У російського читача, завдяки зусиллям радянської, а потім і російської пропаганди, склалося мінливе уявлення про видатного українського державного діяча С. В. Петлюри. В угоду партійній ідеології спотворювалися його біографія, політичні погляди, місце в історії. Спробуємо почасти переломити цю тенденцію хоча б на Кубані, де пройшли молоді роки Симона Васильовича, формувалася його особистість, починалася його педагогічна і журналістська діяльність.
Народився Симон у Полтаві 10 травня 1879 р. в родині візника. В їхньому будинку часто згадували про свої козацькі корені. У 13 років Симон «утік до школи і за два роки закінчив її першим учнем». Родина не була заможною, тому продовжувати навчання довелося не в гімназії, а в семінарії. До початку бурхливого 20-го сторіччя Симон був молодою людиною приємної зовнішності, що добре співав і грав на скрипці — типовий представник молодої української ментальності.
Молода кров вимагала рішучих вчинків. В 1901 р. за пропозицією Петлюри члени семінаристської громади розучили кантату М. В. Лисенка «Б’ють пороги», і коли композитор прибув з гастролями до Полтави, запросили його на своє засідання. Микола Віталійович гаряче відгукнувся на запрошення молоді. Схвильований Симон вимовив привітальне слово, пролунала кантата, і вечір можна було б вважати вдалим, якби в розпал бесіди не з’явився ректор семінарії протоієрей I. Х. Пичета, що накинувся на Лисенка з грубими нападками, обвинувачуючи його в розбещуванні юнацтва. На захист композитора виступив Петлюра, заявивши кривдникові, що Лисенко — їхній почесний гість, і вони не дозволять його ображати. Розплатою за шляхетний вчинок стало його перше виключення із семінарії. Взагалі ж Петлюра був двічі виключений із семінарії «за несхвальне поводження».
Викинутий за ворота, Симон залишається в Полтаві, як і раніше багато спілкується з семінаристами, виїжджає до околишніх сіл, охоплених селянськими хвилюваннями. Влітку 1901 р. він бере участь у Всеукраїнському студентському з’їзді, що проходив у Полтаві. Отож, на початку навчального року його поновлюють у семінарії. Знову громадська робота, участь в «Українській громаді», яка готувала нові акції протесту. Чергове шумування розумів закінчилося масовим виключенням з семінарії навесні 1902 р. її вихованців, які зажадали скасування системи шпигунства і нагляду, звільнення бездарних викладачів і зміни програм і методів навчання (у тому числі — введення українознавчих предметів). Слідом за семінаристами був звільнений і ректор, який допустив «обурливу смуту».
Біля десяти ізгоїв відгукнулися на запрошення видатного кубанського діяча С. І. Ерастова перебратися на Кубань. Проводжаючи їх, Петлюра виступив на вокзалі з публічною промовою. За допомогою інспектора народних шкіл Кубані А. Левитського й відомого громадського діяча В. Скидана полтавці одержали місця станичних вчителів: П. Капельгородський і
С. Стришинський — в с. Успенськім, М. Огородний — у с. Вільному і т. д. Ця розгалужена мережа радикально настроєної молоді стає кістяком Чорноморської Громади — кубанського відділення Революційної української партії, на чолі якої стали організатор кооперативного руху Степан Ерастов, письменник Гаврило Доброскок, педагог Іван Ротар й інші.
На шляху до Кубані Петлюра зробив досить солідний гак, завітавши до Львова — центру тодішньої української культури. Вступити до університету не вдалося, зате зав’язалися стосунки з «Літературно-науковим вістником». Ось з таким, поки ще бідненьким здобутком, приїхав він до столиці нових запорожців. Їхав далеко від рідного будинку, а потрапив всеодно, що «додому», тому що полтавці здавна становили основну масу кубанських переселенців, полтавський діалект визначав характерні риси «кубанської мови», та й називали Кубань в українській пресі тієї пори не інакше, як «козацькою Україною».
Як виявляється з документів жандармерії, С. Петлюра прибув до Катеринодару в другій половині серпня 1902 р. Нам пощастило встановити адреси, на яких він мешкав у козачій столиці. Спочатку це був будинок С. Ерастова, потім квартири на вул. Посполитакинській (№ 40), Медведівській (№ 47), Котляревській (№ 23).
У вересні він вже працював помічником вчителя у п’ятому Катеринодарському міському початковому училищі на вулиці Кузнечній, а з жовтня й жив при ньому до самого арешту, поділяючи спільний дах з другом-революціонером Прокопом Понятенком. Його педагогічна діяльність продовжувалася недовго. Адже вона була лише прикриттям нелегальної роботи. Полтавський семінарист стає найактивнішим членом Революційної української партії, її кубанської філії. Робота філії концентрувалася навколо чайних Кубанського комітету тверезості, очолюваного Степаном Ерастовим. Цей заклад служив вдалим прикриттям діяльності РУП. У підвалах катеринодарської чайної, що належала комітетові, зберігали зброю, на горищі працювала підпільна друкарня. Тому разом з книжечками типу брошури Якова Жарка «Про горілку і лихо від неї» пропагандисти РУП понесли свої нелегальні видання.
Одне з таких видань відіграло фатальну роль у долі Симона Петлюри. Восени 1903 року Чорноморська Громада (так називала себе кубанська філія РУП) надрукувала прокламацію з приводу страйку в Ростові-на-Дону, у якій розкривалися причини й мета страйкуючих. Коли ж вона була видана, з одним з агітаторів сталася майже анекдотична історія. Поліцмейстер Катеринодара Василь Черник, прогулюючись в центрі міста, звернув увагу на їдучу поруч молоду людину, обвішану численними пакунками. Клунки розв’язалися і листівки посипалися прямісінько під ноги здивованому поліцейському чинові. В поліції у затриманого знайшли цидулку, підписану «Симон». Жандармам не важко було встановити повне ім’я й адресу таємничого автора.
3 грудня 1902 року після тривалого обшуку квартири С. Петлюра був заарештований і припроваджений до в’язниці (з училища його звільнили вже наступного дня).
ukemonde.com