КООПЕРАЦІЯ І ПРАВО У РОКИ ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ (1917-1920)

ГРОМАДЯНСЬКЕ суспільство, ознаки сформованості якого в сучасній Україні шукають оптимістично налаштовані суспільствознавці, мало шанси народитися ще в першій третині минулого століття. І одним з найбільш вагомих чинників у цьому процесі була кооперація — впливова соціально-економічна сила, представлена мережею масових громадських організацій економічного спрямування, що об'єднували у своїх лавах соціально активних громадян.
Зародження та розвиток громадянського суспільства відбувається протягом тривалого періоду сучасної цивілізації. В Україні досвід його побудови був досить специфічним. Кілька століть існування кріпосництва наклали відбиток на психологію всіх верств суспільства, душу народу. Сільська община як основа соціально-економічного ладу, з одного боку, гуртувала селян і забезпечувала їхню взаємодопомогу, а з другого — культивувала дух покори. У ті часи ні громадянське суспільство, ні кооперація виникнути не могли.
Поступово із зародженням буржуазних відносин з'являються паростки громадянського суспільства у формі земств, різних філантропічних та інших громадських організацій. В умовах руйнування традиційного суспільства, коли індустріалізація, урбанізація та розгортання ринкових відносин змінили соціальний склад суспільства і становище більшості населення, неефективність традиційних засобів соціального захисту людей праці спонукала їх до створення кооперативів.
Формування громадянського суспільства означає, що країна стала на шлях поступової реалізації ідеалу вільного розвитку людини і суспільства, обмеження державної влади жорсткими рамками закону. Саме про такий ідеал мріяли діячі Української революції, серед яких було і чимало кооператорів. Центральна Рада та Директорія, які спиралися на українські партії соціалістичної орієнтації, розглядали кооперацію як явище за природою соціалістичне, а значить і перспективне в Українській
державі. До праці на високих урядових посадах були залучені в різний час відомі українські кооператори М.Туган-Барановський, Б.Мартос, Д.Коліух, Х.Барановський, С.Бородаєвський, М.Стасюк та ін.1
Більшовики також намагалися використати кооперацію, але на інших ідеологічних засадах: домінування колективного начала над індивідуальним, невизнання цінності окремої особистості, нівелювання приватного права й одержавлення всіх сфер суспільного життя. Процес становлення громадянського суспільства радянська влада перервала силовими методами, використовувуючи для цього як позаправові, так і правові засоби впливу. Дослідження останніх є завданням цієї статті. Актуальність такого екскурсу у правову історію України зумовлена як відсутністю сучасних науково-юридичних досліджень цієї тематики, так і відродженням кооперації в незалежній Україні, що потребує належного правового забезпечення із врахуванням досвіду минулого.
Досвід кооперативного руху в європейських країнах у XIX столітті свідчить про те, що успішний розвиток кооперації можливий лише там, де для її діяльності створене належне правове забезпечення. Його неодмінною рисою має бути врахування спеціальних кооперативних принципів, основними серед яких слід вважати добровільність вступу до кооперативу, демократичність управління та самоврядність кооперативу.
Перші кооперативи на східноукраїнських землях починали свою діяльність у 60-ті роки XIX ст. в умовах відсутності спеціального кооперативного законодавства. Механізм правового регулювання кооперативних відносин у Російській імперії формувався повільно і важко, вміщував чимало архаїчних, з погляду європейського досвіду, елементів, був суперечливим і в цілому не сприяв розвитку кооперації аж до його докорінної перебудови за кооперативним законом 1917 року.
У роки Першої світової війни розвиток кооперації на українських землях Російської імперії, незважаючи на утиски і прискіпливий контроль з боку бюрократичного апарату, відбувався швидкими темпами. Особливо інтенсивно розвивалася кредитна і споживча кооперація. Зростання цін на продовольство і предмети першої необхідності призвело до масового напливу членів в існуючі споживчі кооперативи, створення нових кооперативів і виникнення об'єднань кооперативних організацій. Насічень 1917 р. в Україні існувало 4754 споживчі товариства і спілки, які об'єднували близько 1350 тис. осіб. Протягом двох наступних років кількість кооперативів зросла до 15 тис, а число членів — до 4 млн. осіб. Якщо
врахувати членів родин кооператорів, які також користувалися послугами цього виду кооперативів, то кількість осіб, яких обслуговували споживчі товариства, становила не менше 12 млн., або близько 60%усього населення Наддніпрянщини2.
На початку XX ст. однією з найгостріших проблем кооперативного руху була відсутність загальнокооперативного закону. Питання про необхідність прийняття такого закону порушувалося ще на першому Всеросійському кооперативному з'їзді 1908 р. у Москві. Проект закону, розроблений кооператорами, був схвалений другим Всеросійським кооперативним з'їздом, що відбувся 1913 р. у Києві. Невдовзі цей проект було внесено у Державну Думу, яка прийняла його без істотних змін. Подальший розгляд законопроекту відбувався у Державній Раді, яка не погодилася з ідеєю прийняття універсального загальнокооперативного закону. Міністерства почали розробку окремих законопроектів для різних видів кооперації. Тільки після Лютневої революції 1917р. Тимчасовий уряд 20 березня 1917р. прийняв рішення про схвалення проекту універсального кооперативного закону в редакції Державної Думи під назвою «Положення про кооперативні товариства та їх спілки»3.
Кооперативний закон усунув вимоги щодо спеціального дозволу на заснування кооперативів, чим кардинально спростив процедуру їх створення. Відповідно до «Положення», з 1 травня 1917 року кооператив набував статусу юридичної особи після звичайної реєстрації його статуту в реєстраційному відділенні окружного суду. Кожне кооперативне товариство могло самостійно розробляти собі статут, що відповідав місцевим потребам. Якщо в статуті дотримано всіх вимог «Положення про кооперативні товариства і їх спілки», то суд зобов'язаний був зареєструвати його протягом одного місяця. Законом визначався необхідний для існування товариства як юридичної особи мінімум членів — 7 осіб.
«Положення» визначало як кооператив будь-яке «товариство зі змінним статутом і капіталом, яке, діючи під особливою фірмою, має на меті сприяння матеріальному й духовному добробуту своїх членів шляхом спільної організації різноманітних господарських підприємств чи праці своїх членів» (п. 1). Таке тлумачення поняття «кооператив» було доволі широким, що забезпечувало товариствам свободу у виборі організаційної структури та напрямів господарської діяльності. Поряд з господарською правоздатністю для досягнення своїх Цілей кооперативні товариства одержали право ведення культурницької та іншої діяльності, спрямованої на задоволення потреб своїх членів.
Закон закріпив демократичні засади кооперативного управління. Він підкреслював, що кооператив є об'єднанням осіб, а не капіталів, визначав вищим органом управління його справами загальні збори членів чи збори уповноважених (якщо кооператив налічував понад 300 членів). На зборах кожен міг мати лише один голос. На відміну від попередніх років, не існувало жодних перешкод для скликання та проведення зборів.
Усунуті були всі створені царською бюрократією перешкоди для гуртування кооперативів у статутні спілки та договірні об'єднання. Для створення спілки закон вважав достатньою волю хоча б трьох.товариств одного чи різних видів діяльності (п. 53). Вона набувала статусу юридичної особи після реєстрації її статуту в окружному суді (п. 58). Спілки мали право скликати з'їзди кооператорів для обговорення питань, породжених життям кооперативних товариств та спілок (п. 54).
Додатковою постановою від 1 серпня 1917 року «Про з'їзди представників кооперативних установ» Тимчасовий уряд надавав кооперативним з'їздам права юридичної особи за умови, що вони і їх установи (ради, комітети) будуть організовані на підставі зареєстрованих статутів4.
Правова політика Тимчасового уряду щодо кооперації стала відображенням визначної економічної та соціально-культурної ролі, яку кооперативні організації тих років відігравали у суспільному житті. Кооперативне законодавство Тимчасового уряду за своїм змістом було ліберальним і створювало для кооперації надзвичайно сприятливе правове поле діяльності. На його основі у 1917-1919 роках провадили свою діяльність і кооперативні організації України.
Проголошення УНР поставило молоду державу перед проблемою законодавчого регулювання найважливіших сфер життя країни. 25 листопада Центральна Рада ухвалила закон про порядок видання законів, згідно з яким «до сформування Федеративної Російської республіки і утворення її конституції право видавати закони для Української Народної Республіки належить Центральній Раді». Хоча цей закон не підтвердив дію «всіх законів і постанов», які мали чинність на території УНР до 27 жовтня (тобто російського законодавства), регулювання кооперативних відносин фактично здійснювалося на основі кооперативного закону Тимчасового уряду 1917 року. На відміну від більшовицької влади, яка відкидала все, що дісталося їй у спадок від «старого» режиму, білогвардійська влада в Україні також визнавала кооперативне законодавство Тимчасового уряду5.
Центральна Рада та Директорія тісно співпрацювали з кооперацією у питаннях організації роботи залишених
асниками підприємств, ліквідації військового майна, Розподілу раціонованих товарів тощо. Українська влада намагалася сприяти спілковому будіництву. Уже в першій декларації Генерального секретаріату в червні 1917 року було проголошено: «Секретаріат має подбати про утворення українських кооперативних центрів»6.
Найпотужнішим з таких центрів став Дніпровський союз ^прясивчихтовариств. Дніпросоюз розпочав свою діяльність як регіональне об'єднання споживчих кооперативів і спілок переважно Київщини. Статут, розроблений ще в дореволюційні часи, Тимчасовий уряд зареєстрував 14березня 1917р. 5-6травня відбулися перші збори уповноважених Дніпросоюзу, які обрали Його органи управління (раду, правління та ревізійний комітет). Свою діяльність Дніпросоюз розпочав з червня 1917 р7.
. Менш ніж через рік відбулася реорганізація Дніпросоюзу, црововою підставою для чого стало рішення Всеукраїнського з'їзду споживчої кооперації, що відбувся 20-22 квітня 1918 р. З -регіонального об'єднання Дніпросоюз перетворили на центральну Спілку споживчих спілок України. Новий статут Дніпросоюзу ухвалили загальні збори наприкінці червня 1918 р. Ним встановлювалася триланкова структура споживчої кооперації України: місцеві товариства — районні спілки — Дніпросоюз8.
Організаційною формою взаємодії споживчої кооперації з , кооперативними об'єднаннями інших видів став Тимчасовий комітет, обраний у квітні 1917 р. на першому Всеукраїнському ,з!їзді представників кооперативних спілок. Він покликаний був підготувати створення центрального об'єднавчого центру всієї української кооперації, але через несприятливу політичну ситуацію ця робота загальмувалася. Лише в травні 1918 р. на основі Тимчасового комітету заснували Центральний український кооперативний комітет (ЦУКК).
. Правовою основою діяльності ЦУКК став його статут, який визначав такі його права й обов'язки: а) репрезентувати українську кооперацію на державних та міжнародних з'їздах;
б) захищати інтереси кооперації в урядових установах;
в) розглядати й вирішувати всі питання, що стосуються української кооперації; г) інструктувати й контролювати кооперативні установи; г) скликати кооперативні з'їзди; д) бути ідейним, науковим, організаційним, статистично-економічним і культурно-освітнім центром. Членами ЦУКК могли бути спілки та об'єднання всіх видів кооперації, а також ради кооперативних з'їздів, що створювалися в губерніях. Установчий з'їзд ЦУКК відбувся 1-3 вересня 1918 р. під головуванням М. Туган-Барановського9.
Правовий відділ ЦУКК очолював відомий кооперативний діяч, юрист О. Ногвин. Відділ розробляв теоретичні й практичні аспекти кооперативного права, зокрема питання оподаткування кооперативів, підготовки статутів, умов фінансування тощо. Відділ не лише надавав правову допомогу кооперативним організаціям і забезпечував їх правовий захист, але й активно взаємодіяв з державною владою — готував і подавав урядовим структурам пам'ятні записки (меморіали) щодо актуальних питань реорганізації народного господарства, розмежування сфери діяльності кооперації і державних господарських установ тощо.
За ініціативою трудового відділу ЦУКК було розроблено проект заснування Кооперативної ради при Міністерстві торгівлі й промисловості для регулювання взаємовідносин між кооперацією та державними установами. Рада повинна була погоджувати стосунки кооперації й органів державної адміністрації. Передбачалося, що вона користуватиметься також правом законодавчої ініціативи. Рішення про створення ради схвалили на початку грудня 1918р., але через тодішні події в Україні втілити його в життя не вдалося10.
Отже, українська кооперація у 1917-1918 роках швидко нарощувала свою економічну міць і розвивалася інституційно, чому сприяли правові умови її діяльності й партнерські, рівноправні відносини з українською владою. Можна стверджувати, що в ці роки кооперація стала провідним чинником формування інститутів громадянського суспільства в Україні. Проте процес утвердження кооперації в цій ролі, як показали подальші події, не став незворотним.
Захоплення більшовиками влади у Росії і створення нового державного апарату супроводжувалося закладенням фундаменту радянського права. Це було право в повному розумінні диктаторського режиму (щоправда, під диктатурою пролетаріату приховували воєнно-більшовицьку партійну диктатуру). Заходи позаправового примусу настільки посилилися, що почали домінувати над правовими засобами впливу на суспільні відносини. Так, надзвичайний VI з'їзд рад у Росії визнав за можливе «вжиття екстрених заходів, не передбачених у чинному законодавстві або відступаючих від нього»11.
Становлення основ радянського цивільного права відбувалося в умовах «кавалерійського» наступу держави на приватну власність, коли активно видавалися норми адміністративного права про націоналізацію майна. Похідною формою від приватної можна вважати і власність кооперативну, але як власність переважно дрібних виробників, вона в цілому
націоналізації не підлягала. Крім того, у праві утверджувався принцип обмеження свободи приватного цивільного обігу (нормативні акти про встановлення державної монополії торгівлі). Відбувалося згортання держаних органів і правових норм, призначених для керівництва в умовах ринкових форм господарювання, з одночасним формуванням органів командно-адміністративної системи, які управляли економікою «воєнно-комуністичними» методами.
Реорганізація споживчої кооперації за більшовицьким «рецептом» на території України розпочалася пізніше, ніжу Росії. Російські більшовики ставили собі за мету перебрати керівництво кооперацією на себе і використати її спочатку для військових потреб, а згодом — для перебудови народного господарства. Найважливішим політичним завданням більшовицької реорганізації кооперації було позбавлення кооперативних організацій керівного впливу «дрібнобуржуазних прошарків» населення. Ці суспільні верстви, будучи економічно незалежними і доволі організованими, вороже ставилися до радянської влади і становили для неї потенційну загрозу. Для реалізації цих політичних цілей активно використовувалися правові, неправові й відверто антиправові засоби та створювався відповідний адміністративний апарат.
Залучення кооперації до системи «воєнного комунізму» розпочалося наприкінці 1917 року з підготовки «Проекту декрету про споживчі комуни», згідно з яким існуючі споживчі товариства підлягали націоналізації і мали включати до свого складу «все населення даної місцевості поголовно». Усі громадяни держави повинні були належати до місцевого споживчого товариства (сільського, волосного, селищного чи такого, що об'єднає певну частину міста, частину вулиці і т. ін.). Групування сімей у споживчі товариства передбачалося вільне, з тим лише обмеженням, що не менше 2/3 сімей кожного товариства повинно належати до незаможних класів (тобто робітників, селян, які зовсім не наймають робітників, і т. ін.). Правління споживчих товариств зобов'язувалися цим декретом утворювати спеціальні «комітети постачання», які займались би «пропискою» громадян до певної крамниці, як правило, за місцем проживання чи праці. Громадяни могли придбати товар лише у тій крамниці, до якої їх прописали.
Проект декрету про споживчі комуни, написаний В. Леніним, був деталізований у Народному комісаріаті продовольства і 19 січня (1 лютого) 1918 року опублікований в «Известиях ВЦИК». Було очевидно, що проект позбавляє кооперацію незалежності. Це закономірно викликало опір з боку російських кооператорів. Більшовики були змушені вдатися до
переговорів і йти на поступки, тимчасово відмовившись від максималізму у відносинах з кооперацією, в результаті чого у квітні цього ж року з'явився компромісний варіант декрету, який і був затверджений Радою Народних Комісарів РСФРР та ВЦВК Російської Федерації12. Всеросійська рада народного господарства у 1918 р. видала також постанову «Про реєстрацію кооперативних товариств та їх спілок», якою продовжилася заміна «буржуазного» кооперативного законодавства новим — «пролетарським»13.
Для реалізації державної політики щодо кооперації, свавільної за своїм характером, потрібен був відповідний адміністративно-бюрократичний апарат: у березні 1918 р. при Раднаркомі РРФСР створили окремий кооперативний відділ і такі ж відділи при місцевих радах, поклавши цим початок формуванню у подальшому розгалуженої системи органів управління і контролю за кооперацією.
Отже, вже перші акти радянського кооперативного законодавства продемонстрували, що більшовики цілком ігнорували найважливіші засади діяльності кооперації та її мету, прагнули перетворити кооператив з добровільного об'єднання людей, які спільними зусиллями поліпшують своє економічне становище і задовольняють соціально-культурні потреби, на додаток до державного механізму, що обслуговує населення країни — постачає йому споживчі вироби і збуває продукти його праці.
Одержавлення кооперації знищувало потужні центри демократичної опозиції радянській владі і дозволяло сконцентрувати розподіл товарних запасів у руках повністю підпорядкованого державі утворення. Така політика давала більшовикам швидкі й значні дивіденди і мала бути продовжена до повного законодавчого і практичного втілення ленінської ідеї «одержавленого кооперативу».
З цією метою на розвиток декрету від 10 квітня 1918 р. було розроблено і видано низку законодавчих актів, серед яких найважливішими були: Декрет РНК від 20 березня 1919 р. «Про споживчі комуни»14, постанова ВЦВК від ЗО червня 1919 р. «Про робітничо-селянські споживчі товариства»15, декрет РНК від 5 серпня 1919р. «Про товарообмін і обов'язкову здачу населенням продуктів сільського господарства та промислів»16.
Декрет від 20 березня 1919 р. «Про споживчі комуни», виданий замість компромісного декрету від 10 квітня 1918 р., скасовував споживчі кооперативи й запроваджував споживчі комуни, хоча пізніше, під час затвердження декрету ВЦВК ЗО червня 1919 р., назву «комуна», що була дуже непопулярною серед селянства, замінили на «споживче товариство».
Декрет містив такі основні положення: все населення мало вступити в члени того споживчого товариства, яке поширювало свою діяльність на район проживання чи місце праці громадянина (тобто, на порушення принципу добровільності, кооперація перетворювалась на обов'язкову для кожного громадянина РРФСР організацію); у кожній місцевості могло діяти лише одне «єдине споживче товариство» (ЄСТ); правом обирати і бути обраним в органи управління ЄСТ користувалися лише його члени, яким за радянською конституцією було надано право обирати в ради; вступ у споживче товариство відбувався шляхом «прописки», а обов'язкові паї та вступні внески скасовувались (замість них пропонувалося робити добровільні вклади); система кооперативів будувалася за встановленою державою схемою і повинна була включати лише три складові — ЄСТ, губернську спілку споживчих товариств (губспілку), загальнонаціональну спілку споживчої кооперації Росії (Центроспілку); питання кооперативного будівництва (злиття товариств та спілок, розширення чи скорочення мережі кооперативів тощо) підлягали віданню спеціальних кооперативних відділів Наркомпроду та губпродкомів.
Основною функцією споживчої кооперації, за декретом, став розподіл продуктів та предметів широкого вжитку який здійснювався на основі планів та норм, що затверджувалися в Наркомпроді. Кооперативи могли також вести заготівельну діяльність, але лише згідно з договорами, що укладались з Наркомпродом та його місцевими органами — губернськими продовольчими комітетами. Діяльність ЄСТ, губернських спілок і Центросоюзу підлягала контролю Наркомпроду та його місцевих органів, для чого до складу правлінь ЄСТ і їх спілок могли бути введені по одному представникові від губпродкому, а до складу правління Центросоюзу—представник Наркомпроду. Цим представникам надавалося право зупиняти виконання постанов правління.
Реорганізованій на засадах примусовості споживчій кооперації заборонялося займатися культурно-освітньою роботою. Усі заклади й установи культурно-освітнього характеру від споживчих кооперативних організацій передавалися відповідним державним органам згідно з їх спеціалізацією.
Таким чином, декретом від 20 березня 1919 р. кооперативи були остаточно перетворені на частину державного механізму і лише формально зберігали риси громадської організації (виборність правління, загальні збори та ін.). Правом голосу у них користувались тільки представники «трудящих класів», які згідно з конституцією РСФРР 1918 року мали політичні права. Вони могли створювати спеціальні контрольні ради. Посадові
особи ЄСТ та їх спілок (як і продорганів) вважалися мобілізованими на державну службу і не могли відмовитися від виконання своїх обов'язків без дозволу влади17.
Кооперативне законодавство Росії у подальшому (до відмови більшовиків від політики «воєнного комунізму») розвивалося в дусі декрету «Про споживчі комуни». Адміністративний апарат одержавленої кооперації наділявся пільгами18. Споживчі товариства та їх спілки звільнялися від сплати податків і зборів19. Було впроваджено державне фінансування кооперації20. Урешті, до системи одержавленої споживчої кооперації постановою РНК від 27 січня 1920 р. було введено кооперативні організації інших видів21. Увібравши в себе величезний господарський механізм російської кооперації, більшовицька влада змушена була вживати заходів для організації надійного контролю за його функціонуванням22.
Уряди КП(б)У поширювали декрети РНК РСФРР на Україну, ще починаючи з Першого Всеукраїнського (Харківського) з'їзду Рад (грудень 1917 р.). Проте повномасштабне «реформування» української кооперації на радянський лад розгорнулося лише із середини 1920 року. Попереднього, 1919 року, коли позиції більшовиків ще були тут доволі неміцними, вони тільки вели розмови про неминучість реорганізації і в той же час пропонували кооператорам піти з ними на компроміс23.
Одним з перших спеціальних законодавчих актів про кооперацію радянського уряду України було прийняте на початку 1919 року урядове положення «Про реєстрацію кооперативних товариств та їх спілок»24. Проте найбільший вплив на кооперативне життя мали на той час правові акти, які щодо кооперації не були спеціальними.
Згідно із січневим 1919 р. декретом РНК УСРР «Про організацію продовольчої справи в Україні», споживча кооперація співпрацювала з продовольчими органами, забезпечуючи населення продовольством відповідно до рознарядки Наркомпроду25. Цим декретом на кооперативний апарат покладалися розподіл продовольства серед міського населення й організація приймання та зберігання продуктів, що їх здавали державі як продрозкладку. Розподіляти продукти харчування кооперативні органи мали за планом і нормами, встановленими Наркомпродом. При цьому обслуговування населення промислових центрів доручалося робітничим кооперативам. Заготівельна діяльність кооперації у зв'язку з впровадженням державної монополії обмежувалася: їй надавалося право заготовлювати лише ті продукти, на які не поширювалася продрозкладка26. Завдання кооперації у сільських місцевостях були конкретизовані декретом РНК «Про
постачання сільського населення», опублікованим у березні 1920 р27.
Споживча кооперація здійснювала заготівлі немоно-полізованої продукції і для радянської Росії. На основі декрету Наркомпроду УСРР «Про продовольство для РРФСР» (лютий 1919 р.) Наркомпрод підписав з Центроспілкою угоду, надаючи останній першочергове право заготівлі на території України немонополізованих сільськогосподарських продуктів28. Для виконання угоди були створені спеціальні закупівельні комісії. Населення сприймало цю діяльність як «грабіж України»29.
Використовуючи методи підкорення кооперації радянській владі, апробовані російськими більшовиками, КП(б)У спланувала низку організаційних заходів, спрямованих на усунення національно свідомих і досвідчених кооперативних діячів від керівництва кооперативними об'єднаннями та заміну їх членами своєї партії. Отже, більшовикам потрібна була дієздатна кооперація, тому коли в Києві, Харкові, Катеринославі та інших містах ради робітничих депутатів і продовольчі загони почали застосовувати так звані «революційні» методи — конфісковувати майно кооперативів та розпускати їх правління, вищі органи радянської влади змушені були вжити термінових заходів для збереження кооперативного апарату. Вочевидь, їх непокоїло не те, що такі дії мали антиправовий характер: войй загрожували повною господарською розрухою та подальшим погіршенням становища радянської влади.
Наркомат внутрішніх справ у лютому 1919 р. надіслав виконкомам і ревкомам України телеграму, в якій вказувалося на неодмінне припинення дій з ліквідації кооперативів30. Тоді ж Раднарком УСРР видав постанову «Про невтручання місцевих органів Радянської влади у справи кооперативів»31. Проте «ентузіазм» радикально налаштованих членів партії не згасав ще й на початку 1920 р., про що свідчить видання Наркомпродом 21 березня наказу «Про невтручання у продовольчу діяльність та організаційне будівництво кооперативів»32.
Для забезпечення контролю за діяльністю кооперації та її підпорядкування потребам радянської влади при Раді народного господарства України та при губернських РНГ у 1919 рс^ці створили кооперативні відділи33. У січні 1920 року при ЦК КП(б)У було створено Кооперативний відділ та Партійно-кооперативну комісію, що діяли аж до початку непу (їхнє завдання полягало в розробці політико-організаційних заходів щодо опанування кооперацією та у проведенні організаційно-пропагандистської й кадрової роботи)34. У квітні цього ж року було утворено Кооперативний комітет при Раднаркомі УСРР (на правах наркомату)35. До його компетенції входили розробка
проектів декретівпро кооперацію, налагодження взаємостосунків між її різними видами, скликання кооперативних з'їздів та нарад. Про серйозність підготовки радянської влади до завоювання кооперації та підпорядкування її власній економічній політиці свідчив і наказ Наркомпроду від 16 червня 1920 р. «Про мобілізацію інструкторів з кооперації»36.
Отже, протягом 1919-1920 рр. на підставі вищезгаданих законодавчих актів українські більшовики створили розгалужену систему державних і партійних органів, які опікувалися справами кооперації і були спроможними чинити на неї потужний тиск.
Навесні і влітку 1920 року було прийнято законодавчі акти, які знаменували собою розгорнутий наступ українських більшовиків на кооперацію за російськими зразками. Серед них найважливішими були наказ Наркомпроду «Про порядок проведення в життя декрета про єдині робітничо-селянські споживчі товариства»37, постанова Наркомпроду «Про єдині робітничо-селянські товариства споживачів»38, наказ Наркомпросу «Про передачу культурно-просвітніх відділів робітничої кооперації у відповідні відділи народної освіти»39.
Першим етапом підпорядкування української кооперації більшовицькій владі було захоплення керівництва робітничою кооперацією. Наступним кроком стала діяльність щодо створення всеукраїнського кооперативного центру, який здійснював би радянську економічну політику, підпорядкувавши своєму впливові старі кооперативні спілки. Цим заходом більшовицька партія намагалася ізолювати, а то й ліквідувати Дніпросоюз, який прагнув вести незалежну господарсько-економічну діяльність і, відповідно, був змушений ігнорувати радянське законодавство.
Керівники української кооперації, щоб випередити більшовиків і не допустити створення кооперативного центру, який підпорядковувався б російському Центросоюзові, зуміли досягти домовленості між правліннями Дніпросоюзу, Централу (сільськогосподарської кооперації), Українбанку, Книгоспілки та Страхспілки й організували на паритетних засадах всеукраїнський центр — незалежну, хоч і пристосовану певним чином до наявної політичної ситуації, Центроспілку.
Партійні й радянські органи повели відкриту боротьбу проти національного кооперативного центру. У березні 1920 р. на засіданні Кооперативного комітету Раднаркому УСРР розглядалося питання про ставлення до Центроспілки. В ухваленій постанові йшлося про те, що Центроспілка утворилася з неорганізованих (тобто не підпорядкованих радянській владі) старих кооперативів з порушенням радянських законів, які
позбавили експлуататорів виборчих прав. До її складу не ввели робітничої кооперації. Постановою Кооперативного комітету N4 від 14 травня 1920 р. Центроспілка була визнана «організацією, що не відповідає інтересам пролетаріату та незаможного селянства і суперечить кооперативному будівництву на засадах декрету від 20 березня, який зараз реалізується», і мала бути розпущена40.
У тій же постанові наголошувалось, що організації, які створили Центроспілку, мають лише «обласний характер, чому й підлягають негайній реорганізації як такі, які суперечать основам кооперативного будівництва, що передбачені декретом від 20 березня». Невдовзі Кооперативний комітет Раднаркому видав постанову «Про розмежування районів діяльності кооперативних організацій»41 і на доповнення до неї наказ Наркомпроду42, якими було покладено кінець спробам Дніпросоюзу очолити керівництво споживчою кооперацією в масштабах республіки (сфера його діяльності обмежувалась Київською губернією). Тоді ж Кооперативний комітет визнав необхідним розпочати роботу з організації єдиного центру української кооперації на основі принципів, які не повинні були суперечити політиці радянського уряду.
Для розробки проекту статуту цього центру було створено комісію на чолі з І. Саммером, до складу якої увійшли лише комуністи. Комісія дійшла висновку про необхідність увести до складу правління створюваного центру представників Раднаркому, Наркомпроду, Уцеробсекції, Південного управління Центроспілки РСФРР, а також таких кооперативних об'єднань, як ПОЮР і Дніпросоюз, враховуючи їх досвід в організації продовольчої справи і наявність працездатного апарату постачання. На думку комісії, це правління мало провести перебудову кооперації на основі декрету від 20 березня 1919р., усунути конкурентну боротьбу за володіння ринками, організувати обслуговування всього населення згідно з планом і під контролем державних органів, забезпечити тісний зв'язок української та російської кооперації через входження всеукраїнського центру до складу Центроспілки РСФРР.
7 червня 1920 р. на об'єднаному засіданні представників правлінь Дніпросоюзу, Уцеробсекції, Південного управління Центроспілки Росії і ПОЮР було ухвалено утворити Всеукраїнську спілку споживчої кооперації (Вукоопспілку). Кооперативним комітетом України було прийнято постанову № 7 від 17 червня 1920 р. «Про український центр споживчої кооперації», в якій визначались основні принципи роботи цього центру кооперації України та склад його Тимчасового правління43. На підставі цієї постанови 18 червня 1920 р. відбулося перше засідання її
Тимчасового правління. А 22 червня 1920 р. правління новоутвореного центру української споживчої кооперації випустило відозву, в якій оголосило про організацію нового кооперативного центру і ті принципи, на яких його побудовано. Правління закликало працівників кооперації активно сприяти державним органам у боротьбі з економічною розрухою. 10 липня цього ж року Вукоопспілку як єдиний всеукраїнський кооперативний центр було затверджено спеціальним декретом РНКУСРР.
Згідно з «Положенням про Всеукраїнську кооперативну спілку (Вукоопспілку)», яке було затверджене Головним кооперативним комітетом УСРР 13 жовтня 1920 року, цей центр об'єднує «всі без винятку кооперативні організації, що знаходяться на території УСРР. Він направляє та керує їх діяльністю з метою здійснення державних завдань в галузях розподілу, заготовки та виробництва на підвалинах і в межах радянського кооперативного законодавства».
Членами Вукоопспілки були всі губернські спілки України, її вищим керівним органом могли стати збори уповноважених, проте до повної реорганізації кооперації в Україні за декретом від 20 березня 1919 р. управління Вукоопспілкою покладалося на тимчасове Правління, яке організували згідно з постановою Кооперативного комітету від 15 червня 1920 р. На підставі «Положення про Всеукраїнську кооперативну спілку» від 13 жовтня 1920 р. Вукоопспілка діяла до реєстрації її статуту Головним кооперативним комітетом при РНК УСРР 31 липня 1922р44.
Отже, всеукраїнський кооперативний центр було створено радянською владою у централізованому порядку. В основу діяльності Вукоопспілки було покладено принципи, сформульовані в декреті Раднаркому РСФРР від 20 березня 1919 р., який передбачав реорганізацію кооперації шляхом створення мережі єдиних споживчих товариств, організаційний зв'язок української й російської кооперації (при домінуючій ролі останньої) і в цілому був знаряддям більшовизації і одержавлення кооперації.
Споживча кооперація використовувалася більшовиками також як інструмент підпорядкування радянській владі й інших видів кооперації в Україні. Так, 10 серпня 1920 р. було видано декрет РНК «Про об'єднання всіх видів кооперативних організацій»45. Кредитні, сільськогосподарські й ощадно-позичкові кооперативи та їх об'єднання мали влитися в споживчі організації певної місцевості, передати їм свої активи, технічне устаткування й персонал і виконувати передбачені
державою функції. Окремою постановою від 9 грудня 1920 р. було ліквідовано Українбанк, а його капітали передано до загальнодержавного бюджету. Підприємства Українбанку некредитного характеру після відповідної оцінки Наркомфіну підлягали підпорядкуванню центральній споживчій організації або. за її вказівками, губернським спілкам.
Фінансові відносини за участю кооперативних організацій у 1920 році регулювалися такими нормативними актами, як постанова Уповноваженого Наркомфіну РСФРР при РНК УСРР «Про заборону споживчій кооперації вести банківські операції» від 6 липня 1920 р.46, постанова РНК від 28 грудня 1920 р. «Про фінансування кооперації»47, та іншими.
Ідеологічне підґрунтя законодавчої і правозастосовчої діяльності держави щодо кооперації вироблялося на партійних з'їздах. Так, на IX з'їзді РКПб), що відбувся наприкінці березня — на початку квітня 1920 р., частина делегатів виступила з ініціативою остаточно ліквідувати кооперативи, а їх апарат передати Наркомпроду (проект резолюції В. Мілютіна). Проте В. Ленін та деякі інші лідери більшовиків, враховуючи чисельність заможного селянства і його ставлення до політики більшовиків, вважали на той момент націоналізацію кооперації ще неможливою. Обмежились переведенням кооперації на державний бюджет з січня 1921 року, що стало останньою крапкою в процесі її одержавлення48.
Таким чином, українське кооперативне законодавство у роки «воєнного комунізму» було переважно дублюванням відповідних актів російського законодавства. Реалізація цих актів призвела до того, що кооперація зберігала лише назву і повністю втратила не лише колишній незалежний правовий статус, а й свою економічну природу. Функції одержавленої «кооперації» зводилися до розподілу споживчих товарів, які перебували в розпорядженні уряду, між населенням. Крім розподільної, кооперативна система повинна була виконувати функцію допоміжного органу в збиранні й відправленні до Росії зібраного за продрозкладкою зерна.
Нова економічна політика радянської влади була лише вимушеною відстрочкою виконання вироку, винесеного більшовиками українській кооперації у роки «воєнного комунізму». Радянське законодавство 20-х років не змінило своєї суті—воно було лише узаконеним свавіллям, хоч і спрямованим на вирішення інших політичних та економічних завдань держави. Після нетривалої непівської відлиги кооперація на початку 30-х років все одно припинила своє існування. Тоталітарна держава завдала нищівного удару по існуванню
громадянського суспільства знищенням його економічної основи. Така ж доля спіткала й інши паростки громадянського суспільства.
1. Історія споживчої кооперації України/М.В. Аліман; С.Г. Бабенко; С.Д. Гелей; Я.А. ІЬнчарук та ін. —Львів: Ін-тукраїнознавства НАН України, 1996. —С. 139.
2. ГЬлей С.Д., Пастушенко Р.Я. ТЬорія та історія кооперації. — К.: Знання, 2006. —С. 278.
3. Собрание узаконений ираспоряжений правительства.—Отдел І. — 1917. —31 марта. — № 72. —Ст. 414. —С. 613-625.
4. Тамсамо.—Отделі. —1917. —Ісентября.—№208.—Ст. 1316.— С. 2292-2295.
5. О признаний сохраняющими свою силу постановлений Временного правительства, изданньїхдо 25 октября 1917года // Собрание узаконений и распоряжений Правительства, издаваемое Особьім совещанием при Главнокомандующемвооруженньїми силами на Юге России. —1919. —№ 18. — Ст.96. — С. 246-247.
6. Історія споживчої кооперації України.—С. 139.
7. Тамсамо. — С. 151.
8. Історія кооперативного руху/ С.Г. Бабенко; В.Г. Галюк; С.Д. Гелей. — Львів: Ін-тукраїнознавства НАН України, 1995. — С.261 -262.
9. Там само. — С. 253-254.
10. Там само. — С. 255.
11. Історія держави і права України. Ч. 2/Заред. А.Й.Рогожина. —К.: Ін Юре, 1996. — С. 135.
12. О потребительских кооперативних организациях: Декрет СНК от 10 апреля 1918 г. // Собрание узаконений и распоряжений рабочего и крестьянского правительства РСФСР. — 1918. — № 32. — Ст. 418. — С. 393-394.
13. Там само. —1918.—№38.— Ст. 496. — С. 469-471.
14. Собрание узаконений и распоряжений рабочего и крестьянского правительства РСФСР. — 1919.—№17.—Ст.191.—С.221 -222.
15. Там само. — 1919.—№34. — Ст. 339. — С. 399.
16. Там само. — 1919.—№41.—Ст. 387. — С. 450.
17. Історія спожив чоїкоопращї України. — С. 172-173.
18. Об освобождении отпризьіва членов правлення Центрального союза потребительских обществ, назначаемьіх СНК: Декрет ВЦИК от9июля 1919 г. // Собрание узаконений и распоряжений рабочего и крестьянского правительства РСФСР. — 1919.—№36.—Ст. 358.— С. 413.
19. Об отмене государственньїхпромьіслового и подоходного налогов с потребительских кооперативних обществ, товариществ и их союзних об-ьединений: Декрет СНК от 14 августа 1919 г. //Тамже. —1919. —№41. — Ст. 393. — С. 453: Об освобождении потребительских обществ отуплатьі судебньїхсборов: Постановление СНК от29января 1920г. //Там же. — ] 920. —№6. — Ст. 39. — С. 26; Об освобождении Центросоюзаивозглавляемьіхим ксюперативньїхобгьединений отвсякогорода взносов на социальное обеспечение: Постановление СНКот25ноября 1920г. //Тамже. — 1920. —№92. —Ст. 494. —С.492.
20. О финансировании кооперации: Декрет СНК от 1 Здекабря 1920г. / /Тамже. — 1920. —№99.— Ст. 530. — С. 547—548.
21. Об обьединении всех видов кооперативних организаций: Постановление СНК от27января 1920 г. // Там же. — 1920. —№6.— Ст. 37. —С. 25-26.
22. Об организаций контрольних советов и комиссий при потребительских обществах (комунах): Декрет ВЦИК от 24 июня 1920 г. // Тамже. — 1920. —№59. — Ст. 268. — С. 270-271.
23. Історія споживчої кооперації України. — СІ 74.
24. Собрание узаконений и распоряжений рабоче-крестьянского правительства Украйни. — 1919. — 24 февраля. — № 14. — Ст. 155. — С. 192-193.
25. Там само. — 1919. — 1 февраля. —№4.— Ст. 52. — С.54.
26. Об организаций заготовок немонополизированньїх продуктов (Положение)//Тамже. — 1919. — 7февраля. —№6. —Ст. 82.— С. 87-88.
27. Там само. — 1920. — 11-20 марта. —№3.— Ст. 43. — С. 44-45.
28. Тамсамо. — 1919. —5февраля. —№5. —Ст. 61. — С.66-67.
29. Історія споживчої кооперації України. — СІ 83.
30. Історіякооперативногоруху. — С.275.
31. Собрание узаконений и распоряжений рабоче-крестьянского правительства Украиньї. — 1919. — 21 февраля. — № 9. — Ст. 112. — С. 124-125.
32. Там само. — 1920. —21-25 марта. —№4.— Ст. 56. — С. 64-65.
33. О Кооперативном отделе Совета народного хозяйства Украиньї // Тамже. —1919. —№24.—Ст. 262.— С. 349-350:0Кооперативньїх отделах приіубернскихСоветахНародногоХазяйства //Тамже. —1919. —23февраля. —МІЗ.—Ст. 153.—С. 188.
34. Історія споживчої кооперації України. —СІ 78.
35. Обучреждениикооперативного комитета Украиньї: Декрет СНК/ / Собрание узаконений и распоряжений рабоче-крестьянского правительства Украиньї. —1920. —11-21 апреля.—№7.— Ст. 111.— С. 150-151.
36. Тамсамо. — 1920. — 19-25июня. —№16. — Ст. 311. —С. 469-470.
37. Там само. — 1920. — 12-22 мая. — № 10. — Ст. 175. — С. 228-229.
38. Там само. — 1920. — 3-6 июня. —№12.—Ст. 223. — С. 300-302.
39. Там само. — 1920. —20-31 июля. —№21.—Ст. 420. — С. 613.
40. Історія коопера тивного руху. — С.278.
41. Собрание узаконений и распоряжений рабоче-крестьянского правительства Украиньї. — 1920. — 3-6 июня. — № 12. — Ст. 218. — С. 292-294.
42. Тамсамо. — 1920. — 12-13июня. —№ 14.—Ст.273. —С.389-391.
43. Тамсамо. —1920. —25-29июня. —№ 17.—Ст.325.—С.478-479.
44. Історія споживчої кооперації України. — СІ 79-181.
45. Собрание узаконений и распоряжений рабоче-крестьянского правительства Украиньї. — 1920. — 1-10 августа. — № 22. — Ст. 451. — С. 654.
46. Там само. — 1920. — 7июля. —№18.—Ст. 354. —С. 514-515.
47. Тамсамо. — 1920. —18-31 декабря. —№28.—Ст. 608. — С. 840-841.
48. Історія спояшвчоїкооперації України. — С.174.

Сергій ГЛАДКИЙ,
кандидат історичних наук (Полтава)

Comments are closed