ВІН ДЯКУВАВ ЗА «ШМАТОЧОК УКРАЇНИ…»

(Згадуючи Марка Антоновича) ІД час великих соціальних потрясінь і катаклізмів драматичного XX століття, викликаних революціями, війнами, голодоморами, політичними репресіями, значній частині українських діячів науки, культури, мистецтва, які не могли сприйняти тодішнього тоталітарного режиму, страждали від нього, довелося рятуватися втечею до Західної Європи, за океан, шукаючи там кращої долі. Тільки завдяки неймовірним зусиллям, нерідко важкій праці вони змогли реалізувати себе на чужині.
Прикро, що і нині через важкі умови життя, безробіття, низький матеріальний статок Україну продовжують залишати талановиті науковці, лікарі, інженери, мистці. Якщо до 1991 року наші співгромадяни емігрували через політичні мотиви, то у нинішній час відтік «мізків» засвідчує неблагополуччя в економіці держави, затягування у часі розв'язання наболілих соціальних проблем. Політична ситуація в Україні протягом останніх років є нетривкою, і це також поселяло в думках людей песимізм, зневіру у стабільному і гармонійному розвитку держави.
Коли ж нарешті зупиняться хвилі масової еміграції українців з рідних теренів? Доки вони поневірятимуться по світах? Про це не раз думав, перебуваючи у березні-квітні 1998 року далеко від рідної землі—у Канаді. Тут я шукав сліди Нестора Городовенка (1885-1964), такого ж вимушеного вигнанця з Батьківщини, який прибув наприкінці 1948 року до цієї північноамериканської країни з Німеччини зі своєю дружиною Анастасією.
Давно омріяна поїздка до Канади здійснилася за сприяння тодішнього голови правління Фундації імені О.Ольжича Миколи Плав'юка, котрий виявив щиру зацікавленість до моєї дослідницької праці.

У пам'яті надовго залишилися незабутні поїздки по містах провінцій Онтаріо, Квебек, зустрічі з представниками наукової, культурно-мистецької громадськості, різних релігійних конфесій української діаспори Лондона, Монреаля, Торонто, Гамільтона. Серед них були пастор Іван Зінчик, біолог, перекладач Євген Рослицький, професор-сковородинознавець Євген Калюжний, просвітянка Тетяна Носко-Оборонів, історик Василь Маркусь, настоятель собору св. Софії у Монреалі, доктор Ігор Куташ, колишній співак хору Городовенка у Німеччині Макар Сушко і його дружина, відома діячка жіночого руху в Канаді Орися Сушко, голова монреальської філії УНО Іван Стельмашук та ін.
Особливо незабутніми враженнями була наповнена моя кількагодинна зустріч з істориком Марком Антоновичем, який нині вже відійшов у Вічність.
Він мешкав в одному із затишних кварталів Монреаля, по вулиці Оксфорд. Я з нетерпінням чекав дня, коли ми поїдемо до представника великої родини Антоновичів, яка так багато зробила для української науки і культури. Дід Марка Антоновича Володимир Антонович (1839-1908) був істориком, етнографом, археографом, археологом. Батько Дмитро Антонович — також відомий історик мистецтва, один із засновників Революційної Української Партії (РУП). За часів Директорії — глава української дипломатичної місії у Римі, згодом ректор Українського Вільного Університету у Мюнхені (Німеччина).
І ось ми їдемо до останнього із могікан національної інтелектуальної еліти діаспори. Мені важливо було зустрітися з Марком Антоновичем і тому, що я хотів почути його спогади про Нестора Городовенка, з яким він часто зустрічався у своєму помешканні. У хорі «Україна», котрий був спеціально створений 1950 року Українським Національним Об'єднанням Канади (УНО) для Нестора, співала дружина Антоновича.
Зі всіх публікацій про Городовенка, що з'являлися періодично у виданнях української діаспори Канади, США, Німеччини, найґрунтовнішу монографічну статтю про нього надрукував у газеті УНО «Новий Шлях» (31 серпня 1974 р., Вінніпег) Марко Антонович, чітко визначивши належне місце Городовенка в історії національної музичної культури. У цьому йому допомогли особисті контакти з видатним хормейстером.
На той час високоосвічених людей з числа українських іммігрантів у Монреалі було не так багато, а тому Городовенко охоче навідувався до Антоновича, щоб під час бесід із вченим отримати віддушину, якої йому так не вистачало на чужині.
В Україні про засновника уславленої «Думки» Нестора Городовенка, який через ідеологічний тиск змушений був
назавжди залишити Батьківщину, не дозволялося згадувати жодним усним і друкованим словом. Його ім'я майже п'ятдесят років було під суворою забороною радянської цензури. Через це ГЬродовенко не листувався з друзями, які залишилися в рідному краї, щоб, за його словами, не наражати їх на небезпеку.
На жаль, не написав ГЬродовенко і спогадів про своє творче життя, насичене яскравими подіями, про багаторічну працю з «Думкою», хоч як про це не просили співаки його хорів у Німеччині, в Канаді. Коли б він узявся за написання спогадів, то вийшла б не одна книга. Нестор добре володів словом, маючи неабиякий літературний хист. Варто почитати листи Городовенка до його найближчих друзів Івана Багряного, Григорія Китастого — скільки в них образності, мудрих думок, висловлювань людини, збагаченої великим життєвим досвідом! Деякі із цих листів вдалося розшукати. У цьому мені допомогли Галина Багряна, Олександр Скоп.
Перед тим, як приїхати до Марка Антоновича, голова монреальської філії УНО Іван Стельмашук зателефонував йому і запитав про самопочуття. Тоді вчений дещо занедужав, але на зустріч погодився охоче.
Була середина березня. Випало багато снігу, посильнішав мороз. Проїхавши в інший кінець кількамільйонного міста, котре іноді називають другим Парижем, ми стали на порозі гостинного дому Антоновичів. Його господар зустрів нас радо і привітно. Трохи стомлене інтелігентне обличчя вченого враз просіяло:
— О, дуже, дуже радий бачити гостя з Полтавщини, — промовив він, тепло вітаючись. І запросив сісти у крісло навпроти нього.
Я мав із собою кілька листівок з видами Полтави і подарував їх Марку Антоновичу. Це дуже розчулило його, і він, розглядаючи знайомі силуети пам'яток міста Чураївни й Івана Котляревського, із захопленням промовив:
— Спасибі вам, пане Георгію, за те, що привезли мені «шматочок» України...
І далі розпитував про життя на Батьківщині, а потім згадав про свою поїздку на початку 90-х до рідного Києва, коли Україна стала незалежною, про зустрічі з колегами, про ту радість, яка наповнювала його серце: долаючи труднощі, Україна нарешті розбудовує нове життя! Вільно стала дихати й інтелігенція. Ідеологічний тиск на неї відходив у минуле.
Майже всюди у помешканні Антоновичів — шафи з книгами. Книги лежали стосами і на підлозі. Подекуди видно ще не розкриті пачки, прислані сюди з України, з інших країн. Вони також наповнені книжками. На стінах — роботи малярів з рідної землі, місцевих авторів. Звичайне інтелектуальне
середовище вченого, якого доля закинула у чужий край. Антонович постійно цікавився науковим і культурно-мистецьким життям України, був. як мовиться, у курсі справ.
Марко Антонович залишив рідний Київ зі своїми батьками у далекому 1923 році. Спочатку жили у Чехії, де він студіював єгиптологію. Згодом перебралися до Німеччини. Найбільше Марка Антоновича цікавила історія України, її громадсько-політичних рухів у другій половині XIX століття. Немало видав Антонович і літературознавчих праць. Переїхавши до Канади, він тривалий час був співредактором журналу «Український історик». До 1997 року очолював Українську Вільну Академію Наук (УВАН) у Нью-Йорку, навколо якої згуртував велику плеяду українських вчених з різних країн світу.
Він також розповів, що буваючи у Нью-Йорку, завжди заходив до українського кафедрального собору св. Володимира, в якому тривалий час служив настоятелем наш земляк, відомий церковний і громадський діяч української діаспори США, протоієрей Володимир Базилевський (помер наприкінці 1997 року).
Прошу Марка Антоновича поділитися спогадами про Городовенка, талант якого він високо цінував.
— Нестор Теофанович дуже страждав від того, що був відірваний від України, — сказав вчений.— Його всюди переслідувала ностальгія. У Канаді Городовенка розуміли не всі, і це його дуже пригнічувало. Він часто згадував рідну Лохвицю, свою багаторічну напружену працю у «Думці», котра стала його «найулюбленішою дитиною». Це був великий майстер своєї справи, — наголосив Марко Антонович. — неперевершений інтерпретатор і популяризатор української пісні, котрий, як і Олександр Кошиць, приніс їй світову славу.
Далі Марко Антонович розповів, що Городовенко ніколи не скаржився на свою долю. Та всі, хто його оточував, добре розуміли, що творилося на серці у Нестора. України йому бракувало завжди, бо там залишилися його слава, його незабутня «Думка».
Городовенко часто розповідав Антоновичу про свою дружбу з великим знавцем народної творчості Максимом Рильським, який, прощаючись з ниму Києві, сказав: «Несторе, співай завжди українську пісню. Вона нас виведе з неволі...» Це Городовенко робив до останньої хвилини свого життя. Так, коли під час своїх виступів у березні 1964 року у Канаді до шпиталю, що на околиці Монреаля (тут провів свої останні місяці улюблений маестро) завітали провідати його співаки капели бандуристів імені Т.Шевченка під орудою земляка Григорія Китастого (1907-1987), Нестор їм сказав:

— Помирати я вже не боюся. У «Думці» переспівав (Городовенко знав напам'ять майже дві тисячі українських пісень) всі свої партитури; починаючи з років моєї молодості.
Тоді Городовенко хвалився Федорові Федоренку Іванові Китастому, Йосипові Панасенку що сопранові партії його хору «Україна» звучать, «як одна струна». Він навіть не мав таких у Києві, у «Думці».
Городовенко був великим життєлюбом, неповторною особистістю, продовжував згадувати Марко Антонович. Усі, хто його знав, відчували, що це справді видатна людина свого часу. А його розповіді про дореволюційне село, коли вечорами гурти хлопців і дівчат співали на кожній вулиці... Це було щось неповторне. Послухавши Нестора Теофановича, ніби потрапляєш у тогочасну атмосферу сільського життя, багатого на народну пісенність, на давні звичаї. Він вийшов із цього сільського середовища, всотавши його народну культуру. Ми просили Городовенка — сучасника Миколи Лисенка, Миколи Леонтовича, Олександра Кошиця, щоб він написав спогади про ті далекі роки, про свою молодість. Городовенко знав також багатьох письменників, діячів культури, мистецтва, був активним учасником суспільно-громадського життя тієї епохи. Його розповіді про пережите можна було слухати годинами...
Городовенко був цікавим Маркові Антоновичу і як живий свідок драматичних перипетій національного відродження, котрий відчув на своїй творчій долі катастрофічні наслідки його «розстрілу», розпочатого сталінським режимом наприкінці 20-х років минулого століття. Тоді українській культурі було завдано непоправної шкоди.
Завдяки неймовірним зусиллям, кипучій енергії, великому патріотизмові Городовенкові вдалося зберегти національний репуртуар «Думки» у найчорніший період української історії XX століття — до кінця 30-х років. Більш як на вісімдесят відсотків тоді він складався з творів Миколи Лисенка, Миколи Леонтовича, Олександра Кошиця, Станіслава Людкевича, Порфирія Демуцького, Якова Степового та інших українських композиторів. І в цьому є незаперечні заслуги Городовенка перед національною музичною культурою. Він боронив її від партійних функціонерів, котрі все більше втручалися в творчу діяльність його «Думки», щоб спрямувати її у виключно агітаційно-пропагандистське русло.
Після того, як за вказівкою НКВД Городовенка вигнали з «Думки», вона почала втрачати український дух, яким повнокровно жила з 1919 року, з часу її заснування. Ним її запліднив великий українець Нестор Городовенко.

Перебуваючи в еміграції у Німеччині, а потім у Канаді і виступаючи зі своїми хорами у їх містах, Городовенко всюди намагався підкреслити українську присутність. На чужині йому вдалося відновити весь репертуар колишньої «Думки», а також збагатити його новими творами українських композиторів.
Далі Марко Антонович пригадав і великий концерт, підготовлений Городовенком, під назвою «Пісні від Сяну до Дону». Він зібрав фольклорні розсипи з різних куточків України, і це справило неповторне враження на слухачів того незабутнього концерту. Про нього довго згадували серед української громади міста.
Досить помітною подією в житті української громади Монреаля у 1955 році став також концерт духовної музики на Плато Голл, в якому хор Городовенка високомайстерно виконав твори Моцарта, Верді, Бортнянського, Лисенка. Цей концерт був цікавим і тим, що низка творів зарубіжних і вітчизняних авторів тоді прозвучала у Канаді вперше. Укотре Городовенко продемонстрував свою високу диригентську майстерність: аматорський хор він зробив майже професійним. А цього досягти було досить складно.
Основний кістяк хору складався з української робітничої молоді, що прибула до Канади з Європи у 1948-1949 роках. Вона була зайнята важкою фізичною працею, і на репетиції залишалися лише вечірні години. Через це у Городовенка іноді виникали конфлікти зі співаками. Вів дуже сердився за спізнення на співанки, за їх пропуски. Співаки терпеливо засвоювали науку Городовенка. Рідна пісня на своїх могутніх крилах переносила їх у рідний край, до якого завжди рвалися їхні серця. Завдяки неймовірним зусиллям, хормейстерській наполегливості, вмінню захопити людей своєю творчою стихією — пристрасною любов'ю до рідної пісні Городовенкові вдалося із цього, як він говорив, «сирого матеріалу» зробити чудовий хоровий колектив, який посів важливе місце в історії музичного мистецтва української діаспори Канади у 50-60-х роках XX сторіччя.
Аж тут, у Монреалі, я довідався від Марка Антоновича і про те, що Городовенко розповідав йому про нещасливу для нього зустріч зі Сталіним у березні 1936 року під час Першої декади українського мистецтва у Москві. Після її закінчення урядом був влаштований у Кремлі прийом для артистів, на якому виступала і «Думка».
На цьому прийомі була нагода поговорити з «батьком народів». Городовенко тоді нібито поскаржився йому:

—У нас, товаришу Сталіне, тепер дуже звужений репертуар. Не дозволяють виконувати духовні твори видатних композиторів...
— А ви співайте без слів, — іронічно відповів Сталін і відійшов убік, давши зрозуміти Несторові, що розмову закінчено.
За спогадами адміністратора хору «Україна» (Німеччина) Валентина Кохна про уславленого хормейстера, які він мені надіслав до Чорнух (15 січня 1999 р., Норт-Порт, Флорида, США), на тому прийомі Сталін дав вказівку Лаврентієві Берії «зняти шаровари з Городовенка». Про це Нестор розповідав Кохну незадовго до своєї смерті, коли той приїздив попрощатися з ним.
Під час прийому у Кремлі групу українських артистів нагородили державними нагородами, у тім числі й ГЬродовенка. Йому вручили орден «Знак Пошани». Та це було звичайним лицемірством тодішньої влади. Зі своїм українським духом Городовенко вже не вписувався в реалії того часу, і невдовзі його усунули від керівництва «Думкою». Це сталося у вересні 1937 року.
Відтоді над ГЬродовенком нависла «сокира» НКВД. Будь-якої хвилини його могли заарештувати. Існують версії, що за клопотанням Миколи Бажана ГЬродовенка від арешту врятував Микита Хрущов, який на початку 1938 року прибув на роботу з Москви до Києва.
...Швидко спливли години нашої бесіди з Марком Антоновичем. Щоб не втомлювати вченого, щиро подякувавши за цю незабутню зустріч, ми залишали його привітний дім. На прощання вчений подарував мені свою працю «О.Кониський і Т.Шевченко» з автографом, яка вийшла окремим виданням 1972 року у Мюнхені.
Час від часу я згадую свою поїздку до Канади, вмикаю магнітофонний запис і прослуховую ту незабутню розмову з Марком Антоновичем. Він говорив тихо, з київською вимовою, і здавалося, що ми розмовляли з ним не в далекому морозяному Монреалі, а в рідній Україні, яка завжди жила у його серці...

Георгій ШИБАНОВ,
заслужений діяч мистецтв України (Чорнухи, Полтавщина)