ПОЛТАВСЬКІ ШТРИХИ життя й ДІЯЛЬНОСТІ СИМОНА ПЕТЛЮРИ ВІД 1902 РОКУ

ЩЕ донедавна серед науковців була прийнята думка, що полтавська доба життя і діяльності Головного отамана військ УНР, голови Директорії Симона Петлюри (1879-1926) закінчилася в 1902 році, коли бунтівний семінарист, уникаючи переслідувань, вимушений був залишити рідне місто. Шлях його тоді проліг на Кубань до Катеринодара, а згодом — до Києва, Львова, Петербурга та Москви.

Сьогодні, коли все більше архівних джерел потрапляє до наукового обігу, можна з упевненістю сказати, що й після 1902 року С.Петлюра не поривав зв’язків із домівкою, а коли випадала нагода, то й навідувався до Полтави, зокрема у 1903, 1904, 1907, 1916 рр. Упродовж років він уважно відстежував місцеві культурно-політичні події, дописував до полтавських часописів, підтримував листовні відносини із земляками до того часу, доки це було можливо.

На підставі доступних нам матеріалів спробуємо окреслити ці полтавські епізоди в біографії славетного державника України після 1902 року.

Відомо, що С.Петлюра з юних літ виявляв неабиякі гуманітарні здібності у найрізноманітніших сферах, а згодом зарекомендував себе як здібний літературознавець, публіцист, театральний критик, історик і теоретик сценічної культури. На думку дослідників, саме Полтава, де наприкінці XIX ст. ще витав дух Котляревського, спричинила у Петлюри потяг до осмислення національного театрального мистецтва та здобутків її корифеїв М.Кропивницького, М.Старицького, І.Тобілевича, М.Заньковецької.

Уже перебуваючи під постійним наглядом поліції на Кубані, Петлюра уважно відстежував політичні та культурно-просвітницькі події, що відбувалися у Полтаві, в тому числі заходи з увічнення пам’яті Івана Котляревського. Він дуже хотів наприкінці серпня 1903 року прибути на відкриття пам’ятника засновникові новітньої української літератури, побути в рідній для себе стихії, поспілкуватися з провідними українськими письменниками і митцями. Але не сталося. Не маючи змоги приїхати до рідного міста, Петлюра надсилає до Полтави вітальну телеграму такого змісту: «Поділяю світлі почуття тих, що зібрались на національне свято, до інших прилучаю і свій голос; покладемо свої знання, всі свої сили на будівлю народного добробуту, будемо ціле життя невтомно працювати, тоді тільки не словами, а ділами й оживе Вкраїна».

І ці слова не були поодинокими. До творчості Котляревського він ставиться з особливим пієтетом і використовує будь-яку можливість пошанувати пам’ять поета. Упродовж кількох років у «Літературно-Науковому Вістнику» Симон Васильович друкує цілу низку довідково-популяризаційних інформацій: «Пам’ятник І.П.Котляревському в Полтаві» (1902), «Школа ім. Котляревського в Полтаві» (1904), «В справі музея ім. Котляревського в Полтаві», «Музей ім. Котляревського в Полтаві», «Міська комісія ім. Котляревського в Полтаві» (1905). У цей період у віснику з’являються й інші полтавські публікації Петлюри, як то «Стан народної освіти та медицини в Полтавщині в цифрах» (1902), «Нова часопись» [Полтавщина] (1905), «Постанова Полтавського земства» [щодо необхідності викладання української мови в народних школах Полтавської губернії] (1905).

Хоча тепер Петлюра відвідує Полтаву епізодично, саме рідне місто, на нашу думку, вперше публічно благословляє його до активної політичної праці. Сталося це 20 січня 1907 року, коли в приміщенні Полтавської міської управи відбулося зібрання виборців до Державної думи від різних політичних сил. На цьому зібранні довгу промову й виголосив Симон Петлюра українською мовою. Як зазначав тоді часопис «Рада»: «На думку оратора, полтавські виборщики до своїх виборних мусять ставити крім загально-політичних домагань і домагання національні. Життя націй в Росії ненормальне, дякуючи цьому воно часто проривається в таких хворих і тяжких ексцесах, як от єврейські погроми, як національна ворожнеча між ріжними народами… Зупиняючись спеціально над українським питанням, д. Петлюра виясняє коротко, через що тілько політична автономія України може розв’язати це питання більш і менш в бажаному для української нації напряму». На цьому зібранні за участю Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії (УСДРП) й було утворено блок від «лівих та трудових» виборщиків до Державної думи, провідниками якого тоді стали Симон Петлюра, Іван Стешенко, Володимир Дорошенко.

На думку петлюрознавців, саме від цього моменту почався процес зближення Петлюри з українськими ліберальними колами, що означало перетворення його на загальнонаціонального політичного діяча. У цей період у світогляді Петлюри відбуваються складні трансформації, коли поряд з класовими ідеалами все помітніше місце займають ідеали національні. І сприяли такому повороту справи глибоке козацьке коріння роду Петлюр та християнські традиції, що плекалися в родині і по лінії батька, і по лінії матері. Не випадково один із сучасних дослідників (О.Климчук) сміливо називає Петлюру людиною «традиційно-полтавської ґрунтовності».

Посилення репресій щодо українського руху в процесі спаду революційних настроїв і поширення реакції змусили Петлюру залишити Київ і Україну. Від 1909 року він перебуває у Москві, де редагує журнал «Украинская жизнь» (від 1912 року), який фактично став єдиним українським громадсько-політичним часописом у дореволюційній Росії.

Петлюра-видавець прагне, щоб на сторінках журналу його мила Наддніпрянщина була представлена постійно і якнайкраще перед російським читачем. Тому й запрошує до співпраці свого давнього приятеля з Полтави, депутата І Державної думи Павла Чижевського. Враховуючи політичні симпатії останнього, приходимо до висновку, що саме Чижевський надсилає до журналу цілу низку інформацій про діяльність національних культурно-просвітніх інституцій краю, як то: Товариства «Боян», українського клубу, музично-драматичного гуртка. Журнал «Украинская жизнь» на своїх шпальтах також друкує повідомлення про проведення у Полтаві вечорів пам’яті Т.Шевченка, М.Лисенка, І.Котляревського; оприлюднює відкритий лист П. Чижевського на захист української мови.

Взагалі, серед кореспондентів Симона Васильовича, зокрема у1917-1918 роках, знаходимо прізвища досить відомих полтавських діячів культури Левка Падалки, Прокопа Понятенка, Івана Рудичева, Володимира Пархоменка, Володимира Шемета та ін. Дехто з них на правах давньої дружби тепер звертається до Петлюри за підтримкою і таки знаходить її.

Прикладом тут може слугувати лист колишнього полтавця, історика церкви Володимира Пархоменка. На час написання листа (19.11.1917) Володимир обіймає посаду директора гімназії у м.Каневі. Однак життя у провінції не складається, і він звертається до Симона Петлюри за допомогою — віднайти посаду у м. Києві. Резолюція Петлюри на листі до І.М.Стешенка (генерального секретаря освіти УНР— Т.П.) досить промовиста: «Іване Матвійовичу. Пархоменко — мій товариш і скінчив духовну академію магістром по церковній історії, містив свої праці в «Київській старині». Гадаю, що йому слід допомогти…»

Незважаючи на стрімкий кар’єрний злет Симона Петлюри у 1917-1919 роках, його рідня (батьки і сестри) продовжували жити досить скромно у Полтаві по вул. Загородній, 20. Про це, зокрема, свідчать кілька листів рідних до Симона Васильовича та його дружини Ольги Опанасівни.

Від 1917 року, вже обіймаючи високі державницькі посади в уряді УНР, Симон Васильович не завжди має час для спілкування з рідними. Тому зрозумілим нам видається біль матері. Ольги Олексіївни Петлюри, яка давно не мала ніякої вісточки від своїх синів — Симона та Олександра. Разом з тим ця проста літня жінка вже тоді чудово усвідомлювала вагомість тої справи, яку робив Симон. Під час його ув’язнення в період гетьманату (а це період від липня до листопада 1918 року) Ольга Петлюра у своєму листі визначала так свою позицію: «не піклуйтеся в цей час за мною, бо Симон все ж таки сидить [у в’язниці], що дуже шкодить для благополуччя загального». Ця фраза яскраво свідчить про її національну та громадянську свідомість й водночас не применшує материнських почуттів. Взагалі, полтавці уважно відстежували політичні події, а сусіди казали з повагою навздогін Ользі Олексіївні Петлюрі: «міністрова мати пішла».

Цікавий ще один штрих: лист Ольги Олексіївни Петлюри вражає логікою викладу та чистотою мови, що на тлі того часу було явищем доволі незвичним.

Дещо іншого змісту лист від сестри Симона Петлюри Мар’яни Василівни та зятя Івана Скрипника. Подружжя Скрипників тут більше стурбоване долею свого сина Степана (майбутнього Патріарха Київського і Всієї України Мстислава), який, не закінчивши навіть Полтавської чоловічої гімназії №1, за прикладом свого відомого дядька вирішує послужити вільній та соборній Україні. З листа Івана Скрипника стає зрозуміло, що хлопець, знехтувавши думкою батьків, самовільно тікає з тихої провінційної Полтави і записується в українське військо до полку ім. Костя Гордієнка. Тож, зважаючи на вік Степана, і просять вони допомоги у Симона Петлюри.

Контакти Петлюри із рідними та земляками тривали до 1919 року включно, практично до повної окупації краю більшовиками. Навіть у далеко не найкращі для себе часи Симон Васильович та Ольга Опанасівна намагалися допомогти рідним, у тому числі матеріально. Проте незабаром підтримувати будь-які стосунки стало просто неможливо і небезпечно, оскільки більшовицька влада намагалася викорінити все, що було пов’язане з іменем визначного державника України. Тож повне знищення представників родини Петлюри у Полтаві було лише справою часу.

Comments are closed