Роблячи загальний огляд української преси 1905 — 1917 рр., я трохи злукавила (наслідуючи приклад деяких довідників, що потрапили до моїх рук під час підготовки огляду).
Справа в тому, що в довідковій літературі і радянського періоду, і початку 90-х (себто Незалежності) присутні назви більшості з перелічених мою українських видань, незалежно від політичного (соціалістичного чи буржуазного:) спрямування, а ось перелік спіробітників та дописувачів різниться. Якщо радянські довідники віддають перевагу класикам: І.Франку, Л. Українці, О. Кобилянській та, в той період початківцям, що стали в подальшому класиками радянськими, М. Рильському та П. Тичині, лише побіжно згадавши М. Грушевського в якості автора реакційних статей у «Літературно-науковому віснику», що, безумовно:), «входили в протирічя з прогресивними тенденціями І.Франка і О.Маковея», то в хрестоматії української літератури, виданій у 1994 р., Грушевському відводиться місце більш гідне (відразу за Франком), крім того упорядники не бояться називати В. Винниченка та С. Єфремова і навіть ідеолога інтеґрального націоналізму Д. Донцова.
Але одне ім´я не згадується ні у радянський період, ні у 90-ті, попри те, що твори його власника друкувалися в більшості як наддніпрянських, так і західно-українських видань («Киевская старина», «Рада», «Слово», «Україна», «Дзвін», «Селянин», «Літературно-науковий вісник» і т. д.), а також російських («Мир», «Образование», «Вестник Казачих Войск»). Крім того він входив до редакційної колегії «Вільної України» та «Селянина», був секретарем «Ради», редактором соціал-демократичного тижневика «Слово» та журналу «Украинская жизнь», що видавався в Москві російською мовою і став свого роду українською трибуною в Росії.
Наврядчи, я можу дорікати упорядникам довідників і хрестоматій, бо запостивши кілька статей цього автора в своєму ЖЖ (http://olena-nekora.livejournal.com/8026.html#cutid1, http://olena-nekora.livejournal.com/8197.html#cutid1, http://olena-nekora.livejournal.com/8583.html#cutid1, http://olena-nekora.livejournal.com/11599.html#cutid1), так само позбавила його імені.
Тому, думаю, ніхто не заперечить, що найслушніше — нарешті виправити цю помилку і назвати його
Симон Петлюра
Дореволюційний київський період (1906—1908 рр.) в житті Петлюри тісно пов’язаний з трьома виданнями: часописом «Україна» та газетами «Рада» і «Слово».
Найбільш вірогідно, що на посаду секретаря «Ради» Петлюру рекомендував Грушевський, під чиїм керівництвом у Львівському «Літературно-Науковому Віснику», починався професійний шлях молодого журналіста. Як ми вже зазначали у попередньому огляді, видавці «Ради» намагались зробити свою газету виданням позапартійним, що представляє весь спектр українських політичних, громадських та культурних організацій. Тому, незважаючи на свої ліберально-демократичні симпатії, керівництво газети не цуралось співпраці з соціалістично налаштованими журналістами. Тут друкувались оповідання Вінниченка (відкриттю літературного таланту якого маємо завдячувати видавцеві «Ради» Є. Чикаленку), статті інших соціалістів та й сам Петлюра в якості журналіста досить плідно співпрацював з «Радою».
Але на роботі в редакції ідейні розбіжності все ж таки періодично позначались. В. Леонтович, один з видавців газети, домагався звільнення Л. Пахаревського, вважаючи його есером. Лише консолідоване заступництво співробітників, які заявили видавцям, що залишать редакцію разом з товаришем примусило останніх змінити своє рішення.
Інший видавець, Є. Чикаленко, зі щирою симпатією оповідаючи в своєму «Щоденнику»про Дмитра Дорошенка: «студент-історик, дуже гарний на вроду, добре вихований, справжній український аристикрат, потомок славного гетьмана Петра Дорошенка, дипломат у поводженні з людьми», — розчарованно додає — «і чомусь соціал-демократ по партійній приналежності».
Про Петлюру ж Євген Харлампієвич писав: «Секретар С. Петлюра, есдек, якось не пасував до нашої компанії, все держався осторонь, наче «на службі у капіталу».
Так само і Сергій Єфремов, який в період революції став палким прихильником Головного Отамана і стверджував, що «В Центральній Раді в 1917—1918 року він був одним з найбільш вдумливих і розвинених політиків», про «радівський» період згадує таке: «Петлюру я знав либонь з 1905 р. Ближче до нього придивився року 1907, коли він був за секретаря в «Раді». І ближча знайомість була не на його користь. Багато було в ньому тоді есдечевського духу — хвастливості, доктринерства і несерйозності. Були й неправильні штучки, через які довелося йому одмовити від секретарювання…»
А от у спогадах «чомусь соціал-демократа» Д. Дорошенка читаємо: «Петлюра виявився людиною дуже приємної товариської вдачі, був живий, веселий, дотепний, мав гарний голос і любив співати. Ми скоро зійшлися з ним і заприятелювали. Тому що в редакції було аж кілька таких співаків, то вони частенько співали хором, і відвідувачі редакції немало бували здивовані, коли ще на сходах чули співи, а зайшовши до помешкання, заставали імпровізований концерт».
Стосовно ж «служби капіталу» Дмитро Іванович згадує: «Так само я писав і в тижневику «Слово», що його заложив Петлюра, як неофіційний орган українських соціал-демократів. На моє зауваження, що не випадає мені писати в «Слові» по тому, як торік мене виключено з редакції «Вільної України» в Петербурзі за моє «співробітництво в буржуазній пресі», Петлюра відповів, що це виключення було зроблене зовсім даремно та що ось він сам, хоч соціал-демократ, а таки працює в буржуазних «Раді» й «Україні».
Найвірогідніше «неправильні штучки» виявлялися саме в суміщенні секретарювання в «буржуазній «Раді» та роботи редактора соціал-демократичного «Слова», з яким, як констатує Чикаленко, «часом полемізувала «Рада», а це викликало непорозуміння, в результаті яких він мусів вийти з «Ради».
Якось на початку 1908-го року, коли Петлюра вже не працював у «Раді», така «полеміка» переросла в досить гучний скандал, що розворушив і певною мірою розважив київське українство. Правда, треба зазначити, що основними дійовими особами, цієї історії стали не видання «Рада» і «Слово», а редактор останнього та згаданий у його статті видатний театральний діяч — актор, режисер та атрепренер —
Микола Садовський
Безумовно, згадка про Петлюру в театральному контексті, викликає бажання говорити про його внесок у розвиток українського театрального мистецтва як одного з перших театральних критиків, першого біографа М. Заньковецької, про розуміння природи творчості та прагнення своє захоплення творчістю окремих митців перетворити на стимул для творчих звершень читацького загалу… Але ми мужньо переборемо це бажання, бо на нас чекає не театральна критика, а публіцистика.
А саме, стаття «Про життя та працю українських акторів», надрукована в № 6 — 8 тижневика «Слово» за 1908 р., з якої почалась ця історія. І присвячена ця стаття не творчим, а соціальним проблемам творців штуки (мистецтва).
В першій частині статті (№ 6) автор аналізує умови праці та наявність, а вірніше відсутність, соціальних гарантій для робітників сцени на Україні і доходить сумного висновку, що «Український актор — то якась безправна істота, яка не має прав навіть таких, якими звичайно володіє простий робітник. По руках і ногах зв’язаний він своєю службою у театрального антрепренера-хазяїна». «Ні контракту нотаріяльного, ні нормального договору, як це звичайно буває по російських трупах, українські антрепренери не признають. Актори повинні вірити їм на слово. Повіривши на слово, актор тим самим віддає себе на повну ласку і волю антрепренера. Цей, а не актор, приписує умови служби. Звичайно, кожного дня може змінити їх, може зменшити жалування, може навалити акторові на плечі нової роботи — актор не має права ані писнути, ані запротестувати, бо зараз же опиниться на вулиці, без куска хліба — голодний і холодний. Знайти собі місце десь в іншій трупі серед сезону ніяк не можна, бо всі вони й без того переповнені». «На фабриках та заводах робітники, під час хвороби, мають право на безплатного доктора, на дарові ліки. Цього права не мають українські актори. Антрепренери не дбають про дарову медичну допомогу своїм робітникам-акторам. Коли ж буває, що самі лікарі запропонують дарову допомогу з умовою пускати їх за це дурно на вистави, антрепренери одмовляють їм, бо, мовляв, це «б’є їх по кишені». Така поведенція антрепренерів особливо виразно виступає в специфічному світлі, коли ми пригадаємо, що часто-густо українські актори хворіють через вину антрепренерів: втомляються от довгої тяжкої праці на репетиціях та спектаклях, застужуються в театрах від холоду та «протягів» (сквозняків), або на залізних дорогах, коли акторів, як наче товаряку, перевозять у скотських вагонах, як це робить антрепренер Суслов та іноді Садовський, та мабуть чи не всі…»
Також редактор «Слова» в своїй статті констатує: «Дякуючи тому, що українські актори стають на службу без «нормального договору», в якому, звичайно, списуються умовини їхньої служби, антрепренер умови ті часто зміняє». Як один з прикладів таких необумовлених змін Петлюра наводить антрепренерське нововведення у вигляді штрафів. «За що саме можна накладати штрафи, а за що ні — про це знає тільки антрепренер-хазяїн та певно й він не знає цього: так, коли замандюриться йому, тоді і штрафує. Штрафи — це нова штучка на українській сцені, раніш їх не було. Дякувати за них треба антрепренерові Суходольському: він перший додумався до такої новини, за ним пішли інші. Штрафи так припали до вподоби антрепренерам, що їх тепер не цураються навіть «демократичні» українські антрепренери, такі як Садовський».
Проаналізувавши рівень оплати праці, як для хористів так і для виконавців перших ролей, а також їхні витрати на проживання, харчування, одяг тощо автор підсумовує: «Можна б було більш докладно спинитись над матеріяльними умовинами життя українських акторів, над формами тієї експлуатації, яку проробляють над ними антрепренери українських труп, нарешті, над безправним становищем українського актора, але ми гадаємо, що і того, що ми сказали досі, доволі вже для того, щоб уявити всю злиденність, всю незабезпеченість існування, всю безправність на сцені «служителя» української «вільної» театральної штуки. Свобода штуки і матеріяльні ланцюги українського жерця її це звучить якоюсь іронією, безглуздим, жорстоким знущанням над самою штукою з одного боку і правами людини — з другого».
Продовження статті (№ 7, 8) присвячене вирішенню питання «Що повинні робити українські актори, щоб вичистити оті конюшні безправства, знущання і над штукою, і над правами чоловіка, які завели на українській сцені наші рідні, наші «національно-свідомі» і, — Боже мій, — «демократичні» антрепренери?» Природньо, що, щиро захоплений соціалістичними ідеями, автор єдиний вихід бачить у створенні акторської професійної спілки. «Єдиний шлях, яким повинні йти актори-трудівники української сцени, щоб поліпшити своє матеріяльне становище та здобути собі певні права, це той шлях, яким ідуть всі робітники в своїх змаганнях за краще життя. Це — шлях організації, шлях спільного єднання». Пояснючи необхідність такого єднання, Петлюра наголошує на явищах, які гальмують його реалізацію: «на українській сцені, дякуючи специфічним стосункам сцени взагалі, звили собі міцне кубло явища, цілком протилежні робітничій солідарності. Ми бачимо, що частина українських акторів, і напевно більша, запобігають всякими правдами, а більше неправдами ласки антрепренерської, «підставляють одне одному ножку», доносять, шпигунствують, топлять одне одного, можна сказати, в ложці води, аби тільки достукатись до більшого жалування, до визначнішого становища на сцені, для того, щоб «вибитись» на «акторську дворянську лінію», себто грати кращі ролі та стати ближче до антрепренера. Декому з таких акторів уявляється, що незабаром і він стане сам антрепренером і буде тиснути та «крутити в бараній ріг» акторів, своїх недавніх товаришів, як досі крутили його. При таких обставинах, звичайно, важко акторам добитись солідарности. Не дивно ж, що змагання більш свідомих та інтеліґентних акторів за поліпшення свого існування і умовин праці, не давали досі бажаних результатів. Антрепренери безжалісно викидали з трупи тих акторів, які хотіли покласти край знущанню антрепренерському над ними, урегулювати стосунки поміж антрепренером та акторами або принаймні увести в ці стосунки хоч якесь право. І завсіди бувало в таких випадках так, що решта трупи не піддержувала, не озивалася за своїх товаришів, хоч бачила і відчувала, що правда на їх стороні, а не на стороні антрепренера». «По цілому світі люди праці — робітники — і по всіх галузях праці єднаються в професіональні товариства, щоб спільними силами пособити спільному горю і тільки наша українська сцена не то що не проґресує в ділі боротьби з експлуатацією, а навпаки — реґресує, даючи спроможність антрепренерам і різним «паразитам» української сцени все з більшою нахабністю експлуатувати працю актора й кожного сценічного діяча взагалі. Всі оті штрафи нічим і ніким не обмежені, вичоти за дні, які тільки заманеться антрепренерам встановити, і взагалі — найповніша сваволя з боку цих антрепренерів, — безумовно виросли на ґрунті як безконтрольности, так і повної невідвічальности антрепренерів перед ким би то не було». Тому, знову наполягає автор статті, «проти сваволі, проти безконтрольности «один в полі не воїн.» Потрібні спільні заходи, спільна боротьба всіх, хто почуває на собі все те зло, що панує зараз на українській сцені і призводить українського актора до становища безправного, майже безсловесного раба антрепризи. Очевидно, що ця боротьба повинна провадитись по певному пляну, виробленими засобами, систематично, організацією, що не під силу одному акторові, а тільки всій спілці, всім, хто зазнає на власній шиї «ласку» пана-антрепренера».
Далі подається опис організації діяльності та конкретних завдань, які повинна виконувати професійна акторська спілка. І закінчується стаття переконаним твердженням: «Почуваючи себе членами професіонального союзу, українські актори справді можуть на власному досвіді упевнитись, яка глибока життьова правда міститься в клясовій солідарності пролетаріяту, як вона піднімає його настрій, викликає його на постійну, невпинну діяльність — оборону своїх прав, як вона щодалі, то все більше одкриває йому нові перспективи на його світлу будучність».
Що стосується реакції на статтю трьох згаданих у ній антрепренерів: Суходольского, Суслова та Пономаренка, історія наразі цю тему замовчує (або скажемо менш категорично: автору цього поста не вдалося роздобути таку інформацію:). Що ж до четвертого, а саме Садовського, який своїм нестримним темпераментом славився не менше ніж акторським та організаторським талантом, то його реакція була досить бурхливою. Не на жарт розгніваний засновник першого стаціонарного українського театру не тільки повсюдно висловлював своє обурення зробленими йому закидами, а й надіслав редакторові «Слова» листа з вимогою спростування. Та… сподіваної реакції не дочекався.
Тоді вже до редакції «Ради» був надісланий лист, але не від самого антрепренера, а від акторів його трупи.
Видавець «Ради» Є. Чекаленко був палким прихильником Садовського і як актора, і як керівника трупи, однак знав також і запальний характер цього талановитого майстра. Тому Євген Харлапієвич страшенно переживав, що Микола Карпович «як людина, що живе більше почуттям, як розумом, нажив собі силу ворогів». Видавець «Ради» постійно намагався зглажувати конфлікти поміж братами Тобілевичами (М. Садовським і П. Саксаганським), стежачи за балансом схвальних рецензій на їх адресу; сварився з працівниками редакції «Ради», які, образившись, що якось театральна адміністрація продала «редакційні місця», намагались бойкотувати бенефіс Садовського. З цього приводу навіть поставив ультиматум Павловському (якого дуже цінував як редактора), заявивши: в разі відсутності статті про бенефіс «між нами буде повний розрив, а в результаті, може, й смерть газети».
Тому не дивно, що вважаючи нападки есдеківського органу на Садовського брехливими і несправедливими, він сприяв публікації спростування. Лист групи акторів за підписом 34 осіб під назвою «В інтересах правди» був надрукований в № 47 «Ради» за 1908 р.
Але постійне прагнення Чекаленка до залагодження конфліктів не буле оцінене загарячим «корифеєм української сцени». 25 грудня 1908 р. в щоденнику Євгена Харламповича з´явився запис:
«Характеристичне, що й М. К. Садовський дорікає мені:
— Я б з ними не так поводився, як ви. Я б держав їх у руках, отих «паперопсувателів», «скрипоперів»”, так, як видавець колишнього «Московського Листка». Якось познайомився я з ним, Пастухов він на прізвище, у предсідателя Московської судової палати, який мене дуже любив і рекомендував Пастухову.
Не бачачи в «М. Листку» рецензій на мою трупу, поїхав я до Пастухова з скаргою.
Він зараз подзвонив і велів покликати театрального рецензента.
— Что ж ты, братец, ничего не написал до сих пор вот про них? — питав він у молодого чоловіка, що увійшовши, став коло порога.
— Я напишу-с на завтра.
— То ты смотри у меня, чтоб на завтра рецензия была про моего друга, вот про них, что ни на есть первосортная!
А коли рецензент вийшов, він каже до мене:
—Я, брат, ледахтур стро-огай. Я, брат, тех бумагомарак во как держу!
— От як треба правити газетою, а ви кожному даєте волю писати по-своєму, а вони й пишуть чорти-батька зна що».
Відповідь же редактора «Слова» на лист акторів була наступна (стаття невелика, тому дозволю собі повне цитування):
Моя відповідь актьорам з трупи д[обродія] Садовського.
(Слово. — 1908. — 9 березня.)
(правопис оригіналу збережено)
На сторінках «Ради» (ч. 47) артисти й артистки з трупи антрепреньора д. Садовського умістили до мене як до автора статті «Про життя та працю українських актьорів» (№6, «Слово»), одкритого листа в якому вони змагаються довести, що подані мною фактичні відомости з антропреньорської діяльности д. Садовського «неправдиві», що я образив «честь людини», себто д. Садовського, що вони здивовані, як то я, дбаючи про добробут і краще становище українських артистів, змалював діяльність д. Садовського як антрепреньора, «тенденціозно» і «не перевіривши фактів». Лист артистів та артисток, власне кажучи, нічого не простує.
1. Артисти кажуть, що вони не пригадують, «щоб коли д. Садовський вживав на свою користь штрафи без вини артистів». Це неправда. Своїм листом артисти констатують, що штрафи вживаються і в трупі д. Садовського, але разом
з тим заявляють, що в цих штрафах винен не антрепреньор, а вони — артисти. Маю право не вірити цій заяві і ось через що. При наймі на службу українські антрепреньори, між ними і д. Садовський, не кажуть наперед, за що саме вони будуть штрафувати артистів, за які провини, в якому розмірі, як часто і т. д. Все це встановлює антрепреньор сам і без ніякої згоди на це з боку артистів. Так ведеться сливе у всіх українських трупах. Так воно ведеться і в трупі д. Садовського. Наскільки ненормальним і протизаконним є таке явище — зрозуміло кожному. На цю ненормальність в своїй статті я й звертаю увагу.
Далі — артисти змагаються упевнити мене, що вони не пригадують, «щоб коли Садовський вживав штрафи на свою користь і без вини артистів». А на чию ж користь ідуть оті штрафи, самого факта котрих не откидають і артисти, і мотиви котрих чинно і юридичне не зазначені при договорі на службу? Невже не на користь, не в кишеню антрепреньора, в данім разі д. Садовського?!
2. Автори листа не можуть також пригадати, щоб д. Садовський «примушував» артистів їздити у «скотьських» вагонах. Жаль бере мене, що у декого з артистів така коротка пам’ять. Ну, та коли вони забувають, то я їм нагадаю ст. Миргород К. П. Ж. Д, звідкіль їх було в початку ноября 1906 р. перевезено до ст. Ромодан в «скотьських» вагонах. Про цей переїзд мусили б пам’ятати деякі артисти, ну, от, приміром, д. Вільшанський, бо саме він був тоді адміністратором трупи д. Садовського, наймав той «скотьський» вагон і вислухував за це не дуже то приємні нарікання од групи артистів, яка не захотіла їхати в «скотьському» вагоні і, заплативши за білети свої власні, потім повернені адміністрацією трупи гроші, поїхала в пасажирському, який, як на те, прийшов на ст. Миргород і вийшов з неї перед отходом скотьського поїзду.
Що ж до «примусу» їздити в скотьських вагонах, то уважне читання моєї статті показало б артистам, що я й не кажу про прямий примус в цій справі з боку антрепрізи. Я тільки констатую факт такого перевозу артистів.
Таким чином, лист артистів з трупи д. Садовського не простує нічогісенько. А сталося так через те, що взялися вони не за своє діло. Простувати повинен був той, хто краще знає, коли і за що він брав і клав в свою кишеню штрафи, с. т. д. Садовський. Та добродій Садовський, очевидно, занадто любе «гласність», занадто великий демократ, щоб братися за таке діло, як спростовання в газеті «невірних» відомостів про свою діяльність. «Кулачне право і расправа» миліші українському антрепреньорові, що показує найкраще оцей лист д. Садовського до мене.
«Пане Петлюра!
Прочитавши в №6 Вашу безглузду балаканину про життя і працю українських актерів, де Ви д[обродію], як новий український Маркс, притуляєте горбатого до стіни і наколочуєте гороху з капустою, я розумієця не звернув би навіть уваги на таке блягузкання. Але Ви, добродію, добалакались уже до тіх преділів, які звуться інсинуаціями, і навіть починаєте безсоромно кидати болотяні камінці міні в лице, підкреслюючи курсівом мою фамілію.
Цей випад Ваш уже дотикається моєї чести, а брудні плями з чести змиваюця, як то напевно і Вам відомо — не печатним словом отповіді, а сукровицею з підлого серця писаки, а на худий кінець мазкою з задратого носа писаки інсінуатора.
І от Вам, добродію, мій ультіматум: або Ви виправдаєтесь в своїм же органі, що Вас хтось завів в тенета і Ви заплутались на манівцях і що Ви написали завідому лжу, або я змию з себе Вашу інсінуацію Вашою ж мазкою з носа. Я ще не розучився накидать намордника на писок таким писакам паперопсувателям, як Ви, добродію. Ври, да знай же мѣру.
М. Садовський».
Коментарії до листа зайві.
С. Петлюра.
***
Я теж залишу цей текст без коментарів, як залишила без пояснень остовпілих від здивування наукових співробітників, що ніяк не могли второпати: над чим може реготати інтеліґентна, на перший погляд, людина, читаючи архивні урядові документи…
…наприклад, «Постанову Директорії УНР про фінансування народних театрів. 2 вересня 1919 р.», якою санкціонується виділення грошових коштів Головноуповноваженому по формуванню народних театрів М.К. Садовському і, під якою першим стоїть підпис: Голова Директорії С. Петлюра.
Ремонт приборной панели Vito Mercedes