КРІЗЬ ЕПОХУ ВІЙН І РЕВОЛЮЦІЙ: Н.Я.ГРИГОРІЇВ — ВИДАТНИЙ ДІЯЧ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО РУХУ

2008року виповнилося 125 років від народження та 55 — з дня смерті видатного громадського і політичного діяча, просвітника, науковця Никифора Яковича Григорієва (9.02.1883 — 5.08.1953 рр.). Ці ювілейні дати залишилися майже непоміченими: особистість Н.Григорієва і його активна діяльність, попри досить часті останнім часом згадки в історичній літературі, залишаються ще недостатньо відомими. Водночас очевидною є необхідність повернення із забуття імен українських національних діячів як важливої складової відновлення історичної пам'яті українського народу. Відтак метою цієї публікації є ближче знайомство з постаттю Н.Григорієва та вшанування його пам'яті.
Никифор Якович Григоріїв народився 9 (22) лютого 1883 р. у містечку Бурти Черкаського повіту Київської губернії (тепер — с.Бурти Шполянського р-ну Черкаської обл.) у бідній багатодітній родині сільського вчителя. Від початку його доля складалася непросто: за перші три роки свого життя він втратив десятеро братів, сестер та матір; батько вчителював у сусідніх селах і вдома бував рідко, мачуха ж не могла приділити йому достатньо уваги, займаючись господарством1.
Не дивно, що хлопчина рано подорослішав і вже у ранньому віці сприймав світ по-дорослому, покладаючись лише на свої спостереження і відчуття, формуючи власну систему цінностей та переконань. Так ще у дитинстві до нього прийшло усвідомлення соціально-економічного і національного гноблення українських селян та інтелігенції на прикладі власної родини2.
Водночас Никифор завдяки своєму батькові змалку збагнув, що приналежність до вищої соціальної верстви має визначатися не лише рівнем заможності, а й рівнем освіти3. Щойно опанувавши грамоту, він не задовольнявся навчальною програмою буртинської церковнопарафіяльної школи, а самостійно вдосконалював свої знання. Зокрема, самотужки опанував польську та латинську мови, перечитав немало історичної і художньої літератури4. Таким чином Никифор
.дізнався про минуле України, що старанно приховувалося настановами імперської освіти. Справжнім потрясінням для нього було усвідомлення, що Україна, за яку колись воювали козаки, — не міфічна вигадка з творів Г.Сенкевича та М.Гоголя, а його батьківщина5.
До наступного кроку у формуванні національної свідомості Никифора підштовхнуло знайомство з брошурою Є.Чикаленка «Розмови про сільське хазяйство. Чорний пар та плодозмін», що стала справжньою сенсацією для учнів сільськогосподарської школи м. Городища, де він навчався у 1895-1900 рр. «Ми, «мужицькі діти», почували себе на десятому небі..., — пригадував він через багато років, — раз такі книжки (науково-популярні — О.С.) пишуться «нашою простою мовою», то ця мова годиться не лише для буденних «мужицьких справ», а й для вчених, вселюдських»6. Відтоді Никифор уже свідомо обирав українські книги для читання, серйозно замислювався над становищем свого народу, класовими відносинами і навіть робив перші спроби відстоювати свої права7.
Перебування Н.Григорієва у Києві (1902-1904 рр.), де він опинився у пошуках роботи, стало чи не найважливішим кроком у його самовизначенні. Вирішальну роль у цьому відіграв секретар Київського сільськогосподарського товариства, економіст, демократ-народник Т.І.Осадчий. Він став учителем Никифора у найширшому розумінні, піднявши його суспільний кругозір на новий рівень. Під впливом системи ідей та знань Т.Осадчого Н.Григоріїв став переконаним матеріалістом, почав вивчати суспільствознавчі дисципліни, захопився політикою, схиляючись до позицій соціалістів-революціонерів. А найважливіше — Т.Осадчий прищепив Никифору як переконання основоположний народницький життєвий і суспільно-етичний принцип: національно свідома освічена людина зобов'язана присвятити життя служінню своєму народові, що ототожнювався із селянством. Онтологічні передумови для засвоєння цієї настанови у Н.Григорієва уже цілком визріли: працюючи по закінченні сільськогосподарської школи на посаді конторника і помічника управителя маєтку, він виразно усвідомив своє бажання допомагати селянам та робітникам8.
Т.Осадчий влаштував Н.Григорієва на роботу до бібліотеки Київського товариства грамотності, де той мав доступ до широкого кола літератури, пізніше — у статистичний відділ управління Південно-Західної залізниці, де була можливість навчатися на дворічних курсах для службовців. Також Никифор прослухав у Київському університеті Св. Володимира курс лекцій з історії й теорії моралі, простудіював низку спеціальних праць9.

Під дією цих чинників у світогляді Н.Григорієва сформувалися і набули імперативного характеру основи етичного соціалізму переконаним прихильником, а згодом і теоретиком якого він став. Доречно навести його власне розуміння соціалізму, яке він проніс через усе життя: «Соціалізм — це такий громадський лад, який спільними зусиллями всіх членів громади забезпечує кожній людині рівне право, рівну волю, рівну можливість праці й заробітку для задоволення своїх життєвих потреб нарівні з іншими, змогу... захищатися від всякого насильства, поневолення, поневіряння, упослідження, визиску, бідності, голоду, темноти, злиднів і т.п.»10.
Пропагована Т.Осадчим ідея служіння простому народу стала життєвим кредо Н.Григорієва. Поряд з неприйняттям системи освіти і науки, що служила режиму самодержавства, це спонукало його відмовитися від університетської освіти. Він склав іспит на вчителя російської мови у повітових і міських школах і подав прохання про надання посади у повітовій школі11. Свій вчинок Н.Григоріїв аргументував так: «З народу ми вийшли, з ним і підемо; понесемо йому ті знання, які здобули. Не треба нам для цього буржуазно-царської кваліфікації. Нас кваліфікують самі наслідки праці серед народу і для народу. Все, що маємо, здобуто працею народу. Йому належать і наші знання, йнаша сила»12.
Розпочавши педагогічну діяльність 1904 р. у вищій початковій школі повітового містечка Сквири на Київщині, Н.Григоріїв, за його словами, «з радістю неофіта взявся за виховання молодого покоління й перебудову соціальних відносин». Саме це незабаром спричинило конфлікт із начальством і, як наслідок, — переведення Н.Григорієва до Бердичева13, де почався період його активної громадської і культурно-просвітницької діяльності.
Наприкінці 1904 р. він заснував у Бердичеві філію київського Товариства грамотності (єдиного легального товариства, яке провадило національно-просвітницьку роботу) та публічну бібліотеку. Навколо них гуртувалася місцева інтелігенція, що з початком революції восени 1905 р. зорганізувалася в Учительський союз повіту. Перший з'їзд союзу відбувався у помешканні Н.Григорієва; під його впливом ухвалив резолюції з вимогами української школи. На початку 1906 р. він був звинувачений у «революційному дусі, настринчуванні учителів проти начальства» і переведений до м. Літина на Поділлі14.
Незважаючи на адміністративні утиски, Н.Григоріїв ішов все далі у своїй громадській, культурно-просвітницькій діяльності, свідомо її політизував. У Літині він разом з колегою,
російським есером К.Томіліним створив Товариство грамотності, бібліотеку-читальню, а також нелегальні курси випускників повітових шкіл для вивчення суспільно-політичних наук, де сам викладав історію українського визвольного руху. При бібліотеці він організував нелегальний гурток вчителів для «занять самоосвітою», що став осередком культурно-політичної пропаганди15.
Через рік «за неспокійну і підозрілу поведінку» Н.Григоріїв був знову переведений на нове місце роботи. Та за короткий період роботи у Літині поряд з набуттям важливого досвіду педагогічної, культурно-просвітницької, громадської діяльності відбулася кристалізація його національно-політичних переконань та громадянської позиції, розширення соціального світогляду. Це було зумовлено низкою суб'єктивних чинників, зокрема переосмисленням творів ідеологів російського народництва О.Герцена, М.Бакуніна, М.Чернишевського, а також М.Драгоманова, І.Франка, М.Коцюбинського, Б.Грінченка таін., й об'єктивних—суспільно-політичними процесами 1905-1907 рр. У своєму автобіографічному нарисі він писав: «З р. 1906 я політично усвідомив себе як українець. Це вже була не романтика, не симпатії до «свого», а знаття самого себе, знаття своїх прав і обов'язків... я відчував себе і свою націю рівними з іншими не лише теоретично, а й практично»16. Водночас Н.Григоріїв визначився і зі своєю партійною приналежністю, ставши на позиції українських есерів17.
На нове місце роботи, до Кам'янця-Подільського, він приїхав, за свідченням його колеги, громадського діяча В.Приходька, «людиною цілком свідомою національно»18. При цьому політичні погляди Н.Григорієва вирізнялися: його чітко сформована позиція і обсяг вимог — «боротися за його [українського народу— О.С.) не лише культурну, а й політичну самостійність, вершком якої є власна державність у формі демократичної республіки»19 — ще не стали поширеними серед українських культурно-просвітницьких діячів.
Н.Григоріїв одразу був помічений місцевою інтелігенцією й запрошений на організаційні збори подільської «Просвіти», під час яких став її членом, а згодом — членом управи. 1910 р., з утворенням у Кам'янці філії Товариства українських поступовців, Н.Григоріїв увійшов і до його управи, а 1915 р., коли нелегальні гуртки об'єдналися в подільську групу ТУПу, очолив її20. Він відігравав вагому роль у діяльності обох організацій, що спрямовували усе місцеве українське життя. Зокрема, кам'янецька «Просвіта» утримувала публічну бібліотеку, розповсюджувала україномовні видання, влаштовувала літературні вечори, вистави тощо21. Н.Григоріїв особисто
організовував відзначення урочистих подій і впорядковував літературні та літературно-музичні вечірки, які були важливим напрямком культурно-просвітницької роботи серед молоді. Водночас, знаючи, що за ним стежить жандармерія, він нелегально читав українською мовою лекції на соціально-політичні, історичні, літературні теми22.
У Кам'янці почався довгий і успішний шлях Н.Григорієва — публіциста й літератора-просвітника: він готував кореспонденції, літературно-критичні статті до газет «Подольские известия», «Подолянин», «Подольские новости», журналів «Маяк», «Світло», «Рідний край» та ін. Причому писав лише з метою поширення знань і національно-культурної пропаганди, принципово не отримуючи гонорарів.
У цей період відбулося становлення Н.Григорієва і як педагога-методиста та популяризатора наукових знань. Викладаючи у вищій початковій школі російську мову й історію, на дворічних педагогічних курсах та у комерційній школі — всесвітню і російську історію, на літніх курсах для вчителів — педагогіку і методику навчання рідної мови, він виробив оригінальну методику викладання окремих предметів та національно-патріотичного виховання, що викладена у його праці «Про навчання дітей рідної історії»23. За роки вчителювання він також підготував низку шкільних підручників і науково-популярних праць: «Історія українського народу», «Історія України в народних думах і піснях», «Поділля: Географічно-історичний нарис», «Всесвітня історія», «Мораль (Природа, зміст, історія та норми її)» та ін., які було видано у 1918-20-х рр.24 Прикметно, що більшість з них витримала не одне видання і залишається актуальною і сьогодні.
У зв'язку з новою масштабною антиукраїнською кампанією навесні 1914 р. знову почався наступ місцевої адміністрації на подільський український осередок, в результаті якого було закрито кам'янецьку «Просвіту»25. За чад свого існування вона чимало встигла зробити, і багато в чому завдячуючи працездатності та наполегливості Н.Григорієва, адже левова частка її щоденної, копіткої, виснажливої праці лежала саме на його плечах26.
Під час Першої світової війни з осені 1915 р. Н.Григоріїв служив у російській армії (в запасному батальйоні у Кременчуці, пізніше — на інтендантській службі у Керчі, з осені 1916 р. до березня 1917 р. — у Броварах) і там конспіративно провадив культурно-просвітницьку роботу27.
Чималий досвід громадської діяльності та політичні переконання Н.Григорієва, що ґрунтувалися на засадах української державності і докорінної перебудови суспільних
відносин, сприяли його швидкому перетворенню у 1917 р. на політика загальнонаціонального рівня, провідного діяча українського національно-визвольного руху, зокрема Української партії соціалістів-революціонерів*. Важливий поштовх його політичній кар'єрі дав Український національний конгрес 6-8 квітня 1917 р., на якому він був обраний до Української Центральної Ради28.
Уже під час Конгресу Н.Григоріїв заявив про себе як один з найрішучіших прихильників автономії України, запропонувавши власну стратегію і тактику її національно-державного будівництва29. Він розглядав автономію як форму самостійності України в конкретний історичний період, запропонувавши формулу «самостійність по суті, а не по формі»30. Висунута ним вимога автономії була тактично розрахованим варіантом прагматичної української політики за конкретних обставин 1917 р., який він сформулював як «приховання дійсних максимальних цілей (тобто самостійності — О.С.) і висування мінімальних (автономія — О.С), щоб, здобуваючи організаційні можливості, гуртувати силу і в міру її розвитку розширювати свої вимоги, ставити російські уряди і громадянство перед готовими фактами. Усамостійнюватись фактично самоорганізацією, а не словесною заявою»31.
Основним завданням українського політикуму Н.Григоріїв вважав підготовку ґрунту для боротьби за незалежність, в тому числі шляхом створення боєздатної та національно свідомої армії. Він був одним із активістів Товариства імені гетьмана Павла Полуботка, керівником його культурно-просвітницької роботи32.
В усій роботі Н.Григорієва в Українській Центральній Раді простежується характерна особливість — незалежно від його тактичних маневрів, в тих чи інших політичних обставинах він відстоював принцип самодостатності та самодіяльності українського народу, вважаючи, що джерелом влади є народ. Звідси випливав інший його принцип, якого він послідовно дотримувався у своїй політичній діяльності, — «не народ для Держави, а держава для народу»33. З цими настановами корелювали його концептуальні політико-ідеологічні розробки, насамперед концепція трудової демократії, заснованої на системі рад*.
Спробою реалізації цих положень стала діяльність , Н.Григорієва на чолі Ради солдатських депутатів Київського 'Н.Григоріїв офіційно увійшов до УПСРпід час її установчого ^ з'їзду 4-5квітня 1917р., а на IIIз'їзді 21-24листопада 1917р. — До її ЦК (Бевз Т. Між романтизмом і реалізмом (сторінки історії УПСР). — К., 1999. — С.260).
військового округу, а пізніше — Київської ради солдатських депутатів34. Причому протягом тривалого часу (до листопада 1917 р.) йому вдавалося запобігти процесу «більшовизації» Київської ради, забезпечувати її повноцінне функціонування та підтримку нею Центральної Ради35.
Позицію Н.Григорієва щодо більшовицького руху найкраще сформулював він сам, заявивши під час Жовтневого перевороту від себе, УПСР та Ради солдатських депутатів: «Ми не підтримуємо більшовицького руху, бо вважаємо неприпустимим боротися на своїй території за чужі інтереси»36. Більшовизм він розглядав як шовіністичну течію, принципово ворожу українській державності. І це яскраво засвідчив його виступ на Всеукраїнському з'їзді Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів України у Києві (4-6 грудня 1917 р.), в якому задекларовано необхідність остаточного відмежування від більшовицької Росії37. Відразу після проголошення IVУніверсалу в одній зі своїх статей він писав: «Хто б у Петрограді не правив, а Україні волі не дають... тому нема чого нам на них і поглядать. Нехай наш народ сам собою править, нехай має свою ні од кого не залежну державу. Сам собі пан і хазяїн»38.
Готовність до рішучих дій Н.Григоріїв засвідчував і своєю політичною діяльністю: за умов глибокої внутрішньої та зовнішньополітичної кризи 18 січня 1918 р. він увійшов до складу Ради народних міністрів39. У цій ситуації на очолене ним міністерство освіти покладалося одне з найскладніших завдань — підвищення національної свідомості народу і підтримка Центральної Ради, тож «участь в міністерстві в той час вимагала не лише фахової здібності, а й політичної свідомості, завзятості в боротьбі з большевиками й революційної сміливості»40.
За гетьманату П.Скоропадського, не маючи можливості діяти публічно, Н.Григоріїв повернувся до справи, яку добре знав. У квітні 1918 р. він став завідувачем відділу освіти Київського земства, що входило до Всеукраїнського союзу земств на чолі з С.Петлюрою41. Також брав участь у виданні тижневика «Народна справа» — органу Київської губернської народної управи42.
Активною у цей час була його партійна діяльність. Після розколу УПСР (IV з'їзд 13-16травня 1918р.) Н.Григоріїва обрали головою керівного органу правих і центристів — Організаційного комітету, що почав функціонувати з липня 1918 р. і згодом перетворився на Центральне Бюро УПСР (центральної течії)43.
Важливим напрямом роботи Організаційного бюро стала участь в Українському національному союзі. За свідченням учасника установчих зборів Союзу, одного з його керівників М.Шаповала, Н.Григоріїв теж брав участь у них і затвердженні програми Союзу44. Підтримавши необхідність повстання,
Організаційне бюро обрало трійку для його організації — Н.Григоріїв, М.Шаповал, І.Лизанівський45.
З початком збройного повстання 15 листопада 1918 р. Директорія доручила Н.Григорієву створити й очолити службу преси і пропаганди. Відтак він став організатором і першим керівником Інформаційного бюро армії УНР46 та редактором «Новин» Інформбюро, що виходили у містах перебування передових частин армії47.
9 лютого 1919 р., солідаризуючись зі своїми партійними товаришами, не згодними зі змінами політики Директорії (догоджання Антанті), Н.Григоріїв склав повноваження керівника Інформаційного бюро армії УНР48. Курс на союз із Антантою і відповідні зміни у політичному та соціально-економічному житті країни він оцінював украй негативно, вважаючи, що вони спричинили втрату Директорією підтримки народу. «У Вінниці кінчається Українська революція», — стверджував він згодом.
Фактично перейшовши в опозицію до Директорії, Н.Григоріїв працював у подільському видавництві «Дністер», пізніше виїхав до Галичини для налагодження видання книг і закупівлі підручників для подільських шкіл49.
Зі зміною політичного курсу Директорії, 10 червня 1919 р. Н.Григоріїв увійшов до уряду Б.Мартоса, обійнявши посаду товариша міністра народної освіти, а згодом — виконуючи його обов'язки50. Активна робота Н.Григорієва у міністерстві і зміна з часом політичної кон'юнктури на користь есерів зумовили продовження його роботи в уряді І.Мазепи, сформованому 27 серпня 1919 р., але вже на посаді міністра освіти, яку він з перервою займав до травня 1920 р.51
Очолюване Н.Григорієвим відомство активно працювало над багатьма суспільно корисними проектами, зокрема продовжило започаткований І.Огієнком курс на українізацію освіти. Для цього міністерство намагалося запровадити обов'язкове викладання українською мовою, організувати курси українознавства для вчителів, забезпечити школи якісними українськими підручниками, збільшити фінансування навчальних закладів, педагогічних професійних об'єднань, організувати охорону пам'яток історії та культури України тощо52. Проте через перманентну політичну і соціально-економічну кризу більшість проектів так і не вдалося реалізувати.
У цей час Н.Григоріїв не полишав журналістики і видавничої справи: був редактором інформаційного видання «Ставка» (м.Фастів), згодом — «Українська Ставка» (м.Вінниця); за його «найближчої участі» виходив офіційний орган УПСР
«Трудова республіка», пізніше — «Трудова громада» (редактор — В.Голубович)53.
Поряд з тим Н.Григоріїв не відмежовувався від загальнополітичних проблем, що поставали перед проводом УНР і її народом, зокрема перетворенням Директорії на режим одноосібної влади С.Петлюри. Як політик, до цього він поставився вкрай негативно. Та як суспільствознавець, намагався простежити ґенезу цього політичного феномену. Прикметно, що, виділяючи цілу низку факторів виникнення «петлюрівщини», її творцем він вважав не так самого С.Петлюру (на його думку — щирого патріота, борця за українську державність54), як загальний культурний та суспільно-політичний стан українського народу55.
Найбільшою помилкою політики С.Петлюри Н.Григоріїв вважав Варшавський договір 1920 р., розцінюючи його як національне приниження українців56. На знак протесту 12 травня 1920 р. він подав у відставку57.
Не обіймаючи вже державних посад, влітку 1920 р. він разом з В.Сочинським відновив у Кам'янці-Подільському товариство «Дністер» і працював у ньому редактором58. У цей період він був також заступником голови губерніального сільськогосподарського кооперативного союзу59, з осені 1920 р. — співробітником щоденної газети «Слово», яка вела антипольську агітацію60.
Оскільки ще влітку 1920 р. ЧК видала наказ про арешт Н.Григорієва, увесь цей час він був змушений переховуватися. Складна національно-політична боротьба й особисті обставини спонукали його написати п'єсу-фарс «За ідею», в якій з іронією і відвертим сарказмом відображено події громадянської війни61.
Наприкінці листопада 1920 р., коли поразка УНР стала доконаним фактом, її політичній еліті довелося емігрувати. Н.Григоріїв як приватна особа також виїхав до Польщі разом з дружиною Ганною Петрівною і сином Мирославом.
Швидко переконавшись у «безвиглядності польсько-українських перспектив», Н.Григоріїв вирішив переїхати до ЧСР —місця головного осідку УПСР, з якою пов'язував свою подальшу політичну діяльність. Він одним із перших увійшов до створеної М.Шаповалом у жовтні 1920 р. Празької групи УПСР, яка почала підготовку до боротьби з радянським урядом України й РКП-КП(б)У на платформі повної незалежності і соборності України62.
У травні 1921 р. на противагу Закордонній Делегації УПСР на чолі з М.Грушевським, що перейшов на пробільшовицькі позиції, М.Шаповал і Н.Григоріїв заклали в Празі Головний політичний комітет Закордонної організації УПСР, що виконував функцію керівного ядра Закордонного комітету
^ УПСР63. Створена ними організація стала однією з найвпливовіших українських політичних сил в еміграції
. міжвоєнного періоду. Це було пов'язано і з особистим внеском її керівників та ідеологів - М. Шаповала та Н. Григорієва, які вдвох утворили інтелектуально потужний креативний тандем, здатний виробляти та ефективно реалізовувати суспільно важливі політичні і культурні проекти. При цьому Н.Григоріїв,
. як і у «подільський період» свого життя, взяв на себе більшу частину практичної організаторської роботи, вирішуючи
, адміністративні, фінансові, господарські проблеми заснованих установ.
Магістральним напрямом політичної діяльності Н.Григорієва стало створення єдиного національного фронту на еміграції. Він став одним з перших розробників цієї концепції, сформулювавши основні засади об'єднання українських національно-демократичних сил за кордоном у 1921 р.64 А 1923 р. він долучився до публічного обговорення утворення єдиного національного фронту, розпочатого публікацією В.Винниченка «Єдиний революційно-демократичний , національний фронт»65. Певною мірою розвиваючи ідеї - В.Винниченка і М.Шаповала, Н.Григоріїв фактично надав цій концепції у її есерівському варіанті завершеного вигляду. Він сформулював п'ять основних принципів політичної платформи об'єднання: соборність, національно-соціальна революція як спосіб визволення, демократія (не фіксуючи відтінку) як спосіб державного управління, визволення власними силами, дотримання свого і чужого суверенітету66.
Ще у травні 1921 р. М.Шаповал і Н.Григоріїв заклали Український громадський комітет в ЧСР (далі — УГК), що об'єднав значну частину української політичної еліти на еміграції, аби «нести допомогу у всіх її видах для українських громадян, що перебувають у Чехословацькій республіці», і захищати інтереси української спільноти67. А відтак — став одним із практичних кроків у створенні єдиного національного фронту на еміграції. Про масштаби і результативність роботи УГК свідчить те, що він надав різноманітну допомогу приблизно 43 тис. осіб68. Н.Григоріїв як заступник голови УГК виконував значну частину організаторської роботи, долучившись до створення структур УГК, спрямовуючи та забезпечуючи їх повноцінне функціонування.
Головним завданням культурницької роботи в еміграції, розрахованим на історичну перспективу, лідери УПСР вважали «виховання молодого покоління на основах європейської освіти , і збудування за кордоном огнища української культури»69. Н.Григоріїв особисто доклав чимало зусиль до організації першої
української вищої господарської школи за кордоном — Української господарської академії — та Українського вищого педагогічного інституту ім. М.Драгоманова. Займаючись переважно вирішенням адміністративно-господарських та фінансових питань вишів, він також викладав у них всесвітню й українську історію70.
Свій досвід організаторської роботи Н.Григоріїв використав, очолюючи Українську селянську спілку в ЧСР (1924 р.)71, а згодом — ставши ініціатором створення та першим головою Українського Комітету в ЧСР (13.02.1926 р. — 6.08. 1927 р.)72, що продовжив справу УГК\ Він брав участь і в створенні та діяльності Союзу українських організацій в ЧСР (17 квітня 1926 р.) як його секретар73.
Н.Григоріїв відіграв значну роль у становленні науково-дослідницьких установ на еміграції. Він був одним з організаторів, керівників і провідних співробітників Українського інституту громадознавства (Українського соціологічного інституту) у Празі (далі—УСІ), створеного восени 1925 р. Впродовж його існування Григоріїв входив до Кураторії (очолював її 1926 р., 1933-1938 рр.), дирекції й наукової колегії. Як і в створених раніше УГК закладах, на нього покладалося керівництво адміністративно-господарськими, фінансовими справами, вирішення різноманітних організаційних питань74. Водночас він очолював відділ народознавства (1925-1927 рр.), а також обидві автономні установи УСІ — Український національний музей-архів (1923-25 рр.; квітень 1927 р. — кінець 1932 р.), що виконував надзвичайно важливу роль у розвитку української культури та історії, збереженні її надбань в еміграції, та Український робітничий університет (лютий 1929 р. — квітень 1931 р.) — перший український позастаціонарний виш з дистанційною формою навчання75.
Причому саме завдяки наполегливості, особистій ініціативі Н.Григорієва, його, без перебільшення, титанічним зусиллям Музей-архів та Робітничий університет плідно працювали, незважаючи на припинення фінансування та утиски чеської влади, що почалися з 1929 р. Під його керівництвом Музей-архів зібрав і зберігав велику кількість унікальних пам'яток історії та культури українського народу, частину з яких Н.Григоріїв дістав завдяки особистим зв'язкам або ж придбав за власний кошт76.
В УСІ розкрився талант Н.Григорієва як науковця, дослідника загальносоціологічних теоретичних проблем і суто українознавчих — української ментальності, історії, культури, господарства, політики. У цей період він розробляв кілька тем, що стали предметом його ґрунтовних наукових досліджень (і, поза сумнівом, є важливим внеском до вітчизняної науки):
теорія держави; українська національно-державна традиція, соціально-політична історія України й історія суспільних рухів в Україні; теоретичне дослідження поведінки і світогляду індивідуума та національного менталітету українців77.
Певним підсумком наукової роботи і визнанням досягнень та авторитету Н.Григорієва як вченого-суспільствознавця стало .присвоєння йому наукового ступеня доктора соціології попогіз : саиза за одноголосним рішенням наукової ради УСІ 12 грудня 1929 р. Тоді ж його затвердили професором кафедри історії, якою він керував з листопада 1925 р.78
Н.Григоріїв долучився до становлення та розвитку української видавничої справи у ЧСР. Він був одним із фундаторів видавництва «Вільна спілка» (1921), що видавало однойменний збірник, та партійних видань УПСР — «Бюлетень Секретаріату Головного Комітету Закордонної організації УПСР» (1928-29), «Бюлетень Секретаріату Комітету УПСР» (1929), («Бюлетень Секретаріату Головного Комітету» (1930), «Вістник УПСР» (1931). Був співзасновником авторитетного партійного часопису «Трудова Україна» (1933-38), його редактором, видавцем та найактивнішим автором.
Н.Григоріїв очолював видавниче товариство «Нова Україна» (1922-28 рр.), що видавало однойменний журнал (чи не найпопулярніший український емігрантський часопис) і чимало художньої і публіцистичної, науково-популярної літератури.
Він став одним із засновників і редакторів незалежної газети «Українська кореспонденція» (1930), що інформувала європейську громадськість про польську політику пацифікації на західноукраїнських землях. За його редакції виходили органи УНМ-А — «Вістник Українського національного музею-архіву» і журнал-збірник матеріалів «Минуле України», а також «Вістник Українського Робітничого Університету». У той же час він виступав й у ролі одного з найактивніших авторів згаданих часописів та видавництв.
Як і раніше, багато уваги Н.Григоріїв приділяв теоретичній розробці концепції єдиного національного фронту на еміграції та її практичному втіленню, спрямовуючи на це всю свою громадсько-політичну діяльність. На середину 1930-х рр. він сформулював головні принципи його створення: 1) мета — самооборона і взаємодопомога в справах, які усвідомлюються як загальнонаціональні: захист нації «назовні», боротьба за її Державно-національне, соціально-економічне визволення, підготовка зовнішніх обставин для його досягнення, зокрема через інформування світової спільноти про становище українського народу, його національно-визвольний рух; 2) основу консолідаційної акції мають складати провідні
українські політичні сили, визначні громадські діячі, авторитетні фахівці з різних галузей для різнобічного захисту національних інтересів; 3) мінімальна політична база — українська національно-державна самостійність, соборність і демократія; 4) відмова від усіх класових, територіальних, ідеологічних розходжень і боротьба спільними зусиллями з партійним партикуляризмом, нелегітимними «центрами», «урядами», «проводами» українського народу на еміграції79.
Як бачимо. Н.Григоріїв висував мінімум вимог, прагнучи у такий спосіб залучити до об'єднання якомога більше українських демократичних сил. Через це його позиція (цілком прийнятна й обґрунтована з точки зору історичної і політичної перспективи) не раз ставала причиною конфліктів у Закордонному Комітеті УПСР80.
Після смерті М.Шаповала на партійній конференції 5 липня 1932 р. Н.Григорієва було обрано керівником Головного політичного комітету81. Очоливши УПСР. він спрямував зусилля на організаційний розвиток партії, зміцнення її позицій як однієї з найвпливовіших в українському русі та консолідацію українських національно-демократичних сил на еміграції82.
Уже на початку 1934 р. вдалося налагодити співпрацю з УСДРП. разом з якою, на думку Н.Григорієва. УПСР мала створити організаційний кістяк національного соціалістичного антибільшовицького фронту в еміграції. До них приєдналися представники галицьких Української соціал-радикальної й Української соціал-демократичної партій83. Також УПСР тісно співпрацювала з американськими Українським народним союзом і «Обороною України»84.
Н.Григоріїв виступив одним з ідеологів об'єднання національно-демократичних сил східноєвропейських народів в еміграції, що у жовтні 1926 р. оформилося як «Соціалістична Ліга народів Сходу» (згодом «Нового Сходу») з метою солідарної боротьби за звільнення цих народів від окупаційних режимів (СРСР і Польщі) та інформування світової громадськості про їх становище85. Він також став одним з ініціаторів Всеукраїнського національного конгресу (членом його Підготовчого комітету). що у 1934-36 рр. отримав новий імпульс внаслідок налагодження контактів у соціалістичному середовищі86.
Як консолідаційну акцію Н.Григоріїв розглядав створення і діяльність Народної української ради (1929-36 рр.). що мала стати своєрідною противагою «українським урядам» на еміграції (представництва УСРР. УНР. ЗУНР) та об'єднати свідомих, авторитетних українців від різних політичних сил для спільного захисту культурних, соціально-економічних і державних інтересів своєї нації на засадах самостійності, соборності і
„трудової демократії87. Реалізацією цих завдань займався вищий виконавчий орган Ради — Секретаріат на чолі з Н.Григорієвим. Зокрема, Секретаріат здійснив низку заходів із захисту прав української нації на міжнародному правовому полі88.
Неможливо не згадати про політологічні студії Н. Григорієва 30-х рр., присвячені аналізу міжнародних відносин міжвоєнного періоду. Показово, що вже у 1936 р. він схилявся до думки про
* ймовірне об'єднання СРСР з німецьким блоком89. В останні місяці 1938 р. політик був упевнений у скорому початку світової війни
:Л в тому, що основними супротивниками у ній будуть
, західноєвропейські держави, з одного боку, і Німеччина у ймовірному союзі з СРСР — з другого. Про це він неодноразово заявляв у своїх публічних виступах. Зокрема, у листопаді 1938 р. він спрогнозував, що війна почнеться у 1940 чи 1941 р.,
. поштовхом до неї стане підписання німецько-радянського пакту, і наголошував, що німецький нацизм і російський комунізм
л мають однакову імперіалістично-шовіністичну сутність90.
Його погляди на завдання українського політичного руху з . огляду на наближення світової війни відображені у партійних резолюціях УПСР, що декларували необхідність консолідації українських сил на основі самостійності, соборності і трудової демократії, а також відкинення орієнтацій на чужі сили91. Орієнтація на власні сили стала характерною особливістю
4 політичної платформи УПСР, не кажучи вже про самого
, Н.Григорієва, який ще в 1920-х рр. заявляв: «На випадок конфлікту між нашими ворогами, нам шлях самостійний — ні з тими, ні з другими, до своєї власної мети»92.
До початку нової світової війни український рух, на думку
"Н.Григорієва, мав вести роботу у двох напрямах: 1) внутрішній
' — об'єднання національних демократичних сил для вироблення спільної політичної платформи (самостійна соборна Українська республіка) і плану дій для її реалізації; 2) зовнішній: здобуття
; підтримки міжнародних демократичних сил шляхом пропаганди суті і завдань української національно-визвольної політики93. Вважаючи необхідними дії в обох напрямах й усвідомлюючи значення міжнародної підтримки, Н.Григоріїв насамперед орієнтувався на українські сили. «Єдине й головне наше завдання, — звертався він із закликом до українців практично у кожному публічному виступі, — гуртувати свої сили, бо без них ніколи, ніде й ні з ким нічого не здобудемо»94.
Саме на реалізацію цих настанов була спрямована його активна культурно-просвітницька та громадсько-політична робота серед української й американської аудиторії США та Канади, куди він переїхав восени 1938 р. з окупованої Чехо-Словаччини95*.
З 1938 р. фактично без перерв до 1940 р. і в 1942-1943 рр. Н.Григоріїв їздив містами США і Канади, читаючи лекції «проти нацизму і за демократію»96. «Місце України в теперішній війні, -наголошував він, — не з диктатурами, які захопили територію України (комунізмом чи нацизмом — О.С), а з демократіями»97.
З метою популяризації українського руху Н.Григоріїв видав кілька спеціальних праць: англомовні збірки документів і матеріалів «Війна та українська демократія» й «Війна, Канада, українці і світ після війни», у яких вміщено уривки з його найбільш знакових виступів та інтерв'ю98, брошуру «Бетосгасу, Из Спаппеїз Апсі Тазкз» («Демократія, її витоки та завдання»)99 та підготовлені у 1930-х рр. науково-популярні праці «Основи націознання», «Українська національна вдача», «Соціалізм та національна справа»100. На особливу увагу заслуговує його праця «Підстави української незалежної політики», основною ідеєю якої (як і всіх виступів Григорієва) є позиціонування української нації як противника будь-якої диктатури, прибічниці демократичних свобод, і насамперед — права націй на самовизначення101.
З політичної та політологічної точок зору перспективними були теоретичні напрацювання Н.Григорієва щодо повоєнного устрою Європи на засадах рівності і свободи102. Цікавою є його ідея утворення «об'єднаних держав Європи», подібного за своєю суттю до сучасного Європейського союзу103. При цьому важливе місце у «вільній спілці народів Європи» політик відводив Україні. Не зупиняючись на тезі «у вільній Європі має бути вільна Україна», він висунув ідею виняткової історичної місії України — «світового посередника, зв'язкового й примирителя західно-східних культур та індустріально-аграрних інтересів всього євразійського континенту»104.
Одразу по приїзді до США Н.Григоріїв здобув увагу американської і канадської громадськості і медіа, що засвідчує оригінальність його поглядів, їх відповідність світоглядним засадам демократичного суспільства. Його діяльність привернула увагу і вищого керівництва США: ще у вересні 1942 р. військове командування США запропонувало йому співпрацю і службу в армії, що засвідчувало не лише зацікавленість у ньому як кваліфікованому спеціалістові з проблем політики і стратегії, а й довіру до нього в американських урядових колах105.
Незважаючи на власне скрутне фінансове становище та особисті проблеми , Н.Григоріїв увесь час допомагав своїм співвітчизникам у Європі: на громадських засадах співпрацював з гуманітарними організаціями на кшталт Українського робітничого союзу, підтримуючи їх технічно і фінансово, пропагуючи необхідність збільшення допомогової акції для
* українців у Європі106. Головне, допомога має бути реальною і V адресною, вважав він, сам не цурався допомагати у будь-яких.
навіть дрібних, на перший погляд, справах. Він підтримував й !> українських письменників, які зверталися до нього через сина V, Мирослава (громадського діяча, художника та журналіста). — У.Самчука. І.Багряного. Т.Осьмачку. організовуючи публікації /:! їхніх творів в Америці107.
По завершенні війни Н.Григоріїв продовжував популяризувати український національний рух в надії на отримання міжнародної підтримки самостійницьким прагненням свого народу. У лютому 1945 р. він став одним з керівників ^видавничого товариства «Українська громадська пора — г Икгаіпіап Соттипііу Тітез» (Детройт),  що видавало ;  україномовну політичну і науково-популярну літературу й однойменний періодичний орган, а також співпрацював з іншим ,   українським видавництвом у Штатах — «Громадське життя»,08.
1945 р. Н.Григоріїв заснував громадське об'єднання «Союз % трудової демократії», що мав згуртувати активні українські >, демократичні сили на еміграції для скоординованої громадської \ діяльності. Його платформа поєднувала в собі притаманні
* • західному суспільству демократичні цінності і питомо > народницько-есерівські імперативи. Водночас Союз V; задекларував, що підтримуватиме всі акції, які сприятимуть
. здобуттю українським народом незалежності і створенню Р власної суверенної держави в етнічних межах109. Попри те, що , український демократичний табір у США був досить слабким і поступався   значно   впливовішим   консервативним   і :"' комуністичним силам, Н.Григорієву вдалося заснувати там національно-демократичний осередок навколо Союзу трудової " демократії і «Української громадської пори», який став однією з провідних сил українського поступово-демократичного табору Північної Америки110.
Водночас Н.Григоріїв намагався організувати «Український культурний осередок в Америці» на зразок празького — Інститут української культури, часопис, бібліотека, музей-архів, українські радіопрограми тощо111. Основою осередку мала стати закладена ним 1946 р. «Американсько-українська кооперація», до якої згодом, за його задумом, приєдналися б українські громадсько-культурні осередки Європи112. Паралельно Н.Григоріїв працював над створенням видавничого товариства для друку українських книг великого обсягу, спеціальної навчальної і наукової літератури та організацією власного приватного видавництва для друку політичної і просвітницької літератури для молоді, зокрема освітнього журналу113.
З початком ХолодноГвійни наприкінці 1946 р. Н.Григоріїв вирушив у річне турне Канадою «від Монреаля до Ванкувера» з лекціями для українських громад і студентів українських університетів, переважно з метою культурно-просвітницької роботи та агітації проти більшовицько-комуністичного режиму і викриття його адептів в Америці114.
На прохання керівництва Українського інституту П.Могили у Саскатуні він протягом 1948 р. був директором мережі канадських українських шкіл при інституті115. Водночас намагався налагодити в Канаді роботу свого видавничого товариства, видання журналу і створити сітку українських книгарень116. Принциповою позицією Н.Григорієва-видавця було друкувати українську літературу про українців і для українців. Багато матеріалу для його видавництва надсилав та ілюстрував його син Мирослав, перебуваючи в західнонімецькому Авсбурзі. Зокрема, він підготував макети книг «Тигролови» І.Багряного (у перекладі англійською), «Українська інтелігенція на Соловках» С.Підгайного, «Підстави нашого відродження» І.Мазепи, твори М.Хвильового у двох томах, різні інформаційно-просвітні видання117.
Ще на початку 1948 р. до Н.Григорієва звернулася адміністрація федеральної американської радіостанції «Голос Америки» з проханням допомогти у створенні її українського відділу118. У жовтні 1948 р. йому запропонували посаду керівника українського відділу «Голосу Америки»119, що ще раз підтвердило його авторитет в американських медіа. Радіостанція мала демократичне спрямування і шукала не лише професіонала, а й людину з відповідною громадянською позицією. Ф.Мансвєтов, який рекомендував Н.Григорієва «ГА», переконуючи його очолити відділ, писав: «Ваш демократизм — поза сумнівом. Антибільшовизм — випробуваний. Кваліфікації такі, що з ними важко комусь конкурувати»120.
Менш ніж за рік Н.Григоріїв завершив організацію українського відділу «ГА», який з листопада 1949 р. почав регулярне мовлення121. Аналіз щоденного розкладу його програм за керівництва Н.Григорієва (1949-1952 рр.) приводить до висновку, що його працівники здійснювали колосальну роботу як за об'ємом, так і за значенням. Достатньо назвати теми окремих програм початку 1950-х рр., аби показати діапазон піднятих «Голосом Америки» проблем: «Методи радянської індустріалізації», «Чекісти і людське життя», «НЕП і колективізація в Україні», «Цифри голоду в Україні», «Українське мистецтво під диктатурою», «Руйнування історичних цінностей в Києві», «Самогубство Скрипника», «Українська інтелігенція на Соловках» і т.д.122
Обіймаючи посаду керівника української служби «ГА», Н.Григоріїв мав більше можливостей для лобіювання інтересів українського руху і в урядових колах США, зокрема Української ради в Європі як координаційного центру еміграційного українського демократичного руху123. Цілком очевидно, що саме на цій посаді йому вдалося найбільше зробити для реального створення єдиного національного українського фронту у широкому розумінні.
Життя Н.Григорієва обірвалося 5 серпня 1953 р. у Нью-Йорку після важкої операції. Своєрідним показником значення його ролі в українському національно-демократичному русі стала велика кількість посмертних згадок про нього у пресі, приналежній до різних політичних таборів. Змістовний некролог надрукувала навіть авторитетна «Тпе 1Че\?УогкТіте8»124.1 це не випадково, адже, як наголошувалося у ще одному некролозі, «смерть вірного сина українського народу глибоко зворушила все поступове українське громадянство»125.
Підсумовуючи огляд життя і діяльності Н. Григорієва, можна стверджувати, що він проявив себе як один з найактивніших учасників української національно-визвольної боротьби першої половини XX ст., послідовно пройшовши всі її етапи від регіонального культурно-просвітницького руху до найвищих державних установ Української Народної Республіки та політичного проводу української еміграції.
Він зумів реалізувати свій особистісний потенціал у багатьох сферах суспільного життя, зарекомендувавши себе як зріла і впливова постать всеукраїнського масштабу. Свій значний досвід політичної і громадської діяльності та потужний інтелектуальний потенціал він використовував насамперед для відстоювання національно-політичних і соціально-економічних інтересів України відповідно до власних політико-ідеологічних принципів. У його політичних поглядах і діяльності (а останнє він розглядав як безпосереднє продовження першого) визначальними були демократизм, націоналізм, суттю якого була боротьба за державний суверенітет України, і соціалізм, який він трактував як вищу моральну мету і засіб звільнення людської особистості та всієї України від будь-якого поневолення.
Плідною була культурно-освітня діяльність Н.Григорієва. Значною мірою завдяки його роботі як одного з керівників українського еміграційного осередку в Чехо-Словаччині постало нове молоде покоління українців з виразним національно-політичним світоглядом та європейською освітою. Водночас він проявив себе і як талановитий публіцист, редактор багатьох різнопланових    видань    та     серйозний    дослідник-
суспільствознавець і політолог, що збагатив вітчизняну науку своїм значним доробком.
До певної міри пройдений Н.Григорієвим життєвий шлях є відображенням долі цілого покоління борців за Українську державу першої половини XX ст., сповненої багатьма випробуваннями і втратами. Та Н.Григоріїв став одним з небагатьох, хто не лише гідно пройшов цей шлях, а й залишив нащадкам чималий спадок, що стане у пригоді нинішнім і майбутнім будівничим Української держави.
Примітки:
1 Григоріїв Н. Шлях до волі (рукопис). — Родинний архів Н.Григорієва. — С.7.
2 Григоріїв Н. Творці мого «Я» // Трудова Україна. — 1933. — Ч.З.
— С.8.
3 ЦДАВО України. — Ф. 3562. —Оп.1.— Спр. 65. —Арк.3-5.
4 Там само. — Арк.81-82. 5Там само. — Арк. 117.
6 Григоріїв Н. Творці мого «Я» //Трудова Україна. — 1933. — Ч. 5.
— С.15.
7Там само. — С.16.
8 ЦДАВО України. — Ф. 3562. — Оп. 1. — Спр. 65. — Арк. 118; Григор'єв Н. Спогади «руїнника» про те, як ми руйнували тюрму народів, а як будували свою хату. — Львів, 1937. — С.213-215.
9 ЦДАВО України. — Ф. 3562. — Оп.1.— Спр. 65. — Арк. 174-175.
10 Його ж. Соціалізм та національна справа. — Скрентон, 1938.
— С.З.
" ЦДАВО України. — Ф. 3562. — Оп. 2. — Спр. 1. —Арк.1.
12 Григоріїв Н. Творці мого «Я» //Трудова Україна. — 1933. — Ч. 6.
— С. 13-14.
13 ЦДАВО України. — Ф. 3562. —Оп.1.— Спр. 65. — Арк. 197-199.
14 Там само. — Оп. 2. — Спр. 1. — Арк. 1-2.
15 ЦДАВО України. — Ф. 3562. — Оп. 1. — Спр. 65. —Арк.215-216. ї6Там само. — Арк.211-212зв.
17 Там само. — Арк.208.
18 Там само. — Ф. 3830. — Оп. 1. — Спр. 9. — Арк. 118зв.
19 Григоріїв Н. Творці мого «Я» //Трудова Україна. — 1933. — Ч. 7.
— С.14.
20 Там само. — Ф. 3562. — Оп. 1. — Спр. 65. — Арк.227-230зв.
21 3 подільської Просвіти //Рада. — 1907. — 9 червня; 31 липня.
22 ЦДАВО України. — Ф. 3830. — Оп. 1. — Спр. 9. —Арк.121.
23 Ір. Наш. Про навчання дітей рідної історії. —К., 1917. — 38 с.
24 Гр.Наш. Історія українського народу. Підручник для початкових шкіл та перших класів гімназій. — К., 1919; Григоріїв-Наш. Поділля: Географічно-історичний нарис. — Кам'янець-Подільський,1919; Григор'єв Н. Історія України в народних думах і піснях. — К., 1918; його ж. Історія України, виложена народними думами та піснями. Вип.1. Часи доісторичної і княжої доби. —
Кам'янець-Подільський, 1919; його ж. Історія України, виложена народними думами та піснями. Вип. 2. Козаччина. — Кам'янець-Подільський, 1919; Григоріїв Н. Всесвітня історія. Ч. 1. Стародавній світ. —Кам'янець-Подільский, 1920; Гр.Наш. Мораль (Природа, зміст, історія та норми її). — Прага-Львів-Ляйпціг, 1922.
25 ЦЦАВО України. — Ф. 3562. —Оп.1.— Спр. 65. —Арк.283-285.
26Там само. — Ф. 3830. — Оп. 1. — Спр. 9. — Арк.119-121.
27Там само. — Ф. 3839. — Оп. 1. — Спр. 86. — Арк. 55.
28 Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. — Т. 1. — С.64.
29 Григоріїв Н. Коло автономії //Нова Рада. — 1917. — 25 квітня.
30 ЦЦАВО України. — Ф. 3562. — Оп. 1. — Спр. 42. — Арк. 16.
31 Григор'єв Н. Спогади «руїнника»... — С.87.
32 Іригоріїв Н. З часів революції й боротьби за самостійну Україну. — Ченстохів, 1921. — С.20.
33 Українська Центральна Рада. — Т. 1. — С.230.
34 ЦЦАВО України. — Ф.3562. — Оп.1. — Спр. 27. — Арк. 73.
35 1917год на Киевщине. Хроника собьітий. — К., 1928. — С. 108, 379-380; Гамрецький Ю.М., Тимченко Ж.П., Щусь О.Й. Триумфальное шествие Советской власти на Украине. — К., 1987 — С.96; їхня ж. Ради України в 1917р. (липень-грудень 1917р.). — К., 1974. — СІ 14-126.
36 1917 год на Киевщине. — С.324.
37 Українська Центральна Рада. — Т. 1. — С.509; 1917 год на Киевщине. - С.438.
38 Григоріїв Н. Через що Україна му сіл а оповістить себе самостійною? //Народна воля. — 1918. — 27 січня.
39 Українська Центральна Рада. — Т. 2. — СІ 14-115.
4° ЦЦАВО України. — Ф. 3865. — Оп. 1. — Спр. 34а. — Арк. 192.
41 Григоріїв Н. Спогади проф. Н.Я.Іригор'єва про В.К.Винниченка //Українські вісті. — 1951. — квітень.
42 ЦЦАВО України. — Ф. 3560. — Оп. 1. — Спр. 7. —Арк.бзв.
43 Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції 1917-1920. —Т. 4. — С.7.
44 Шаповал М. Гетьманщина і Директорія (спогади). — Нью-Йорк, 1958 —С.8.
45 ЦЦАВО України. — Ф. 3865. — Оп.1. — Спр. 34а. — Арк. 193. 46Там само. — Ф. 3839. — Оп. 1. — Спр. 86. — Арк. 55.
47 Животко А. Українська партія соціалістів-революціонерів і преса //Трудова Україна. — 1934. — Ч. 12. — СІ7.
48 Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. — Т. 6. — Скрентон, 1965. — СІ 86.
49 Вевз Т. Н.Я.Григоріїв — політик і вчений. — К., 2002. — С.72-
73.
50 Вістник УНР. — 1919. — 1 липня; Директорія, Рада народних міністрів УНР. 1918-1920. Документи і матеріали. — К., 2006. — Т. 1.—К., 2006. —С.363.
51 Директорія, Рада народних міністрів УНР. — Т. 2. — С.153.
52 Там само. —ТІ.— С473-474, 483; Пижик А.М. Реформування системи національної освіти в добу Директорії УНР. — К., 1998. —
С.12-16,20-21; БаженовЛ. Аіта Маіег подільського краєзнавства (Місто Камянець-Подільський — центр історичноїрегіоналістикиXIX— початку XX століть). — Камянець-Подільський, 2005. — С 72.
53 ЦДАВО України. — Ф. 3560. —Оп.1.— Спр. 7. —Арк.З: Спр. 16.
— Арк.650
54 Григоріїв Н. Недовірки //Нова Україна. — 1925. — 4.7-8. — С.28; його ж. З приводу злочинства //Там само. — 1926. — 4.5-6. — С.53.
55 Гр.Наш. Петлюрівщина. — Прага, 1927. — С. 14-18.
56 ЦДАВО України. — Ф.3562. — Оп.1. — Спр.44. — Арк. 173-218; Гр.Наш. Петлюрівщина. — С. 10-13: Гр.Наш. Народна влада на Україні.
— С.18.
57 Директорія, Рада народних міністрів. — Т. 2. — С.153.
58 ЦДАВО України. — Ф. 3830. — Оп. 1. — Спр. 9. — Арк. 115; Ф. 3562. — Оп. 1. — Спр. 68. — Арк. 4.
59 Мицюк О. Доба Директори УНР. — Львів, 1939. — С.88.
60 ЦДАВО України. — Ф. 3560. — Оп. 1. — Спр. 7. —Арк.бзв.
61 Н.Г. За ідею. Жарт в одній дії і трьох картинах (Сюжет позичений). —Прага-Берлін, 1923.
62 ЦДАВО України. — Ф. 3911. — Оп. 1. — Спр. 2. — Арк.1.
63 Від Закордонної Делегації Української партії соціалістів-революціонерів до партійних організацій і товаришів за кордоном / /Борітеся — поборете! — 1920. — Ч. 9. — С.5.
64 Григоріїв Н. Сучасні завдання українського визвольного руху //Вільна спілка. —1921. — 36.1. — С. 17-26.
65 В.Винниченко. Єдиний революційно-демократичний національний фронт //Нова Україна. — 1923. — 4.1. — С.56-71.
66 Григоріїв Н. Єдиний національний фронт //Вільна спілка. — 1923. — 36. 2. — С.89-90; Його ж. На переломі //Там само. — 1926. — Ч. 5-6.— С. 16.
67ЦДАВО України. — Ф. 3563. —Оп.1. — Спр. 48. —Арк.ЗОзв.; Ф. 3801. — Оп. 1. — Спр. 3. — Арк.1-1зв.; Спр. 13. — Арк.22.
^Там само. — Ф. 3801. — Оп. 1. — Спр.381. — Арк.З; Спр.470. — Арк.4-6.
69 Організація українства на чужині //Громадський вісник. — 1921. — Ч. 1. — СІ; Шаповал М. Завдання української еміграції // Нова Україна. — 1926. — Ч. 1-2. — С.5-6.
70 ЦДАВО України. — Ф. 3795. — Оп.1. — Спр. 129. — Арк.8-29; Спр. 553. - Арк. 1-2; Ф. 3801. - Оп. 1. - Спр. 286. - Арк. 18-19.
71 Там само. - Ф. 3562. - Оп. 1. - Спр. 53. - Арк. 105; Ф. 3839. - Оп. 1. - Спр. 3. -Арк.31, 45.
. 72Там само. - Ф. 3801. - Оп. 1. - Спр. 751. - Арк. 62; «Український Комітет» //Нова Україна. - 1926. - Ч. 1-2. - СІ64.
73 ЦДАВО України. - Ф. 3992. - Оп. 1. - Спр. 2. - Арк. 1-3, 59-65; Спр. 3. - Арк.11-13; Союз українських організацій в Ч.С.Р. //Нова Україна. - 1926. - Ч. 1-2. - С.163; Союз українських організацій в ЧСР //Тамсамо. - 1926. - Ч. 3-4. - СІ49.
74ЦДАВО України. - Ф. 3793. - Оп. 1. - Спр. 118. - Арк.ЗО-ЗОзв.; Спр.202. - Арк.1, 2, 6. 11.
75Там само. - Ф. 3794. - Оп. 1. - Спр. 1. - Арк.2; Ф. 3801. - Оп. 1.
- Спр. 218. - Арк. 12; Ф. 4018. - Оп. 1. - Спр. 7. - Арк.8
76Там само. - Ф.3793. - Оп.1.- Спр. 43. - Арк.21-21зв.; Ф. 4018.
- Оп. 1. - Спр. 11. - Арк. 165; Бюлетень Українського національного музею-архіву //Нова Україна. - 1926. - 4.1-2. - С.180; 3 життя і праці Музею-Архіву //Вістник Українського національного музею-архіву. - 1928. -Ч. 1.- С.ЗО.
77 Сухобокова О. Фундатор вітчизняного суспільствознавства //Сучасна україністика: наукові парадигми мови, історії, філософії. Збірник наукових робіт. - Харків, 2008. - 4.5. - СІ 19-124.
78 ЦЦАВО України.-Ф.3793.-Оп.1.-Спр. 153.-Арк.7, 11; Оп. 2.
- Спр. 4. - Арк. 9-12.
"Там само. - Ф. 3562. -Оп. 1.- Спр. 32. -Арк.5, 15-34, 67-69, 76-111, 135-142; Серед консолідаційної метушні //Трудова Україна. -
1934. - Ч. 2.-С.20-24.
» ЦЦАВО України. -Ф. 3563. -Оп. 1.- Спр. 241. -Арк.22, 42, 50,
107.
81 Чергова конференція УПСР //Трудова Україна. - 1932. - Ч. 7-8. - С44.
82 Об'єднання УПС-Р //Трудова Україна. - 1933. -Ч.4.- С.23; Під знаком консолідації соціалістичних сил //Там само. - 1933. - Ч. 11-12. - С22-24; Резолюції конференції УПСР 27-28 жовтня 1933 //Там само. - 1934. - Ч. 1. - С9
83 ЦЦАВО України. - Ф. 3562. - Оп.1. - Спр. 32. - Арк.76-78; Соціалістичний контакт //Трудова Україна. - 1934. - Ч. 1. - С11-12; Український соціалістичний конгрес // Там само. - 1934. - Ч. 12.
- С.31.
84 Н.Г.В справі консолідаціїй Національного конгресу //Там само. -1935.-Ч. 1.-С.13.
«5 ЦЦАВО України. - Ф. 3948. -Оп. 1.- Спр. 1. -Арк. 1 -5; Бюлетень Секретаріату Головного Комітету Закордонної Організації УПСР. -10липня. 1929. - СІ.
86 ЦЦАВО України. - Ф. 4008. - Оп. 1. - Спр. 11. - Арк..4; З діяльності Закордонного відділу Підготовчого Конгресового комітету // Вістник Українського національного конгресу. - 1936. - Ч. 1. -С.16-18.
87 ЦЦАВО України. - Ф.3875. -Оп.1.- Спр.22. -Арк. 161; Ф.4004. -Оп.1.- Спр. 1. - Арк.30-30.
88 ЦЦАВО України. - Ф. 4004. - Оп. 1. - Спр. 2. -Арк.45-58; Спр. 36. - Арк. 1-2.
89 Н.Григоріїв. ГЬловний ворохобник //Трудова Україна. - 1937. -4.5.-С. С.2.
90 Мґаг Ьікеїу, икгаіпіап Есіисаіог Весіагез //Ветосгасу алгі СЬгопісІе. - 1938. -ШуетЬег, 13*.
91 Резолюції конференції УПСР 27-28.10.1933 р. //Трудова Україна. - 1933. - Ч. 1. - С.6-9; Конференція УПСР //Там само. -
1935. - Ч. 11-12. - С. 10-11; Головні напрямні нашої тактики //Там само. -1938.-Ч. 2.-С.З.
92 Григоріїв Н. «Вскую шаташася язиці» //Нова Україна. - 1927. -Ч. 1-2. -С20.
93 ЦДАВО України. - Ф. 3562. - Оп. 1.- Спр. 1. - Арк. 18; Спр. 16. -Арк. 133; Спр. 18.- Арк.112; Спр. 39. - Арк. 57; Спр. 42. -Арк. 193-196; Н.Григоріїв. Ми - треті //Трудова Україна. - 1937. - 4.4. - С.2-4; В 20 річницю оповіщення самостійності //Там само. - 1938. - 4.1. -СІ -2; Григоріїв Н. Константи української міжнародної політики / /Там само. - 1933. - 4.7. - С.21-23.
94 Перед можливостями //Трудова Україна. - 1938. - 4. 2. - С.2.
95 Родинний архів Н.Григорієва. - Звернення Н.Григорієва до консула США у Мюнхені. 10 квітня 1947 р.
96 Веагег оі Уісіогу» сЬеегесІ оп ЬігіЬсІау //ТЬе єуєпіп? іе1е?гат. -1943. -МагсЬ22п6.
97 Ситуація на початку війни (Промова, виголошена Н.Григор'євим на народному мітингу в Бостоні 4.02.1940 р. // Вперед. - 1940. - 28 лютого.
98 ТЬе У/агАпб. ІІкгаіпіап Иетосгасу. ТЬе сотріїаііоп оісіоситепіз (гот іЬе разі апсі ргезепі Ьу N.7. НгуЬогЦіу. - Торонто, 1945; У/аг, Сапайа, іЬе ІІкгаіпіапз апсі Могісі айег чгаг. Яерогіз оі іпе Сапасііап Ргезз оп Іесіигез оіРгоі. N. НгупогЩ оп іпе аЬоуе зиЦеоіз (гот РеЬгиагу іо Аи?изі 1943 іп йііїегепі сіііез апсі іоюпз оі Сапайа - б.м., б.р.
99 Родинний архів Н.Григорієва. - Лист Н.Григорієва до Г.Аллена, виконавчого директора «Голосу Америки». 21 жовтня 1948 р.
100 Григоріїв Н. Соціалізм та національна справа. - Скрентон, 1938; Основи націознання. - Вінніпег-Манітоба, 1940; Українська національна вдача. - Вінніпег-Манітоба, 1941.
101 Його ж. Підстави української незалежної політики. -Детройт-Мішіген, 1939.
102 Його ж. Демократія - третя незалежна світова сила // Український голос. - 1942. - 7 жовтня; Лекція проф. Григор'єва в Торонто «Яким буде світовий порядок після війни і що трапиться з Україною?» //Там само. - 1943. -31 березня; Тгасіе расіз зееп апзюег тії Ье Ьазіз оіреасе іп Еигоре зауз ІІкгаіпіап //ТЬе АІЬегіап. - 1943. -Аи?изі 17ій.
103 Еигоре тії Ве Оетосгаііс, Шііег Ргесіісіз //ТЬе Ргіпсе АІЬегі Иаііу НегаШ. - 1943. - ^пе18іЬ.
104 Н.Григоріїв-Наш. Підстави української національно-державної політики. - Прага-Берлін, 1923..- 27с; його ж. Наша позиція самостійна. - Прага, 1927. Григоріїв Н. Українці в світових справах / /Народна воля. - 1940. - 17 лютого; його ж. Підстави української незалежної політики. - С.44-45.
105 Родинний архів Н.Григорієва. - Лист В.Вандербілта, командуючого ?/5і\ГК і В.Горіана, директора до Н.Григорієва. 9 вересня 1942 р.
106Родинний архів Н.Григорієва. - Лист Н.Григорієва до невістки. 14 квітня 1946 р.; Лист Н.Григорієва до Л.Романюка. -10 серпня 1946 р. Детройт; Лист Н.Григорієва до дружини. 18 серпня 1946 р. Детройт.
107 Там само. - Лист Н.Григорієва до сина. З травня 1947р. Принс Альберт.
,оаТам само. - Лист Н.Григорієва до родини. 17 березня 1946 р. Детройт; Лист Н.Григорієва до М.Григорієва. 29 грудня 1946р. Бостон.
109 Григоріїв Н. Союз трудової демократії в Америці. - Детройт, 1945.-С.5-7.
110 Родинний архів Н. Григорієва. - Григоріїв Н. Одвертий лист до української демократії в Європі. 1945; Григоріїв Н. Зовнішня репрезентація українських політичних настроїв у Америці. 1946 р.
111 Там само. - Лист Н.Григорієва до дружини. 25 листопада 1945 р. Детройт.
112 Там само. - Лист Н.Григорієва до сина. 24 січня 1946 р.
113 Там само. - Лист Н.Григорієва до дружини. 29 червня 1946 р.; Лист Н.Григорієва до родини. 21 липня 1946 р.; Лист Н.Григорієва до сина. 10 серпня 1946 р. Детройт; Лист Н.Григорієва до сина. 15 вересня 1946 р. Детройт.
И4Там само. - Лист Н.Григорієва до сина. 18 листопада 1946 р. Детройт; Лист Н.Григорієва до дружини. 15 грудня 1946 р. Торонто; Лист Н.Григорієва до сина. З травня 1947 р. Принс Альберт.
1,5 Там само. - Лист Н.Григорієва до Є.Бачинського. 23 листопада 1947 р. Саскатун; Лист Н.Григорієва до родини. 24 жовтня 1948 р. Саскатун.
116 Там само. - Лист Н.Григорієва до дружини. 24 лютого 1947 р. Судбуру; Лист Н.Григорієва до Івана Ухова (Аргентина). 1 лютого 1947 р. Торонто.
1,7 Там само. - Лист М.Григорієва до Н.Григорієва. 22 березня
1947 р. Аусбург.
П8Там само. - Лист Н.Григорієва до сина. 17 лютого 1948 р. 1,9 Там само. - Лист Н.Григорієва до Ф.Мансвєтова.  19 листопада 1948 р. Саскатун.
120 Там само. - Лист Ф.С.Мансвєтова Н.Григорієву. 5 жовтня
1948 р. Вашингтон.
121 Там само. - Лист Н.Григорієва М.Шавалі. 14 листопада 1949 р. Нью-Йорк.
122 «ГЬлос Америки» про українські справи; Агіісіез Ьгоаоїсазі Ьу іЬе Шгаіпіап Цпіі ІВЗ. 1949-1952.
123 Документи, виявлені проф. В.І. Сергійчуком у родинному архіві Т.Олексіюка в Лос-Анджелосі. - Лист Я.Зозулі до Т.Олексіюка. 5 лютого 1951 р. Нью-Йорк; Лист М.Шлимкевича до Т.Олексіюка. 7 лютого 1951 р. Елізабет; Лист до К.К. і М.І. -11 лютого 1951 р.
124 М.У.НгуЬогіеу, 70, Ьео\ Уоісе Зєгуісє //ТЬе ЛГєіу Уогк Тітез. -1953. -Аи?изі, 7іЬ
125 Вільне слово. Бюлетень органу української соціалістичної партії. - 7 серпня 1953. - 4.6. -С.1.


Ольга СУХОБОКОВА,
кандидат історичних наук (Київ)

Comments are closed