованого ним з 1912 р. журналу «Украинская жизнь», де з’являється низка повідомлень про життя української громади на Кубані. Майже всі вони будуть написані С. Петлюрою, а частково і його кубанськими кореспондентами або на основі надісланої ними інформації. Втім, останні статті були хоча і про Кубань, але писав їх Петлюра далеко за межами кубанської землі.
У вересні 1904 р. він ще в Катеринодарі, про що свідчить повідомлення міського поліцмейстера Начальникові Кубанської області і наказному отаманові Кубанського козачого війська: «Повідомляю до канцелярії, що підозрюваний Симон Петлюра служить кореспондентом «Донской Речи» й іноді бере роботу в кубанському Військовому архіві». Але незабаром, побоюючись повторного арешту, він залишає наші краї й емігрує до Львова, де представляє Чорноморську громаду на другому партійному з’їзді, що перейменував РУП на УСДРП. На Кубань Петлюра вже ніколи не повертався, але інтерес до неї зберіг на все життя.
Серед таких “післякубанських” статей кубанської тематики ми знаходимо публікацію під назвою «Секретні циркуляри уряду на Кубані», опубліковану в 1907 р., але написану на підставі архівних матеріалів, накопичених у пору роботи в Кубанському військовому архіві. Крихітний вступ написаний українською мовою. У ньому не поставлено поки що ніяких серйозних проблем, немає узагальнень і висновків. Далі цілком подаються тексти трьох документів: розпорядження начальника Кавказької області барона Таубе від 28 листопада 1834 р. про припинення розповсюдження книг абата де-ла Менне, виданих польськими заколотниками, розпорядження Кавказького намісника про пильний нагляд за всіма проїжджаючими іноземцями з нагоди революції в Європі (1848 р.), попередження наказного отамана карному начальникові Катеринодарського відділу від 20 червня 1843 р. про засилання до некрасовців агітатора Раєвського, емісара паризької групи змовників, очолюваної Чарторизьким (так у тексті — В. Ч.).
У 1905 — 1917 р. Петлюра співробітничає в різних лівих і ліберальних виданнях («Рада», «Слово», «Вільна Україна», «Українське життя»). Мало примітне в цей час його приватне життя: технічний секретар газети «Рада» (Львів), службовець транспортного агентства (Петербург), бухгалтер великого промислового підприємства (Москва).
Стрімкий зліт Петлюри почався в 1917. У травні на першому військовому з’їзді українців, скликаному Центральною Радою, його обирають до військового генерального комітету, який він фактично очолив. Наступний калейдоскоп звань і посад такий: перший генеральний секретар військових справ в уряді Центральної Ради, організатор Гайдамацького коша Слобідської України, голова всеукраїнського союзу земств, один з організаторів повстання проти гетьмана П. Скоропадського, Голова Директорії. Останнє призначення відбулося 11 лютого 1919 р. Як відомо, молода українська держава не змогла відстояти свою незалежність. Передбачаючи таку можливість, С. Петлюра планував у випадку поразки укритися на Кубані, щоб звідси за підтримкою кубанських козаків, яких він добре знав і високо цінував, почати новий визвольний похід на Україну. Але події розвивалися стрімко і зовсім за іншим сценарієм.
21 квітня 1920 р. Україна підписує союзний договір з Польщею. Коли Червона Армії перейшла до наступу, українські війська зайняли оборону по Дністру, що дозволило полякам перейти до контрнаступу під Варшавою. У жовтні 1920 р. закінчилася російсько-польська війна, а в листопаді українська армія була інтернована в Польщі. Петлюра і його уряд облаштувалися у Тарнові, де жити довелося під чужим ім’ям, тому що радянська Росія вимагала його видачі. Потім він переїхав до Варшави, а звідти початку 1924 р. — до Женеви. Восени того ж року остаточно оселився в Парижі, де фактично очолив український уряд у вигнанні.
Тут, у Парижі, ним був заснований часопис «Тризуб», що виходив майже до початку другої світової війни. Періодично публікувалися в ньому й вісті з Кубані, де в той час проходила українізація. У 1926 році він публікує в «Тризубі» примітну статтю на цю тему: «Українізація на Кубані та Північному Кавказі», в якій на основі аналізу основних етапів подій, що відбуваються в краї, робить слідуючий висновок: «Українська національна свідомість тут примушує рахуватися з собою центральні, краєві большевицькі установи, менше всього заінтересовані в задоволенні українських потреб. Великою прислугою з боку культурних сил української метрополії для загальної української справи було б поспішити з допомогою українській Кубані та такому ж Північному Кавказу на грунті українізації місцевої школи і вкріплення культурної праці в місцевих просвітних установах. Ціла низка всеукраїнських сучасних установ культурно-приватного характеру і наукового могла б поширити свою діяльність на українські ж землі, штучно одірвані Москвою від України адміністративними й іншими поділами. В цьому поширенні своєї діяльності згадані установи могли б стримати сили для власного зміцнення і зросту, а одночасно виконати і загальнонаціональний обов’язок в стосункові до земель, що і свідомо і інстинктивно линуть до об’єднання з українською метрополією».
Життя С. В. Петлюри було недовгим. Після перемоги в громадянській війні більшовики приступають до фізичної ліквідації колишніх союзників по лівому спектру політичної боротьби. Однієї з перших жертв став Симон Петлюра. 25 травня 1926 р. він був убитий на перехресті паризької вулиці Расін і бульвару Сен Мішель радянським агентом Самуїлом Шварцбардом. На суді убивця заявив, що виконав цю акцію з помсти за єврейські погроми на Україні в роки громадянської війни. Прокурор не зміг довести жодного факту причетності потерпілого до цих подій, що мали місце на Україні в роки громадянської війни. Однак суд присяжних убивцю цілком виправдав.
ukemonde.com
Ремонт приборной панели Vito Mercedes