СПРАВА ОТАМАНА АНДРІЯ ЛЕВЧЕНКА

ДО кримінальної справи Андрія Левченка, що зберігається в архіві УСБУ в Полтавській області, доступ був закритий. Лише після Указу Президента України Віктора Ющенка від 16 травня 2005 р. «Про увічнення пам'яті видатних діячів Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки» № 793/2005 автор добився до неї допуску.
Вона складається з 3-х томів, сторінки яких мають наскрізну нумерацію, і поєднує матеріали порушених у різний час:
— безпосередньо справи Андрія Левченка;
— справи «обвиняемьіх в укрьівательстве и связи с бандитами бандьі Левченко и соучастниками убийства двух сотрудников особгруппьі: 1) Марченко Авдотьи и 2) Марченко Устинии», початої 11 березня 1922 р. і закінченої 18 квітня 1922 р.;
— справи «оставшихся членов бандьі Левченко и Погорелого», початої 1 квітня 1922 р. і закінченої 25 квітня 1922 р.;
— справи Соляника Семена, звинуваченого «в сокрьітии документов атаманабандьіАндрея Левченка», початої 10 серпня і закінченої 14 серпня 1922 р.;
— справи Колесника Якова, Мигулі Семена та ін. [1]. Така джерельна база дає можливість заповнити прогалини
біографії отамана і уточнити деякі факти перебігу організованого ним повстання, яке було партизанською формою військової боротьби УНР за визволення України від окупантів. Уперше воно висвітлене в книзі «У боротьбі за волю України [2] В. Ревегука, який, одначе, не міг використати перелічені джерела через відсутність доступу до них.
Андрій Іванович Левченко народився 1 жовтня (ст. ст.) 1895 р. на хуторі Перепелиця Кишенської волості Кобеляцького повіту в сім'ї хлібороба. На цьому хуторі його батько, Іван Никифорович, та мати, Оксана Терентіївна, мали до війни 1914 р. 15 десятин землі, пару коней і дві корови. [1, т. З, арк. 888; 11]. Дата народження підтверджується легітемацією, виданою у грудні 1919 р. командою етапу Галицької армії, про
те, що Андрій Левченко, 1 жовтня 1895 р. народження, «приділений до Відділу для освіти при К.Е.Г.А.» [1, т. З, арк. 1016]. Місце народження та соціальний стан зафіксовані в анкеті заарештованого, протоколах допиту і вироці ревтрибуналу [1, т.3,арк. 888,903, 1016, 1352].
Автори книги «Дорогами Нестора Махно» А.Білаш та В.Білаш помилково місцем народження Левченка називають с. Солошино [11, с. 591]. Вони подають і інші хибні біографічні відомості про нього.
Андрій закінчив 6 класів гімназії. У 1916 р. близько 7 місяців навчався у військовій школі в Києві [ 1, т. З, арк. 903; 12 с. 5], після чого в чині підпоручика його відправили на фронт. Під час Гетьманату вступив у Чорноморську дивізію, де був помічником начальника господарської частини 2-го Чорноморського полку. З цим полком приєднався до повсталих січових стрільців, серед яких перебував Петлюра. Разом з осадним корпусом Коновальця брав Київ. У 1919 р. бився з Червоною армією і денікінцями, командуючи у чині сотника кавалерійським полком 2-ї дивізії (після злиття з військом Запорізької Січі перейменована на 1-у). Перехворівши на тиф, у грудні 1919 р. перебував у «відділі для освіти при К.Е.Г.А.».
Відкинувши пропозицію об'єднання з денікінцями, перебував у польській прифронтовій смузі (Ушицький повіт), куди був направлений командуванням Галицької армії для організації повстання проти поляків. У січні 1920 року завдяки зв'язкам з галичанами дістав від коменданта Жмеринки, зайнятої частинами Червоної армії, перепустку і прибув у Кобеляки. Тут став на посаду зав. мобілізаційним відділом при повітовому військовому комісаріаті [1, т. 2, арк. 806; т. З, арк. 903].
Займаючись мобілізаційною роботою, зокрема комплектуванням кавалерії, і роз'їжджаючи по повіту, створив розгалужену підпільну організацію на чолі з повстанським комітетом, куди увійшло 20 його однодумців, які своє завдання вбачали в боротьбі за розбудову української державності та інтереси трудового народу. Зв'язався з Губернським повстанським комітетом, організатором якого був відомий український скульптор Михайло Гаврилко, котрий, як і Андрій Левченко, прибув на Полтавщину із Західного фронту [ 1, т. З, арк. 909; 10].
Враховуючи його діяльність до прибуття в Кобеляки, можна припустити, що означена робота була узгоджена заздалегідь з військовим керівництвом УНР, яке на військовій нараді 4 грудня 1919 р. під керівництвом С. Петлюри вирішило продовжити визвольну бротьбу партизанськими методами [25]. Про це свідчать і подальші події.

Зберігся цікавий переказ про те, як Левченко формував повстанський загін. Ходив він по селах стрункий, у чоботях, галіфе і «цивільному піджаку. Підходив до якогось із козаків, що стояли на воротах, і питав: «Підеш у мій загін воювати за волю України?» — «Піду». Оце і все. Отаман заносив прізвище козака у блокнот і йшов далі.
Кобеляцький повіт він поділив на райони, призначив їх комендантів, одним з головних завдань яких була боротьба з кримінальним бандитизмом.
Комендантом 1-го району, Кишенського, призначив Івана Гречана, мешканця хут. Г^ечани.
На чолі 2-го району, що охоплював Сокільську і частину Брощанської волості, поставив Якова Шкуро, мешканця хут. Проскурово Сокільської волості.
3-й район очолював Микола Пасічний, що жив у с. Бабайківці, а комендантом 4-го став Володимир Гречан, мешканець хут. Гречани. В цей район входили частини Кишенської і Озерської волостей. Тут містився і штаб Левченка.
Крім підтримки порядку, коменданти повідомляли про стан справ у районах, появу нових людей тощо, а також влаштовували на постій партизанів, які прибували [1, т. З, арк. 905-906]. (Подібний поділ на «підрайони» з відповідними фукціями їх комендантів застосовували потім партизани УПА на західноукраїнських землях у 1941-1945 рр.).
Повстанців Андрій Іванович називав козаками, а вони його
— «батьком Левченком». Переважно це були малоземельні і безземельні козаки та селяни. Адже 77,7% мешканців полтавського села належало до бідноти [9, с. 111]. Зокрема, в Кобеляцькому повіті, за даними перепису 1900 р., із 33504 господарств безземельних і таких, що не мали орної землі, налічувалося 8870 господарств; таких, що мали менше 1-ї десятини землі — 2469; від 1-ї до 3-х дес. — 8317; від 3 до 6 дес.
— 6661; від 6 до 9 дес. — 2806; від 9 до 15 дес. — 1931; від 15 до 50 дес. — 1883; 50 і більше — 298. Отже, понад 15 десятин землі мало лише 2181 господарство із 33504(17, с. 214-217].
Без урахування кількості членів сім'ї важко робити висновки про їх заможність. Батько А. Левченка мав десятеро дітей: 5 синів
— Павла, Федора, Григорія, Андрія, Степана і 5 дочок (їхніх імен у справі немає) [1, т. З, арк. 888], і його сім'ю можна віднести до середняцької.
Готуючи повстання, отаман встановив зв'язки з повстанськими комітетами і загонами, які у великій кількості виникли ще до його появи в повіті. Він зв'язався з Переволочанським загоном, який очолював Андрій Матяш, із загоном містечка Кишеньки, що налічував до 150 партизанів.

Його організували Новохацький, Литвиненко і Гречан. їм доручив створити підпільні осередки у селах Солошино, Просяниківка і Озера, що вони і зробили. Кожний осередок налічував 10 підпільників. Значними організаторами повстанців були Дмитро Верещак, Петро Погорілий [ 1, т. З, арк. 905], сотник Яків Колісник [ 1, т. 2, арк. 801].
Провівши попередню роботу, Левченко налагодив повстанські комітети у волостях Маячській, Кустоловській та ін. У Кустоловській організатором був Садовий; у містечку Санжарах— місцевий мешканець Красноус. Вони стали також членами Кобеляцького повстанського комітету. Інші його члени: Микола Тристан — організував загони в Бригадирівській і Бреусівській волостях, а Пилип Димич та Іван Дейнека — у м. Кобеляках та його околицях. Микола Тристан, крім того, був безпосереднім комендантом загону Левченка і його агітатором.
За півтора місяця організаційної роботи під проводом «батька Левченка» перебувало до 5000 партизанів, готових до повстання. Швидкому створенню загонів сприяли давні козацькі традиції, велика здатність до самоорганізації і самоврядування, дух і досвід вільного козацтва, обурення політикою більшовиків.
До організованого виступу в різних місцях періодично виникали збройні сутички селянської самооборони з продзагонами та міліцією [21, с. 99].
Мешканець Кобеляк, прикажчик Матвій Бобошко, який регулярно вів щоденник, 13 травня 1920 р. занотував: «В Хорошках появился повстанческий отряд, которьій напал на проходящие части красноармейцев и убил многих. Посланньїе части, с артиллерией, бились несколько дней и, кажется, результата никакого, хотя они (большевики) говорят, что все* ликвидировано» [4, с. 223].
Загальне повстання Левченко розпочав 24 травня 1920 р. [1,т. З, арк. 910].
Вірогідно, ця дата була погоджена з Всеукраїнським повстанським комітетом, адже навесні 1920 р. проти радянської влади виступила Галицька армія і одночасно з цим перейшли у наступ поляки (8, с. 47). Повстання охопило всю Кобеляччину. Радянську владу в повіті фактично ліквідували. Тримався лише більшовицький гарнізон у місті Кобеляках. Стягнення продрозверстки припинилося. Червоний загін, який виїхав за хлібом і худобою на хутори Дашківка і Гречани, був розбитий. У бою загинуло 22 червоноармійці. Хутір Гречани повстанці оберігали надійно. Сюди вони звозили зерно, щоб обміняти його на зброю.
4 червня М. Бобошко констатує, що поляки дійшли майже до Кременчука. 1 липня пише: «Около города убито, говорят, 6
чел. милиционеров с агентом милиции Степанченком», а 4-го. що «часа в 2 ночи началась сильная ружейная и пулеметная стрельба, которая продолжалась до 3 ч., а затем все стихло; утром узнали, что на город бьіло нападение повстанцев, но их отбили. ГЬрод об-ьявлен на осадном положений» [4, с. 228].
Після відбиття нападу червоноармійці разом із чекістами провели в Кобеляках повальні обшуки, арештували близько ЗО заложників [4, с. 229] і без суду розстріляли частину членів підпілля: Д.Никоненка — старшину армії УНР, П.Марченка — командира загону повстанців, І.Дейнека, І.Чернівецького та ін. [7,с. 34].
Загін Живодера отаман послав до Верхньодніпровська, де теж підняли повстання [1, т. 2, арк. 808].
Паралізувавши дії радянської влади в повіті, партизани здійснили рейд через усю Полтавщину. У рейді брало участь 600 піхотинців і 150 кіннотників при 4 кулеметах. Повстанці пройшли через Малу Перещепину — Говтву — Хорішки — Решетилівку — Опішне — Білоцерківку і майже досягли Переяслава. На Переяславщині до них приєднався загін отамана Чорного (Гаврила Курати), який налічував близько 500 чоловік піхоти і 250 кавалерії [7, с. 36]. Зберігся рукописний документ тих часів — аркуш паперу розміром 140x160 см, на якому хімічним олівцем написано: «Отаману Левченко. Я зі своїм загоном підлягаю під Ваше кирування. Отаман Чорний. 4/ХІІ 1920 рік» [1, т. З, арк.. 1025]. Очевидно, Чорний виконував наказ Всеукраїнського повстанського комітету.
Під час рейду партизани мали бої з частинами Червоної Армії, здійснювали напади на радянські установи, склади тощо. Помилково в районі с. іупалівки вступили у збройну сутичку із загоном Махна. Після порозуміння Махно запросив Левченка на переговори, але отаман уникнув прямого контакту, остерігаючись розстрілу. Пильність його не підвела. Автори книги «Дорогами Нестора Махна» повідомляють, що «комиссия антимахновских дел» засудила Андрія Левченка до розстрілу начебто «за антисемістські погляди і часткові погроми», а загін до роззброєння [11, с. 427]. У той час Левченко вважав Махна безідейним. їхні погляди щодо розбудови влади в Україні розходилися [1, т. 2, арк. 808].
Повстанців Левченка активно підтримувало населення. Майже кожне село, — свідчив отаман на допиті, — «видавало приговор о том, что они все поддерживают зто восстание». [1,т. 2, арк. 807].
Під час нападу на волосний комісаріат Бабайківки А.Левченко дістав поранення в руку. Допомогу йому надавала козачка Марфа Дридж, яка мала медичну освіту і виконувала
обов'язки лікаря і розвідниці загону [1, т. 2, арк. 452; т. З, арк. 1064, 1069].
На зиму Левченко військо демобілізував. При цьому кулемети закопували, а іншу зброю козаки брали із собою [1, т. З, арк. 907]. Так само і майже в той самий час робив отаман Степової дивізії Кость Блакитний, який діяв на правому березі Дніпра [5, с. 82].
До боротьби з повстанцями більшовицьке керівництво ставилося «по-науковому», прискіпливо вивчаючи соціальні процеси. Про це свідчать питання, які чекісти поставили заарештованому у серпні 1920 р. Михайлові Токаревському, колишньому голові губернського земства, якого вважали керівником Полтавського повстанського комітету:
— Зволюция социалистической мьісли на Украине;
— развитие петлюровщиньї на Украине и ее психология;
— Петлюра как руководитель и его отношение к УСД и УСР;
— роль и значение УСД и УСР в развитии петлюровщиньї;
— чем являются кооперативньїе организаций (являются ли кооперативньїе организаций чисто кооперативньїми или они имеют, может бьіть, по своєму составу и политическими организациями). В связи с зтим, какую они играют роль;
— имеет ли под собой почву повстанчество и какую (психология и идеология повстанчества, откуда получаются средстваповстанцами) [19, с. 282].
Зимою Левченко готував новий рейд. Він мав зв'язок з Партизанським Повстанським Штабом у Львові, який очолював генерал-хорунжий ЮрійТктюнник.
Від командувача Південної групи повстанців отаман отримав підбадьорливий лист. «Ватажку Кобелякського району Левченко.
Зв'язок Ваш Кривуля Андрій з'явився в мій штаб 27 жовтня
б.Р.
Наказую надалі провадити Вашу працю. Необхідно щоб отряд Ваш складався з цілком національносвідомих людей. Передавайте людям свого о[тряду], що Уряд У.Н.Р. на чолі з Паном Головним Отаманом Петлюрою бореться за визволення своєї Батьківщини з повною вірою в те, що вже не далеко той час, коли наш рідний Край звільниться від усіх ворогів — окупантів і настане пора кращого вільного життя. Чим завзятіше будуть боротись в тилу ворога брати повстанці, тим скоріше прийде воля України. Бажаю Вам успіху в спільній нашій боротьбі з ворогом за визволення Батьківщини.
Командуючий Південною Групою Повстанців /підпис/

Начальник штабу сотник Смалений /підпис/»; печатка командуючого Південною групою повстанців з малим гербом УНР[1,т. З, арк. 1020].
Нове повстання на Україні ПП штаб планував на травень-червень 1921 р. [8, с. 48,49]. Левченко виконував розвідувальні завдання штабу, формував загони. У квітні його призначили начальником 14-го повстанського району. Мандат про призначення зберігся. Виконаний він друкарською машинкою на клаптику полотна розміром 80 х 95 мм. Повний його текст такий:
«Пану сотнику Левченко. По наказу Головного Отамана військ У.Н.Р. С.Петлюри, ви призначаєтесь начальником 14 повстанчеського району, який входить в склад 3 группи. — 14 квітня 1921 р. Генерал-хорунжий — /підпис/
Начальник відділу сот[ник] /підпис/» [1, т. З, арк. 1023].
На іншому клаптику з такої ж тканини і такого ж розміру чорним барвником, схожим на туш, намальована карта «XIV» району. Межі його проходять з півдня на північ по таких населених пунктах: Потоки—Гадяч, далі — на схід, через Більськ і північніше Охтирки — до Ясного, звідти — на південь, через Коломак, до Константинограда, а від нього — на захід, через Кобеляки, до Потоків. На звороті карта завірена написом фіолетовим чорнилом: «Певно: нач. орг. відділу 14/ІУСот[ник] / підпис/ [1, т. З, арк. 1024]. На карті за межами 14-го району, на півночі, стоїть позначка «XIII р.», а на сході — «XXII р.», які, безумовно, означають розташування відповідних повстанських районів.
Згідно з наказом ПП штабу, партизанські загони чисельністю менше 100 багнетів повинні об'єднатися в сотні, 4 сотні — в курінь, 4 курені — в полк, полки — в дивізії, дивізії — в корпуси. Командири, до командира полку включно, повинні обиратися, а командири дивізій і корпусів та їх начальники штабів — призначатися Всеукраїнським повстанським комітетом [18]. Усі повстанські сили Полтавщини вливалися в 1-й Повстанський Полтавський корпус [1, т. З, арк. 104]..
Петлюра діяв, незважаючи на вкрай несприятливі обставини: 18 березня 1921 р. Польща уклала з більшовиками Ризький договір, за яким загарбники уклали мир і поділили українські землі між собою [22, с. 143-149]. Це означало безперспективність подальшої партизанської боротьби, одначе з початком літа повстання вибухнуло з новою силою [23]. Полтавщина перетворилася на суцільний воєнний плацдарм. Гнів народу посилився розв'язаним більшовиками на Україні голодомором [2, с. 24, 26, 28; 3, с. 32; 6, с. 36; 15, с. 217-218; 20, с. 99]. ГЬлод косив нещадніше, ніж кулі. Це було цілеспрямоване
винищення українського села як носія національної свідомості, традицій, акумулятора економічної сили держави, постачальника трудових і військових ресурсів. Знищити село — означало знищити націю.
Полтавщину заполонили війська, що вивільнялися з фронту. У повіти посилались каральні загони. Згаданий нами М.Бобошко 13 жовтня 1920 року записав у щоденнику: «посланньїе в уезд карательньїе отрядьі творят, как передают, ужасьі. По ночам видньї большие зарева, жгут население» [4, с. 238]. Спалили і хутір Перепелиця — вотчину отамана Левченка [1, т. З, арк. 903]. Це передбачала «Коротка інструкція по боротьбі з бандитизмом на Україні» [11, с. 526-528].
Партизани відповідали збройними нападами на окремі військові частини, продзагони, залізничні станції тощо, розповсюджували звернення до населення із закликами вести боротьбу за самостійну Україну. На станції Нові Санжари роззброїли військовий ешелон. Захопили кулемети, гвинтівки, набої [1,т. 2, арк. 810].
Наприкінці 1921 р. ПП штаб додатково передав Левченкові загони Новомосковського та Верхньодніпровського повітів. Об'єднаний загін отримав назву «Запорозька Січ». На боротьбу з ним кинули 56-й стрілецький полк 7-ї Володимирської дивізії, ряд інших частин Червоної армії, особливу маневрену групу по боротьбі з бандитизмом Полтавської губЧК у складі 3-х сотень кіннотників та 100 піхотинців при 6 кулеметах [16, арк. 267а], яка протягом січня-лютого 1922 р. заарештувала понад 400 учасників збройного повстання [6, с. 38].
Драматизм подій передають звідомлення губвиконкому по прямому проводу до НКВС.
«Сводка <...> с 16 по 22 января 1922 г.
Кобелякский. Борьбьі с усиливающимся бандитизмом Уисполкомом вьіделена Политтройка. Деревне Солошино Озерской волости состоялся гятнадцатичасовой бой бандой Погорелого 16 человек. Погорельїй, его помощник Стешенко, пять бандитов убитьі, четверо захваченьї, взятьі документи воззваний» [13, арк. 88].
«Сводка <...>с 23 по 29 января 1922 г.
Кобелякский. Население уезда укрьівает бандитов севере. Особенно комнезами борятся бандитизмом самоохраньї. Продолжается ликвидация банд Погорелого Левченко. Облавьі Кишенской и Сокольской волостях задержано до 400 соучастников пропускаемьіх политтройкой» [13, арк. 102].
25 лютого Особлива Надзвичайна Політтрійка по Кобеляцькому повіту під началом голови губЧК Лінде ухвалила постанову про розстріл 22 повстанців, серед них секретного
співробітника Івана Повода, який інформував повстанців про інших секретних співробітників, кучера Кишенської райміліції і розвідника підпільників Михайла Демченка, розвідника Петра Віденка, котрий повідомляв повстанців про рух червоних частин, спіробітника Верхньодніпровського Політбюро Олександра Заїку, що постачав повстанців набоями, та ін. Більшість розстріляних мали вік 19-25 років.
Заслуговує на увагу склад «політтрійки», що ухвалила вирок. Крім голови губЧК Лінде, до неї входили голова виконкому Сердюк і секретар Упарткому Мотузка. Участь у засіданні брали «особоуполномоченньїй П.Г.Ч.К. по Кобелякскому уезду т. Максимович», він же—начальник особливої маневреної групи по боротьбі з бандитизмом, а також командир 56-го полку 7-ї Володимирської дивізії Константинович [1, т. 1 арк. 2, 381]. Чекати об'єктивності та справедливості розгляду справи від цих членів було марно.
На хуторі Гречани Кишенської волості за рішенням політтрійки розстріляли Максима Гречана та його сина Данила, Федота Чуйка, Петра Малика і Андрія Твердохліба. У рішенні «політтрійки» записано: «вирок привести до виконання о 15 годині в присутності всіх заарештованих та всіх громадян хутора Гречаний від 18 до 55 років — чоловіків і жінок». За 2 місяці розстріляли 114 осіб [6, с. 34, 38].
У райони, охоплені повстанням, вводили військові частини «на прокормление месньїм населением не в счет продналога» та практикували «систему заложничества» [6, с. 35].
У Бреусівській волості за вбитого голову комнезаму розстріляли 10 заложників і 6 осіб, що не виконали продрозверстки [4, с. 254].
Це була жорстока війна, але не «проти свого народу», як подекуди пишуть ще й сьогодні. Для більшовиків і їх влади українське село було чужим як ідеологічно, так і національно. Станом на 1 липня 1922 р. у Полтавському відділі ГПУ (у березні ВУЧК перейменували) більше половини співробітників складали: росіяни — 63, євреї — 45, латиші — 18 та ін. Вони ж, як правило, займали керівні посади. Українською мовою вільно володіли лише 54 співробітники [6, с. 47].
Незважаючи на безжальні методи придушення, партизани не здавалися. Тоді більшовики пішли на переговори з ними. Начальник польового рухомого штабу боротьби з бандитизмом ВУЧК у своєму зверненні обіцяв «гражданину Левченко и его партизанам» амністію, право вибору місця роботи і проживання [1, т. З, арк. 1026]. ГЬлова КремгубЧК пропонував «Левченко и всем его повстанцам <.. .> отрешится от партизанского движения и перейти со своим отрядом на сторону защитьі Сов.

Рабочекрестьянской массьі». (Неначе не цю масу отаман і захищав). І також гарантував недоторканність з правом вступу на будь-яку службу за своїм вибором [ 1, т. З, арк. 1028]. А голоза Полтавської губЧК Лінде, що співпрацював з КремгубЧК, давав підлеглим протилежні накази, а саме: використовувати переговори для арештів і ліквідації повстанців [6, с. 39-40].
Агітвідділ А. Левченка, який очолював колишній член Центральної Ради і голова Орлицького повітового відділу народної освіти Семен Мигуля [1, т. 2, арк. 801], протидіяв розкладницькій діяльності ЧК, про що свідчить лист-звернення. Воно яскраво говорить про склад повстанців, до яких долучилися представники різних верств народу, і мету боротьби. Наводимо витяг з нього як зразок народної контрпропаганди зі збереженням індивідуальних особливостей мови його автора.
«... Гляньте навкруги. Що робиться: розстрілюют, грабуют, катуют, юну нашу рідну неньку Україну, а ми її сини помотаєм Ірусалімським дворянам руйнуват і під час проливат ріки сліз і крові наших братів і батьків України <...>
Червоні граки кажут, що повстанці це бандити, що вони буржуазія і т.п. Я скажу що так кажут бандити, які працюють в красних рядах, а чесний ідейний комунар цього не скаже тож бо він баче теж ту велику неправду, яку творят его товариші поубежденію. Ви був в повстанчеськім отряді і Ви знаєте хто у нас служив і служе, там і буржуй, і пролетарій комуніст, і петлюровець - самі різні люди. Короче: пригнічені, які побачили велику неправду яка робиця за довгий час революційного бар дачка. Вони пішли туди кувать своє счастье і не собі, бо їх чекає кожну хвилину смерть, вони пробивают дорогу кращого світлого будощого для других <...>
Нарід наш в неволі, творить тяжки муки, нещасний, стогне під рукою кровожадного палача. На вас я ще покладаю надію.
Нумо до праці брати
Праця з неволі нас вирве».
Далі міститься пристрасний вірш, складений, вірогідно, автором послання.
Чому не плачете карії очі? Чому потоками сліз не льєте? Чому вогненними слізьми кривавими Тугу проклятую не зальєте? Ондечки бідная мати Вкраїнонька Дивна прекрасна на лихо собі Грудьми безсильними стогне нещасна Святий велікан у святій Боротьбі Онде палає пожежа стихійна Ондечки море крові розлилось

Нива за нивою трупами вкрилася Небо пекельним вогнем запеклось Падає мати Вкраїна безсильная Діти спокійно їй місце дают Сонні не бачат, що мати кінчається Сплят і не хочуть благання почуть Спіт же проклятії, спіть недолюдками Спіт же до віку ви холопським сном Небо здрігається: Вам нені прокляттям На голову ляже пекельним клеймом Чому не плачете карії очі? Чому потоками сліз не льєте? Чому вогненими слізьми кривавими Тугу проклятую не зальєте? [1,т.З, арк. 1092]
В останніх рядках вірша неприхована туга. Його автор бачив, що повстання виснажене і спадає. Частина партизанів припинила боротьбу, не змінюючи свого ставлення до радянської влади, а лише «щоб уникнути дурного розстрілу».
Кілька разів Левченко на зборах повстаців на хуторах Гречани, Путьки, а також наприкінці грудня 1921 р. в Орлику, в будинку Семена Мигулі, роз'яснював політику керівництва УНР, висловлював надію на допомогу Антанти і завжди підкреслював необхідність захисту інтересів самостійної Україніи [1. т. 1, арк. 11-12].
Повстанці зазнали значних втрат.
Андрій Левченко перебрався на правий берег Дніпра і навесні 1922 р. разом із Семеном Мигулею з фіктивними документами з'явився у Катеринославі. Вониі мали намір подальшої організації підпілля, але один із зраднлдов, боячись помсти, видав їх. 26 березня Левченка заарештували [ 1. т. З, арк. 886, 888, 896].
На допитах у Катеринославській губЧК він визнав, що у травні 1920 року підняв проти Радянської влади повстання під національним прапором і що за переконаннями вім націоналіст-соціаліст, петлюрівець [1, т.З, арк. 903]. Докладно» розповів про свій бойовий шлях.
Судовий процес у справі Левченка та іншшх відбувся у Полтаві у період з 25 лютого по 8 березня 1923 р. У зв'язку з позитивним ставленням населення до «бандитів» після другого засідання (процес проводили у щойно збудованому Народному доміім. В.Г. Короленка, використовуючи у політичіних цілях ім'я відомого письменника-демократа) вхід до за.ши засідання встановили за перепустками.

Судові репортажі в газеті йшли під заголовком «Дело бандьі Левченко». Підсудні винними себе не визнавали. Дивно звучать слова репортажу про те, що Левченко, «вернувшись с фронта в Кобелякский уезд, изменил Советской власти» [12, с. 5], адже як вояк армії Української Народної Республіки він боровся проти окупаційної влади.
На процесі йому намагалися нав'язати політичну дискусію. Цікавилися його ставленням до боротьбистів. Відповідати на подібні питання він відмовився. Сказав, що екзаменуватися з політграмоти не бажає [12, с. 5].
8 березня 1923 р. о 22 годині Полтавський губернський ревтрибунал засудив отамана Андрія Левченка і його соратників до розстрілу. По закінченні процесу до Харкова відправили телеграму:
«Харьков
Верхтриб
8 марта двадцать два часа расстрелу крестьяне Левченко Андрей Иванович 26 лет Полено Василий Карнеевич 21 Гречан Дмитрий Вонефатиевич 26 Мигуля Семе'н Максимович 36 Твердохлеб Илия Прокофьевич 34 Перепелица Йван Петрович 20 Гречан Степан Тарасович ЗО статья пятьдесят восем.
Пред трибунала (підпис)» [1, т. З, арк 1363].
Повстання придушили. Поразки воно зазнало через недостатню консолідацію нації, нещадний червоний терор і тому, що західні держави, зокрема Польща і Франція, на підтримку яких сподівався С.Петлюра, не хотіли бачити Україну незалежною і не допомагали їй [8, с. 49-55; 24, с. 389-392].
Аналізуючи причини поразки, С.Петлюра писав, що Україна постане лише тоді, коли «Укр. Державність закріпеться на горах ' Дніпра і біля Чорного моря». «Шлях для української державності стелеться через Київ» [14, с. 39].

Джерела,   література  та  примітки:
1. Архів УСБУ в Полтавській обл. — Спр. 11405.
2. Голод 1921-1923 років в Україні: 36. документів і матеріалів / АН України, ін-т історії України та ін.: Відповід. ред. С.В. Кульчицький. — К.: Наук, думка. — 1993.
3. Граб В. Промова священика Зеленцова // Полтавські єпархіальні відомості. — Полтава. — 2002. — Ч. 8.
4. Дневник приказчика / Упорядники Погода Ю.В., Попруга Ю.А. — Полтава. — «Фірма *Барз» Инк» — 2005.
5. Кость Блакитний, отаман Степової дивізії. Збірник Документів і спогадів. — К.: редакція газети «Незборима нація». — "Просвіта» — 1997.
6. Органи державної безпеки на Полтавщині (1919-1991) / Упорядники Бабенко Л.Л., Бабенко С.С. та ін. — Полтава. — «АСМІ» — 2005.
7. Ревегук В. У боротьбі за волю України (Визвольні змагання на Полтавщині 1920-1925 рр.) — Полтава. — ПДПУ ім. В.Г. Короленка, Ред. г. «Полтавський вісник». — 2000.
8. Тютюнник Ю. Й. Автобіографія. // 3 архівів ВУЧК, ГПУ, НКВД, КДВ. — 1998. — № 1/2.
9. Якименко М. Соціально-економічне становище українського козацтва напередодні краху російської імперії // Українське козацтво: історія, сучасність, майбутнє: Матеріали науково-практичної конференції (28-29 травня 2004р.) — Полтава: ПДПУ. — 2004.
10. Маймескулов Л. идр. Всеукраинская чрезвьічайная комиссия (1918-1922). —X.: «Основа»; 1990. Д Соловей у кн. «Розгром Полтави» (Полтава. — ви-во «Криниця», 1994) повідомляє, що повстанський комітет у Полтаві очолював А.А. Геращенко. Очевидно, М. Гаврилко був одним з організаторів повстанського комітету.
11. Вілаш А.В. і Вілаш В.Ф. «Дорогами Нестора Махно» — К.: РВЦ «Проза» — 1993.
12. ГЬлос труда від 28.02.1923р. — М 45.
13. ДАНО, Ф.Р. — 1503, оп. 1, спр. 84.
14. Уривок із листа С. Петлюри до Ю. Гуменюка //Державний центр Української Народної Республіки в екзилі: Статті і матеріали. — Веселка: фундація Родини Фещенко-Чопівських, 1993.
15. Несвицький 0.0. Полтава у дні революції та в період смути 1917-1922 рр. — Полтава — 1995.
16. ДАПО, Ф.Р. 04 1503, оп. 1, спр. № 39.
1 7 Обеспеченность пахотной землвй хозяйств Полтавской губернии. Дополнение к «Материалам подворной переписи 1900 года». Итоги по губернии. — Полтава — 1907
18. В літературі та слідчих і оперативних документах існують розбіжності щодо назв Партизанського повстанського штабу та Всеукраїнського повстанського комітету. Так, у кн. Маймискулова Л. та ін. «Всеукраинская чрезвьічайная комиссия (1918-1922)» ПП штаб іменується «Главньїм Петлюровским повстанческим штабом», а Всеукраїнський повстанський комітет — «Всеукраїнським центральним повстанчеським комітетом [10, с. 250]. Ю. Тютюнник у своїх мемуарах Центрповстанком називає Центральним Українським Повстанським Комітетом [8, с. 52].
19. Граб В. Переслідуваний кооператор (за матеріалами кримінальної справи Михайла Токаревського // Полтавський краєзнавчий музей: Збірник наукових статей 2004 р. Маловідомі сторінки історії, музеєзнавство, охорона пам'яток. — Полтава — «Дивосвіт» — 2005.
20. Ревегук. В., Кочерга Н. — В.Г. Короленко і організація боротьби з голодом 1921-1923 рр. // Полтавський краєзнавчий музей: Збірник наукових статей 2004 р.
21. Історія міліції Полтавщини (матеріали-доку менти.) Автори-упорядники Погода Ю.В., Цвєтов О.В. —Полтава — ТОВ «Фірма «Вриз» Інк. - 2004.
22. Завада І. Ризький договір і Україна. — К.: Вид. центр «Просвіта» — 2000.
23. Після укладання Ризького договору Польський Генштаб продовжував надавати ПП штабу Петлюри військову допомогу, виношуючи плани використання партизанської боротьби для подальшої окупації України [8, с. 49-52]. Петлюра сподівався плани поляків використати у своїх цілях.
24. Марголин А. Украйна и политика Антантьі. // Революция на Украине по мемуарам бельїх. — под ред. Попова Н.Н. — Изд-во полит. лит. Украиньї. — К.: і 990.
25. Кучерук О. Ралдугіна Т. Симон Петлюра — президент УНР. // Урядовий кур'єр — 2006. — 13 травня. — № 88. — с. 11.