З усіх ворожих собі ідей жадної не ненавиділа Росія так, як українську. Сміхом, наклепом та тюрмою поборювала вона її перед великою війною; своїми білими та червоними арміями – під час революції; розкладом і провокацією — на вигнанню, щоб скінчити індивідуальним терором, якого жертвою впав на паризькім бруку б. голова Директорії і Головний Отаман військ УНР, Симон Петлюра.
Дмитро Донцов
Нічого в сім трагічнім факті не зміняє обставина, що — ймовірно найнятий — убийця є Жид: се не була помста за видумані і вибрехані кривди сильнішлго над слабшим, се була репресія щасливих поки що, переможців. Там – се відбувається в льохах Чека й під стінкою, тут — серед білого дня, на вулиці, в надії на безкарність серед заанархінізованої, здезорієнтованої і опанованої жидівською пресою «громадської думки» далекої Франції. там — Євгенія Бош, Дзержинські і Троцькі, тут — «пролєтар» Шварцбарт, канонізований месник за терпіня пануючого на Україні на спілку з Москвою Ізраеля. За кордоном і в краю — інсценізація різна, але суть — та сама.
Підкреслюють се однодушні похвали, якими большевицька і жидівська преса обсипує убийцю, ті відра помиїв, якими вона обливає українську армію, нарід і його боротьбу за визволення, а нарешті — поспіх, з якими запропонували свої послуги Шварцбартові — Хр. Раковський і Блюм, большевицький агент у франц. парляменті.
Але чому насамперед Петлюру вибрали вони собі за жертву?
Не тяжко відповісти на се! Є моменти в житті нації, про які вона згадує, як про першу любов дорослий мущина, як про перше бойове хрещення вояк; моменти, коли думається здобути цілий світ, коли в великім напняттю волі стає нарід свідомим себе і тої життєвої енергії, що хвилює в нім.
Такий момент пережила Франція за Жанни д’Арк, Америка – під час боротьби за незалежність, коли то з ударенням ворожих сил спалахнула іскра національної свідомості, натхнула великою ідеєю розрізнені і приспані волі, злучила їх довкола спільного осередка, створила націю… Такий момент пережила Україна в 1917–1921 роках, і в сих роках на чолі руху поставив себе — Симон Петлюра. сим сказано все, сим окреслена воля сеї людини в українських визвольних змаганнях, в сім і розгадка трагічної події в Латинськім кварталі.
Не рівняймо його ні до Хмельницького, ні до Мазепи, ні до Орлика. Не можна рівняти нашої скалічної сучасності до зріжничкованого і барвистого українства тих часів, не можна рівняти вихованих на вузькопровінціальній російщині діячів останньої української революції з «тінями забутих предків», що діставали едукацію в Західній Європі в її старій і міцній культурі. Але — людина, про яку тут говорю, лиш вона одна зуміла зайняти в наші бурхливі часи становище, подібне до становища тамтих. Що не мав він широкого розмаху в задумах, імпозантної сили в виконанню,— се не зменшує факту, що на цілу голову переріс він своїх співпрацьовників. Останні переплітали свою любов до справи дрібним амбітництвом і плитким інтриганством, він — при всіх своїх хибах — фанатично був прив’язаний тільки до справи. Сей фанатизм уділився й масі, яка створила з нього свого героя, а з його імені — лєгенду, що її хотів забити Шльома Шварцбарт на бульварі Сен Мішель…
Серед хитрих Паньків, покутних адвокатів з претензіями на рідних Кавурів, комівояжерів, що уважали себе за Орликів, бувши звичайними воронами, серед закоханих в собі і чесних з собою політичних хамелеонів, не признаних кандидатів у Муссоліні з душею «старорєжімного унтерцера» і чеснотливих піпінерок з вусами в ролі прем’єра, не говорячи вже про цілу зграю аферестів, що присосалася до УНР — серед цілого свого окруження був він один, що глядів не на дрібнички, а на суть, на примару, що неподільно заволоділа ним і в ім’я якої взяв він в свої руки провід.
Від цієї хвилини і зачинається його трагедія. Льогіка випадків поставила його на п`єдистал, на які стали Лєнін, Гортi, Муссоліні, Прімо де Рівера, Пангальос, або бодай домагалася від нього, щоби він собі створив п`єдистал одного з Кромвелів, якими все кінчиться всяке санкюлотство. Але фатальне в нім було те, що він ані на санклюлотство не дивився, як на санклюлотство, ані на себе — як на диктатора. Він не бачив ані на чім він стояв або повинен був стати, ані над чим поставила його химерна історія.
Він мусів витримати нагніт двох стихій: одної, серед якої виріс і яка втиснула на його дусі свою печать,— свойого найближчого окруження,— і другої — того матеріалу, якому мала надати форму його ідея. Перша стихія — се було українське інтелігенське народолюбство, друга — український нарід.
Першу — повинен він був перебороти в собі, другій — себе накинути. Завдання було надзвичайно тяжке, і вже за саму спробу піднятися його, варто на сю людину звернути увагу.
Його спроба не повелася. Не місце тут широко розбирати — чому. Ні на що не здадуться нарікання на «обставини» і на «ворогів».Треба передусім глядіти в причини неуспіху, які були в душі самих дієвих осіб великої драми і яких вони не могли в собі поконати.
Ремонт приборной панели Vito Mercedes