Симон Петлюра: погромник чи гуманіст?

Історія чи не кожної країни повниться суперечливими постатями, але все ж таки мало хто міг би конкурувати у цьому сенсі із Симоном Васильовичем Петлюрою, чия спадщина і роль і далі викликають бурхливі і контрастні емоції.
Бі-Бі-Сі, Лондон
четвер, 25 травня 2006

http://www.bbc.co.uk/ukrainian/news/story/2006/05/060525_petlura.shtml

«Для українців він був видатним генералом, але для євреїв — це людина яка вбила 60 тисяч євреїв 1919 року»- цитата з програми американського телебачення «Потворне обличчя свободи».

«Я з ними виріс, разом з ними провадив боротьбу проти антисемітів та русифікаторів — єврейських та українських. Ані мене, ані решту думаючих сіоністів південної Росії не переконають, що людей цього типу можна вважати за антисемітів» — а так казав один з чільних ідеологів сіонізму і засновників держави Ізраїль Володимир Зеєв Жаботинський.

Важко навіть уявити, що обидві цитати стосуються власне тієї самої особи: а саме того, кого Українська радянська енциклопедія називала одним з верховодів української буржуазно-націоналістичної контрреволюції, а Енциклопедія україни, видана в Торонто,— публіцистом і державним діячем, головнокомандувачем армії Української народної республіки та президентом Директорії УНР.

Симон Васильввич Петлюра… За життя і по смерті він зібрав навколо себе цілий букет буцімто несумісних епітетів: його називали і погромником, і євреєфілом, і запроданцем іноземних імперіалістів, і «запізнілим ідеалістом 19го століття» …Здається. він міг би бути досконалою ілюстрацією до правила, яким користуються міжнародні служби новин: герой для одних є злочинцем для інших, а отже цих слів міжнарлдні служби новин не вживають.

Публіцист Микола Рябчук, автор книги «Дилеми Українського Фауста», вважає, що в Україні питання про ставлення до таких постатей як Петлюра, Мазепа, Бандера й надалі драматично ділять суспільство практично за всіма параметрами: Захід — Москва, капіталізм — комунізм, українізація-русифікація, незалежність — Союз.

«Просто ми живемо в розділеному суспільстві, де не закінчилася холодна громадянська війна і не настало примирення. Для одних Центральна рада — була героїкою, для інших — то неприємний вияв недоречного сепаратизму. Ще довго ми будемо жити в різних історіях і різних країнах».

Коли читаєш навіть академічні видання, які відтворюють ті самі “різні історії” — то знаходиш не лише протилежні оцінки, а й перебіг подій подається по-різному.

В Українській радянській енциклопедії, скажімо, стаття про Петлюру завершується втечею, як там сказано, за кордон, і продовженням там «антирадянської діяльности». Дата його смерті, 1926й рік, називається, але причина навіть не згадується.

Зате канадська енциклопедія детально розповідає, як загинув Петлюра від рук Шалома Шварцбарда у Парижі: нападник застрелив колишнього керівника української держави і на суді пояснив це мотивами помсти за інспіровані Петлюрою погроми.

Як пише енциклопедія, суд зосередився не на доказах причетности Шварцбарда до вбивства, а на тому, чи були дії вбивці так би мовити «виправданими», а отже, в центрі судового розгляду була політика Петлюри 1918–1920 років.

Оминаючи дискусії про те, чому будь-які взагалі мотиви можуть бути визнані «прийнятними» для вбивства, скажімо лише, що ті мотиви переконали суддів і вони виправдали Швацбарда. Суд змалював пана Шварцбарда, як такого собі хлопчачого годинникаря-вояка, який порушив закон для того, щоб покарати зловісного погромника. Цей вердикт обурив українських громад за кордоном, але загалом викликав чимало симпатії до “месника”, і водночас заклав фундаментальні підмурки під “погромницьку” репутацію Петлюри, яка в СРСР перетворилася на частину офіційної історії.

Український поет, член Українського центру Міжнародного Пен-Клубу, лауреат премії Василя Стуса Моїсей Фішбейн вважає ту репутацію незаслуженою і наклепницькою:

«Для мене, українця єврейського роду Симон Васильович Петлюра є шанованою людиною, українським інтелігентом і соціал-демократом. На багато років його оголосили „погромником“ відомі органи і радянські засоби масової інформації. Для них не мало значення, що один з засновників сіонізму, Володимир Жаботинський, ставився до Петлюри з чималим пієтетом… Ім»я Жаботинського в СРСР було просто заборонену, а Петлюра був названий погромником. До речі, Жаботинський колись висловив таке бажання: коли я помру, просив він, я хочу, щоб на моєму пам”ятнику було написано таке — тут лежить людина, яка приятелювала з Петлюрою…”

Запальний Мойсей Фішбейн навіть сказав, що якби сам жив у ті часи, то пішов би до петлюрівської армії. Тим часом той «міф», за висловом пана Фішбейна, про Петлюру-погромника жив власним життям, і відроджувався у багатьох політичних модифікаціях. Як вважає Моісей Фішбейн, саме вбивство Петлюри могло бути політично вмотивоване:

«Політичні картярі давно розігрують на наших теренах мічену єврейську карту. Аби одвернути євреїв від українського відродження, і весь цивілізований світ — від тих, хто перебуваючи в опозиції до влади, хоче створити справжню українську Україну. Почали з Петлюри і Бандери, у пізніші часи почали поширювати чутки про антисемітизм Народного Руху.»

Власне, як вважає Мойсей Фішбейн, саме вбивство Петлюри було політично вмотивоване — при чому знову ж таки інтересами більшовицьких властей, а не тими мотивами, що пролунали на паризькому суді.

Цю ж версію завжди обстоювали обвинувачі Шварцбарда, які вважали це вбивство частиною змови радянських властей проти Петлюри, і наголошували, зокрема, на тому, що Шварцбард впродовж певного часу перебував у лавах Червоної Армії в Одесі.

Ця версія ніколи не була доведена, але якими б не були справжні рушійні сили дій вбивці Петлюри, Мойсей Фішбейн вважає, що вбив він не погромника, а гуманіста. Коли ж я запитала, у чому власне він вбачає той гуманізм вояка громадянської війни, Мойсей Фішбейн процитував текст наказу Головної команди військ Української народної респубілки від 26 серпня 1919 року. Ось про що йшлося у тому наказі:

“Час уже зрозуміти, що мирне єврейське населення, їхні діти і їхні жінки, так само, як і ми, було поневолене і позбавлене своєї національної волі. Йому нікуди йти від нас, воно живе з нами з давніх давен, поділяючи з нами нашу долю і недолю. Тих же, що підбурюють вас на погроми, рішуче наказую викидати геть з нашого війська, і віддавати під суд, яко зрадників вітчизни. ”

Утім, подібні тексти наказів і відозв Петлюри власне не є новим свідченням на, сказати б, історичному суді над ним. І на вже згаданому справжньому — при чому не радянському, а французькому суді над його вбивцею, подібні документи фігурували. Але були відкинуті адвокатами Шварцбарда як нещирі і спрямовані лише на те, щоб завоювати симпатії Заходу до петлюрівського режиму. Впродовж багатьох років цієї ж лінії дотримувалися чимало дослідників, які вважали висновки суду зрозумілими і навіть справдливими.

«Петлюра не зробив нічого, щоб зупинити вбивства євреїв, навтіь коли це було в межах його влади.» Сауль Фрідман.

Сауль Фрідман, автор книги: «Погромник: Вбивство Симона Петолюри», відкинув свідчення і євреїв, і українців, які на суді виступали на захист Петлюри, як лакеїв націоналістів.

Автора цієї книги не переконали й інші аргументи тих, хто намагався захистити репутацію Петлюри, наголошуючи на тому, що Петлюра не міг повністю контролювати ситуацію, що на території України під час громадянської війни панувала анархія, і погроми вчинялися різноманітними збройними угрупуваннями, включно з Білою армією та звичайними злочинними бандами.

Крім того, Сауль Фрідман відкинув як фальшивку і твердження про те, що чимало євреїв у той час просто опинилися протилежному боці барикад.

Утім, пізніше, зовсім по-іншому прокоментував це інший дослідник, професор Брюс Лінкольн у книзі «Червона Перемога: історія російської громадянської війни»:

«Фелікс Дзержинський, керівник радянської таємної поліції, Че Ка, який завжди намагався використати ворожнечу у власних інтересах, призначив євреїв на сім з десяти чільних позицій в Че Ка, і подбав про те, щоб євреї складали майже вісімдесят відсотків рядових агентів тієї оргаінзації в Україні».

Професор Лінкольн також пише, що ті самі антипогромницькі накази Петлюри виявилися досить-таки дієвими, і кількість зареєстрованих погромів, за даними, які він наводить, зменшилися у 1919 році на 37 відсотків у квітні, і на 80 відсотків у травні.

Взагалі, як твердить американський професор історії Тарас Гунчак, який впродовж понад тридцяти п’яти років вивчав біографію Петлюри, працював в архівах Лондона і Нью Йорка, вів дискусії у тому числі на сторінках єврейських видань,— на межі століть, після багатьох років бурхливих дебатів, наукова громада загалом дійшла консенсусу, що звинувачень в антисемітизмі колишній керівник української держави не заслужив.

На думку професора Гунчака, свідчення цього — сама логіка петлюрівської біографії.

«Це суцільний нонсенс… Петлюра від юних років був близьким до проблеми і трагедії єврейського народу …. Він написав вступ до п’єси про євреїв 1907 року, писав до єврейського журналу, і взагалі ціле життя він був гуманістом».

Інший дослідник, Генрі Абрамсон, автор книги «Молитва за уряд», теж доводить, що Петлюра жодним погромником не був. На його думку, ця тема у науковому світі вже закрита.

Але чи “закрита” вона у масовому суспільстві?

Попри зусилля вчених, змінити репутацію у масовій свідомості виявилося дуже складно.

Можливо, ця сторінка історії може бути ілюстрацією до того, наскільки далекими можуть виявитися результати від гарних намірів.

А наміри Петлюри, як твердить Тарас Гунчак, були дуже прогресивними на той час. Він вірить, що Петлюра був переконаним інтернаціоналістом:

«Він — соціал-демократ, який вірив у рівність народів, але одночасно вірив у те, що українці мають право на власну державу. Петлюра був чесним виконавцем ідей, проголошених до євреїв 22 січня 1918 року коли укрфїнська Центральна Рада ухвалила закон про національно-соціальну автономію. Тоді вперше в історії єврейський народ отримав визнання свого права на автономію».

Пан професор каже, що Петлюра намагався створити військові підрозділи з українців і євреїв для оборони єврейського населення, і навіть домовлявся про це з майбутнім творцем сучасного Ізраїлю.

Але на жаль з цього нічого не вийшло. Чому? Тим більше, якщо зважити на те, що як твердить письменник Микола Рябчук, Петлюра був «філосемітом і євреєфілом»? Трагедія того покоління, як каже пан Рябчук, була у тому, що вони були ідеалістами, і то ідеалізм не знайшов розуміння ні у народу загалом, ні у національних меншин:

«Вони були ідеалістами, вимріяли собі таку ліберально-соціалістичну Україну… Вони хотіли добра для всіх народів України. Їм здавалося, що всі меншини до них потягнуться… Їхні закони були найліберальнішими в Європі. Їхні ідеї національної автономії дуже прогресивні. Але меншини в україні були упереджені до націоналізму. Звичне зло здавалося їм безпечнішим і привабливішим ніж невідоме добро. А крім того, вони відштовхували заможну частину єврейства своїми соціалістичними деклараціями. Соціалісти були для заможних підозрілими. Тому справжнього союзу не виникло.»

Соціалістичні переконання Петлюри очевидно здивували б багатьох, вихованих на УРЕ, де Петлюра був представлений буржуазним націоналістом і контрреволюціонером.

Як каже Микола Рябчук, деякі ілюзії тих романтиків пережили їх самих:

«Романтизм полягав в тому, що вони були трагічно роздвоєні між національною і соціальною ідеями, і сподівалися їх примирити. Вони вірили в ідеалізований народ — і не розуміли, що його немає. Вони ідеалізували народ, і вважали його чимось на зразок сплячої красуні — яку буцімто лише варто розбудити. За це вони і поплатилися».

Comments are closed